Послання Президента до Верховної Ради

Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році» (продовження)

Дорогі українці!

Найнадійнішими союзниками Збройних Сил України у захисті Батьківщини є наші дипломати, які діють у надзвичайно складних умовах. Їхня робота потребує неабиякого досвіду і хисту. 

Світ лихоманить, глобальна та регіональні системи безпеки не ефективно працюють, є під великою загрозою. Україна перебуває в епіцентрі процесів, які визначають майбутнє континенту та світу. І я хотів би подякувати Парламенту, Уряд, який вніс цей проект, за прийняття відповідного Закону «Про дипломатичну службу», різкого збільшення фінансування української дипломатії, бо завдання, яке стоїть перед українськими дипломатами – надважливе. Російська агресія заскочила Захід зненацька. Проігноровані були усі важливі сигнали: і провокацію на Тузлі; і відверто агресивний виступ російського президента на Мюнхенському безпековому форумі 2007 року, де він в принципі всіх про все попереджав: і напад у 2008 Росії на Грузію, і перша реакція на окупацію Криму виявилася напрочуд млявою та беззубою. Та навіть тепер  –  після тисяч спричинених Росією жертв на Донбасі, після  трагедії MH17, після Сирії, після  Солсбері – на Заході чимало охочих зазирнути Путіну в душу, чи ще не знаю куди.

І мені цікаво – а що ви хочете там побачити, панове? Все ж і так у всіх на очах. Росія підтримує праві та ліво-популістські рухи, роздмухує євроскептицизм, втручається у вибори по всьому світу, втручається у референдуми, як це було в Нідерландах. У такий спосіб Кремль просуває свої альтернативні порядок денний, свої альтернативні цінності, сподіваючись на те, що Заходу дедалі складніше буде тримати єдину позицію щодо Москви.

Глибоко помиляється той, хто думає, ніби російська агресія автоматично забезпечує нам автоматичну підтримку Заходу. Це не так. І за підтримку треба щоденно боротися. І за ці чотири з половиною роки нам вдалося не просто створити та зберегти потужну трансатлантичну коаліцію на підтримку України, а й значно розширити і зміцнити її. Принцип «нічого про Україну без України» став аксіомою міжнародної політики. Пропозиції його порушити і домовитися у нас за спиною час від часу фактично випливають кожного місяця і тут же нами гасяться.

І ніхто більше не заперечує нашу європейську ідентичність. Протягом наступного року планую перевести у практичну площину реалізацію моїх ініціатив щодо інтеграції України до Цифрового спільного ринку, Енергетичного Союзу, а також поглиблення співробітництва у митній сфері.

Але, щоб рухатися далі, перш за все нам треба від першої до останньої літери виконати Угоду про асоціацію. Швидкість її реалізації наразі недостатня, і я закликаю Парламент і Уряд набрати кращий темп. Готовий бути партнером у цьому процесі. Тим більше, що Угода щодня доводить свою дієвість і правильність. Частка Євросоюзу в експорті коливається від сорока двох до сорока трьох відсотків, і це вагомий компенсатор тих втрат, які через війну, економічну блокаду та закриття ринків спричинила нам Росія. Вагомий, але недостатній.

Саме тому минулого місяця під час щорічної наради керівників закордонних дипломатичних закордонних установ піддав критиці цілу низку наших посольств у Латинській Америці, Африці, Азії. Хіба ринки цих країн не важливі для збуту наших товарів і створення в Україні нових робочих місць? Нам потрібно шукати все більше і більше торговельних  партнерів, точки опори на регіональних ринках, що демонструють високі темпи зростання, де є попит на нашу продукцію.

Ми вчимося зовнішньополітичному прагматизму і знаходимо оптимальний для нас варіант продовження гри навіть у найскладніших партіях. Зокрема, такий підхід дав нам можливість вибудувати ефективні стосунки з новою американською адміністрацією. Чого лише варте рішення Президента США надати Україні оборонне летальне озброєння. І це лише початок. Така співпраця буде продовжена. У вівторок Сенат США схвалив проект бюджету Пентагону на 2019 рік, який передбачає 250 мільйонів доларів для безпекової допомоги Україні. І це є найкращий доказ того, що між Києвом і Вашингтоном існує дуже високий рівень довіри.

Нас, звичайно, не можуть не турбувати розбіжності між ключовими учасниками світової торгівлі. Вони мають глобальний вимір і впливатимуть на нашу економіку очевидно точно не зі знаком «плюс».

До числа зовнішніх ризиків, які ускладнюють наше становище, належать також і сплеск лівого і правого популізму, зростання євроскептичних настроїв, недемократичні тенденції в деяких сусідніх країнах, гібридна атака Росії на Сполучені Штати Америки, на Євросоюз, на Україну.

Дехто у нас ображається, що санкції у зв’язку з анексією Криму та російською окупацією Донбасу виглядають м’якішими, ніж ті, які впроваджено згодом у відповідь на втручання у вибори чи хімічну атаку в Солсбері. Неприємний осад, звичайно ж є, але ж, з іншого боку, надзвичайно важливо, що санкції проти Москви тепер пов’язані не лише з Україною. Чому? Бо це означає, що приходить абсолютно тверезе розуміння того, що Росія це не лише наша проблема. Що вона є загрозою для усього цивілізованого світу.

І ми будемо послідовно протидіяти спробам послабити санкційний тиск на Росію. Тактичне завдання Кремля – зняття санкцій у січні наступного року під приводом нібито невиконання Україною Мінських домовленостей – я думаю, що ми цей сценарій маємо зруйнувати. Майже переконаний, що зняття ми не допустимо, однак, знайте, що ризик пом’якшення є.

Те, що Росія так наполегливо бореться з санкціями, свідчить тільки про те, що вони ефективні, вони діють. Бо рубль падає навіть при зростанні цін на нафту. Бо російська влада змушена підвищити пенсійний вік. Російська влада пішла на підвищення ПДВ. Це і є ціна агресії.

Минулого року неприємною несподіванкою для Кремля став факт подовження українським Парламентом Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Своїм відповідальним голосуванням саме ви, шановні народні депутати, вибили козир із рук Путіна. І хочу наголосити, що росіянам тоді довелося істотно корегувати свою тактику. Тепер вони знову дістали цю заяложену карту. Кремль та його посіпаки вкотре намагаються переконати європейську спільноту у неготовності української сторони подовжити дію закону. Це, на думку РФ, є нібито свідченням неспроможності України виконувати взяті на себе зобов’язання, отже, мовляв, санкції у зв’язку з цим мають бути зняті. Погодьтеся, було би злочинною помилкою дати Московії шанс звинуватити Україну в невиконанні угод і добитися послаблення санкційного тиску. Я абсолютно переконаний, що це точно не український сценарій.

Водночас наголошую, що має бути продемонстрований реальний прогрес у врегулюванні, головним індикатором якого є узгодження параметрів розгортання на Донбасі миротворчої місії під егідою ООН. І про це я буду говорити наступного тижня під час візиту і виступу у Нью-Йорку на Генеральній асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Обов’язково на всій території України місія має бути розгорнута, обов’язково з її виходом на українсько-російський кордон. І це дозволить створити умови для виконання частини Мінських домовленостей, включно з виведенням російських військ з окупованої української території. Якщо цього не станеться, закон про особливий порядок місцевого самоврядування так і не запрацює. Це має бути наша логіка. Вся відповідальність за зрив мінського процесу точно має лягти на Росію.

Скільки б списів не ламали навколо Мінська, саме завдяки тим домовленостям вдалося зупинити активну фазу агресії і добитися режиму санкцій. І головне – виграти час і для розбудови армії, і для переходу від мобілізації до контрактного комплектування фронтових підрозділів.

Кремль намагається переконати наших союзників у нібито підготовці Україною силового сценарію визволення Донбасу. Звичайно, у нас має бути подібна опція, бо всяка армія має бути готова до будь-яких сценаріїв. В України є право на самооборону згідно із статтею 51 Статуту ООН. І ми на цьому окремо наголосили у нещодавно ухваленому законі про реінтеграцію Донбасу. Але наша стратегія миру полягає у його досягненні політико-дипломатичним шляхом, бо саме такий варіант є оптимальним для України і відповідає нашим національним інтересам.

Напад Росії почався зі спроби анексії Криму, і його поверненням вона має завершитися - включно з відшкодуванням завданих збитків та наданням цього разу вже дієвих гарантій неповторення агресії. Боремося за це у міжнародних судах, і, переконаний, переможемо, як перемогли у Стокгольмі - «Газпром» має заплатити нам повністю 4,6 млрд доларів.

Ми переконуємо увесь світ, що будь-які поступки Кремлю без відновлення територіальної цілісності України – це поразка. Поразка права і свободи. Це програш демократичної Європи і перемога авторитарній Азіопі. А тим часом у нас самих всю країну обтикано біг-бордами із закликом до «компромісу» з агресором. Ледве не кожний стовп обсіли голуби миру… Тільки тінь від них, від цих голубів, наче від двоголового орла. І хай вас не вводить вона в оману заспокійливе воркотання, бо у дзьобах у цих горлиць – насіння миру на російських умовах.

«Мир» – це красива й приваблива обгортка, в яку можна покласти все, що завгодно. Тож ми маємо бути пильними. Не забуваймо, що ворог прийшов сюди не по Крим, і ворог прийшов сюди не по Донбас, ворог прийшов по всю Україну. І без України імперія не є можливою. То де будемо проводити межу так званого компромісу - по Дінцю, по Дніпру, чи може по Збручу?

В прагненні до справжнього миру на основі українського інтересу, в боротьбі за нього питання суверенітету, територіальної цілісності України та нашого цивілізаційного вибору не є і, я наголошую, не будуть предметом компромісу. Бо інакше або нас не буде, або ми будемо вже не ми, або тут будуть стояти воїни іншої держави. 

В питаннях же, які не є питанням «to be or not to be» (бути чи не бути – ред.) ми, звичайно, готові до дипломатичної гнучкості. Бо насправді легкої і простої дороги до миру нема, особливо у протистоянні з ворогом, чий військовий потенціал значно більший.

Ніхто більше за нас, українців, не прагне миру, бо ми, як ніхто інший дуже добре знаємо, що таке війна. І відчули її справжню ціну.

Ще раз наголошую, і «фітіль» війни, і ключі до миру знаходяться не у Києві, ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні. Вони знаходяться у Москві. Але мир нам принесе не умиротворення агресора… І не згода на умови Росії. До справжнього і справедливого миру нас приведуть лише зміцнення обороноздатності нашої країни, посилення нашої армії й укріплення дипломатичного корпусу, і збільшення єдності всередині країни. Забезпечити мир і перемогу має як міцний фронт, так і надійний тил, єдність і згуртованість суспільства у боротьбі з ворогом.

Посилити таку єдність має створення Єдиної Помісної Православної Української Церкви. Екзархи Вселенського Патріарха без жодних дипломатичних умовностей сказали мені, що процес надання автокефалії Україні виходить на фінішну пряму. Сказали це публічно. Я не знаю, коли саме  ухвалять Томос і коли його привезуть до Києва. Але точно впевнений, колесо цієї історії ми розкрутили так, що повернути назад його вже ніхто не зможе.

Ще сто років тому питання автокефалії було поставлене на порядок денний державним проводом Української Народної Республіки. 27 років тому Україна відновила свою боротьбу за автокефалію. Але вирішальними стали останні чотири роки спочатку тихої і кропіткої, а тепер вже публічної дипломатії, в тому числі за вашою, шановні народні депутати, допомогою.

Як і велить Святе Письмо, ми з вами точно не будемо поклонятися чужим богам. І у внутрішні справи церкви не буде втручатися держава, особливо іноземна держава.

Чому вони так б’ються за це?

Бо імперія втрачає один із останніх важелів впливу. Томос – це фактично ще один Акт проголошення незалежності України.  Для нас власна церква – гарантія духовної свободи. Це – запорука суспільної злагоди. Я гарантую, що держава поважатиме вибір тих, хто вирішить залишитися в тій церковній структурі, яка зберігатиме єдність з Російською Православної Церкви. І називати її так само і будемо для того, щоб полегшити розуміння. Але в той самий час я гарантую, що держава захистить, і не треба їх лякати, права тих священиків і мирян УПЦ Московського Патріархату, які добровільно приймуть рішення вийти з-під Москви, щоб разом з іншими православними творити Єдину Помісну Православну Українську Церкву.

Значення Томоса виходить за межі України. Це – падіння Третього Риму як найдавнішої концептуальної заявки Москви на світову гегемонію. Тут, на наших теренах, вирішується і майбутнє світового православ’я. Його з росіянами ми теж розуміємо абсолютно по-різному, і це ще одна з причин, чому нам з росіянами не по дорозі. У них церква – так звана скрепа авторитарного режиму. А ми як найбільша православна країна Європи продемонструємо, як органічно в одному національному організмі уживаються християнство східного обряду і демократія.

Зберегти демократію в умовах зовнішньої агресії було непросто. Хоча воєнний стан значно посилив би повноваження і можливості Президента. Я категорично відкинув пропозиції його впровадити. Навіть в умовах війни ми не обмежували політичних прав і свобод громадян, не впроваджували цензуру.

Конституційні можливості Президента, передбачені парламентсько-президентською моделлю, не дуже корелюють з тим ступенем відповідальності, яку суспільство традиційно покладає на всенародно обраного главу держави. Але жодного разу навіть у найважчі роки, коли країну буквально душило зашморгом внутрішніх та зовнішніх проблем, Президент не попросив про збільшення повноважень. Більше того, від деяких з них відмовився. Якщо ви не помітили при призначенні суддів, в тому числі.

В країні працює система стримувань і противаг. Українці не схильні віддавати монополію на урядування одній політичній силі. Влада носить коаліційний характер. Коаліційним по суті є і наш Уряд. Коаліційною по суті є навіть найбільша парламентська фракція. При цьому ми знаходимо спільну мову, ухвалили всі разом рекордну кількість реформаторських рішень. Президент не дуже часто накладає вето на закони і жодного разу за всі роки не скористався своїм законним правом призупиняти рішення Кабміну із одночасним зверненням до Конституційного Суду.

Європейська стратегія диктує нам алгоритм розвитку політичної системи як парламентсько-президентської представницької демократії. При цьому країні потрібен Президент і Верховний Головнокомандувач для організації ефективного захисту країни. А це і є головним у роботі глави держави.

Минулого року я відхилив численні пропозиції щодо конституційних змін у політичній системі. Вважаю, що перед виборами такі маневри не відповідають європейській  політичній культурі, яка вчить нас грати за правилами, а не з правилами.

Але  звичайно з інтересом стежу за суспільною дискусією. Категорично неприйнятними вважаю ті пропозиції, які просувають явно недемократичні моделі. Хтось відверто адвокатує «освічений авторитаризм», а хтось камуфлює його в «парламентаризм канцлерського типу».

Тільки, якщо вчитатися у зміст, а не в заголовок, там у канцлера повноважень більше, ніж у кайзера, а в «рейхстагу» – по суті однопартійна система. Режим одноосібної влади ні до чого доброго Україну на привів, це урок, який треба запам’ятати абсолютно всім.

Примара авторитаризму не єдиний виклик, пов’язаний з прийдешніми виборами.  Актуальною є і загроза реваншу.  На жаль, на українській політичній шахівниці є фігури, які дозволяють Москві ходити собою. За чотири роки ми відновили  не лише армію, але й розвідку, тому маємо не приблизне, а доволі точне уявлення про плани Кремля. Відомо, як на базі п’ятої колони мріють сформувати потужну проросійську опозицію в новому парламенті, а якщо пощастить, то ще й зробити її учасницею нової коаліції з правом вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Ми бачимо, як п’ята колона піднімає голову, намагається зібрати до купи різні свої шеренги, користуючись перевагами демократії, активізується в інформаційному просторі. Наше завдання надзвичайно складне – дати їм відсіч не порушуючи норм європейської демократії.

Свою роль бачу в тому, щоби силою закону і силою переконання не дати жодного шансу тим, хто міг би поставити під сумнів наш власний шлях, шлях незалежності, шлях європейської та євроатлантичної інтеграції!

Однак деякі українські політики тиражують фейки російської пропаганди, намагаються зняти з агресора  відповідальність за війну, цинічно перекладаючи  її з Росії на Україну.

Деякі телеканали, газети та інтернет-видання стали неприхованими рупорами російської пропаганди.

Я поділяю думку Голови Верховної Ради про те, що у період виборів питання інформаційної безпеки є одним із головних;  що частина нашого інформаційного поля так само окупована, як частина суверенної території.

Друзі я радий, що в парламенті теж усвідомлюють глибину цієї проблеми, хоча комусь це й нецікаво. В Україні все ще діє мережа російської агентури, яка бере під контроль медіа, плодить «незалежні» громадські організації.

Вони дійсно незалежні, але незалежні від України, але підконтрольні Кремлю, і роздмухують антиукраїнські, антиєвропейські та антиамериканські настрої.

Отож, підтримую ідею законопроекту про реєстрацію агентів впливу держави-агресора Російської Федерації. 

Наголошую, саме держави-агресора, тому такий закон жодним чином не вплине ані на громадянське суспільство, ані на мас-медіа, ані на свободу слова. 

Хотів би також закликати не руйнувати країну популізмом, тверезо оцінювати безпрецедентну складність викликів та загроз, які постали перед Україною. Адже більшість із них не мають простих рішень. Не вірте цьому.

Власний досвід навчив мене, як важливо дуже обережно і відповідально ставитися до тих обіцянок, які даєш людям. Понад чотири року тому я заявив, що АТО триватиме години, а не місяці. Я шкодую, що породив завищені очікування. Тому кілька тижнів тому я перепросив, що подав надію, яка не збулася. Звісно, попросив за це вибачення, але хотів би, щоби ця історія стала уроком не лише для мене, а й для всіх українських політиків.  

Реагувати на всі ризики і загрози маємо шляхом відповідального вибору, коли треба буде не лише обрати Президента й новий парламент, але й точно підтвердити незмінність нашого проєвропейського державного курсу.

До початку виборчого циклу залишається мало часу. Вже зовсім близько 31 березня, а там не за горами і парламентські вибори.  Дякую народним депутатам за те, що цього тижня ви ухвалили закон, який розблоковує процес ухвалення ЦВК.

Я, як Президент, гарантую вільні, чесні й демократичні вибори глави держави, нового парламенту, органів місцевого самоврядування так, як вони були проведені в 2014-15 роках.

Процес волевиявлення має відповідати нашій європейській стратегії і ще раз зарекомендувати Україну як лідера в дотриманні стандартів демократії на пострадянському просторі.

Певен, що в партійні програми вже внадцяте повписували обіцянку скасувати депутатську недоторканність. Наполягаю на невідкладному голосуванні відповідних змін до Конституції. Максимально спростив вам завдання, шановні народні депутати, запропонувавши ввести цю норму з наступного скликання. Конституційний Суд дав добро. Настав момент істини. Будьмо чесними з народом. Прошу вас проголосуйте. А якщо ні, то тоді більше не обіцяйте цього ніколи. Це чесно.

Дорогі українці!

Шановні народні депутати!

Наша європейська стратегія  – це двосторонній рух. Не лише членство України в Євросоюзі, а й глибинна внутрішня європеїзація України.

Стати європейською країною означає повністю сприйняти європейський дух політичних свобод, чесної конкуренції і рівності можливостей. Це те, що називається порядком відкритого доступу. Країни Європи йшли до нього століттями. Нам цим шляхом треба промчати максимум за десять років.

Українська економіка для прискорення зростання потребує колосальних інвестицій і нових робочих місць. У рейтингу Всесвітнього банку Doing business Україна за п’ять років піднялася на шістдесят одну сходинку. Лише за рік ми з вами прийняли закони, які безпосереднім чином впливають на покращення інвестиційного клімату: про приватизацію, нарешті скасували сумнозвісний валютний декрет, якому було вже 25 років, прийняли закон про валюту, про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю. Дякую вам за те, що підтримали пропозицію Президента про єдине вікно на митниці. Забезпечено макрофінансову стабілізацію і точний вихід України із зони ризику по дефолту. 

Інвестори помітили  результати антикорупційної стратегії, такі як впровадження ProZorro, яку визнали найпрозорішою у світі системою державних закупівель; електронне автоматичне відшкодування ПДВ, очищення від корупції газового сектору, початок створення Вищого антикорупційного суду тощо. В шість мільярдів доларів щорічно оцінюють експерти економічний ефект від цих антикорупційних заходів.

Минулого тижня я був присутній на підписанні двох великих інвестиційних угод на загальну суму майже в мільярд доларів. Це лише минулого тижня. Одна з них стосується альтернативної енергетики, інша – найбільша інвестиція в АПК за часи незалежності буде робитися на території чотирьох українських областей.

Отже, іноземні інвестори вірять в перспективу нашої країни і створюють тут нові робочі місця. На наш ринок один за одним виходять кілька світових торговельних брендів. Напевно, у передчутті зростання купівельної спроможності українців.

Це – позитивна тенденція, яку нам треба посилити. Ще до виборів ми б могли ухвалити закон про податок на виведений капітал, який підтримує саме українського виробника. Хоча правильніше було б його називати податком на виведення капіталу. Не треба виводити – вкладайте в Україну, бо він стимулює вкладати у виробництво.

І закони про концесії, про процедуру банкрутства, про бізнес-омбудсмена. Про посилення персональної відповідальності працівників контролюючих органів. Нарешті, дуже важливим є законопроект «Про Національне бюро фінансових розслідувань». На жаль його в парламенті поклали під сукно, бо нібито він посилює повноваження Президента.

Звичайно за півроку до виборів дякую за таку позитивну оцінку моїх подальших політичних перспектив. Але закон про інше – про захисні бар’єри для бізнесу від тиску цілого сонму різних правоохоронних органів ми маємо припинити. Це чесно по відношенню до українського бізнесу.

Я не втрачаю надії на підтримку вами цього законопроекту, так необхідного для покращення інвестиційного клімату.  

Водночас розумію, що, на жаль, немає шансів на виважене і державницьке рішення  щодо створення цивілізованого ринку землі зараз буде важко провести.

Якщо кого цікавить, як цей глухий кут вписується в нашу європейську стратегію, хотів би нагадати, що Європейський суд з прав людини визнав, що мораторій на вільний ринковий обіг землі порушує права українців. 

Кроки із покращення інвестиційного клімату і створення робочих місць мають супроводжуватися продовженням політики легалізації зайнятості і зростання заробітних плат, що в свою чергу дасть можливість підвищувати пенсії. На моїх регулярних, разом з Урядом та силовиками зустрічах з бізнес-асоціаціями роботодавці дедалі частіше скаржаться не на тиск, а на дефіцит робочої сили.

Залізну завісу на кордоні, як в радянські часи, ніхто ставити не буде.

Дорогі роботодавці, вихід один - збільшуйте зарплати, якщо не хочете, щоб українці їхали за кордон, а працювали у нас. По ринку заробітної плати ви маєте бути конкурентноздатними. Я вже говорив про те, що Україна стає частиною єдиного європейського ринку праці, і тут теж нікуди не дітися від конкуренції.

Дорогі українці!

Дим війни ще не розвіявся над цією частиною Європи. Але крізь нього вже чітко видно - Україна може стати і стане новою історією успіху, новим простором європейського зростання. Як сформулював це буквально днями один закордонний друг нашої країни, «за останні чотири роки Україна знайшла свою ідентичність і утвердилася в якості динамічної європейської сили».

Що нам потрібно?

Треба бути сміливими. Для цього треба мати бачення майбутнього. Те, що англійською мовою називається «vision». Воно у нас є. Ми знаємо, що немає більш переконливого аргументу на користь європейської України, ніж успіх.

Наступному поколінню українців маємо передати успішну європейську Україну. І саме так і станеться, якщо лише не віддамо країну до рук реваншистів, популістів і демагогів.

Слава Україні!