Геній антихаризми, або Чому Медведчука ніхто і ніколи не пожаліє?
Віктор Медведчук – дотримав слова – прибув у середу до прокуратури. Але негативне ставлення до себе в Україні він створив давно і остаточно
Підозра одному з лідерів ОПЗЖ та куму Путіна – це не просто черговий ланцюжок в протистоянні української України із проросійськими силами різного штибу. Питання, що були поставлені СБУ та ОГП – це питання про цінності та недвозначні відповіді, які має дати суспільство на очевидні ще з 2014 року запитання. Те, що пан Медведчук за довгий час наробив в українській політиці та бізнесі чимало – має, нарешті, дістати юридичну оцінку. Суспільну оцінку Медведчукові дано давно. А друзі – оцінили його щойно: «Це внутрішні справи України» – заявив «кум Путін» голосом свого прессекретаря. Звісно, ніхто не очікував, що Пєсков одразу і прямо почне погрожувати, але тут дуже багато залежить від тональності. А вона майже не залишає сумнівів: у Кремлі теж ставляться до Медведчука, як до баласту, від якого, може, й прийшов час звільняться. Віктора Медведчука – що в Україні, що поза її межами – не любили, не люблять і ніколи не любитимуть. Чому? Все просто – таких нема за що любити.
Коли справа заходить про гру на боці противника – контекст переходить на зовсім інший рівень. Тут не зводиться до підозр, недомовок чи пліток, як би хто цього не хотів. І тоді випливають факти: з одного боку давні та відверто «бородаті», з іншого – «пазли» сходяться у картинку, від якої будь-яка притомна людина спочатку віджахнеться. А потім – справедливо обуриться. Аналіз та співставлення фактів щодо Віктора Медведчука неодмінно приводить до однозначного висновку: саме так воно і мало статися. Він свою сьогоднішню долю підозрюваного у державній зраді «викував» самостійно та свідомо. Нам залишається лише підбити підсумки.
Штрих перший: політичний банкрут
Не будемо ходити дуже далеко та повторювати всім відомі історії про адвокатське минуле пана Медведчука радянські часи. Книга Вахтанга Кіпіані про його участь у справі та процесі Василя Стуса всім доступна. Опубліковані там документи, – як не намагався пан Віктор заборонити (зазначимо – не спростувати, а саме заборонити!) їх оприлюднення та розповсюдження, – але апеляційний суд вирішив, що суспільство має знати усю правду про ганебну розправу над українським поетом та про справжню роль всіх її учасників. Що важливо тут: минуле щоразу змушує Медведчука нервувати, саме тому він намагається заборонити книгу, чи кінострічку із спомином про себе. Те що відбувається зараз – по суті, з того же «кейсу».
Про це також говорили давно, але публічний політик, лідер з Медведчука, вже понад двадцять років – м’яко кажучи, ніякий. Особисті його здобутки – це максимум 6,27% на чолі списку СДПУ (о) ще 2002 року (і це з потужним адмінресурсом часів президента Кучми!), а далі – 1,01% з «Не ТаКом» 2006-го… Ви скажете – а ОПЗЖ 2019-го? Ну, а якщо подивитися тверезо: хто вів обидві частини цієї партії до 2019-го та наробив таки певний рейтинг політсилі? – вірно, Юрій Бойко та Вадим Рабинович. Медведчук просто «проїхався» до Верховної Ради саме в їх «візку». До речі, а щоб було, якби от Медведчук був головним репрезентантом ОПЗЖ? А от що: згідно із даними опитування Центру Разумкова в березні цього року «традиційний» кандидат в президенти від партії Бойко міг отримати в першому турі 17% голосів, а от при заміні Бойка Медведчуком в останнього вийшло б тільки 8% симпатиків.
Чому так? Не в останню чергу тому, що нікуди не дівається виплеканий роками імідж «кума Путіна» та «головного друга Москви». Але, що до, що після 2014-го – це уже не ніяка не перевага, а обтяжуюча обставина для будь-якого українського політика, і з кожним роком війни вона тільки набирає ваги. Нерозуміння цього – це риса особисто Медведчука та його погляду на світ та людей. Але навіть прихильники ОПЗЖ розуміють: такий кандидат не переможе ніколи.
Втім, не отримає Медведчук особистої політичної перемоги і завдяки об’єктивним обставинам. Те саме опитування Центру Разумкова малює ще одну невтішну реалію: за антирейтингом Медведчук – беззаперечний лідер, в нього мінусовий баланс аж на 78%. Так, майже такі позначки і в Петра Порошенка, і в Арсена Авакова, і у Юлії Тимошенко, але ж сьогодні мова не про них. І, звісно, треба б, усьому старому політичному класу звернути все ж таки увагу на таке стабільне ставлення суспільства. Але якщо конкретно про Медведчука: на що може розраховувати політик із таким антирейтингом (до речі, в опитуваннях інших соціологічних інститутів в Медведчука менше 72% недовіри не фіксується)? На те, що суспільство «прозріє»? Але цьому заважає все – біографія, бізнес, політичні зв’язки... Розрахунок на те, що хтось «продавить» тебе особисто до влади ззовні? Але – чи це не стане політичним підтвердженням тої самої підозри у держзраді?
І ще цікавий момент: після того, як у березні проти Медведчука, його дружини та їх партнера, нардепа Тараса Козака були введені санкції за рішенням РНБО України та були заблоковані орієнтовані на них телеканали, рейтинг ОПЗЖ став стрімко просідати – із звичних 17-18% до 12-14% (за даними квітневих опитувань «Групи «Рейтинг»», КМІС та «Соцісу») і цей процес пішов дуже швидко. І це все теж – про реальний рейтинг Медведчука та його колег по ОПЗЖ.
Штрих другий: навіщо було в політику вертатися?
Ще давно, на межі дев’яностих – нульових, на одному з ефірів у В’ячеслава Піховшека, пан Медведчук виклав бачення ним влади в країні: він сказав тоді, що у владі мають бути багаті та забезпечені люди. Тоді, щоправда, він не сказав, кого саме він має на увазі. Тепер можна зробити висновок: самого себе.
Оцінка розміру статків Медведчука за різними відкритими рейтингами становить від 620 мільйонів доларів США («Форбс», травень 2021 року, 12 місце) до мільярда з «центами». («Фокус», вересень 2020 року, 7 місце).
Ми абсолютно позбавлені шариківських комплексів щодо чужої власності, але… Такі оцінки активів стали відомим суспільству зовсім недавно: а саме після 2019 року, коли Медведчук повернувся до публічної політики як народний депутат. До того схема його прибутків та власності була цариною припущень та пліток, а якщо й потрапляв Віктор Володимирович до переліку «не бідних», то з якоюсь не надто вражаючою сумою 50-100 мільйонів доларів.
А от опубліковані декларації про доходи родини Медведчука, скажемо відверто, вразили. Декількасоттисячні земельні ділянки, оформлені у власність ще задовго до потрапляння у рейтинг найбагатших, численні будинки, десятки чоловічих та жіночих коштовних годинників, ювелірних виробів, меблів, антикваріату, посуду, шкіряних сумок, комплектів одягу, стародруків і т. ін.
І тут принципово вилізають два гострі кути: перший – це про постійні вимоги тої самої ОПЗЖ зупинити зубожіння «простих українців». Ну, і от прочитають ці самі «прості» такі відомості про власного «захисника» – от що вони подумають? То нащо було повертатися в публічні політику? Це просто про прораховування своїх ж дій хоча б на два кроки вперед, як-ніяк, Віктор Медведчук професійний юрист та досвідчений політик.
Штрих третій: Коли гальм не існує
Одразу зазначимо, що багато фактів були відомо вже давно. Додалися лише деякі.
Наприклад, в березні цього року проект розслідувань «Схеми» опублікував інформацію про те, як 27 лютого 2014 року (дата дуже показова) 42% акцій «Новошахтинського заводу нафтопродуктів» (Росія, Ростовська область,зовсім неподалік від східних кордонів України) були продані його власником Сергієм Кісловим двом кіпрським фірмам, бенефіциарами яких були дружини якраз панів Медведчука та Козака – Оксані Марченко та Наталії Лавренюк. Сума оборудки вражає: за майже половину заводу нафтопродуктів покупці виклали аж… 40 тисяч доларів. Зрозуміло, що це – штучна оборудка, скоріш за все, інспірована російською верхівкою (і цікаво, чи заплатили Кіслову реальну суму просто готівкою, чи його «нагнули»?). Навіщо? З одного боку у Медведчука та Козака з’являється додаткова матеріальна мотивація для продовження проросійської політичної діяльності, з іншого – їх садять на «гачок» щодо джерел фінансування ззовні, ця інформація може випливти в самий незручний момент, тобто – Медведчук під контролем Росії. Власне, так і сталося, коли ці факти стали відомим суспільству.
Іншої інформації теж вистачає. Наприклад, про маєтки в Криму – на мисі Айя та в Симеїзі, про які Медведчук сам у інтерв’ю вже згаданій Жанні Нємцовій заявив – вони переоформлені за російським законодавством.
Ну і якщо вже зовсім прямо: оце все триває на восьмому (!) році війни. Чи потрібні ще якісь докази, що із Медведчуком в нас не те що не все в порядку, а просто біда?
Антигерой наших часів
Віктор Володимирович Медведчук обирає свій шлях сам, більше того, він вміє тримати свою лінію та як то кажуть – показувати характер. Що ж, його право. Але всьому приходить край. І відповідні органи сповіщають, нарешті, суспільству про оборудки з ворогом під час війни, про передачу секретних даних, про, як виявляється ще й сприяння в захопленні Росією нафтогазового родовища в Чорному морі на власну користь.
Тож стати «жертвою репресій» особливо не вдасться. Бо як не зрозумів той же Путін Україну що до, що після 2014 року, так само не розуміє її Медведчук. Від цього нерозуміння й йде все інше – зневага, ненависть, пиха. І впевненість, що все одно можна наполягти на своєму, знову «нагнути».
Проте, часи невідворотно змінюються. Це теж треба вчасно зрозуміти – і політику, і крупному бізнесмену Першому ударові – вимкненню телеканалів та санкціям Медведчук нічого протиставити не зміг, значить і загалом – крити йому нема чим. А значить треба чекати подальшого перебігу розслідування та повної ясності із роллю та сенсом існування пана Медведчука в українській політиці.
Віктор Чопа, Київ