Статус основного союзника США: що він дав країнам, які його вже мають?
Україна працює над тим, щоб його отримати. А нині ним можуть «похвалитися» 17 країн – Австралія, Бразилія, Ізраїль, Японія, Південна Корея…
15 червня, наступного дня після брюсельського саміту НАТО, нардеп від «Європейської солідарності» Олексій Гончаренко повідомив, що Верховна Рада на позачерговому засіданні, 18 червня, розгляне звернення Конгресу про надання Україні статусу основного союзника США поза Альянсом (Major Non-NATO Ally, MNNA). «Зібрав необхідну кількість підписів (…) Це дуже важливо, що у таких питаннях Рада демонструє єдність, незважаючи на партійну приналежність», – написав депутат у Фейсбук. Цю інформацію також підтвердив представник «Слуги народу» Олександр Качура. Проте 17 червня, стало відомо, що парламент до канікул не голосуватиме відповідне звернення, натомість, зробить це вже за результатами зустрічі лідерів України та США, яка має відбутися наприкінці липня.
«Ми вирішили з Гончаренком відкласти це на осінь, дочекатись візиту Володимира Зеленського до Джо Байдена, побачити, які будуть настрої і яка буде ситуація, і потім восени вже це зробити», – сказав голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія.
Між тим, експерти уже встигли відреагувати на парламентську ініціативу. Політолог Володимир Фесенко в коментарі Укрінформу зазначив, що подібне звернення має значення, але, звісно, не вирішальне. «Зараз потрібна активна дипломатична робота в цьому напрямі, і тоді шанс на отримання такого статусу з’явиться. Це не відбудеться автоматично, і можливо не одразу, але треба аргументувати на посиленні гарантій безпеки для України, зокрема, враховуючи і певні обмеження щодо перспективи членства України в НАТО».
Керівник військових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», капітан 1 рангу в запасі Павло Лакійчук також вважає, що Україна має шанси отримати такий статус від США, і наголошує: «Країни з таким статусом володіють, по суті, всіма правами і привілеями країн членів НАТО, однак на них не поширюється дія статті 5 Північноатлантичного договору 1949 р. Про гарантії колективної оборони на випадок військової агресії проти одного з членів Альянсу. Простіше кажучи, спільна оборона – тільки для союзників».
Що-що, але оборонятися українські військові точно вміють, причому навіть не гірше (а, може, й краще) від «натівських». Інше діло – озброєння і техніка, як от катери Mark VI, ЗРК Patriot, протитанкові Javelin, бойові винищувачі й так далі (з цим, на жаль, проблеми). Ну, будемо сподіватися, що Сполучені Штати все ж удостоять Україну таким «статусом», яким на сьогодні можуть «похвалитися» 17 дуже різних країн, а саме – Австралія, Аргентина, Афганістан, Бахрейн, Бразилія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Південна Корея, Кувейт, Марокко, Нова Зеландія, Пакистан, Філіппіни, Таїланд, Туніс, Японія. Але що він їм дав?
Багатообіцяючий статус: кожна із 17-ти країн використовує MNNA по-своєму
У коментарі Укрінформу завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак зазначив: «Щоб визначити користь статусу основного союзника США поза НАТО корисно розглянути, як цей статус вбудований в систему американських військово-політичних союзів». Ці союзи мають для США багато аспектів і градацій, що визначені в американському законодавстві. Загальновідомо, що низка країн в Європі і Азії мають угоди про спільну оборону зі Сполученими Штатами. Згідно з цими угодами воєнний напад на союзників США означає напад на США. Найбільш відома з них – Вашингтонський договір, що лежить в основі НАТО. Але існують й інші, наприклад між США і Японією. «Проте одного зобов'язання, що американські війська прийдуть на допомогу, недостатньо для дієвого воєнного-політичного союзу. Має бути кооперація в оборонному будівництві. Зокрема, спільне планування оборони», – наголошує експерт.
Є ще глибший аспект – матеріальна розбудова сил і засобів оборони, іншими словами, «hardware» спільної оборони. «Здебільшого, це суверенна справа. Але США надають своїм союзникам допомогу і в цій сфері. Найбільш відома частина такої допомоги – постачання озброєнь. Крім того, передбачений доступ до воєнних резервів, збройних технологій і спільних розробок. Навіть просто купити американські озброєння і військову техніку не просто, не говорячи про постачання в рамках воєнної допомоги», – наголошує пан Їжак.
Членство в НАТО, звісно, спрощує процедури, проте не робить їх автоматичними. Ринок оборонної продукції США – найбільший у світі за обсягом і рівнем технологій, але він закритий для більшості країн. «Тому навіть спрощення доступу є важливим. Існує окреме законодавство США, яке передбачає особливу відкритість ринку оборонної продукції і розробок США для членів НАТО. Для інших країн, які можуть мати угоди про спільну оборону зі США (як Японія), або їх не мати (як Ізраїль) така особлива відкритість передбачена в рамках окремого законодавства, яке власне й регулює відносини з основними союзниками поза НАТО», – каже спеціаліст НІСД.
Отже, статус основного союзника США поза НАТО дає певній країні кращій доступ до американського військового «hardware», який можливий навіть без угоди про спільну оборону. Тобто можна зміцнювати оборону за допомогою США, але без гарантій безпеки. «З іншого боку, союзні відносини такого роду створюють ефект американської присутності навіть без формальних гарантій безпеки, Озброєння і технології, створені за участі США залишаються під їх наглядом. Існує також політична проекція – США набагато уважніше реагують на безпекові інтереси союзників поза НАТО порівняно з іншими країнами», – наголошує пан Їжак. І додає: «При формально рівних правах статус основного союзника створює різний ефект для різних країн в залежності від багатьох інших умов, передусім пов'язаних з вмінням конкретних країн цим статусом скористатись».
Вісь Південна Корея – Японія – Австралія
Найбільш вдало ним скористались Японія і Республіка Корея, які мають зі США угоди про колективну оборону і розміщують на своїй території американські війська (це регулюється окремими угодами). Ці країни, продовжує експерт, зуміли локалізувати і розвинути на власному ґрунті значну кількість закуплених і отриманих у рамках допомоги американських військових технологій, як раніше вони зуміли локалізувати американські індустріальні технології в рамках відновлення після Другої світової війни. «Схожу користь, можливо в меншому об'ємі, цей статус дав Австралії, яка також має угоду про спільну оборону зі США, але не зазнала тотальних руйнувань Другої світової війни», – додав Олексій Їжак.
Отримати американські винищувачі F-35 або протиракетні системи Aegis неможливо ні за які гроші, якщо країна не член НАТО або не основний союзник поза НАТО. «І, навіть, якщо країна є членом НАТО, але її політика викликає сумніви США, купити ці озброєння проблематично, як доводить приклад Туреччини», – звертає увагу експерт-міжнародник.
Звичайно, величезні гроші теж потрібні. Але у Японії, Республіки Корея і Австралії вони є. «Є в них і власні військові розробки, підтримані або узгоджені зі США. Ракетний потенціал Республіки Корея перевищує за технологічним рівнем (якщо говорити про оперативно-тактичні ракети) потенціал КНДР, яким північнокорейський режим намагається лякати весь світ, занурюючи власну країну у голод. Не було б статусу основного союзника поза НАТО, не було б у Республіки Корея тих ракет», – наголосив пан Їжак.
Схожу думку висловив доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Андрій Мартинов.
Австралія, наголошує він, входить до кола «5 очей» розвідувальних спецслужб англосаксонських країн: США, Канада, Велика Британія, Австралія та Нова Зеландія. Крім того, Австралія є ключем у руках США до контролю Індійсько-Тихоокеанського регіону. Зобов'язання США перед Південною Корею з'явились після війни на Корейському півострові 1950-1953 років. «Відтоді американський контингент контролює лінію поділу з Північною Корею. Спроби Д. Трампа шантажувати Сеул згортанням військової присутності наштовхнулись на опір Пентагону. Отже, Республіка Корея, разом із Австралією та Японією є віссю, яку США вибудували для стримування Китаю», – каже пан Мартинов.
Ізраїльське диво
Іншу історію успіху демонструє Ізраїль. За словами Олексія Їжака, ця країна не має формальної угоди зі США щодо колективної оборони, але широко використовує переваги статусу основного союзника поза НАТО. «Військову допомогу США Ізраїлю можна порівняти за обсягом з сумарною військовою допомогою США всім європейським країнам (тут треба зауважити, що члени НАТО здебільшого спроможні оплачувати свої військові потреби з власних бюджетів, але вони не мають тих ризиків, які є в Ізраїлю). Звичайно, не статус створює резони для такої масштабної допомоги, а інтереси безпеки. Однак завдяки статусу основного союзника стає можливим її отримувати, незважаючи на впевненість, що Ізраїль володіє власною ядерною зброєю», – зауважив спеціаліст.
Ізраїль, можливо, меншою мірою, ніж Японія і Республіка Корея, завдячує своєму технологічному розвитку саме американським технологіям, швидше – власному людському капіталу. Проте тільки Ізраїль, стверджує експерт, домігся рівня, коли США закупили його окремі озброєння для власної оборони (ефективні дрони з'явились в Ізраїлі раніше за США). «Це стало можливим завдяки саме статусу особливого союзника поза НАТО, розширеного індивідуально для Ізраїлю. Існує тільки одна інша країна, кінцеві військові розробки якої закуповували США для власної оборони – Велика Британія, член НАТО (ефективні літаки вертикального злету і посадки з'явились в Великобританії раніше за США)», – наголосив пан Їжак.
Його доповнив директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, зазначивши, що завдяки цьому статусу Ізраїль щорічно отримує від США понад 5 мільярдів доларів допомоги на військові програми. «Американські протиракетні комплекси Patriot стоять на озброєнні ізраїльської армії. Допомагають США і всьому оборонно-промисловому комплексу. Наприклад, система протиповітряної оборони «Залізний купол», яка постійно доводить свою високу ефективність в конфлікті з терористичним угрупованням ХАМАС, була розроблена ізраїльською «оборонкою» за сприяння США», – наголошує пан Семиволос.
І додає, що в ключові моменти історії США забезпечували максимальну підтримку Ізраїлю та його безпеці: «Наприклад, у вересні 2016-го стало відомо про те, що Вашингтон у наступні десять років виділить Ізраїлю рекордні 38 мільярдів доларів на військові потреби. Це найбільша сума, яку США коли-небудь в історії обіцяли іншій країні».
Афганістан та Пакистан
На іншій стороні спектру знаходяться Афганістан і Пакистан. Статус особливого союзника поза НАТО для Афганістану був відверто «вимученим». Уряд цієї країни вимагав його в обмін на дозвіл щодо розміщення американських військ в рамках так званої угоди про статус сил (обов'язкова умова будь якої іноземної військової присутності США). «Навряд чи Афганістан отримав від свого статусу технологічні переваги для розбудови власних сил оборони. Однак політичний ефект був значним. Навіть тепер, коли США виводять війська з Афганістану, це питання стає в топі міжнародного порядку денного», – каже аналітик Національного інституту стратегічних досліджень.
Щодо Пакистану, то отриманий ним статус особливого союзника також був пов'язаний з ситуацією в Афганістані. Але роль Пакистану неоднозначна для США. З одного боку, ця країна важлива для військової логістики, але з іншого… «Нагадаю, що саме там переховувався лідер Аль-Каїди Усама бен Ладан аж до його ліквідації. У США час від часу лунають заклики і навіть з'являються законодавчі ініціативи щодо позбавлення Пакистану статусу основного союзника поза НАТО, не в останню чергу через його особливі відносини з Китаєм. Важко судити, що Пакистан отримав від США з точки зору військових технологій. Можливо, небагато. Однак політичне значення було великим», – стверджує пан Їжак. І звертає увагу на те, що нікого в світі, окрім Індії, не турбує наявність в Пакистані ядерної зброї і розвиненої ракетної програми: «Пакистану можна їх розвивати в певних розумних межах. Якщо Пакистан позбудеться статусу основного союзника США, він цілком може зіткнутись з міжнародними претензіями щодо дотримання режимів нерозповсюдження».
Аргентина та Бразилія
Історик Андрій Мартинов, своєю чергою, згадав також про співпрацю Сполучених Штатів у військовій сфері з латиноамериканськими гігантами – Аргентиною та Бразилією. «Ця співпраця також має свою непросту історію. У 1960-х роках, коли США стримували поширення комунізму у регіоні, правозахисники критикували Вашингтон за підтримку військових диктатур у цих країнах. Демократизація Аргентини і Бразилії в 1980-х – 1990-х роках вивела цю співпрацю на новий рівень», – зауважив він.
Обидві країни залишаються стратегічно важливими для США з точки зору безпеки обох Америк. «Крім того, співпраця з ними також важлива для стримування глобальних амбіцій Китаю», – додав пан Мартинов.
Що виграють Штати, надаючи «особливий» статус своїм союзникам
За словами Олексія Їжака, зиск США у створені міжнародних союзів, зокрема військових, полягає не в тому, щоб, наприклад, збалансувати власний державний бюджет або отримати дохід від торгівлі зброєю. «Можна запитати, навіщо США доклали величезних зусиль, щоб план Маршала знайшов продовження у Європейських співтовариствах, з яких виріс Європейський Союз? Навіщо США зробили загальнодоступними Інтернет і GPS, первісно військові розробки? Відповідь така: для того, щоб розбудувати світ, в якому США відіграватимуть провідну роль, не витрачаючи надмірних ресурсів. США зацікавлені, щоб їх союзники не були для них тягарем і розвивались», – наголошує експерт НІСД.
А союзники, зі свого боку, платять тим, що вони вільно розвиваються відповідно до глобальних інтересів США. «Матеріальні компенсації важливі, наприклад, при закупівлі озброєнь і технологій. Але тільки заради них Pax Americana не створювався би», – зауважив пан Їжак.
Інтерес США щодо союзників чесний. «США отримують свій стратегічний зиск, союзники – свій, якщо, звичайно, без ілюзій розуміють права і можливості союзних відносин. Це в ідеалі. Але й реальна ситуація ближче до ідеалу, ніж до антиутопії. Досвід Японії, Республіки Корея, Австралії і Ізраїлю це доводить», – акцентує Олексій Їжак.
Що приніс би цей статус Україні?
Олексій Їжак: «Правила СОТ стимулюють слабкі країни нескінченно купувати чуже дешевше, не створюючи свого, яке може бути початково дорожчим. Режими нерозповсюдження і контролю озброєнь стимулюють слабкі країни не розробляти і не створювати нічого, що становило б міжнародний ризик навіть гіпотетично. Членство в НАТО і статус основного союзника поза НАТО дає слабким країнам певний бонус від США, який дозволяє розробляти і створювати своє. Але щоб отримати такий статус треба продемонструвати потенціал стати сильним, як це розуміють США. Тут є певний парадокс. Однак приклади країн, що успішно відновились після руйнувань Другої світової війни, доводить, що він вирішуваний.
Якщо намагатись отримати статус основного союзника США для створення політичного ефекту, як це робив Афганістан, все політичним ефектом і закінчиться. Якщо ставити за мету стати сильнішими в технологічному і військовому плані, то статус основного союзника буде корисним, аж до ступеню, яким він є корисним для Японії і Ізраїлю. Тоді, звичайно, він кардинально наблизить і до НАТО. Питання у тому, що спочатку треба захотіти стати сильнішими, докласти для цього значні зусилля і витратити значні ресурси. Статус основного союзника США поза НАТО дає широкі можливості, якщо для їх досягнення сам союзник докладає зусиль і вкладає ресурси».
Мирослав Ліскович. Київ