Україна – не Афганістан незалежно від статусу

Чому Рада не попросила статус основного союзника США поза НАТО, а московський Патрушев, краще б мовчав, ніж порівнював Україну з Афганістаном

Верховна Рада України відхилила ініціативу народного депутата Олексія Гончаренка (фракція «Європейська солідарність») про ухвалення постанови, із закликом до Конгресу США надати нашій країні статус основного союзника поза НАТО. «За» проголосували 24 народних депутати, «Проти» 1. Утрималося 163 і не голосували 26 членів парламенту. Чи прокинулися ми сьогодні в новій геополітичній реальності і що тепер буде з українсько-американськими відносинами?

Буде те саме, що й було - стратегічне партнерство, допомога Україні в стримування російської агресії, підтримка економічних та антикорупційних реформ. Не сталося нічого екстраординарна у відносинах США і України.

А ще буде подальший рух у напрямку «геть від Москви». Останні заяви російського керівництва, недолугі намагання порівняти Україну з крахом спроб США встановити демократичний устрій в Афганістані – зайве тому підтвердження.

США – Україна: все залишається

Рівень відносин не знизиться. Під час візиту президента Зеленського до США було підтверджено стратегію і тактику України в здійсненні її зовнішньої політики. З США ми дружимо, до НАТО прагнемо, на допомогу союзників розраховуємо і приймаємо її з вдячністю, з агресією боремося всіма доступними засобами.

Щодо НАТО. 12 червня 2020 року Україна приєдналася до програми Партнерство з розширеними можливостями. Ми не будемо автоматично прийняті в члени Альянсу, але участь у такій програмі надає нашій країні істотні можливості та інструменти. Наприклад, доступ до інформаційно-аналітичних матеріалів і розвідувальних даних.

Оскільки США були і залишаються лідером НАТО, природно, що співпраця розвивається і по лінії Україна-США. Під час візиту президента України було підписано рамкову угоду щодо стратегічних засад оборонного характеру. Посол України в США Оксана Маркарова написала  на свій сторінці в Фейсбук про цей документ: «охоплює ті питання, які могла б охоплювати двостороння угода з надання статусу основного союзника».

Можна припустити, що текст угоди про стратегічні засади оборонного характеру, який повністю не оприлюднений, є своєрідною політичною компенсацією Україні за відмову США продовжити санкції проти «Північного потоку-2». Україна користується усіма перевагами, закріпленими в цілому ряді документів, підписаних і озвучених українською та американською сторонами. Військова і фінансова допомога надається. У спільних навчаннях і миротворчих місіях участь беремо. Україна заявила про прагнення отримати План дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі – і ця мета підтримується США на рівні президента.

Ольга Стефанішина, віцепрем'єр-міністр з європейської та євроатлантичної інтеграції України, навела такі аргументи проти звернення за статусом основного партнера поза НАТО: «Його (статусу) практична додана вартість дуже сумнівна, а ризики цілком реальні. Ми дамо додаткові аргументи тим, хто зараз в НАТО стримано реагує на прагнення України стати членом Альянсу. Це питання, впевнена, буде використано російською пропагандою як приклад нових хитань України. Занадто довго Україна була непередбачуваним та непослідовним партнером, що лише шкодило нашим відносинам з Альянсом. Настав час дій, а не гучних слів чи знакових статусів. Тим паче, коли йдеться про статус, створений для країн, які через своє географічне розташування не можуть претендувати на членства в НАТО та й не мають подібних амбіцій».

За інформацією експертів, близьких до МЗС, США були готові надати Україні статус основного союзника поза НАТО, однак, в контексті виведення військ з Афганістану, це могло б негативно позначитися на внутрішньополітичних позиціях Демократичної партії і адміністрації президента Байдена. Тому українське керівництво не наполягало на формальному закріпленні і без того союзницьких відносин, резонно вважаючи, що реальне наповнення важливіше красивого обрамлення. Подібний статус має 17 країн світу і він є зручним механізмом надання військової та економічної допомоги в рамках законодавства США, але не надає країнам, що його отримали, якихось особливих гарантій. Наприклад, цей статус досі має Афганістан, якого в очах демократичного світу уже не існує… А коли США і країни антитерористичного альянсу прийняли рішення вивести свої сили з Афганістану, статус ніяк не допоміг попередній владі стримати навалу талібів.

Російська ложка дьогтю в бочці чужого меду

Згадка про Афганістан тут є принциповою. Трохи раніше, 19 серпня, секретар ради безпеки Росії Ніколай Патрушев, непристойно радіючі «американській поразці», заявив, що ситуація в Україні схожа з афганською: «…Київ догідливо прислуговує інтересам заокеанських покровителів, прагнучи увійти до НАТО. Чи врятувало повалений проамериканський режим в Кабулі те, що Афганістан мав статус основного союзника США поза НАТО? Схожа ситуація чекає і прихильників американського вибору на Україні, де до влади здатні прийти неонацисти, країна йде до розпаду, а Білий дім в певний момент і не згадає про свої київських прихильників».

Маячню про «українських нацистів» та «розпад України» від типового російського нациста опустимо, нема про що говорити. А от вологі мрії Патрушева, щодо повторення Україною долі Афганістану варто розібрати детальніше.

Тут без варіантів: різні країни - різні долі

Спроба екстраполювати на Україну події в Афганістані, щонайменше, смішні. Політичне, економічне, історичне, військове, ментальне підґрунтя двох країн та націй різниться докорінно. За усієї поваги до держави Афганістан та її народу, між Україною і Афганістаном лежить не тільки географічна, але й цивілізаційна прірва.

Афганістан досі живе в стані середньовічного розколу країни на етнічні анклави. Кабул з розташованим у ньому урядом не є легітимним центром прийняття рішень для племінних вождів або польових командирів озброєних загонів. Афганська армія, на відміну від української, виявилася нездатною стримати натиск Талібану, що без бою захопив владу в країні, як тільки її територію покинули сили західної коаліції.

Українська армія, цілеспрямовано пограбована і деморалізована «дореволюційною» владою, розгубившись і зазнавши серйозних втрат на самому початку російсько-української війни, зуміла зорганізуватися і, користуючись безумовною підтримкою народу, визволила дві третини українського Донбасу. А потім під ударами артилерії з-за російського кордону, в умовах відкритої інтервенції під Іловайськом і Дебальцевим - стабілізувала фронт з російськими окупаційними «корпусами» і уже 8-й рік тримає оборону. Промовиста деталь: Україна, напевно, єдина держава в світі, де не з ініціативи влади, а через наплив добровольців на призовні пункти, було збільшено до шістдесяти років граничний термін перебування на військовому обліку.

Про історію. Афганістан, в його нинішньому вигляді, склався лише трохи більше століття тому - великі етнічні громади узгоджували позиції через своїх представників, делегованих до органів центральної влади. Проте дотепер не сформувалася єдина політична афганська нація. Історія України, самостійної або в складі інших держав, але з ясно виділеними етнічними, мовними та культурними кордонами, налічує понад тисячу років,

Україна володіє розвиненою промисловим і інфраструктурним потенціалом, освіченими та кваліфікованими трудовими ресурсами. Вплив релігії обмежується відвідуванням храмів вірянами і відзначенням церковних свят.

Афганістан - ісламська республіка, а зараз, після захоплення влади Талібаном - ісламський емірат. Це не тільки відбито в назві, це є сутністю і змістом чинної державної влади – з тотальною дискримінацією жінок і законами шаріату в ролі карного права.

В Україні немислиме і неможливе створення християнського князівства або християнської республіки, вплив релігії на людей не поширюється на політику і сферу освіти, і це закріплено в нашій Конституції.

Зовсім різними є рівні технологічного та економічного розвитку. Навіть в умовах пострадянського розвалу економіки, в Україні продовжували і продовжують працювати і виробляти продукцію високотехнологічні підприємства автомобільної, літакобудівної та космічної галузей, металургійна та хімічна промисловість, ядерна енергетика. Функціонує і випускає фахівців розгалужена і, часом, цілком пристойна система вищої освіти.

Але найголовнішим є те, що Україна природним чином, внаслідок географічних та історичних причин, належить до західної цивілізації. Якщо Афганістан так і не став зручним і безпечним транзитним маршрутом, то Україна є такою ще від часів утворення торгового шляху «із варягів у греки». І вона залишатиметься одним з ключових європейських хабів, поки відбуватиметься переміщення товарів промислового виробництва, енергоносіїв і трудових ресурсів з однієї частини Європи в іншу і далі – на Схід, Південь і Північ. Як би не намагалася Росія вибудувати обхідні шляхи – чи то по дну морів, чи то в дипломатичних кулуарах – вдаючись до брутальних погроз і банального підкупу.

Загальне і часткове, але - незворотне

Схожість Афганістану й України - у прагненні вийти з-під впливу найближчих і, м’яко кажучи, не надто дружніх сусідів. Спільне у нас й прагнення реальної еліти обох народів приєднатися до світу свободи. Втім, афганський уряд такої мети не досяг, країну розколото на прихильників старого, напівфеодального укладу і невеликої частки «модерністів».

В Україні переважна більшість населення не мислить себе такою, що живе за умов феодалізму. Або – під пресом авторитарного режиму на кшталт російського – без виборів, вільної преси і протизаконних репресій.

Україна інтегрована в західний світ у набагато вищому ступені, ніж це звичайно усвідомлюється на обивательському рівні. Українські айтіфахівці успішно працюють на світовому ринку найсучасніших технологій, наші інженерів та лікарів цінують по всьому світу. Україна бере участь в гуманітарних місіях по всій планеті. Афганістан поставляє світу наркотики, а українська продукція сільського господарства поставляється в десятки країн, по деяких позиціях ми займаємо провідні позиції.

Можна з упевненістю сказати, що вектор економічного розвитку і політичної та ідеологічної орієнтації України на західну цивілізацію заданий абсолютно правильно. Цей рух буде продовжено будь-яким урядом, відмінності можуть бути тільки в темпах, а загальний напрямок вибрано остаточно.

В російський світ війни та ненависті Україна не повернеться ніколи

Ситуація в Афганістані насправді дозволяє провести паралелі саме з російською дійсністю, за яку несе відповідальність і Ніколай Патрушев.

Події, які супроводжували прихід до влади нинішнього російського режиму - вибухи будинків мирних громадян, програна чеченська війна, сходження на найвищі щаблі влади вихідців з КДБ і друзів Путіна з кооперативу «Озеро», перетворення Російської православної церкви на політичний інструмент влади, переслідування релігійних та сексуальних меншин, фізичне усунення політичних опонентів - це пряма аналогія з владою в Афганістані від часів президента Аміна і до наших днів, включаючи й рух Талібан. Недарма ж останній засуджується на словах, але лідери його знаходять теплу зустріч в Москві та порозуміння з владою Росії.

Читаючи заяви російських офіційних осіб про Україну, важко позбутися відчуття, що хода прогресу, пройшовши й через Росію, припала своєю залізною п'ятою на голову колективного Кремля. Здається, що б не сталося у світі - землетрус, неврожай какао-бобів або коливання цін на морську капусту - спікери Кремля обов'язково прив'яжуть цей факт до актуальної української ситуації і розкажуть про те, що ось-ось ми загинемо. Якщо, звичайно, не почнемо дружити з росіянами. Однак риторика і всі практичні кроки Росії спрямовані на те, щоб не те що «дружби», навіть думки про неї у віддаленій перспективі, не могло виникнути в українців.

…У 1591 році в Московському царстві було «покарано» відсіканням язику, «бито» дванадцятьма ударами батога та «вислано» до Сибіру… углицький набатний дзвін (!), який сповістив про вбивство царевича Димитрія.

В цьому ж році Жмеринка отримала магдебурзьке право, а у Львівській братській друкарні було видано «Адельфотес» - греко-церковнослов'янську граматику.

Тож спокійно: наша дорога лежить в ЄС і НАТО. Звісно, залежно від угод, які укладатимуться з цього приводу, але вони впливатимуть хіба що на спосіб, а не на саме приєднання України до євроатлантичних структур.

Дмитро Редько, Київ