Пройти над прірвою. Як українці обрали незалежність
30 років тому, 1 грудня 1991-го, відбувся загальнонаціональний референдум, на якому назавжди було визначено майбутнє України
Цього дня мільйони українців зробили доленосний вибір, сказавши «так» незалежності власної батьківщини. Результати були більш ніж переконливі. Вектор, заданий 24 серпня 1991 року проголошенням Акта української незалежності в стінах Верховної Ради, схвалили 90,3% громадян країни. Це стало зрозуміло абсолютно всім: і першому президенту СРСР Горбачову, який до кінця затято вірив і сподівався на реанімацію СРСР; і президентові РФ Єльцину, і Заходу, який до останнього вичікував і спостерігав за ситуацією й зовсім не поспішав одразу визнавати нашу незалежність.
Нині те однозначно-монолітне народне «так» сприймається як щось належне, закономірне, але, насправді, то був непростий вибір. За начебто легкою стверджувальною відповіддю в бюлетені крилися величезні ризики і виклики, перед якими опинилася країна – політичні, соціально-економічні, культурні, релігійні. Драматизм певних ситуацій сягав іноді неймовірних позначок. Тож згадуємо найцікавіше і розповідаємо про те, що залишилося за лаштунками грандіозної історичної події.
«Їхала шляхом червона фіра…», або Це вже був не СРСР
Добігав кінця неспокійний, багатий на сюрпризи 1991 рік. Доба була прецікава. Всесоюзний хіт року – «Бухгалтер» московського поп-гурту «Комбінація». «Брати Гадюкіни» тим часом випустили свій другий альбом з оптимістичною назвою «Ми – хлопці з Бандерштадту», де серед інших була пророча пісня "Червона фіра". В ній ішлося про те, як комуністичний віз безперспективно загруз у болоті і йому вже звідти не вибратися.
На демократичній хвилі російська влада хотіла продати одній західній фірмі за мільйон доларів з мавзолею мумію Лєніна, але так і не наважилась – комуністи погрожували здійснити акт самоспалення на Червоній площі подібно до буддистських ченців. Натомість Єльцин дозволив молитися в Кремлі.
Наприкінці року відбувся двогодинний всесоюзний страйк зеків. МВС УРСР навіть офіційно подякувало ув’язненим «за ненасильницькі методи висловлення власної позиції» – просто нечувана річ за часів СРСР. До платних віп-камер Малюськи залишалося 30 років… Євреї 1 грудня вперше за часів існування СРСР відзначили Хануку. Щоправда, свято трохи зіпсувала спроба теракту в Київській синагозі. Втім, на щастя, обійшлося без жертв.
Замах на Кравчука, поламаний палець і порвані черевики
27 листопада 1991 року в Харкові, на центральному ринку, стався напад на голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука, куди він разом із почтом в рамках передвиборчої президентської кампанії гайнув не тільки подивитися ціни на сало, але й себе показати. Нападник, якому вдалося втекти, використав «заточку», мітив у серце, але удар прийшовся на кобуру пістолета охоронця. Кравчук, між іншим, був у бронежилеті вітчизняного виробництва.
Українським політикам, навіть таким досвідченим як Леонід Кравчук, на початку 90-их доводилося вчитися мистецтву публічної політики. Перший президент незалежної України згодом згадував настанову свого американського колеги Джорджа Буша-старшого, який радив йому «навчитися дивитися людям в очі, щоб зрозуміти, чи голосуватимуть вони за вас». Тому доводилося звикати і до виявів всенародного захоплення, і до відвертої антипатії, а то навіть і ненависті. Наприклад, під час передвиборчої кампанії у Вінниці на центральній площі міста зібрався величезний натовп, який скандував: «Ура Кравчуку!». Претендент на посаду президента опинився в самісінькому його епіцентрі. «Коли я озирався навкруги, то ставало трохи моторошно, – згадував Кравчук. – Здавалося, якщо досить непевне міліцейське оточення не витримає, нас просто зімнуть». Він учився усміхатися, тиснути руки і поводитися так, щоб сподобатися потенційним виборцям. Під час того вінницького туру йому під час рукостискання зламали палець, а охоронці так тягли через площу, що в Леоніда Макаровича порвалися черевики.
Те, що залишалося за лаштунками
Варто зауважити, що тодішнє керівництво країни зіштовхнулося з величезними викликами. По-перше, на Україну чинився колосальний тиск з боку Москви. Президент СРСР Михайло Горбачов на кожному кроці розповідав про «небезпеку українського націоналізму», який начебто загрожує Україні в разі незалежності поза Союзом. Він повторював ці тези не тільки на всесоюзному рівні, але й усім закордонним лідерам, лякаючи їх «націоналістичною війною». Єльцин, президент РФ, хоч і не чинив відвертого тиску, але його найближчі соратники-демократи час від часу робили доволі загрозливі і провокаційні заяви про «повернення Криму» і «наш Донбас». І це не було якоюсь пустопорожньою балаканиною – в Україні на ту пору дислокувався 700-тисячний військовий контингент Радянської армії. Він був наче величезний троянський кінь. Натомість Україна фактично з нуля почала будувати власні збройні сили. Москва запропонувала першому міністру оборони України Костянтину Морозову залишатися на посаді командира підрозділу радянських військово-повітряних сил і виконувати вказівки російського керівництва, а в українському уряді… працювати за сумісництвом. Росіяни розмовляли з ним досить зверхньо і навіть уникали вимовити назву його нової посади: «міністр оборони України». Єдине, на що вони погодилися – відпустити з Москви, з Генерального штабу, декількох офіцерів-українців, які висловили бажання розбудовувати українську армію (їх одразу ж зарахували до «предателей Родины»).
Румунські претензії і демарш міністра Зленка
Не тільки Росія, а й Румунія мала територіальні претензії щодо України. Якщо раніше вона заявляла про них Москві, то нині – Києву. Румунський парламент 29 листопада 1991 року, за два дні до Всеукраїнського референдуму, проголосив його результати недійсними на території Північної Буковини (Чернівецька область) і Південної Бессарабії (частина Одеської області), тобто, на територіях, які входили до складу Румунії до Другої світової війни. Румунська сторона направила всім країнам листа, в якому закликала не визнавати результати референдуму на «румунських територіях, що входять до складу України» (румунська ініціатива знайшла відгук у Молдові). Тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко дізнався про ухвалення цієї резолюції на шляху до Бухаресту під час свого першого офіційного візиту в Румунію. І міністр вирішив його скасувати. Він просто вийшов з потяга посеред ночі до того, як той перетнув кордон. Міністр закордонних справ Румунії марно чекав на Зленка наступного ранку на залізничному вокзалі Бухареста.
Тоді українці високопосадовці ставилися до питань територіальної цілісності вельми серйозно. 3 грудня Румунія все ж визнала незалежність України, але, знову ж таки, з застереженням, нагадуючи про «незаконно приєднані території в результаті пакту Молотова-Ріббентропа».
Сепаратисти 90-х: було тривожно, але Кравчук «пройшов між крапельками»
По-друге, в українських регіонах спостерігалися дуже сильні відцентрові тенденції. Досить негативний приклад подав Крим, якому в лютому 1991 року український парламент надав статус автономії. Це викликало неймовірну заздрість інших регіонів і бажання отримати й собі подібне. На автономію претендували Донбас, Одещина, Закарпаття, Галичина… Наприклад, під час весняного «союзного» референдуму 78% мешканців Закарпаття висловилися про автономію краю.
Але, звісно, ахіллесовою п’ятою був для України Крим, де понад 67% місцевого населення становили росіяни. Саме вони домінували в усіх сферах життя, зокрема і в політиці. В Криму не було жодної україномовної школи. Там базувався Чорноморський флот; на півострові мешкали радянські військові пенсіонери, вороже налаштовані проти української незалежності. До того ж, на батьківщину почали масово повертатися з заслання кримські татари, що одразу ж позначалося на суспільно-політичній атмосфері регіону.
Саме коли Україна готувалася до всеукраїнського референдуму, кримські політики вирішили ухвалити закон про місцевий референдум і винести на народне голосування питання про вихід Криму зі складу України. Там було чимало драматичних моментів, але, попри все, Леонідові Кравчуку вдалося переконати місцевий парламент підтримати українську незалежність і втримати дипломатичними методами Крим у складі України. Щоправда, це, можливо і виявилося такою собі міною уповільненої дії. Микола Багров, голова ВР Кримської АРСР у 90-х роках (і Герой України, який відверто називав українську незалежність «хохлократией») згадував, що «Украина как-то тогда, по-моему, несерьезно отнеслась к этому. Она слишком спокойно наблюдала. Ну, балуются там, пусть побалуются…» І відзначав «положительную роль в решении этого вопроса (по автономии) Кравчука».
Кандидати на посаду першого президента: героїка проти дипломатичності
Крім того, що українці мали визначитися з незалежністю (чи залежністю) власної країни), вони мали ще й обрати собі першого президента. Головним суперником Леоніда Кравчука на президентських виборах був колишній політв’язень, кандидат від Руху В’ячеслав Чорновіл. Політик, який очолював Львівську обласну раду, виступав спочатку за федеративний устрій України. Однак згодом, під час самих виборів, він приглушив тему федералізму. Одним із його критиків був Левко Лук’яненко, теж колишній багаторічний в’язень радянської каральної системи, головний автор Акта проголошення незалежності України і голова Української республіканської партії. Він застерігав, що федеративний устрій України, який спонукатиме сепаратистські настрої в регіонах, лише зіграє на руку Росії й призведе згодом до розвалу України як держави.
Тоді як комуністи фактично трималися разом, в українську демократичну опозицію було вбито перший клин. До того ж, частина українських націонал-демократів підтримала Кравчука. Протиріччя в демократичному таборі загострилися. Більшість еліт бачила в Кравчуку мало не месію – того, хто об’єднає і порятує Україну. Одні – від «націоналістів-бандерівців» (переважно в Криму, на сході та півдні), а інші – від комуністичного реваншу. Його кандидатура задовольняла багатьох. Чи не найкраще висловилася про Кравчука депутатка від націонал-демократів Лариса Скорик. В інтерв’ю Ukrainian Weekly вона сказала: «Він надзвичайно розумна людина. Сказати, що це людина з високими моральними цінностями, я не можу. (…) Але, з іншого боку, чи справді зараз той момент, що вимагає героїки, чи це момент, коли потрібна надзвичайна дипломатичність?»
Неочевидні нюанси
Кравчук дослухався до порад соціологів, які радили під час референдуму спитати людей не напряму, про те, чи підтримують вони незалежність, а чи схвалюють вони Акт проголошення незалежності, прийнятий українським парламентом у серпні. Це надавало в очах виборців, особливо східних і південних регіонів, своєрідної легітимності, адже завдяки багаторічній московській пропаганді у слова «незалежність» була не вельми позитивна конотація. (З нього досі намагаються кепкувати у Москві. - Ред.). Крім того, напередодні референдуму, Верховна Рада України випустила звернення до населення, в якому йшлося про те, що непідтримка незалежності означає насправді підтримку залежності… А залежними від Москви переважна більшість громадян України не хотіла бути, тим більше, що в Союзі було чимало «гарячих точок».
Проводячи передвиборчу кампанію, Леонід Кравчук передусім робив наголос на економічному аспекті – що Україна, найбагатша республіка СРСР, житниця Європи і цілком може прогодувати себе сама. І це теж був привабливий аргумент. Однак, варто зауважити, що на кінець 80-х, початок 90-х років Україна все ж не була найбагатшою республікою СРСР. За рівнем ВВП на душу населення вона займала лише 8 місце. Попереду були Естонія, Латвія, Литва, РФ, Білорусія, Грузія і Казахстан. ВВП на душу населення в Україні становив у доларах 1990 року 6027 (рівень Чилі, Мексики, Сирії та Болгарії), тоді як в Естонії – 10820 (рівень Португалії, Греції, Чехословаччини). Так само, за кількістю протестних акцій Україна теж не була серед лідерів, а посередині, опинившись позаду Закавказзя і прибалтійських республік.
Як російські «мєчтанія» розбилися об українські реалії
Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року перевершили найсміливіші сподівання тих, хто вірив у перемогу ідеї української незалежності, і шокували тих, хто до останнього чіплявся за СРСР. Найбільш пророчими виявилися прогнози Степана Хмари. Колишній багаторічний в’язень ГУЛАГу за тиждень до референдуму передрікав Кравчуку, що незалежність підтримують понад 90%. Кравчук нервово посміювався й казав, що той з’їхав з глузду. Втім, результати показали, що Степан Ількович таки мав рацію. До речі, сам Кравчук у прогнозах називав цифру до 80%.
Найбільше підтримали українську незалежність у Тернопільській області – майже 99% виборців. У Вінниці – понад 95%. На Одещині – понад 85% виборців проголосувало за українську незалежність. Луганщина – понад 83%. У Донецькій області за незалежність проголосувало майже 77%. Крим – понад 54%. Навіть у Севастополі, базі радянського Чорноморського флоту, «так» українській незалежності сказали 57%.
Підтримка етнічних росіян, які брали участь у референдумі, складала 58,9%, а підтримка євреїв – на рівні 60%. В Україні на ту пору мешкало 11 мільйонів росіян – це була найбільша національна меншина; другою за чисельністю нацменшиною України були євреї (приблизно пів мільйона жителів республіки).
Глибоко шокованим був Горбачов. Коли Леонід Кравчук повідомив першому президентові СРСР про результати Всеукраїнського референдуму, той у відповідь лише сухо привітав його з перемогою на президентських виборах і жодним словом не обмовився про українську незалежність.
Результати українського плебісциту викликали в Москві міні-кризу. В істеричних настроях поєдналися і демократи, і державники. Однак, невдовзі стало зрозуміло, що це факт, те, що звершилося, і з цим доведеться жити. Російська газета «Коммерсантъ» констатувала: «Украинский референдум сделал невозможными дальнейшие мечтания: с уходом второй по мощи республики ни властвовать, ни правопреемствовать особенно не над чем. С утратой неосновательных иллюзий начались поиски выхода».
Плакати від щастя, побачивши волю
Про перші результати Кравчук дізнався десь о другій годині ранку 2-го грудня. Він не плакав, але неймовірно зрадів – адже, не марними були всі труди, всі компроміси. Не марним був пройдений важкий шлях. Він увінчався тріумфальною перемогою. Але було багато людей, українців, які в ті дні плакали від емоцій, які їх переповнювали. У селі Хотів, що на Київщині, де до 10-ї години 1 грудня проголосувало понад 70% зареєстрованих виборців, одна жінка, яка давала інтерв’ю закордонним журналістам, не витримала, і розридалася. Її переповнювала гордість і радість за своїх односельців і за співгромадян.
В Україну приїхало чимало українців з діаспори – люди хотіли бути в той доленосний момент на батьківщини своїх предків. Вони були зворушені тим, що бачили. «Я відчувала, що того дня в усіх цих місцях були присутні душі людей, яким не пощастило дожити до голосування. Там були всі наші предки, усі, хто будь-коли страждав, хто будь-коли мріяв, що їхні онуки побачать волю…», – розповідала Христина Лапичак з Ukrainian Weekly кореспондентові Associated Press.
Дмитро Павличко згадував, що плакав двічі: вперше у час проголошення незалежності і вдруге – «2-го грудня в готелі в Чернівцях, коли дізнався, що Крим проголосував… Я став на коліна й заплакав. Перед незримим великим Богом…»
Хто б там що не казав, то був черговий самостійний крок України у бік від Росії; то був величезний поступ на шляху визволення від 300-літнього рабства, усвідомлення себе вільним народом незалежної держави. Хоча, майже одразу почалися і помилки… За декілька місяців після проголошення української незалежності В’ячеслав Чорновіл напише: «Маємо незалежну державу поки що більше за Орвеллом, маємо ще не державу, а тільки її ескіз…»
Прикметно, що за всі роки української незалежності частка її прихильників ніколи не знижувалася до 50%. Нині вона перевищує 70%.
Світлана Шевцова, Київ
При підготовці матеріалу, серед іншого, використано матеріали проєкту "Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988-1991"; праця Сергія Плохія «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу»; дані Angus Maddison Project Historical Statistics, release 2010; архів газети «Коммерсантъ».