Росія проти посередництва Туреччини. Але – нікуди не дінеться…

Путін хоче володарювати у Чорному морі. Ердоган має на це свій особливий погляд

29 листопада 2021 року президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що Туреччина готова як посередник взяти участь у врегулюванні ситуації на сході України. "Ми хочемо, щоб ставлення до цього питання розвивалося в позитивному напрямку. З цього приводу буде посередництво, ми обговоримо це питання з ними, ми хотіли б брати участь у вирішенні цього питання, розвиваючи ці переговори як з Україною, так і з Путіним", – зазначив турецький лідер.

Кремль очікувано відмовив: він же не агресор, а «посередник». Втім, у дипломатії буває всяке. На 3 грудня прогнозувалася розмова по телефону між президентами Туреччини та РФ. Навряд чи в офіційних повідомленнях про неї прозвучить щось безпосередньо гідне уваги. Але це не означає, що там не буде сказано важливого для України. Давайте глянемо на ситуацію докладніше.

Турецькі пропозиції та двоїста позиція Росії

У Росії поспішили відкинути пропозицію, але це, повторимося, легко прогнозувалося. Офіційний представник МЗС Марія Захарова заявила; «Про жодну посередницьку роль Туреччини між Росією та Україною щодо врегулювання внутрішньоукраїнського конфлікту не може бути мови». Проте прессекретар російського президента Пєсков сказав, що 3 грудня може бути проведена телефонна розмова між турецьким та російським президентами, під час якої може бути порушена тема України.

Що є тлом цих контактів? Туреччина є впливовим гравцем, тому Росії доводиться зважати на позиції держави, яка контролює чорноморські проливи та виконує функцію південної фортеці НАТО. А ще Туреччина не визнала анексії Криму, що неодноразово доводила не тільки висловлюваннями своїх лідерів, але й голосуваннями в ООН. У Туреччини, виходить, буде пряма нагода донести до Путіна позицію Північноатлантичного Альянсу щодо України і претензій на неї з боку Москви – зі східною вишуканістю та суворим османським акцентом.

Чорне море – особливе море…

Чорне море є унікальним у багатьох сенсах. Колишнє величезне прісне озеро отримало доступ до Атлантичного басейну завдяки геологічній катастрофі, внаслідок якої утворилася протока Босфор. Чорне море унікальне й тим, що життя у ньому є тільки до 150 метрів глибини, усе, що нижче – непридатне для життя, оскільки на морському дні, під шаром мулу, знаходиться величезна кількість сірководню. Цей газ не тільки вбиває усе живе, але й іноді одночасно лякає смолоскипами, які запалюються самі над поверхнею води. Це ми до того, що саме тут і можна чекати несподіванок.

Політична та стратегічна унікальність Чорного моря полягає у тому, що, згідно з міжнародними угодами, право на постійне перебування у ньому власних військових кораблів має лише декілька держав. Контроль за дотриманням такого режиму здійснює Туреччина, яка у будь-який момент може оголосити про закриття проток. Панівною є думка, що це може статися тільки внаслідок війни.

Зрозуміло, що ключ від Босфору в руках Ердогана – ще один вагомий аргумент на користь того, що до слів турецького президента потрібно ставитися не лише серйозно, але й з шанобливістю, особливо причорноморським державам.

Тюркський світ проти «русского міра»

У Туреччини, внаслідок низки причин, не найкращі стосунки з багатьма країнами світу, як з демократичного, так й з тоталітарно-авторитарного табору. Проте турки завжди дотримували своїх зобов’язань, тому, з огляду на те, що Туреччина є членом НАТО, не складно уявити, на чиєму боці вона буду у разі конфлікту НАТО-Росія.

Важливим фактором, який обов’язково треба враховувати при аналізі турецької позиції з будь-якого питання, є постімперські сентименти не лише Росії, але й Туреччини – теж. Але на відміну від Росії, в Анкарі сидять притомні люди, які не збираються перекроювати сучасні кордони.

Туреччина, для відновлення свого впливу на країни, що раніше входили до складу Османської імперії, ба більше, на усі тюркомовні країни, використовує Організацію тюркських держав. Президент Ердоган нещодавно продемонстрував карту розселення тюрків, якими опікується Туреччина. Величезні території сучасної Російської Федерації виявилися заселеними тюркськими народами. «Тюркський світ» виявляється територіально та кількісно набагато більшим від розпропагованого Росією «русского мира»    

Туреччина не на словах, а на ділі допомагає своїм союзникам. У нещодавніій війні Азербайджану та Вірменії за Карабах Туреччина не лише продала Азербайджану зброю. Турецькі офіцери навчали та тренували азербайджанських офіцерів та сили спеціального призначення, а ще Анкара застосовувала неприхований політичний тиск. І Росія – ганебно програла цю війну і була змушена про все вищесказане промовчати.

Туреччина мало зважає на російські заяви, направлені на залякування. Яскравим свідченням цього стало протистояння росіян та турків у сирійському конфлікті. Турецька ПВО без жодних вагань збила російський військовий літак, який мав нахабство перетнути повітряний кордон Туреччини.

Кримськотатарський чинник

Важливим є те, що у Туреччині мешкає багато кримських татар. Перша кримськотатарська еміграція до Туреччини відбулася ще після анексії Росією Кримського ханства. Наслідком програшу Росією Кримської війни 1853-56 років стала друга хвиля еміграції кримців. Ще більш печальною та кривавою виявилася доля черкесів, які мешкали на територіях, що також належали Кримському ханству, та є теперішнім Чорноморським узбережжям Росії. Ті, хто не врятувався втечею, були нещадно вбиті російськими карателями. Османська імперія прийняла тоді усіх біженців.

Ані Туреччина, ані її теперішні громадяни – нащадки винищених та переселених народів – нічого Росії не забули. На Сході взагалі люди мають довшу пам’ять, будь-який мешканець тюркської або арабської держави з легкістю назве шість поколінь своїх предків по іменах. Навряд чи багато хто з нас може похвалитися такою пам’яттю та шанобливим ставленням до своїх предків.

Зрозуміло, що маючи значну кримськотатарську діаспору, президент Ердоган та уряд Туреччини не можуть втрачати лице і не згадувати проблеми як кримських татар, так і України в цілому. Кримськотатарська проблема не може бути розв’язана окремо від комплексу проблем, які виникли внаслідок російської агресії проти України.

Відновлення колишнього впливу. Турецький досвід

Ще одним важливим спонукальним фактором до втручання Анкари у розв’язання українсько-російського конфлікту є те, що останніми десятиліттями Туреччина заявила про себе як регіональна супердержава, яка має значний вплив і намагається розповсюдити його, щонайменше, на усі території, які входили до складу Османської імперії або перебували під її політичним та культурним впливом. Останнім часом турки нормалізували свої стосунки з ОАЄ, а також зробили заяви, спрямовані на покращення стосунків з Єгиптом та Ізраїлем.

У дипломатії історія завжди має значний вплив на сьогодення. Росія і Туреччина мають багато спільного. Ці держави є спадкоємцями імперій, що розпалися внаслідок Першої світової війни, втратили значну частину територій. Більшовицька Росія сприяла відбудові збройних сил свого недавнього ворога у війні, проте Туреччина стримала вплив прокомуністичних сил і, зрештою, стала частиною блоку НАТО та асоційованим членом ЕС.

А ще Туреччина дуже жорстко діє щодо сепаратистів, зокрема, курдського національного руху, який прагне створити свою державу із частин турецького та іракського Курдистану. А спецслужби Туреччини свого часу провели операцію по захопленню лідера екстремістської Робітничої партії Курдистану Абдули Оджалана. Уже знаходячись у в’язниці, він пішов на переговори з представниками турецького уряду та проголосив відмову РПК від збройної боротьби. Для України це гарний приклад того, як можна примусити терористів сісти за стіл переговорів: у камері розмови з ними стають змістовнішими та конструктивнішими.

Переговори про переговори. Очікування та економічні аргументи

Чи піде Росія на переговори з Україною за посередництвом Туреччини, покаже час, і вирішиться це не 3 грудня 2021 року, коли ймовірно Путін та Ердоган поговорять по телефону. Але можливість такого варіанту замирення точно буде одним з головних питань, що обговорюватимуться.

Туреччина має не один вагомий важіль впливу на Росію, крім вищезгаданих. На її території, зокрема, розташовано газовий хаб, через який йде постачання російського газу до Балкан та держав Центральної Європи. Оскільки Туреччина має власні родовища газу, їй складно диктувати умови, як це намагається зробити Кремль стосовно європейських країн. А ще Туреччина має потужну армію, авіацію та військовий флот, які надійно підкреслюють її амбіції щодо лідерства у регіоні.

На фоні різкої ескалації протистояння між Заходом та Росією щодо «українського питання», пропозиції Ердагана цілком можуть стати тим чинником, який призведе до певного зняття напруження. Якщо, звісно, Росія не побажає й далі підвищувати ставки у небезпечній геополітичній грі з непередбачуваними наслідками.

У будь-якому разі, спроби Туреччини знизити рівень напруженості можна тільки вітати.

Дмитро Редько, Київ