Київ-Берлін-Женева, або Як Путіна до миру примушували

Схоже на те, що агресора втягнули у переговори. Для України – добра новина: адже коли йдуть переговори, гармати можуть помовчати

Заключний раунд переговорів у Женеві між главами дипломатичних відомств США та Росії тривав півтори години – менше, ніж планувалося. Сергій Лавров, міністр закордонних справ РФ, поблажливо назвав ці переговори «проміжними». Тобто далі буде. І це скоріше добра для України новина. Контакти продовжаться, це й держсекретар Ентоні Блінкен підтвердив, – і то є основне. Ми спробуємо довести, чому це саме так і є.

Війна триває майже 8 років, і тепер задача – не допустити її переходу у вищу фазу. Росія і нині, тобто до «призначеного» початку лютого атакує Україна, і мова, повторимось, не про 2014 рік. Йдеться про безпрецедентне загострення саме зараз, взимку 2021-2022 рр. А хіба ж це не масований наступ гібридними засобами – коли школи і ТРЦ «мінуються» одночасно десятками, і сапери не встигають їх «розміновувати», коли за одну ніч ледве не всі органи державного управління зазнають хакерської атаки з досі не встановленими наслідками? Такі речі не бувають спонтанними – це все сплановано і оплачено. Що це означає? Наразі – наочну демонстрацію рішучості Кремля не дати Україні жодного дня того, що називається «відносно спокійним життям»

Про все це нас давно попереджають союзники, наполягаючи на своїй відданості «дипломатичним зусиллям» для вирішення конфлікту. В Росії, очевидно, теж не проти, і дали себе умовити поїхати до Женеви, але вирішили, схоже, що вся ця гібридна колотнеча і спроби дестабілізації – найкраще тло для переговорів.

Тепер можна підбити підсумок трьох місяців дипломатичного марафону, який стартував всередині жовтня. Що це було? Видається, що дипломатична спецоперація з примушування Путіна до миру, і вона ще далеко не закінчилася. Поки тривають переговори, гармати в нашому випадку мовчать. А не йти на ці контакти Москва не могла, надто серйозні загрози її інтересам анонсував Захід . Звісно, це супроводжувалося і досі супроводжується фірмовим російським хамством. Союзницька сторона ставиться до цього напрочуд поблажливо, розуміючи, що всі ці заклики до НАТО «забиратися з манатками» потрібні Кремлю для того, щоби демонструвати власному населення свою крутість. Тепер до того додасться ще й женевська обіцянка Блінкена надати «письмову відповідь» щодо російських вимог «забезпечення безпеки». І дарма, що у відповіді, яку Америка обіцяє надати протягом тижня, гарантовано буде відмова в російських претензіях, головне, що це буде «письмово», як того і вимагав «ультиматум від 17 грудня».

До того ж, в Кремлі вирішили розширити вимоги, додавши «конкретику»: від НАТО уже вимагають вивести свої сили з Болгарії та Румунії. Ну, це крок, який доволі часто використовують в дипломатичній практиці: висунути щось таке, від чого можна буде відмовитися в якості «поступки», продовжуючи наполягати на основній вимозі. А «основне» – це для Кремля навічно заблокувати для України вступ до НАТО. Саме так, без Грузії, навіть, Грузію в НАТО Росія гіпотетично, ще може уявити, але не Україну.

Проте активність західної дипломатії, а це і США, і Німеччина, і Велика Британія, і решта наших союзників у Європі та за океаном – це все створює умови, коли Росії, як то кажуть, «не з руки нападати». Кремлю більш ніж прозоро натякають: використайте це, як захочете, хоч і для внутрішньополітичної пропаганди, а тут – давайте вже домовлятися, бо буде вам зле.

Чи хочуть домовлятися в Москві? За деякими опосередкованими ознаками можна обережно припустити, що це не виключено. Очевидно «збавили» агресивний тон і Лавров, і навіть його заступник Рябков. Не хочеться обтяжувати текст довгими цитатами, достатньо згадати, що мову про те, що саме могло би влаштувати Росію, завів у інтерв’ю на радіо «Ехо Москви» наближений до Кремля керівник цього газпромівського ЗМІ Алєксєй Вєнєдіктов на прізвисько «Вєнік». Так от, «Вєнік» припустив, що питання, у якому сторони могли б дійти згоди – новий договір про обмеження наступальних озброєнь у Європі.

Якщо в такому витоку є бодай дещиця істини, то це могло би й для України бути цілком прийнятним виходом з ситуації, адже ми ніколи не просили й не просимо для себе наступальної зброї. Інша річ, що ймовірність такого розвороту наразі видається не надто високою. В будь-якому разі, до цього лежить дуже довга дорога переговорів. І якщо Захід ставив собі за мету вивести Путіна і його камарилью на такий шлях, то це можна тільки вітати, адже повторимось: переговори – хороший спосіб змусити гармати мовчати.

Ну, власне на такий результат всі і розраховували: кожна зі сторін може подавати їх, як свою перемогу. У Путіна скажуть, що НАТО «злякалося і зупинилося», і нехай їм нагадують, що це те саме, що забезпечував договір про обмеження ракет середньої дальності, дію якого було припинено за ініціативи Росії. У російського населення, переважно, пам’ять навіть не коротка, її просто нема, як в акваріумної рибки.

Натомість, Захід точно може подати цю історію, як свою дипломатичну перемогу: зухвалий ультиматум до НАТО відкинуто, в Європі стає, принаймні, безпечніше.

Оця незакінченість – «стає», а не «стало» – означає, що хоч для України такий результат є теж перемогою, святкувати поки що зарано. Може йтися радше про передишку.

Закінчу цитатою з ФБ ексглави українського МЗС (2014-2019) Павла Клімкіна: «Головний результат всіх останніх зусиль США, в тому числі візитів Блінкена – нас не будуть "здавати" до сфери впливу Росії. Не буде другої Ялти. (…) Путін отримав процес переговорів зі США і вважав, що перехопив ініціативу. Тепер ініціативу перехоплює Захід. Путін, звісно, відповість і далі підніме ставки, але Захід теж вже не відступить, інакше виглядатиме слабаком. Рахунок 2:1 на користь Заходу, але гра далеко не завершена».

Олег Мельничук, Київ