Всередині світу Зеленського

Американське видання Time розмістило на обкладинці Президента України Володимира Зеленського та опублікувало великий матеріал про життя його та команди протягом війни

Укрінформ публікує власний переклад цієї статті Саймона Шустера.

Ночі – найважчі, коли він лежить на ліжку, у вухах волають сирени повітряної тривоги, а телефон усе ще дзвенить поруч. Екран робить його обличчя схожим на привида, у той час, як очі проглядають повідомлення, які він не мав змоги прочитати протягом дня. Деякі – від його дружини та дітей, багато – від радників, кілька – від військових, оточених у своїх бункерах, які знову й знову просять у нього більше зброї, аби прорвати російську облогу.

У власному бункері президент має звичку дивитися на свій розпорядок навіть коли день закінчився. Він лежить без сну і гадає, чи не пропустив щось, чи не забув когось. «Це безглуздо», – сказав мені Володимир Зеленський у будівлі Офісу Президента в Києві, біля кабінету, у якому іноді спить. «Це той само розпорядок. Я усвідомлюю, що на сьогодні – завершено. Але я дивлюся на нього ще кілька разів, розуміючи, що щось не так». Не тривога не дає йому заплющити очі. «Мене мучить совість».

У його голові постійно крутиться одна і та ж думка: «Я дозволив собі заснути, а тепер що? Зараз щось відбувається». Десь в Україні бомби все ще падають. Мирні жителі досі перебувають у підвалах або під завалами. Росіяни досі чинять військові злочини, зґвалтування й тортури. Їхні бомби знищують цілі міста. Місто Маріуполь та його останні захисники – в облозі. На сході почалася критично важлива битва. На тлі всього цього, Зеленському – комедіанту, який став президентом, – все ще потрібно залучати світ і переконувати іноземних лідерів, що його країна потребує їхньої допомоги прямо зараз, будь-якою ціною.

За межами України, за словами Зеленського, «люди бачать цю війну в Інстаграмі, у соцмережах. Коли вона їм набридає – вони скролять далі”. Це – людська природа. Жахи змушують нас заплющувати очі. «Тут багато крові», – пояснює він. – «Багато емоцій». Зеленський відчуває, що увага світу зменшується, і це турбує його майже так само, як російські бомби. Більшість вечорів, коли він проглядає свій розпорядок, його завдання стосуються не стільки самої війни, скільки того, як її сприймають. Його місія – зробити так, аби вільний світ вбачав цю війну так само, як Україна: питанням власного виживання.

Виглядає, ніби йому вдається. США та Європа кинулися йому на допомогу, надавши Україні більше зброї, ніж будь-якій іншій країні після Другої світової війни. Тисячі журналістів приїхали до Києва, заповнивши поштові скриньки його співробітників запитами на інтерв'ю.

Моє прохання стосувалося не просто можливості поставити запитання Президенту. Я хотів побачити війну так, як проживають її він та його команда. Протягом двох тижнів у квітні мені дозволили це зробити в президентській резиденції на Банковій: стежити за їхнім розпорядком і перебувати у кабінетах, де вони зараз живуть й працюють. Зеленський та його співробітники зробили це місце майже звичайним. Ми жартували, пили каву, чекали початку чи закінчення зустрічей. Лише солдати, наші незмінні супроводжувачі, уособлювали війну, проводячи нас – освітлюючи ліхтариками темні коридори – повз кімнати, де вони спали на підлозі.

Цей досвід продемонстрував, наскільки Зеленський змінився з часу нашої першої зустрічі три роки тому за лаштунками його комедійного шоу в Києві, коли він ще був актором, який балотувався на пост президента. Його почуття гумору досі присутнє. «Це – спосіб виживання”, – каже він. Але два місяці війни зробили його жорсткішим, більш запальним і толерантним до ризику. У перші години війни російські війська перебували у кількох хвилинах від того, аби знайти його самого та його родину, їх постріли були чутними в його кабінеті. Зображення загиблих мирних жителів переслідують його. Як і щоденні заклики від військових, сотні з яких перебувають у пастці під землею, з кінечними запасами їжі, води та боєприпасів.

Ця стаття про воєнного Зеленського ґрунтується на інтерв’ю з ним та майже десятком його помічників. Більшість із них були кинуті в ці події без справжньої підготовки. Багато з них, як і сам Зеленський, походять зі світу акторської майстерності та шоу-бізнесу. Інші до війни були відомими в Україні блогерами та журналістами.

У день нашої останньої зустрічі — на 55-ий день вторгнення — Зеленський оголосив про початок битви, яка може завершити війну. Російські війська перегрупувалися, зазнавши великих втрат довкола Києва, і розпочали новий наступ на сході. Там, каже Зеленський, армії однієї чи іншої сторони, ймовірно, будуть знищені. «Це буде повномасштабна битва, більша за будь-яку, що ми бачили на території України, – сказав мені Зеленський 19 квітня. «Якщо ми вистоїмо, – каже він, – це стане для нас вирішальним моментом. Переломним».

У перші тижні вторгнення, коли російська артилерія перебувала на відстані вогню від Києва, Зеленський рідко чекав сходу сонця, перш ніж зателефонувати своєму найбільш високопоставленому генералу, аби отримати звіт. Їх перша розмова зазвичай відбувалася близько п’ятої ранку, перш ніж світло починало зазирати крізь мішки з піском у вікнах резиденції. Згодом вони перенесли розмову на кілька годин пізніше, що дало Зеленському достатньо часу, аби поснідати – незмінно яйцями – і перейти до робочого крила.

Кімнати тут мало змінилися після вторгнення. Вони залишилися коконом із сусального золота та розкішних меблів, що співробітники Зеленського вважають гнітючим. («Принаймні, якщо це місце розбомблять, – пожартував один із них, – нам більше не доведеться дивитися на це».) Але вулиці навколо Офісу перетворилися на лабіринт блокпостів і барикад. Цивільні машини не можуть наблизитися близько, а військові питають у пішоходів секретні паролі, які щодня змінюються. Часто це – безґлузді фрази, які росіянину було б важко вимовити.

За блокпостами знаходиться урядовий район, відомий як Трикутник, який російські війська намагалися захопити на початку вторгнення. Коли під час нашого інтерв’ю розмова зайшла про ці перші години, Зеленський попередив, що його спогади – «фрагментовані»: роз’єднаний набір зображень і звуків. Один із найяскравіших спогадів трапився перед сходом сонця 24 лютого, коли він разом із дружиною Оленою Зеленською пішов сказати дітям про початок бомбардувань та необхідність покинути дім. Їхній дочці – 17, а синові – 9, обидва достатньо дорослі, аби зрозуміти, що їм загрожує небезпека. «Ми їх розбудили, – сказав мені Зеленський, відвівши погляд. – Було гучно. Лунали вибухи».

Незабаром стало зрозуміло, що Офіс президента – не найбільш безпечне місце. Військові повідомили Зеленському, що російські ударні групи десантувалися у Києві, аби убити або захопити його та його сім’ю. «До того вечора подібне ми бачили лише в кіно», – каже керівник Офісу Президента Андрій Єрмак.

Поки українські війська оборонялися від росіян на вулицях, президентська охорона спробувала заблокувати будівлю Офісу всім, що вдалося знайти. Ворота біля заднього входу були загороджені купою поліцейських барикад і фанерних дошок, які більше нагадували насип звалищного брухту, ніж укріплення.

Друзі та соратники кинулися до Зеленського, іноді порушуючи протоколи безпеки. Кілька з них привезли свої родини до Офісу. У випадку вбивства Президента, ланцюг правонаступництва в Україні вимагає, аби командування взяв на себе спікер парламенту. Але Руслан Стефанчук, який обіймає цю посаду, вранці вторгнення поїхав прямо на Банкову, а не ховався деінде.

Стефанчук був одним із перших, хто побачив Президента у його кабінеті того дня. «На його обличчі був не страх», – сказав він мені. «Це було запитання: як це може відбуватися?» Протягом кількох місяців Зеленський применшував попередження Вашингтона про те, що Росія планує вторгнення. Тепер він зрозумів, що почалася тотальна війна, але ще не міг усвідомити масштаб того, що це означає. «Можливо, ці слова звучать розпливчасто чи помпезно, – каже Стефанчук. – Але ми відчули, як світовий порядок руйнується». Незабаром спікер швидко подався до парламенту, де головував на засіданні із запровадження воєнного стану по всій країні. Зеленський підписав указ у той же день.

Коли настала ніч того першого вечора, навколо урядового кварталу почалася стрілянина. Охорона всередині комплексу вимкнула світло та принесла для Зеленського та близько десятка його радників бронежилети й автомати. Лише кілька з них вміли поводитися зі зброєю. Одним із них був Олексій Арестович, ветеран військової розвідки України. «Це була абсолютна божевільня, — сказав він мені. – Автомати для всіх». За його словами, російські війська двічі намагалися штурмувати комплекс. Пізніше Зеленський розповів, що на той час там ще перебували його дружина та діти.

Від американських і британських військ надійшли пропозиції про евакуацію президента та його команди. Задум полягав у тому, аби допомогти їм створити уряд у вигнанні, швидше за все, у східній Польщі, який міг би продовжувати діяти у екзилі. Жоден із радників Зеленського не пригадує, щоб він серйозно розглядав ці пропозиції. Спілкуючись із американцями по захищеному зв’язку, він відповів фразою, що потрапила у заголовки по всьому світу: «Мені потрібні боєприпаси, а не подорож».

«На нашу думку, це було сміливо, – розповів американський чиновник, поінформований про дзвінок. – Але дуже ризиковано». Так само вважали й охоронці Зеленського. Вони також закликали його негайно покинути комплекс. Він розташований у густонаселеному районі й оточений приватними будинками, які могли б служити укриттям для ворожих снайперів. Деякі будинки знаходяться достатньо близько, для того, аби кинути гранату у вікно з іншого боку вулиці. «Місце було повністю відкрите, – розповідає Арестович. – У нас навіть не було бетонних блоків, щоб перекрити вулицю».

Десь за межами столиці на президента чекав захищений бункер, обладнаний для тривалої облоги. Зеленський відмовився туди їхати. Натомість, під час другої ночі вторгнення, коли українські війська билися з росіянами на прилеглих вулицях, Президент вирішив вийти на подвір’я і зняти відеозвернення на свій телефон. «Ми всі тут, – сказав Зеленський, показавши чиновників, які стояли поруч і були одягнені в армійські зелені футболки та піджаки, що стануть їхньою формою воєнного часу. – Захищаємо нашу незалежність, нашу країну».

На той час Зеленський уже зрозумів свою роль у цій війні. Погляди його народу та більшої частини світу були прикуті до нього. «Ти розумієш, що вони дивляться, – каже він. – Ти – символ. Потрібно діяти так, як має діяти глава держави».

Коли він опублікував цей 40-секундний кліп в Інстаграм 25 лютого, відчуття єдності, яке відео проєктувало, було трохи оманливим. Зеленський був стривожений кількістю чиновників і навіть військових, які втекли. Він не відповідав погрозами й ультиматумами, поблажливо ставлячись, якщо їм потрібен був час, аби вивезти родини. Потім він попросив їх повернутися до своїх обов’язків. Більшість так і зробили.

Інші люди зголосилися жити в бункерах президентського комплексу. Сергій Лещенко, відомий журналіст і депутат, прибув через кілька днів після вторгнення, щоб допомогти команді протистояти російській дезінформації. Йому довелося підписати угоду про нерозголошення інформації стосовно характеристик, розташування чи обладнання бункера. Всі його мешканці зобов'язані зберігати цю таємницю. Їм навіть не дозволено говорити про харчування.

Така ізоляція часто змушувала команду Зеленського переживати війну через свої екрани, як і всіх нас. Відео боїв і ракетних обстрілів з’являлися в соціальних мережах переважно до того, як військові мали змогу поінформувати про них Зеленського. Президент та його команда регулярно збиралися біля телефону чи комп’ютера в бункері, проклинаючи зображення руйнувань або радіючи удару дрона по російському танку.

«Це було улюблене», – сказав мені Лещенко, показуючи відео, на якому збивають російський гелікоптер. Меми та вірусні відео були частим джерелом полегшення, як і військові балади, створені, записані та розміщені онлайн українцями.

Не багато часу минулого доти, як Зеленський наполіг, аби особисто побачити воєнні дії. На початку березня, коли росіяни ще обстрілювали Київ і намагалися оточити столицю, президент таємно виїхав зі свого комплексу в супроводі двох своїх друзів і невеликої команди охоронців. «Ми експромтом ухвалили рішення поїхати», – каже керівник штабу Єрмак. З ними не було відеокамер. Деякі з найближчих помічників Зеленського дізналися про поїздку лише за два місяці, коли він розповів про неї під час нашого інтерв’ю.

Рухаючись на північ від Банкової, група дісталася зруйнованого мосту, який позначав лінію фронту на околиці міста. Зеленський тоді вперше побачив наслідки бойових дій зблизька. Він був вражений розмірами кратера, що залишився від вибуху на дорозі. Коли вони зупинилися поговорити з українськими військовими на блокпосту, охоронці Зеленського, за його словами, «їхали з ґлузду». У Президента не було вагомих причин бути настільки близьким до російських позицій. Він же стверджує, що просто хотів подивитись і поговорити з людьми на передовій.

Через кілька днів Зеленський вирушив на прогулянку, яку помічники називають «борщовою поїздкою». На блокпосту біля околиці міста Президент зустрів чоловіка, який щодня приносив для військових свіжу кастрюлю борщу. Вони стояли там, у досяжності ворожих снайперів й артилерії, їли борщ із хлібом і говорили про Радянський Союз і те, ким стали росіяни з часу його розпаду. «Він сказав мені, як сильно ненавидить росіян», – згадує Зеленський. Потім кухар підійшов до багажника своєї машини і витягнув кілька відзнак, які заробив під час служби в радянській армії. Розмова справила на Зеленського глибоке враження. «Видавалося дуже правильним, – каже Єрмак. – Просто спілкуватися з людьми, для яких ми працюємо».

Такі вилазки були рідкістю. Хоча він часто отримував звіти від своїх генералів і давав їм стратегічні вказівки, Зеленський не вдавав із себе видатного тактика. Його міністр оборони рідко був поруч із ним, як і вищі військові командувачі України. «Він дає їм змогу воювати», — каже Арестович, його радник у військових справах.

Його дні були послідовністю заяв, зустрічей та інтерв’ю, які зазвичай проводилися через екран ноутбука чи телефону. Забирали час дзвінки ввічливості, як-от Zoom-конференція з акторами Мілою Куніс та Ештоном Катчером, які зібрали гроші для України за допомогою кампанії GoFundMe. Напередодні свого вечірнього звернення до нації, Зеленський пропонував теми  під час спілкування зі своїм штабом. «Дуже часто люди запитують, хто спічрайтер Зеленського, – говорить радник з комунікацій Даша Зарівна. – Головний — він сам. Він працює по всіх напрямах».

Протягом березня та початку квітня Зеленський виголошував щонайменше одну промову на день, виступаючи на таких різноманітних майданчиках, як парламент Південної Кореї, Світовий банк та церемонія вручення премії «Греммі». Кожна з промов писалася, зважаючи на аудиторію. Коли він виступав перед Конгресом США, то згадував Перл-Харбор і 11 вересня. Німецький парламент почув від нього згадки про історію Голокосту та Берлінського муру.

Постійний натиск невідкладних завдань і малих надзвичайних ситуацій пригнічували команду, подовжуючи хід часу таким чином, який один із радників описав словом “галюциногенний”. Дні відчувалися годинами, а години — днями. Страх загострювався лише безпосередньо перед сном. «Саме тоді наздоганяє дійсність, — каже Лещенко. – Саме тоді ти лежиш і думаєш про бомби».

На початку квітня команда почала набагато частіше виходити з бункера. Українські війська відкинули ворога від околиць Києва, і росіяни почали переміщати свої сили для битви за схід. На 40-й день вторгнення Зеленський здійснив ще одну поїздку за межі комплексу, цього разу разом із камерами. Того ранку він поїхав у колоні броньованих автомобілів до Бучі, заможного міста у Київській області, де російські війська вбили сотні цивільних.

За словами Зеленського, їхні тіла залишили розкиданими по місту, «в бочках, підвалах, задушених, закатованих». Майже всі мали смертельні вогнепальні поранення. Деякі протягом кількох днів лежали на вулицях. Коли Зеленський та його команда побачили звірства зблизька, їхній жах швидко перетворився на лють. «Ми хотіли припинити всі мирні переговори», – каже Давид Арахамія, якого Зеленський обрав для ведення переговорів із росіянами. – Я ледве міг бодай дивитися їм в обличчя».

8 квітня, коли слідчі ще проводили ексгумацію масових поховань у Бучі, російські ракети вразили залізничний вокзал у Краматорську на сході України. Тисячі жінок, дітей та людей похилого віку зібралися зі своїм багажем та домашніми тваринами, сподіваючись потрапити на евакуаційні потяги. Від ракет загинуло щонайменше 50 людей і отримало поранення більше сотні. Кілька дітей втратили кінцівки.

Зеленський дізнався про обстріл із фотографій, зроблених на місці події, і надісланих йому того ранку. Одна з них затрималася у його свідомості. На ній була зображена жінка, обезголовлена вибухом. «Вона була одягнена в яскравий одяг, що привертав увагу», – каже він. Він не міг забути цей образ того дня, прийшовши на одну з найважливіших зустрічей у своїй кар’єрі. Урсула фон дер Ляєн, найвища посадова особа в ЄС, приїхала до Києва поїздом, щоб запропонувати Україні швидкий шлях до членства. На цю можливість країна чекала десятиліттями. Але коли нарешті настав цей момент, Президент не міг перестати думати про ту обезголовлену жінку на землі.

Коли він піднявся на трибуну поруч із Фон дер Ляйєн, його обличчя було зеленого відтінку, а його звичайний ораторський дар підвів його. Він навіть не зміг зібрати думки докупи, аби згадати про ракетний удар у своєму виступі. «Це був один із тих випадків, коли твої руки й ноги роблять одне, а голова не слухається, – сказав він мені пізніше. – Тому що твоя голова там, на вокзалі, а ти повинен бути присутнім тут».

Цей візит став першим у параді європейських лідерів, які почали приїжджати до Києва у квітні. Під час цих візитів усередині президентського комплексу не дозволяли використовувати смартфони. Значне скупчення телефонних сигналів з однієї локації могло дати змогу ворожому дрону спостереження точно визначити координати. «А потім: ба-бах», – пояснив один охоронець, імітуючи рукою дугу ракети.

Зеленський та його команда все ще проводили більшість ночей і деякі зустрічі в бункерах під комплексом. Але відступ росіян дозволив їм працювати у своїх звичних кабінетах, які були дуже схожі на довоєнні. Однією з очевидних відмінностей була темрява. Багато вікон були закриті мішками з піском. Світло вимикалося, аби ускладнити роботу ворожих снайперів. Інші запобіжні заходи не мали очевидного сенсу. Охоронці вирвали освітлення з ліфта, що йшов до кабінетів керівництва. З отворів, де воно було, стирчав клубок дротів й помічники Зеленського підіймалися в темряві. Ніхто не пам’ятав чому.

У ті дні, коли я приходив до комплексу один, настрій був більш спокійним. Прибиральники витирали пил із шаф і заправляли свіжі пакети у кошики для сміття. Вперше мене здивувало, що металошукач і рентгенівський апарат були відключені біля входу, поки прибиральник працював навколо них зі шваброю. Пізніше стало звичним, що втомлений охоронець лише зазирав у мою сумку і пропускав мене.

Нагорі війна починала здаватися далекою. Михайло Подоляк, один із квартету найближчих радників Президента, відмовився барикадувати вікна свого кабінету. Він навіть не закривав штори. Коли одного разу в квітні він запросив мене на зустріч, кабінет було легко знайти, бо на дверях все ще висіла табличка. «Ми спускаємося вниз, коли чуємо сирени повітряної тривоги, – пояснив він, знизуючи плечима, маючи на увазі бункер. – Але це мій офіс. Мені тут подобається».

Така віра в протиповітряну оборону Києва видається механізмом адаптації, породженим непокорою та запереченням. Неможливо зупинити гіперзвукові ракети, які Росія застосувала проти України. «Кинджал» може летіти уп’ятеро швидше за звук, рухаючись зигзагом, аби уникнути перехоплення. Він також може нести російську ядерну боєголовку. Але Подоляк не бачить сенсу зациклюватися на цій інформації. «Напад наближається, – сказав він мені. – Вони вдарять по нас тут, і все перетвориться на руїни». Коли він це сказав, у його голосі не було страху. "Що ми можемо вдіяти?" – запитав він. – Ми мусимо продовжувати працювати».

Фаталізм діяв як організуючий принцип. Деякі жорсткі запобіжні заходи, як то забарикадовані ворота, бронежилети, – були необхідними на початковому етапі війни. Пізніше, коли вже не було ризику прориву російських спецназівців крізь двері, команда Зеленського зрозуміла, що така оборона зрештою – марна. Вони зіткнулися з противником, який має ядерний арсенал. Вони вирішили не тікати. Який сенс було ховатися?

Зараз Зеленський найчастіше працює в ситуаційній кімнаті комплексу, яка не є ні підземною, ні укріпленою. Це конференц-зала без вікон з однією прикрасою: тризубом, державним символом України, що світиться на стіні за кріслом Зеленського. Великі екрани розміщені уздовж інших стін й камера дивиться на президента з центру столу. Близько 9 години ранку 19 квітня обличчя його генералів і керівників розвідки заповнили екрани перед Зеленським.

Уночі Президент виступив зі зверненням до народу, оголосивши про початок битви за Схід України. Тепер він хотів почути, де бої були найбільш інтенсивними, де його війська відступили, хто дезертирував, якої допомоги вони потребували і де їм вдалося просунутися. «У певних точках на сході – це просто божевілля, – сказав він мені пізніше того дня, підсумовуючи брифінг генералів. – Дійсно жахливо з точки зору частоти ударів, вогню важкої артилерії та втрат».

Понад місяць Зеленський листувався з двома українськими командирами. Вони були останніми захисниками Маріуполя, півмільйонного міста, яке росіяни оточили на початку вторгнення. Невеликі сили досі утримуються всередині величезного сталеливарного заводу. Один із їхніх керівників, майор 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський, тижнями підтримував зв’язок із Зеленським. «Ми вже добре знаємо один одного», – сказав мені Зеленський. Більшість днів вони телефонують один одному або надсилають повідомлення, іноді посеред ночі. На початку спілкування військовий надіслав президенту селфі, яке вони зробили разом задовго до вторгнення. «Ми там навіть обіймаємось, як друзі», – каже він.

Напад росіян на Маріуполь знищив бригаду. Зеленський сказав мені, що вижили близько 200 військових. До того, як вони знайшли притулок і припаси на металургійному заводі, у них закінчився провіант, вода та боєприпаси. «Їм було дуже важко, – каже Зеленський. – Ми намагалися підтримувати один одного».

Але мало що Зеленський міг зробити самотужки. Україна не має достатньо важкого озброєння, щоб прорвати оточення Маріуполя. На сході російські війська мають значні переваги. «Чисельно вони переважають нас у кілька разів”, – каже Єрмак.

Майже в кожній розмові з іноземними лідерами Зеленський просить про зброю, яка може допомогти зрівняти шанси. Деякі країни, як-от  США, Великобританія і Нідерланди, погодилися надати озброєння. Інші вагаються, що особливо важливо – німці. «З німцями ситуація дійсно складна, – говорить Зеленський. – Вони поводяться так, ніби не хочуть втрачати відносини з Росією». Значна частина природного газу йде до Німеччини з Росії. «Це їх німецький прагматизм, – каже Зеленський. – Але він коштує нам дуже дорого».

Україна чітко висловила своє розчарування. У середині квітня президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр уже був у дорозі до Києва, коли команда Зеленського попросила його не приїжджати.

Іноді відвертість Президента може здаватися образливою, як, наприклад, коли він сказав Раді Безпеки ООН, що їй слід розглянути питання про саморозпуск. Канцлер Німеччини Олаф Шольц сказав мені, що він був би вдячний, якби Штайнмаєра запросили до Києва «як друга, яким він є». Але Зеленський зрозумів, що дружні запити не дадуть Україні необхідної зброї. Так Зеленський розуміє свою основну відповідальність. Не як військовий стратег, уповноважений переміщати батальйони по карті, а як комунікатор, живий символ держави, чия здатність захоплювати й утримувати увагу світу допоможе визначити, чи житиме його народ, чи загине.

Його радники добре знають про цю місію, і деякі дають Зеленському неоднозначні відгуки. «Іноді він входить у роль і починає висловлюватися, як актор, який грає президента», – говорить Арестович, який і сам багато років був театральним актором у Києві. – Не думаю, що це нам допоможе». За його словами, лише коли Зеленський виснажений, ця маска падає. «Коли він втомлений, то не спроможний грати. Він може лише говорити, що у нього на думці, – сказав мені Арестович. – Коли він є сам собою, то справляє найсильніше враження як порядна і гуманна людина».

Можливо, мені пощастило зустрітися з Президентом під кінець дуже довгого дня. Майже через два місяці після вторгнення він змінився. На його обличчі з’явилися нові зморшки, і він більше не шукав у кімнаті своїх радників, обмірковуючи відповідь на запитання. «Я став старшим, – зізнався він. – Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не прагнув». «Це мудрість, пов’язана з кількістю загиблих і тортурами, які чинили російські солдати. Така мудрість, – додав він, замовкаючи. – Чесно кажучи, у мене ніколи не було мети отримати такі знання».

Це змусило мене задуматися, чи шкодує він про вибір, який зробив три роки тому, приблизно в той час, коли ми вперше зустрілися. Його комедійне шоу було хітом. Стоячи у своїй гримерці, він все ще світився від захоплення натовпу. Друзі чекали за лаштунками, щоб розпочати вечірку. Шанувальники зібралися ззовні, щоб сфотографуватися з ним. Це було лише через три місяці після висування його кандидатури на пост президента, коли для Зеленського ще було не пізно відмовитися.

Але він не шкодує про свій вибір, навіть з огляду на війну. «На жодну секунду», — сказав він мені в Офісі президента. Він не знає, чим закінчиться війна і як історія опише його місце в ній. Наразі він знає лише, що Україні потрібен президент воєнного часу. І саме цю роль він збирається грати.