Олексій Данілов, секретар Ради національної безпеки і оборони

"За два дні до війни наш міністр оборони спілкувався з міністром оборони білорусі. І вони запевняли, що ні в якому разі цього не буде", - розповідає  Олексій Данілов, чому влада не чекала нападу з боку сусідньої білорусі.

І додає: “Наш головний прикордонник за день спілкувався з головним прикордонником білорусі. Він каже: навіть не думайте собі, що ми в цьому будемо  брати  участь, що з нашої території на вас хтось піде. Але вони  пішли не тільки з цього боку, вони  пішли по всьому кордону”.

Укрінформ розпитав секретаря Ради національної безпеки та оборони України Олексія Данілова, чому не було мобілізації населення, хоча розвідки попереджали про напад росії, чи готові ми до вступу білорусі у війну і чому Захід не поспішає надавати нам важке озброєння.

- Пане Олексію, в якому  форматі зараз працює  РНБО? Якщо раніше були регулярні засідання за круглим столом, то як нині  члени РНБО  вирішують питання порядку денного?

- Засідання РНБО  можуть відбуватися у двох форматах: перший –  коли всі збираються, як ви кажете, за круглим столом, Володимир Олександрович веде засідання як голова РНБО, на чому я постійно акцент роблю, що саме він є головним в даній інституції, і як Президент країни, і як голова РНБО.  І є другий формат, який  працює зараз, під час військового стану. Це коли ухвалення рішення відбувається шляхом надання відповідних документів і листа голосування кожному члену РНБО.  У такий спосіб зараз проходить переважна більшість засідань.

- Як надсилаються документи? Через захищені канали зв’язку? 

- Члени РНБО отримують лист голосування через фельд’єгерську службу, яка працює у нашій країні. Це окрема служба,  яка  забезпечує збереження і передачу документів. 

- І як часто проходять засідання?

 У залежності від того, як Президент визначає,  ми виносимо це питання на обговорення і голосуємо. У результаті прийнятого рішення, ясна річ, з’являється указ Президента. 

- Ми наближаємося до ста днів війни. Які основні висновки можна  зробити за цей час? 

- По-перше, висновки робити іще зарано. По-друге, я вважаю, ті люди, які казали, що війна дуже швидко закінчиться, що ми вже перемогли, що в квітні місяці будемо святкувати,  - говорили  небезпечну річ. На превеликий жаль, війна ще буде тривати, і нам до  перемоги багато чого треба  зробити. Нам  дуже складно на фронті, ідуть  бої на території Луганської, Донецької та інших областей нашої країни. До того часу, доки вони не закінчаться,  доки останній російський чобіт не піде з нашої території, нам не можна заспокоюватися. Завдання російської федерації по знищенню нашої держави ніхто не відміняв. І з цим треба  жити, і всі наші рішення мають прийматися з розумінням цієї аксіоми.

- Нашим військовим, щоб втриматись на позиціях і відвоювати назад території, необхідне важке озброєння, літаки. Захід з цим не поспішає. Кажуть, через побоювання ескалації, бо тоді зможемо вдарити по території самої росії...

- Коли почалася війна, на превеликий жаль,  в нас ніхто не вірив, всі  розвідки вважали, що ми протримаємося три, п’ять, сім днів, дехто  давав десять днів. Найбільше давала  одна з розвідок — двадцять один день, але це вже включно з територією міста Лева.  Але після того як росіяни  отримали тут «теплий» прийом, коли вони вмилися кров’ю, то переважна більшість країн світу по-іншому стала дивитися на нас. Ми почали отримувати зброю, допомогу. Не відразу, не в такій кількості і не такого, скажімо так, ґатунку, як би нам хотілося, але ми почали отримувати. На сьогоднішній день ситуація зрушила з мертвої точки. Звичайно, ми би дуже хотіли, щоб це було набагато швидше і   більше. Але процес триває, ми отримуємо гармати М777,  інші засоби ураження, процес іде. Ми б хотіли, щоб він пришвидшився. Коли б у нас була важка зброя, артилерія, важкі танки, то ми б виконали деокупацію Маріуполя.

- А що заважає пришвидшити цей процес?

- У кожної країни свої інтереси в цій війні. Я хочу, щоб ми з вами  розуміли, коли західний світ говорить про демократію, про інші цінності, маємо на увазі, він дивиться, а що буде в нього на території, як його виборець на це все буде реагувати. Крім того,  росіяни не сидять, склавши руки, вони так само працюють у цьому напрямку для того, щоб ми не отримували зброю. Тобто це великий такий процес, у який залучені майже всі країни світу. І завдяки тому, що наш Президент Володимир Олександрович кожного дня звертається до лідерів  країн, до парламентів, ми маємо підтримку світу. 

- З’явилася інформація, що у збройних силах білорусі створюють нове оперативне командування – південне. Очевидно, лукашенко не виключає  війну... Чи є у нас план дій на цей випадок?

 - Ми розуміємо, що відбувається на території білорусі, ми слідкуємо за заявами, які робить Лукашенко, ми усвідомлюємо  загрозу, яка може існувати з цього боку. На жаль, там, окрім цього рішення, вже розташовані російські «Іскандери», і рівень загрози з того боку нам зрозумілий. 

- Ми зможемо тримати оборону на цьому напрямку?

- Це залежить від нашого війська,  від багатьох факторів. Ще раз наголошую, коли 24 лютого ніхто не вірив, що ми будемо тримати оборону, ми її тримали. Більше того, ми звільнили від загарбників  Київську, Сумську, Чернігівську області.

Перед війною було  багато  нарад у Президента  з військовими, і на питання Володимира Олександровича, чи зможемо ми утриматися, генерал Залужний відповів доволі чітко, що тільки бій це може показати. Так само відповідаючи на ваше питання, я можу сказати: тільки бій може показати підготовку наших Збройних Сил.

-  Зараз усі говорять, що знали про напад росії.  Чому тоді з боку влади була така заколисуюча, заспокійлива  риторика про те, що все під контролем? Чому українців не готували до війни: не було мобілізації, інструктажу людей? Можливо, вдалося б запобігти такій кількості жертв серед мирного населення...

- Я не зовсім зрозумів про що ви говорите. Про загрозу з боку російської федерації нам відомо, починаючи ще бог знає з яких часів. З 2014-го року ведемо війну з російською федерацією. Суспільство просто розслабилося, жило своїм життям, не мало бажання на це звертати увагу.

Дивіться, з лютого 2021 року всі рішення РНБО  були направлені на підготовку до цієї війни. І коли дехто в суспільстві каже, що ви мали б нам сказати, що завтра буде війна... Друзі, та вона у нас йде  з 2014-го року.

- Але до нападу у лютому нас запевняли, що все під контролем...

- А що треба було репетувати, панікувати, що давайте всі, ховайтеся? Кожен мав займатися своєю справою. Те, що відбулося надалі, каже про те, що країна підготувалася. А ви як хотіли? Щоб ми посіяли паніку, щоб заздалегідь припинили роботу підприємства, щоб люди почали покидати  Україну?  Провести такого масштабу евакуацію просто фізично неможливо. І коли нам починають закидати, що треба було нас там кудись евакуйовувати... Дивіться, війна іде по всій країні. Навіть евакуація до  Львова на сьогоднішній день не є безпечною на сто відсотків. Росіяни гатять з усіх боків. І пересувати по країні таку велику кількість населення заздалегідь... Як ви собі уявляєте  цей процес?

Напевно люди, які не хочуть розбиратися, і поверхнево дивляться на події, наприклад, забули, що була створена територіальна оборона, завдання якої - захист території певного міста, селища, громади.

- Загони територіальної оборони почали формуватися  уже після нападу...

- Закон  «Про основи національного спротиву» почав працювати з  1 січня 2022 року і відповідно зразу були призначені комбати сил територіальної оборони.

Але питання в іншому.  На жаль, в суспільстві ще існують настрої і   бажання, щоб хтось вирішував за нас. А де відповідальність місцевої влади? Ви ж досвідчена людина,  скажіть, будь ласка, хто керує територіальною обороною, скажімо так, у Сумській області? 

- Місцева влада, місцеве командування.

- Друзі, треба дуже уважно і ретельно розбиратися у всіх цих питаннях, тоді воно буде справедливо. Бо коли починають  звинувачувати Президента, коли починають звинувачувати владу, що вони начебто нічого не робили, то я перепрошую...

- Цікавий іще один момент. Ми готувалися захищати наші кордони з білоруссю від іракських мігрантів, які  штурмували Польщу, Литву... Пам’ятаю,  були навчання у Чорнобильській зоні спецпідрозділів МВС, прикордонників, як обороняти наш кордон. Чому так сталося, що  ворог звідти дуже швидко просунувся майже до передмістя Києва?

– Ви бачили ту кількість бронетехніки, кількість  військ, яка сунула на нашу країну в перші дні? А якщо у нас всі  роки розпродавали підприємства, які мали забезпечувати ракетами та іншою зброєю, то ці питання в тому числі до держави і до всього суспільства. Зараз звинувачувати прикордонників або МВС, або ще когось в тому, що вони когось пропустили? Ми взагалі про що говоримо?  Я хочу, щоб ми з вами розуміли, що це війна і підготуватися до будь-якої війни дуже складне завдання  -  ніхто не  знає  по яких вона піде  сценаріях. Тут дуже багато залежить від  множинності факторів.

Дійсно, ми вважали, що з території білорусі не буде того нападу, який, на жаль,  відбувся. Більше того, за два дні до війни наш міністр оборони спілкувався з міністром оборони білорусі. І вони запевняли, що ні в якому разі цього не буде. Наш головний прикордонник за день спілкувався з головним прикордонником білорусі. Він каже, навіть не думайте собі, що ми в цьому будемо  брати  участь, що з нашої території на вас хтось піде. Але вони  пішли не тільки з цього боку, вони  пішли по всьому кордону. Вони пішли на Харківщині, на Сумщині, на Чернігівщині, на Луганському напрямку,  пішли з Криму. Так само можна говорити, що ми там не підготувалися? Але це неправда. 

 На сьогоднішній день можемо сказати, що ми підготувалися максимально для того, щоб чинити опір ворогові.  

Зараз  багато не хочуть або помічати, або аналізувати.  Скажіть, будь ласка, ви уявляєте собі, коли б оці смітники російської федерації під назвою «телеканали медведчука» працювали  до 24 лютого? Як би вони промивали нам мізки? Не звертають увагу і на те, що з початку війни 24 лютого все  функціонувало - Інтернет,  телефони, всі засоби комунікації. Ми за дорученням Президента півтора року займалися питанням, щоб було стале забезпечення всіх цих стратегічних напрямків. Зараз хочуть знаходити винних. Але, якщо ми єдина громада, то маємо спільно вирішувати всі ці питання. А сьогодні є велике бажання знайти якихось цапів-відбувайлів. 

– Пройшло три місяці війни і  ми  переосмислюємо те, що відбулося…

- Завдячуючи проведеній роботі, нам вдалось витримати найбільш важкий перший етап війни. Опір чинили як наші сили оборони, так і все суспільство, наприклад, місцеве населення передавало координати ворожої техніки.

Я пам’ятаю дуже добре, як у перші  дні у мене зарядки телефону вистачало рівно на півтори-дві  години. Це була спільна  робота.

 Ще один важливий момент, це ситуація на місцях. Коли, після децентралізації відповідальність громади стала відчутною, хоча вона лише почала формуватися. А це треба було робити ще з 91-го року. Не лишати радянську систему управління, коли в Києві вирішували, чим займатися в тому чи іншому селі, а передати повноваження на місця. Це було зроблено запізно. Так само як по багатьох інших питаннях -  територіальної оборони, володіння зброєю.  Тоді все було б трохи по-іншому і тому це зараз в терміновому порядку надолужується.

- Розмінування перешийка у Херсонській області. Для себе ви зрозуміли, як це відбулося і чому так вийшло?

-  Остаточної відповіді навіть у мене, що там відбулося, на сьогоднішній день немає, на превеликий жаль. Але ми обов’язково маємо з вами  отримати відповідь. Цим займаються ті органи, які мають повноваження займатися цими питаннями.

–  Протягом весни було чимало ракетних  потраплянь по Львову  з жертвами, причому у це місто переїхали посольства, там щільно проживає евакуйоване населення.  Чи свідчить це  про слабку захищеність міста  засобами протиповітряної оборони?

– Я хочу, щоб ви розуміли: у нас не слабке ППО, воно просто може не встигати за тією кількістю ракет, яку випускає  ворог по території.

І тут не тільки Львів. А Дніпропетровськ вас не цікавить? А Запоріжжя вас не цікавить? А Одеса вас не цікавить? Тільки тому, що  у Львові амбасади? Ми мали там кого захищати і ми маємо всю країну захищати. І  Львів не може бути на якомусь першому чи  останньому місці. Казати, що у нас щось слабке, це самих себе ображати. В нас таке, яке є. Чи мало б воно бути кращим? Звичайно, мало бути.  Але для цього треба було 30 років державу будувати спільно всім, брати  в цьому участь. 

–  Звісно, цікавлять усі міста, але відповідь хочеться отримати принаймні стосовно одного з них. У цьому зв’язку запитання: відомо, що одне велике підприємство за власні кошти купило  ППО  для  містечка на заході України. Чи є такі випадки масовими? Чи скидаються підприємства, бізнес на озброєння для нашої армії?

– У нас на сьогоднішній день все централізовано. Усі військові речі знаходяться у військових. Не може бути приватного ППО у якогось окремого підприємства. Якщо вони зробили допомогу - так на сьогоднішній день вся країна допомагає. Починаючи з 24 лютого, я фактично не знаю людину в країні, яка б не брала в цьому участі. Крім тих колаборантів, які на сьогодні ще є на нашій території, і  гауляйтерів, які чекали приходу так званого «російського світу».

– Чи купив хтось з наших олігархів якесь важке озброєння? 

– Є заможні люди, які беруть максимальну участь у підтримці нашої армії, є люди, які не беруть. Немає значення - олігарх чи не олігарх, все від людини залежить. Вона може віддати останню копійчину, яку на поховання собі відкладала. У нас таких людей багато і вони набагато цінніші, ніж ті, які  поцупили мільйон, а віддали три копійки або нічого не дали. Більше того, ще й з держави втекли, як тільки все це почалося. А дехто ще й заздалегідь поїхав і не повернувся до цього часу. Ну, навіщо про них говорити? Вони мали все віддати.

- Ще питання щодо наших полонених. Чи відомо, в яких умовах і де вони перебувають  у росії?

- Що стосується наших полонених, ми свідомі того, що  будь-які умови, крім рідної домівки, не є для них комфортними. Наше завдання – всіх, без винятку, повернути додому, повернути живими для того, щоб вони якомога швидше могли побачити свої сім’ї, своїх дітей. Але це дуже  складний процес, який залежить  від багатьох факторів. Тому у нас є  негласна домовленість, що ми не коментуємо ці речі, тому що вони  чутливі. Від того чи іншого слова може залежати життя людини.  

- А ми знаємо, скільки наших вояків перебуває у полоні в росії? 

- Орієнтовна цифра у нас є.

- А яка кількість росіян перебуває в Україні?

- Будь-яке розголошення таких даних є некоректним.

- За деякими оцінками, до росії потрапили п’ятсот тисяч наших громадян. Чи є у РНБО достовірна інформація про вивезених українців до росії? Які плани на них у росіян? Чи актуальні  плани шойгу, про які він писав у своїй статті у вересні минулого року, про побудову за рахунок жителів країн СНД  нових міст у Сибіру?

- Коли вони починали цю операцію 24 лютого по знищенню нас як країни, то  депортація великої кількості наших громадян входила у їхні плани. Але так не сталося, як гадалося, спецоперація пішла шкереберть. Це не означає, що  ми маємо заспокоїтися. Кількість людей, яка була вивезена, депортована у російську федерацію,  дуже велика.  З тих територій, які росіяни захоплюють, частину населення вони депортують  на Далекий Схід та в інші міста. Ми не можемо  назвати цифри, вони будуть абсолютно приблизні. Для нас кожна наша людина  є цінністю, і повернути її додому, за її бажанням, наше завдання. 

Алла Шершень, Київ.

Фото Володимира Тарасова