Україна в Європі: тектонічний зсув світової геополітики

Чому сучасна історія Європи буде написана українцями

Насправді це питання не головне – коли саме Україна приєднається до Європейського Союзу. Після того, як 23 червня 2022 року, – запам’ятаємо цю дату для нащадків, – Україна отримала статус країни-кандидата на входження до ЄС , важливо зрозуміти, чому цей момент, коли ми станемо повноправними членами Євроcоюзу, є неминучим. Він обов’язково прийде. Попри скепсис та певний снобізм Заходу, принаймні, деякої його частини. Не справдяться й побоювання окремих представників українського політикуму, які не без підстав із пересторогою поглядають у бік інших країн-кандидатів, що чекають на початок перемовин про членство в ЄС десятиліттями.

Тож спробуємо пояснити собі, чому саме зараз у цих трагічних обставинах суцільного російського безумства та кривавої війни кремля, ми можемо бути абсолютно впевнені – Україна буде в Європейській родині. А вона там буде, вона вже там. З тієї простої причини, що ані у великої Європейської родини, ані в України не має іншого вибору. Вони мають спільну долю. Це не метафора. Це жорстка і часом жорстока реальність, за якою Європі суджено або перемогти разом з Україною, або політично загинути разом з нею у непримиренній суперечці між демократичними цінностями та ренесансом автократій.

Утім, другий варіант не розглядається. Тому що є Україна, і є путін, який налаштовує своїх рабів на знищення вільного українського духу. Це непідйомний клопіт, навіть для кремля. Раби ніколи не переможуть вільну людину. Україна встоїть, і разом із нею вціліє Європа.

Без зайвих слів та без пафосу Україна закриває мир та спокій в Європі від нового нашестя орди, як це вже траплялося в історії. Саме тому Україна потрібна Європі, потрібна незалежною, суверенною та сильною. А Європа та її підтримка потрібні Україні, щоб вистояти у війні із російським «голіафом», у якого надлишок сили компенсується маленьким обсягом мозку. Тож інтереси сторін співпадають.

ПРИРОДА КОНФЛІКТУ ТА СПІЛЬНІ ЦІННОСТІ

Європейці не чекали на цю війну. Просто не вірили, що у сучасній цивілізації є ще якийсь хворобливий розум, який марить імперськими фантомами та прирощуванням територій. Європа думала про що завгодно – про кліматичні зміни, про цифровий розвиток, про соціальні перетворення… Вона боролася з пандемією коронавірусу, виробляла вакцини для себе та для всього світу. Врешті вона намагалася оточити себе колом друзів – і не лише на Сході, не лише серед країн Східного Партнерства, але й у сусідстві на Півдні, який для Євросоюзу є не менш стратегічним напрямком як з історичної, так і з суто економічної точок зору.

Але… Всі ці дії та далекосяжні плани в одну мить були перекреслені кремлівськими старцями. І сталося це задовго до прямого та повторного вторгнення росії в Україну.

До того, як розпочати «гарячу» війну,) москва висунула Заходу ультиматум – відмовитися від того, що тут називають «порядком, заснованим на правилах». росіяни відкрито запропонували Європі викинути на смітник міжнародні домовленості про непорушність кордонів і неприпустимість агресії, включаючи Гельсінські домовленості та Хартію ООН, на яких десятиліттями тримався повоєнний світоустрій ще з часів завершення Другої світової війни.

Колективний Захід, включаючи Євросоюз, Сполучені Штати й НАТО, чесно намагався домовитися, знайти компромісні рішення, які б враховували взаємні інтереси та відповідали б на «легітимні» занепокоєння росії. У цьому контексті вони розглядали нарощування російських війсь вздовж кордонів України як елемент політичного та психологічного тиску для посилення переговорних позицій. Дійсно, – хто ж буде реально воювати у 21-му столітті, коли всі питання міжнародних відносин вирішуються не за кількістю танків та ракет, але за економічними показниками та технологічним розвитком.

Вони, колективний Захід, сприймали путіна та його режим як рівних собі. І в цьому була драматична помилка. Справа навіть не у хворобливих комплексах самого путіна, який марить увійти в історію чи то в образі Сталіна, чи то в образі Петра  (і вже «вляпався» в історію під зовсім іншим ім’ям). Сама росія, попри зовнішній лоск її столиць, так і не перейшла в 21-ше століття. За рівнем політичної культури, ментальності, і головне – соціального та економічного розвитку, вона залишилася десь там – у кривавому 20-му столітті, або навіть у 19-му, де кроїлися та перекроювалися імперії, а всі спірні питання вирішувалися війнами та насильством.

Із цього випливає доволі невтішний висновок. Війна росії проти колективного Заходу була неминучою. Тому що росія, в силу вже названих причин, тотально програвала цивілізованому світу в економічному та технологічному розвитку, безбожно проїдаючи власні природні ресурси. А якщо так, то єдиним виходом для російського гросмейстера у цій завідомо програній геополітичній шаховій партії проти Заходу стало перевертання шахової дошки разом із усіма фігурами.

Тож те, що відбувається зараз, – це не війна росії проти України. Це війна путінської росії проти всієї Західної цивілізації. Кремлівські можновладці та пропагандисти кричать про це ледь не щодня з кожної «праски». І цю природу війни та конфлікту не відразу, але дедалі більше почали усвідомлювати на Заході.

Процес такого усвідомлення виявився тривалим й болючим. Ви пам’ятаєте сумний візит Високого представника ЄС Борреля до москви у лютому 2021 року? Він тоді їхав домовлятися. Європейський Союз щиро хотів зрозуміти позицію Москви та природу її агресивності, щоб приборкати цю геополітичну аномалію мирним шляхом. Замість діалогу в москві Боррель зустрів відверте цькування та свідоме приниження. Це було чітким політичним посланням кремля – він впритул не бачить Європейський Союз, і готовий говорити про «великі матерії» лише з іншим «гегемоном», на позицію якого хвора уява російських політиків і дипломатів призначила США.

Власне, таке російське бачення світу повною мірою знайшло відображення в ультиматумі, який кремль перед початком агресії висунув США і НАТО, а також у пропозиції щодо «гарантій безпеки», яку кремль розіслав кожній з 27 країн ЄС, а не ЄС як самодостатній організації.

Тоді кремль отримав єдину відповідь і від ЄС, і від США, і від НАТО, і ця відповідь була – «ні». При цьому Захід, здається, не хотів вірити, що саме така відповідь була необхідною для путіна. Тому що ультиматуми висуваються не для того, щоб домовлятися. Ультиматуми – вони для того, щоб розпочинати війни.

Саме тому, коли російські війська перейшли кордон України й почали бомбардування Києва та інших українських міст, той же Боррель відразу визнав – Європа та світ після 24 лютого 2022 року прокинулися в іншій реальності.

Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, президент Європарламенту Роберта Мецола, президент Європейської ради Шарль Мішель неодноразово підкреслювали: актом агресії проти України путін почав війну проти європейських цінностей та того світоустрою, на якому тримається Європейський Союз та сучасна західна цивілізація.

Саме тому відповідь Заходу на агресію росії була настільки консолідованою та швидкою. Тому що війна росії проти України – це європейська війна, яка вже розпочалася.

РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА ЯК МЕТОД «ВІД ПРОТИЛЕЖНОГО»

Насправді політика кремля, що була покликана стримати «експансію» колективного Заходу, призвела до прямо протилежних результатів.

Яскравим прикладом є розширення НАТО. Генеральний секретар НАТО під час кожної дискусії з приводу стратегії Альянсу незмінено підкреслює: своїм ультиматумом і війною путін хотів добитися меншої присутності НАТО вздовж свої кордонів – натомість отримав більше такої присутності. Кремль прагнув гарантій нерозширення НАТО – в результаті навіть традиційно нейтральні Швеція і Фінляндія вже у кроці від повноцінного членства в Альянсі. росія хотіла розсварити союзників по НАТО та вбити клин між Європою і Північною Америкою – утім, отримала такий рівень трансатлантичної солідарності, якого, напевно, вже й не сподівалися досягти з обох боків Атлантики. Нарешті путін хотів менше військової присутності НАТО у прикордонних країнах – отримав додаткові американські війська та 8 груп передової присутності Альянсу.

Це ж стосується й Європейського Союзу. Кремль, здійснивши агресію проти України, дивним чином консолідував позицію країн-членів ЄС, що призвело до рішень, які, задається, здивували самих європейців. Згадаємо про негайні економічні санкції, відключення від SWIFT російських банків, заборону на імпорт російського вугілля, ембарго на поставки російської нафти – все це точно неможливо було собі уявити до лютого поточного року.

Європейський Союз почав надавати дуже активну підтримку Україні – економічну, фінансову і гуманітарну. І військову також, що стало для Євросоюзу порушенням усіх сталих табу. В рамках так званого Європейського фонду миру ЄС виділив 2 мільярда євро для закупівлі зброї для України, і це перший випадок такої військової допомоги ЄС для країни, яка веде активні бойові дії.

Наразі Єврокомісія готує новий пакет макрофінансової допомоги в обсязі до 9 мільярдів євро для підтримки фінансової стабільності України в умовах війни та для забезпечення дієздатності Української держави.

Всі ці речі є проявом небувалої солідарності, тим більше, що економічні санкції проти росії завдали удару по економічній стабільності в самому ЄС. Цікаво, що європейці, які масово висловлюють підтримку Україні та українцям, із розумінням сприймають таку жертву у вимірі власного добробуту. Причина проста. Дивлячись на Україну, кожен громадянин ЄС, передусім у країнах, що межують із Росією або знаходяться поблизу, «приміряв» на себе сценарій, коли не в Україні, але вже у його власній домівці кремль почне поширювати норми «руського миру» з використанням танків та ракет.

Потім були масові поховання у Бучі, зруйнований Ірпінь, драмтеатр Маріуполя з тисячами загиблих, розбомблений вокзал у Краматорську, десятки інших міст та селищ України, куди російські загарбники принесли із собою нечувані звірства та біль. Відвідання цих міст європейцями, і особливо останній візит лідерів Франції, Німеччини та Італії до Києва, відіграли вирішальну роль у формуванні переконання – Україна не лише варта, вона заслуговує набуття статусу кандидата членство в Європейському Союзі.

ЗА ВІЙНУ ЧИ ЗА ЗАСЛУГИ?

Виникає закономірне питання – що саме зламало багаторічний бар’єр несприйняття європейських амбіцій України, коли навіть після драматичних подій Євромайдану європейці відмахувалися від них відписками про «визнання європейських прагнень». При всьому динамізмі розвитку політичних та економічних відносин між Україною і ЄС в рамках Угоди про асоціацію та про всеосяжну зону вільної торгівлі, питання щодо формальної європейської перспективи для України ніколи не порушувалося, не кажучи вже про статус країни-кандидата, що здавався вже зовсім недосяжною мрією.

Що і чому змінилося у цій позиції ЄС після початку російського вторгнення?

Тут, у Брюсселі, можна спостерігати за еволюцією у настроях людей. Вони були вражені подіями війни, а також стійкістю України, її Збройних Сил та всього народу. Європейці з подивом зрозуміли – існують у цьому світі люди, які готові боротися та воювати саме за ті цінності, які багато з європейців звикли сприймати як даність. Але виявилося, такі цінності й свободи, як і сам європейський стиль життя, зовсім не є даністю, його можуть в одну коротку мить зруйнувати, знищити, відібрати по волі лише одного диктатора.

Європейці зрозуміли саме це. Тому, коли мільйони українських біженців, переважно жінок і дітей, родини тих, хто нині захищає Україну, з’явилися практично у всіх куточках Європи – у ставленні до них не було помітно жодної байдужості. Європейці в буквальному сенсі розкрили для наших людей свої домівки та серця. Таке не забувається.

Але залишається відкритим питанням – якщо б не війна, чи отримала б Україна статус країни-кандидата?

Укрінформ поставив це питання президенту Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн 17 червня під час пресконференції з представлення формальної «думки» Єврокомісії. На прохання агентства вона прокоментувала поширені спекуляції, що позитивне судження Єврокомісії, мовляв, могло бути пов’язаним із російською агресією проти України, а не з досягненнями країни у реформах. 

«Весь цей процес є основаним на заслугах. Наша комунікація містить дуже чіткий перелік того, що має бути зроблено. Водночас Україна досягла дуже багато. Якщо ви поглянете на результати за останні вісім років, на реформи, які були здійснені, на поліпшення, що відбулися, на всю цю роботу, яку вони провели разом з нами, – все це продемонструвало реальний прогрес. Тож на основі своїх заслуг Україна зараз отримала рекомендацію не лише мати європейську перспективу, але також отримати статус країни-кандидата», – наголосила президент Європейської комісії.

Вона підкреслила: зрозуміло, попереду ще багато роботи. Україна має продовжувати реформи з верховенства права, завершити нарешті формування антикорупційних органів, розширити законодавство із зменшення олігархічних впливів та задовольнити вимоги Венеціанської комісії у дотриманні прав національних меншин. Але все це точно по силам для країни, яка вже зараз адаптувала близько 70 відсотків європейського законодавства, має сталу та стійку виборчу систему та живе й активне громадянське суспільство. Тож висновок для України був однозначним – Єврокомісія сказала «так», і ще через кілька днів таку позицію твердо підтримав Європейський парламент.

При цьому, напевно, війна все ж відіграла свою роль у тому, що вчора, 23 червня, відбулося, без перебільшення, історичне рішення Європейської ради. Але Україна отримала статус країни-кандидата не лише з політичних причин та здійснених перетворень. Вона отримала цей статус ще й тому, що у боротьбі з російським агресором довела свою стійкість, яка є ознакою зрілої демократії, та абсолютно чужинна для тоталітарних суспільств.

Стійкість системи державного управління. Стійкість зв’язку. Стійкість місцевих адміністрацій, які з’явилися в результаті реформи децентралізації та виявилися здатними взяти на себе левову частину воєнного навантаження. Стійкість і незламність Збройних Сил України. Стійкість народу, кожного з українців. Все це складові того безперечного успіху, яким може пишатися сучасна Україна.

Насправді це дуже важливе й принципове питання. Україна заслужила на місце в Європейському Союзі, тому що вона сильна.

Як наголосив в інтерв’ю Укрінформу Представник України при ЄС Посол Всеволод Ченцов, отримання статусу країни-кандидата стало результатом спільного досягнення всієї України, – політичного керівництва, дипломатичного корпусу, кожного з громадян України, які на фронті або в тилу відстоюють власну свободу і незалежність власної країни.

«Зрозуміло, що всі ми відчуваємо зараз задоволення досягнутим результатом. Це прояв надії, який є особливо важливим у цих важких обставинах. Але ми всі розуміємо, цей статус країни-кандидата, – це не завершення справи. Це лише початок шляху. Я не можу зараз сказати, наскільки довгим або коротким він буде, але, без сумніву, це буле великий шлях», – наголосив український дипломат.

Без сумніву, зміни в позиції Європейського Союзу у питаннях власного розширення, як і надання статусу країн кандидатів Україні й Молдові, як і відкриття європейської перспективи для усього «Асоційованого тріо», включаючи Грузію, стало свідченням тектонічних зрушень у самих основах європейської політики. На наших очах народжується новий світ, ймовірно, – нова система європейської безпеки. У цій ситуації важко сказати, коли саме Україна зможе реалізувати свій статус країни-кандидата у повноцінне членство в Європейському Союзі. Але у даних умовах це вже не є принциповим питанням. Тому що Україна, здивувавши весь світ, вступає у цю геополітичну гру як повноправний та самодостатній суб’єкт міжнародної політики. І вона сама визначатиме своє місце у цьому новому та без сумніву прекрасному світі без війни.

Тому що після цієї війни – зрозуміло, за допомогою України – колективний Захід зуміє знайти таку формулу міжнародних відносин, за яких принцип «ніколи знову» поверне своє первинне значення, у тому числі – для оновленої Росії, що буде звільнена від путінської коричневої чуми.

Дмитро Шкурко, БРЮССЕЛЬ

Перше фото: Pavlo Vakhrushev