Рашизм: як і з чого виріс фашизм XXI сторіччя

Починаємо публікацію книги Олега Кудріна «Путівник по рашизму-путінізму»

Агресія росії проти України триває майже дев'ять років. Повномасштабна війна – понад дев'ять місяців. Для її початку не було жодних реальних причин, лише імперські амбіції москви та бажання російського диктатора «вирішити українське питання». Саме тому від початку кремль дав цій війні жорстко ідеологічне «обґрунтування» – нібито в Україні з'явився і розквітає фашизм, а то й нацизм.

Парадокс, однак, у тому, що в самій росії в цей же час відбулося становлення режиму, справді дуже схожого на фашистський, а багато в чому – і нацистський. Як це сталося?.. Війна куль та снарядів починається з війни слів та ідей. Щоб відправити сотні тисяч солдатів завойовувати іншу країну, їм потрібно дати не лише зброю в руки, а й упевненість у правильності своїх дій. Тому, погодьтеся, важливо розібратися у всій цій строкатій суміші слів та понять – «рашизм», «путінізм», «фашизм», «нацизм».

Для цього ми і починаємо публікувати книгу «Путівник по рашизму-путінізму», яку зараз пише наш кореспондент у країнах Балтії Олег Кудрін. Олег не просто «Найкращий журналіст Укрінформу» в один із останніх років, не лише лауреат журналістських та літературних премій, кілька років він працював власкором агентства у росії. Тому знає і країну, і предмет, про які пише, як то кажуть, зсередини. Якщо ви готові до вдумливого читання, сьогодні перший розділ книги…

ЗВИНУВАЧЕННЯ В «УКРОФАШИЗМІ» ЯК ПРИЙОМ РОСПРОПУ

Війна складається з багатьох частин. Є в ній і інформаційний фронт, і ідеологічний, і психологічний. Аби відправити сотні тисяч солдатів завойовувати іншу країну, їм потрібно дати не лише підготовку, зброю, зарплату, а й упевненість у правильності своїх дій. З іншого боку, громадяни держави, яка обороняється, повинні розуміти не тільки те, що вони захищають – свою Батьківщину, свій Дім – а й те, чому прийшов ворог. На що той сподівався та на що розраховує у майбутньому? Виходячи з цього, можна правильніше вибудувати свою стратегію і тактику у боротьбі із загарбником. Тому знання – широке і доступно викладене – того, що в головах у противника, є не менш важливим, ніж інформація про його чисельність, озброєння, логістику та резерви.

2014 року росія розпочала війну проти України. На той момент гібридну, «під чужим прапором», то зовсім не визнаючи, то визнаючи, але лише частково, вибірково, наявність на території України своїх диверсантів, а також «політичних туристів», «відпускників». Обґрунтуванням цієї війни став «фашизм», який нібито переміг в Україні. І це був сильний мобілізуючий маркер, психологічний батіг, що б'є по мізках росіян: «фашистський переворот», «фашистська хунта» в Києві, «карателі». Цьому сприяло те, що в росії на той час побєдобєсіє, яке паразитує на перемозі у Другій світовій війні, відомій там під сталінським псевдонімом «Велика Вітчизняна війна», вже починало перетворюватися на державну квазірелігію.

Інформаційно, психологічно, ідеологічно Україна на той момент була слабко готова до такої атаки. Але швидкі та рішучі дії нової постянуковичської влади допомогли різко обмежити пропагандистський вплив кремля на українських громадян, локалізувати його.

Тоді ж у соцмережах пішла мода приписувати якісь яскраві висловлювання канцлеру Бісмарку чи Черчиллю. Одним із таких було «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами». І хоч Черчилль насправді нічого такого не казав, афоризм пішов у маси і став популярним, особливо в Україні. Це не випадково. Вже тоді діяльність та фразеологія гібридно-окупаційної російської влади була схожа на народне стереотипне сприйняття фашистів. У тому числі – жорстокість, свавілля, тортури. Адже в колективній свідомості пострадянських країн «фашист» дуже часто синонімічно слову «садист».

ЕФЕКТНЕ ВІДДЗЕРКАЛЕНЕ ПОЗНАЧЕННЯ АГРЕСОРІВ «РАШИСТАМИ»

Тоді найпоширенішими словами для позначення диверсійних російських військ та їхніх прихильників серед українських громадян були «ватники», «колоради». Але вже починало з'являтися і визначення «рашисти», «рашизм». Воно виникло завдяки насамперед співзвуччю з фашистами-фашизмом. Але був ще один фактор, який сприяв закріпленню цього неологізму. В Україні до того широко ретранслювалося російське ТБ. Своєю чергою, одним з найпопулярніших продуктів розважального росТБ було гумористичне скетч-шоу «Наша Раша», яке знижено-пародійно зображувало російські реалії. Це був той унікальний випадок, коли доступність російського контенту в Україні виявилася в плюс, оскільки закріплювала сатирично зневажливе ім'я країни-агресора і робила природним визначення окупантів та їхніх місцевих прихильників, як «рашистів». Це було дуже важливо, оскільки робило супротивника смішним (а осміяний ворог не такий страшний, з ним простіше боротися, його простіше перемагати). Крім того, це закріплювало сприйняття окупантів-Р/АШІСТІВ, як Російських фАШИСТІВ. Не кажучи вже про те, що якщо є «рашисти», то за ними, вочевидь, повинен стояти «рашизм», котрий об'єднує їх, як якийсь ізвод російського фашизму.

Тобто звинувачення українців та їх влади у «хунті», «фашизмі» вже тоді було прямо відображено, віддзеркалено у напрямку російського агресора, загарбника. Причому із значно більшими на те підставами (але тоді ще не настільки очевидними, як зараз, у 2022-му). Серед іншого і тому, що після важкої, жертовної перемоги Євромайдану у лютому 2014-го перехідний український уряд та старий склад Верховної Ради проіснували зовсім недовго – 3-8 місяців. Ну, яка така «фашистська хунта», якщо на оперативно, але досить коректно та прозоро проведених виборах – президентських у травні та парламентських у жовтні – Україна отримала нову, і вже без жодних сумнівів легітимну владу. Тоді як російські вибори 2011-2012 років не були ані чесними, ані вільними, що, власне, і призвело до масштабних протестів, які розпочалися 4 грудня 2011-го. Для кремля і для путіна особисто це, у свою чергу, стало додатковою мотивацією до початку агресивних дій проти України з їхнім піарівським піком – «кримнашем». І це спрацювало – ейфоричний адреналін кримського консенсусу різко підвищив популярність господаря кремля. А заразом опосередковано показав, наскільки живучі, сильні у російському населенні імперські, реваншистські настрої.

НЕ ТІЛЬКИ РАШИСТИ, АЛЕ ЩЕ Й – ПУТЛЕРІВЦІ, ПУТІНІСТИ

В Україні щодо «улюбленого володимира володимировича» настрої були протилежно інші. Якщо до 2014 року в нашій країні, яка значною мірою перебувала під інформаційним впливом російських ЗМІ, насамперед телебачення, він був найпопулярнішим закордонним політиком із рейтингом понад 50%, то після початку гібридної агресії популярність різко впала – на рівень 10%. Пояснювалося це тим, що стикаючись з проблемами у навколишньому житті, багато українців, жорстко критикуючи свою владу, ставилися надто довірливо до красивої картинки росТБ і культу особистості путіна, який там панує. (Схожий ефект був серед російськомовного населення в країнах Балтії до заборони російського телебачення та сайтів після 24 лютого 2022-го – тут популярність ввп була традиційно вищою, ніж у росії).

Симптоматичною була поява 30 березня 2014 року нецензурної фанатської пісні «путін-х…йло!». Вона не просто ображала та висміювала путіна, що звик до поклоніння в росії та помітної популярності за кордоном, а й делегітимізувала його для українців. (Принагідно згадаємо, що після рейтингового падіння путіна в Україні, його місце зайняв інший сусідній правитель приблизно такого ж типу – лукашенко. І це показало, як нелегко, нешвидко і часом зигзагами йде одужання від «совка»).

Тоді ж президента росії почали називати в Україні не лише «х…лом», а й «Путлером». Це слово було особливо популярним на плакатах та фотожабах, на яких змішувалися образи російського вождя та німецького фюрера. З'явилося і похідне слово – "путлерівці" (співзвучне "гітлерівцям"). Від російських опозиціонерів прийшло ще одне звучне слово, яким позначають прихильників російського диктатора - "путіноїди". Паралельно були також і більш ввічливі форми, прийнятні навіть для прихильників російського вождя – "путінці", "путіністи", що натякають на наявність якогось "путінізму" (все це – у співзвуччі і смисловій римі з "ленінцями" і "ленінізмом", "сталіністами" і "сталінізмом"). До того ж на той час термін «путінізм» був уже досить поширений, як в англомовній пресі (переважно негативно), так і в російській (переважно позитивно).

У 2014-2015 роках путін не пішов на відкриту повномасштабну війну з Україною. Він вирішив, що зможе досягти своєї мети опроміненням українців, тепер уже через українські ЗМІ, насамперед через телеканали пула медведчука та союзні йому, а також через агресивно-розважальний прорадянський, проросійський контент на інших українських телеканалах. Тому кремль так сильно помилився в оцінці підсумків президентських та парламентських виборів 2019 року. Прагнення українського електорату до пошуку мирного врегулювання (яке врешті-решт мало місце і 2014-го) кремль помилково трактував як готовність нової влади та й усього народу здати український суверенітет російським окупантам.

ПОВНОМАСШТАБНА ВІЙНА 24 ЛЮТОГО – РАШИЗМ У ДІЇ

За рік-півтора до нового, тепер уже повномасштабного вторгнення в Україну, пропагандистська риторика російських загарбників стала відчутно агресивнішою. З викриття «фашизму» роспроп перейшов на вищий рівень брехні та ненависті – засудження українського «нацизму». Неабиякою мірою це пояснювалося тим, що до цього часу аргументація 2014-2015 років про «фашистський переворот» і «фашистську хунту» була вже затертою, обридливою. Відповідно, її не так щоб замінив, але доповнив інший міф – про Україну як «нацистську державу». А вже до нього прив'язувалася вимога кремля про «демілітаризацію» та «денацифікацію» України, що мало на увазі повне роззброєння перед обличчям агресора, а також деукраїнізацію України, більш системну та масштабну, ніж та, що була за часів Російської імперії та СРСР. Можна сказати – всеосяжну, що фактично означає етноцид.

Настав 2022 рік. росія продовжувала накопичувати війська біля кордонів України. У пресі почали з'являтися застереження західних розвідок про російські плани проводити масові репресії з фільтрацією та знищенням неугодних, тобто тих, хто не готовий відмовлятися від української ідентичності та готовий її захищати, зокрема зі зброєю в руках. Після 24 лютого російській армії вдалося захопити деякі території на півдні, сході та півночі України. Коли ЗСУ почали звільняти наші землі, відкрилися масові злочини російських загарбників. І це показало, що застереження західних розвідок були правдивими. 27 травня з'явилася спільна доповідь американського аналітичного центру New Lines Institute for Strategy and Policy та канадського Центру прав людини ім. Р. Валленберга під назвою «Незалежний правовий аналіз порушення російською федерацією Конвенції про геноцид в Україні та обов'язки щодо запобігання злочинам геноциду». Дослідження проводили та під його підсумками підписалися понад 30 провідних вчених-правознавців та експертів у вивченні геноциду. Доповідь прямо та обґрунтовано говорить, що російська держава порушує статті II та III Конвенції ООН про геноцид і попереджає про серйозну та неминучу небезпеку геноциду в Україні.

Після всього цього слова «рашизм», «рашисти», які раніше виглядали радше яскравими публіцистичними маркерами, ніж гуманітарними, науковими визначеннями, почали наповнюватися глибшим змістом. Навесні 2022 року вони вже міцно увійшли в обіг українських медіа та виступи лідерів нашої країни, що обороняється.

Велику роль у всесвітній та всебічній популяризації нового терміну, а також збудженні дискусій з його приводу відіграв американський дослідник Тімоті Снайдер. 22 квітня (забутий вже день народження Леніна) у «Нью-Йорк таймс» вийшла його стаття «Війна в Україні породила нове слово. Підійшовши креативно до трьох різних мов, українці назвали ворога словом “рашизм”». Це підняло усвідомлення цього терміну на всесвітній рівень і породило відповідну хвилю обговорення того, наскільки воно виправдане – як визначення російського фашизму XXI сторіччя.

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига