Чи є вченими путінферштеєри з наукового середовища Заходу?

Розбираємось у суті явища з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

Є у політичних матеріалах чудове слово – путінферштеєри. Так у 2000-х роках почали називати спочатку в Німеччині, а потім і в інших демократичних країнах діячів, які наполегливо і в будь-яких умовах повторювали, що «путіна треба зрозуміти». Найчастіше це політики і бізнесмени. Та взагалі слово досить універсальне – журналістам і університетським гуманітаріям теж підходить. При цьому «академічні фахівці» у політології мають свою специфіку. Вони намагаються довести, що подібне «розуміння путіна» не просто вірне, а й глибоко наукове. Можна сказати, це путінферштеєри найвищого рівня – не просто «розумільники путіна», але «пояснювачі путінізму». Це особливий вид адвокатування російського диктатора та його режиму. Розглянемо два характерні приклади таких пояснювачів.

«ПУТІНІЗМ ЯК ГОЛІЗМ» – ДОКТОР, ЦЕ НОРМАЛЬНО?

50-річна Марлен Ларюель – дослідниця у розквіті сил, доктор філософії, професор американського Університету Джорджа Вашингтона, а також старший науковий співробітник Французького інституту міжнародних відносин (Славна організація, у якої на сайті «російської ради з міжнародних справ» є свій блог – оновлювався у 2012-2019 рр.). Автор кількох об'ємних і ґрунтовних книг з російської політичної історії, тобто людина, яка розуміється на темі, не верхогляд.

Оскільки ми говоримо про путінізм, то розглянемо невелику, проте, показову статтю Ларюель «путінізм як голлізм», з розгорнутим порівнянням російського президента з французьким . По суті це публіцистика, без точних цитат і посилань. Спочатку автор звинувачує в «навішуванні ярликів» тих, хто порівнює путінізм зі «сталінізмом, фашизмом чи нацизмом». За Ларюель, це погано, оскільки виглядає, як «спроби представити його (путінізм, - ред.) режимом, з яким неможливо взаємодіяти на рівних і який не можна вважати політично легітимним».

А тепер вгадайте час написання статті? 2017-й! Вже три роки гібридної війни з Україною, анексії Криму, окупації частини Донбасу. Вже п'ять років зворотної рокіровки з медведєвим та придушення протестного руху в Росії. І правда – ну, які після цього можуть бути сумніви, що путінський режим – політично легітимний і заслуговує на те, аби демократичні країни з ним «взаємодіяли на рівних»? Для Ларюель – жодних.

ПРИБРІХУВАННЯ, ЗАМОВЧАННЯ ТА ЖАХИ ДЕМОНІЗАЦІЇ ПУТІНА

Зате вона похвально відгукується про спроби порівняти путінізм з іншими -ізмами, наприклад, з берлусконізмом і бонапартизмом, як це зробив голландський дослідник Марсель ван Герпен у книзі «Путінізм». І тут професор Ларюель уже прибріхує. Ми якраз розбирали цю книгу в одному з наших минулих матеріалів – «Захід прокидається після "перезавантаження" і жахається путінізму». Так от у ній ван Герпен порівнював «путінізм» з трьома -ізмами одразу – з режимами Наполеона III, Берлусконі та… Муссоліні з його класичним фашизмом. Якщо дослівно, в главі «путінізм: нестійка система гібридного “фашизму лайт”» ван Герпен називає його комбінацією елементів прото-фашизму (бонапартизм), фашизму та пост-фашизму (берлусконізм). Але Ларюель усе, що стосується фашизму в путінізмі, відрізає, роблячи ван Герпена своїм союзником. Це серйозно? Це науково? Та про шо ми, стаття ж публіцистична – в ній все можна.

А ось схожий прийом – Ларюель бере у союзники «Левада-Центр». Вона наводить як доказ його опитування, маніпулятивно залишаючи від них лише формулювання позитивних варіантів відповідей, завдяки чому виходить виключно позитивне трактування причин популярності путіна. У минулому матеріалі «Глава “Левада-Центру” передбачав катастрофу “путінізму” у 2024 році» ми показували глибокий аналіз «Природи путінізму» та його «Зворотного тоталітаризму» в однойменних роботах багаторічного директора «Левада-Центру» Льва Гудкова. Ларюель не могла не читати цих матеріалів, але навіщо їх враховувати, якщо вони проти її концепту.

Далі француженка дуже смілива у зіставленнях, коли порівнює типологічно різні властивості та явища. Тому у неї «франкофонія», що стала відшкодуванням за розпущену імперію, оголошується схожою на «русский мир», який з 2014 року став підставою для воєнного відновлення імперії. У Ларюель де Голль, який відпустив Алжир, який пішов у відставку після народних хвилювань і програного референдуму, виявляється дуже схожим на путіна, котрий, навпаки, завоював Чечню за допомогою килимових бомбардувань, фільтраційних таборів, і, придушуючи протест, йти від влади не збирається.

Про відмінності між путінізмом і голлізмом Ларюель лише згадує в одному реченні, не наводячи жодного прикладу. А навіщо? Адже її мета – довести, що путінський режим – це «“нормальне” явище». Все інше авторка називає «політично навантаженими визначеннями путінського режиму, якими користуються багато його політичних супротивників, а також деякі західні політики». Вони ж, за Ларюель, «відверто демонізують путіна», що «не дозволяє вченим та аналітикам зрозуміти його (путіна, – ред.) природу». Жах!

НАВІТЬ НІКОНОВ ВИЯВИВСЯ БІЛЬШ КОРЕКТНИМ, НІЖ ЛАРЮЕЛЬ

Не дивно, що цей матеріал 2017 року, за рік, удостоївся похвал у главі «“путінізм” як соціальний феномен та його ракурси» з книги «Вибори на тлі Криму», яку в 2018-му видали в москві пропутинські структури. Тим більше не дивно, що ані там, ані в самої Ларюель не вказано, а хто, власне, перший запропонував розгорнуте порівняння путіна та де Голля? Більше того, судячи з фрази «Я хотіла б запропонувати ще одне порівняння», Марлен говорить про саме свій пріоритет у цьому питанні.

Хоча, здається, вона не могла не читати розділ «путінізм» придворного прокремлівського ідеолога В'ячеслава Ніконова у збірці «Сучасна російська політика» (2003). А там, у Ніконова, ось що:

«Поєднання ліберальної економіки, жорсткої влади, відкритої, незалежної зовнішньої політики є характерним для консерватизму в його голлістському різновиді. Саме на цих стовпах будував свою політику президент Франції Шарль де Голль, з тими лише відмінностями, що його відносини з НАТО постійно погіршувалися, він їх заморожував, тоді як путін їх розморожує. І де Голль швидко закінчив війну в Алжирі, на хвилі якої прийшов до влади, тоді як у Чечні ми застрягли надовго».

Що тут скажеш – Ніконов теж спіткнувся на слизькій аналогії Алжир-Чечня, зманіпулював, промовчавши про те, що французький президент тому і «швидко закінчив війну», що дав волю колишный колонії. Росія ж «застрягла надовго» через те, що почала завойовувати Чечню заново.

Але в іншому, як не дивно, нащадковий кремлівський лакей Ніконов в даному випадку виявляється чеснішим і коректнішим, ніж відома франко-американська дослідниця. Тим більше, що матеріал Ніконова було зроблено у 2002-2003 рр., коли нинішні опозиціонери Касьянов та Ілларіонов були відповідно прем'єр-міністром та радником путіна. А Ходорковський – ще на волі – будував плани ліберальної «Відкритої росії». Стаття ж Ларюель – 2017 року, коли для тих, хто хотів щось бачити і розуміти в путінському режимі, все вже було видно і зрозуміло.

Думаю, Ларюель навмисно промовчала про пріоритет Ніконова в паралелі де Голль – путін. Подібне підхоплення теми, кинутої путінським клевретом, заважало б її іміджу прискіпливого, незалежного «вченого та аналітика». Умовчала француженка, яка переїхала працювати в Америку, і про те, що у де Голля в росії якийсь час був невеличкий, але явний «культ особистості». Спільно з президентом Шираком путін навіть відкрив у Москві 18-метровий пам'ятник де Голлю. Це було 9 травня 2005 року. (Символічний рік, та й день, від яких прийнято відраховувати історію побєдобєсія у росії). Але в міру того, як путін старів і матерів на посаді диктатора, цей культ вивітрився. І то правда – що за приклад з де Голля? Революцію-1968 не задушив тюремними термінами, переможної війни для підйому рейтингу не затіяв. Примудрився програти референдум та віддав владу. Нікчема, їй-бо.

ПУТІНСЬКІ АКТИВНОСТІ ЯК ПАСИВНА РЕВОЛЮЦІЯ

А тепер персонаж старшого віку. Британець Річард Саква, 69-річний почесний професор політології у Кентському університеті у Кентербері. Його велика стаття 2020 року називається «Путін -ізм?». У сенсі – наскільки режим, створений путіним, заслуговує на те, щоб зватись особливим словом, яке закінчується на «-ізм». 

У фіналі Саква дійшов висновку: «Головний парадокс путінізму у тому, що він відкидає себе як “ізм”». І це в нього чи не єдине твердження, відносно критичне до слів з цим коренем. Зате «путінізм — це раціональна відповідь на безпосередні виклики, і в цьому сенсі він отримує підтримку, якщо не прихильників». І тут знову згадується матеріал Олега Чернозуба «“Путінізм” як соціальний феномен та його ракурси», в якому єдино вірним підходом називався «путінізм як функціональне явище — як найбільш функціональна відповідь на виклики часу».

У цьому і є смислове ядро матеріалу Сакви, причому без посилання на Чернозуба (як і в Ларюэль з Ніконовим). Те, що робилося путіним, нібито є найбільш природним і благотворним вибором для росії. Саква називає це «пасивною революцією». І оцінює її дуже високо: «Великий парадокс путінізму полягає в тому, що та сама політична пасивність, яку він прищепив, створила умови для глибокого, але поступового перетворення росії на буржуазну (хоч і нерівномірну) демократію». (Чарівний вираз – «нерівномірна демократія»). І ось ще про те саме: «Путін очолює пасивну революцію, котра, як це не парадоксально, виявилася настільки ж революційною за своїми наслідками, що і будь-який з великих переломів в історії росії». (Складається враження, що Саква сам відчуває деяку непереконливість своїх конструкцій, через що так часто повторює – «парадокс, парадоксально»).

А ось як хвалебно Саква оцінює внутрішню політику:

«путін приборкав крайнощі лівої реставрації та правого реваншизму і скористався силою чотирьох основних течій ідеологічних інтересів (серед яких він виділяє, по-перше, «лібералів різних мастей», по-друге «консерваторів-приберігачів», вони ж «силовики-охоронці», по-третє, «неотрадиціоналістів», у четвертих «євразійців», - ред.), щоб очолити безпрецедентну еру політичного консенсусу і навіть злагоди».

Хм-м, чи ця росія у Сакви – з планети Земля? Чи якась інша? І що, поміж усіх названих сил – злагода?.. Не кажучи вже про те, що «консерватори-приберігачі», «неотрадиціоналісти» та «євразійці» – це більше схоже на синонімічний опис однієї й тієї ж сили, а не трьох різних. При цьому показово, що лібералів Саква запхав в один мішок «усіх мастей».

Ну і, звичайно ж, у всіх кризах та ексцесах Саква звинувачує… вгадайте що й кого? «Гегемоністський характер системи, яку очолює США». Відповідно «у системному плані українська криза (гібридна агресія, розпочата москвою 2014 року, – ред.) була спровокована радикалізацією всіх сторін». Усіх, розумієте всіх! Ви ж пам'ятаєте, якою «радикальною» була Європа в 2014 році? І ось ще впізнаване: «Опір путіна практикам західної гегемонії призвів до його демонізації, але він залишається помірним у зовнішній та внутрішній політиці». Який жах – знову демонізація по суті помірного/нормального путіна!

ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, «ПУТІНА ТРЕБА ЗРОЗУМІТИ» І ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО

Порівняємо цей текст із статтею Ларюель. За іншого жанру (там публіцистична стаття, тут наукоподібна), за іншого набору прийомів, ми, проте, бачимо абсолютно однакове головне завдання, яке вирішується автором, – «нормалізація путіна». Прагнення довести, що він є природним явищем політичного життя, що Захід може і повинен мати з ним справу. А якщо не має, то це тільки з вини самого «гегемоністського» Заходу.

Різниця між Саквою та Ларюель – у стилі, в нюансах. Обидва брали участь у роботі Валдайського клубу, який ідеологічно обслуговує кремль. Але Саква активніше: на деяких статтях – позначка «на замовлення Валдайського клубу». Саква дає коментарі Russia Today, а також конспірологічним смітникам на кшталт The Grayzone (Ось заголовок розмови з ним вже після 24 лютого – «Зброя США та європейські прохачі блокують мир в Україні») Ларюель намагається дотримуватися пристойності, отже як і раніше, вважається якісним ученим. Саква звинувачує в усьому «українських нацистів», намагається перекласти російські військові злочини на українців. Ларюель лише крок за кроком відступає у своєму варіанті виправдання «нормальності путіна і росії».

Вона і зараз найзапекліший критик Олександра Мотиля і Тімоті Снайдера, які вважають путінську росію фашистською. Але під тиском фактів вже готова йти на поступки їм, знаходячи то тут, то там – «єдиний дискурсивний момент, в якому виявляється фашистська ідея “очищення”»; «ще один елемент, який потенційно пов'язує російського президента з фашистською традицією»; «деяку потенційно фашистську мобілізаційну динаміку» тощо. Але в сумі повторює – ні-ні, це не фашизм! Більше того, звинувачення росії у фашизмі, згідно з Ларюель, це «претензія на моральну перевагу з праведної яструбиної геополітичної позиції». Відповідно, найкращий спосіб припинити «жахливу війну» і домогтися миру: «Заходу, можливо, доведеться знизити свої очікування щодо того, що означає “успіх” у припиненні війни». Іншими словами, і після 24 лютого знову «треба зрозуміти путіна». 

Такими є високолобі академічні путінферштеєри. Вони не стільки вчені, дослідники, скільки адвокати путіна, путінізму, путінської росії. І навіть не знаєш, хто з них гірший: Річард Саква, університетський аналог кінорежисера Олівера Стоуна, що збожеволів через любов до диктаторів, або акуратніша Марлен Ларюель, котра, як і раніше, вважається пристойним гуманітарієм?..

На цьому ми закінчуємо опис походження, розвитку та виражень термінів рашизм і путінізм. А наступного разу почнемо розглядати термін та суть (у тому числі «православну») побєдобєсія.

У ХХ столітті досить банальним, таким, що напрошується, було порівняння комунізму, марксизму-ленінізму з християнством: бог-отець – Маркс, бог-син – Ленін, святий дух – єдино вірне комуністичне вчення. І, можливо, невипадково, що у державі, створеній випускниками Школи КДБ, склалася щось на кшталт квазірелігійної трійці: бог-отець – рашизм, бог-син – путінізм, святий дух – побєдобєсіє.

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига