Юрій Христензен: У російському законі «О ветеранах» війна з Україною – «ювілейна», сорокова

08.03.2023 20:38

Міф як зброя. Як російські імперці розколювали Україну

Юрій Христензен – експерт медіа-центру «Одеська політична платформа». Свого часу він був учасником однієї з радянських війн в 1983-1985, модератором на сайті учасників локальних конфліктів.

Юрій Христензен (праворуч), на одній з радянських війн

Ми поспілкувалися з паном Юрієм після його лекції в Одесі, яка була організована ГО «Зміст», і на якій він поділився міркуваннями, як влаштована російська колективна пам’ять, що дозволяє безперервно вести війни та при цьому вірити, що Росія – миролюбна країна, яка «жодного разу ні на кого не нападала, а лише захищала». Як формувався міф про «українських фашистів» в СРСР та чому його буде важко зруйнувати навіть після перемоги у війні, якщо Росія залишиться тоталітарною країною, а відтак знову буде загрозою для України. А також про те, чи вірять самі ФСБшники в існування українських нацистів.

– У чому особливість радянських та російських війн?

СРСР був агресивною країною, яка постійно вела війни, але радянські люди не помічали цього та не відчували за це провину. За схожим механізмом багато росіян не відчувають провину за напад на Україну.

У російському законі «О ветеранах» війна з Україною – це 40-ва, «ювілейна», війна Кремля після 1945 року. Наведемо їх перелік.

«40. Виконання завдань в Україні 2022
39. Виконання завдань у Сирії 2015-2022
38. Виконання завдань у Південній Осетії та Абхазії 2008
37. Виконання завдань у КТО 1999-2022
36. Виконання завдань у Чечні 1994-1996
35. Виконання завдань у Таджикистані 1993-1997
34. Виконання завдань у Таджикистані 1992
33. Бойові дії в Сирії та Лівані 1982
32. Бойові дії в Лаосі 1969-1970
31. Бойові дії в Лаосі 1964-1968
30. Бойові дії в Лаосі 1960-1963
29. Бойові дії в Бангладеш 1972-1973
28. Бойові дії в Камбоджі 1970
27. Бойові дії в Афганістані 1978-1989
26. Бойові дії в Ефіопії 2000
25. Бойові дії в Ефіопії 1977-1990
24. Бойові дії в Мозамбіку 1984-1988
23. Бойові дії в Мозамбіку 1975-1979
22. Бойові дії в Мозамбіку 1967-1969
21. Бойові дії в Анголі 1975-1992
20. Бойові дії в Сирії 1973
19. Бойові дії в Сирії 1972
18. Бойові дії в Сирії 1970
17. Бойові дії в Сирії 1967
16. Бойові дії в В’єтнамі 1961-1974
15. Бойові дії в Ємені 1967-1969
14. Бойові дії в Ємені 1962-1963
13. Бойові дії в Єгипті 1974-1975
12. Бойові дії в Єгипті 1973-1974
11. Бойові дії в Єгипті 1969-1972
10. Бойові дії в Єгипті 1968
9. Бойові дії в Єгипті 1967
8. Бойові дії в Єгипті 1962-1963
7. Бойові дії в Алжирі 1962-1964
6. Бойові дії в районі озера Жаланашколь 1969
5. Бойові дії в районі острова Даманський 1969
4. Бойові дії в Угорщині 1956
3. Бойові дії в Кореї 1950-1953
2. Бойові дії в Китаї 1950
1. Бойові дії в Китаї 1946-1949»

І це лише офіційно визнані війни. Кремль в середньому одночасно майже в будь-який момент після 1945 року вів 2-3 війни. Приблизно стільки ж було невизнаних війн.

Наприклад, розпалювання війни в Нагірному Карабаху – не визнається Кремлем. У мене знайомий з Москви навіть судився, щоб його визнали учасником бойових дій та дали пільги. У нього на руках були бойові накази в Нагірному Карабаху. На його запит в Міноборони відповіли: «ні, ми там виконували функції миротворців».

Інший приклад – операція «Дунай» у 1968 році. Введення півмільйонного контингенту радянських військ до Чехословаччини Брежнєв назвав «нормалізацією». А «нормалізація» не вважається війною у російському законі «Про ветеранів».

– Як ви думаєте, чому ми не знаємо про радянські війни? Адже люди в колишньому СРСР не уявляли навіть приблизну кількість визнаних і невизнаних війн.

Є притча про слона, якого обмацують сліпі люди. Хтось тримає за хвіст і каже, що слон – це мотузка, хтось за бік і каже, що це стіна, хтось за ногу і вважає, що це дерево. Але цілком слона не бачить ніхто. Кожна людина, навіть, яка бере участь у війні, не бачить війну цілком. Тому, якщо підмінити інформацію про війну, намалювати пропагандистського нового «слона», люди будуть бачити його, а не реальну війну.

Цей ефект призводить до того, що попри те, що СРСР постійно воював, в історичній пам’яті людей залишилися пропагандистські «слони». Такі як «нормалізація» у Чехословаччині, «допомога» Афганістану та інші.

Наведу такий приклад. Сиділи якось з біженцями з Миколаєва, зайшла мова про Афганістан і жінка літнього віку зазначає, що вторгнення туди не можна порівнювати з Україною, бо тоді «нас влада Афганістану попросила про допомогу». Я відповів: «Розумієте, в чому річ, 25 грудня 1979 року радянські десантники захопили Кабульський аеропорт. 27 грудня спецпідрозділ штурмував резиденцію голови держави, якого вбили, а з Москви привезли іншого. І вже він попросив про допомогу в радянських військ». Мені не знадобилося порівнювати це зі штурмом Гостомеля російськими десантниками та спробами російських спецпризначенців захопити українського президента, щоб потім привезти з Москви іншого «президента», який попросив би ввести російські миротворчі війська. Після пережитого досвіду, ця жінка сама все зрозуміла. Але було видно, що їй складно прощатися з радянським пропагандистським «слоном». Бо міф про «допомогу Афганістану», ніби частина правильності її життя, правильності її країни.

Ще один приклад. В інтерв’ю з російським військовослужбовцем для «Радіо Свобода», який був поранений та повернувся, запитали: «Як там взагалі, як українці?». «Та нормальні люди». «А чого ж ви тоді воювали?». «А з того боку були іноземні найманці та нацисти». «А ви їх бачили?». «Ні, я стріляв і в мене стріляли». «А звідки ви знаєте про найманців та нацистів?». «Ну, я ж телевізор дивлюся».

Це приклад того, як людина, торкнувшись «частини слона», дофантазовує загальну картину, взявши її з пропагандистського міфу. А далі, з його вуст, це вже перетворюється на «правду». Ну як же – людина ж на війні була! Для середнього росіянина це виглядає, як чергове підтвердження. Звісно, там є нацисти, ось докази – хлопець був там і про це розповідає. І не комусь, а «Радіо Свобода»!

– Як російській пропаганді вдається стримувати поширення правдивої інформації про війну?

Один з ключових механізмів – це сакралізація. В СРСР був культ війни, схожий на релігійний. З усіма релігійними ознаками – священні місця, священні дати, священні ходи – паради, зі священними текстами. В школі діти все це вчили. Стояли в почесному караулі біля вічного вогню… Наявність такого культу поділяє людей на свій-чужий. Належність до культу накладає табу: про що можна говорити, а про що – ні.

Сакральні міфи неспростовувані. Тобто немає фактів, чи логічних аргументів, здатних їх спростувати. Немає фактів, здатних спростувати віру в «українських нацистів» всередині російського культу війни. Будь-яка інформація, що суперечить сакральному міфу, буде відкинута його прихильниками.

Був приклад у 2015 році, коли директор Державного архіву Російської Федерації, доктор історичних наук, професор Сергій Мироненко розсекретив документи, які свідчили, що радянський міф про 28 панфіловців це вигадка. В результаті його звільнили. І ось, як відреагував на це міністр культури Росії Мединський: «Моє глибоке переконання полягає в тому, що навіть, якби ця історія була вигаданою від початку і до кінця, навіть якби нічого такого не було – це свята легенда, яку не можна чіпати. А люди, які це роблять – закінчені покидьки». Це приклад сакралізації: свята легенда – не можна торкатися. Документи, факти не мають значення. Вони будуть відкинуті прихильниками культу.

Сакральні міфи мають реальні наслідки. Якщо віра в «страшних нацистів» призводить до того, що люди їдуть в іншу країну вбивати та помирати, то цей міф призводить до зміни реальності. І нам колись доведеться з цим міфом щось робити. Адже поки ми не зробимо цього – Україна ніколи не буде в безпеці.

– Якось на початку нульових, коли ще про «українських фашистів» говорили рідко, одна моя знайома приголомшила мене припущенням, що її зниклий безвісти брат в 1992 році, в Україні на шляху до Польщі, міг стати жертвою… українських націоналістів, тому що він росіянин. Як Кремлю вдалося обдурити цілий народ казками про «жахливих бандерівців»?

Тут треба поговорити, яке місце в радянському міфі займали образи ворогів. В офіційній радянській доктрині СРСР – миролюбна держава, усі дії якої освячені, виправдані Великою перемогою. Їй протистоять вороги, зазвичай, один – великий, а інші – його агенти, що йому «продалися». У колективному підсвідомому суспільства люди, звісно, приєднуються до абсолютного добра. А хто сумнівається в діях радянської влади – це вороги народу, агенти абсолютного зла.

Структура радянського міфу була незмінною, але її наповнення могло змінюватися. Наприклад, спочатку була Велика перемога у Революції. Ми бачимо це у радянському святі 7 листопада. Сьогодні в Росії намагаються витіснити з колективної пам’яті Жовтневу революцію, замінивши її Великою перемогою над Річчю Посполитою та оголосивши святом 4 листопада. Є свято 23 лютого – це рудимент Великої перемоги у Громадянській війні. І лише після 1945 року місце Великої перемоги у радянському і тепер російському міфі міцно посіла перемога у тому, що називається Великою вітчизняною війною.

Вороги також постійно змінювалися в радянському міфі. До 1941 року Німеччина була дружньою державою. Гітлер та Сталін обмінювалися вітальними телеграмами. А місце головного ворога займали «англо-французькі розпалювачі війни». Потім Німеччина стала ворогом, а Велика Британія і Франція – союзниками. Після 1945 місце головного ворога надовго посіли США. Під час перебудови у СРСР США стали союзником. Зараз для Росії це знову головний ворог.

Газета «Правда», 25 грудня 1939 р. / Фото надане Українським інститутом національної пам’яті

Концепція дружньо-ворожих держав описана в Орвелла в романі «1984». Вона працює завдяки тому, що ненависть вимикає критичне мислення. Люди, які звикли ненавидіти, не помічають, як їм змінюють ворогів. Наприклад, декілька років тому ми бачили, як Туреччина стала дружньо-ворожою державою. До Туреччини такою державою була Україна.

У грудні 2013 року в Москві провели опитування «Що Ви думаєте про російський кредит Україні?». Переважна більшість відповіла, що «це – допомога братньому українському народові». Вже за два місяці та сама більшість була впевнена, що Україна – «фашистська держава», а український народ – це «нацисти».

Швидке перемикання між об’єктами ненависті забезпечує пантеон ворогів, створений за часів СРСР. Кремлівська пропаганда лише в потрібний момент пожвавлює образи ворогів у колективній пам’яті. Одного ворога дістає, іншого засовує, і люди, вражені ненавистю, не помічають підміни.

Співробітниця Фонду осмислення диктатури СЄПН (правляча партія комуністів Східної Німеччини – ред.) у Берліні, фахівчиня з питань посттоталітарного транзиту Євгенія Льозіна розповідала, як після 24 лютого 2022 року відкрила стрічку коментарів до радянського фільму 1987 року «Державний кордон. За порогом перемоги». У фільмі йшлося про те, як радянська влада боролася з «фашистами-бандерівцями». Євгенія каже, що читала коментарі та була шокована тим, що в них ті ж самі меседжі і фрази, які вона читала в розсекречених архівних методичках КДБ, що були створені в середині минулого століття.

До 1939 року люди в СРСР нічого не знали про «бандерівців». Громадянин Польщі Степан Бандера відбував довічне ув’язнення у польській в’язниці в Бресті. Вступ СРСР до Другої світової війни 17.09.1939 призвів до того, що охорона в’язниці розбіглася, і в’язні вийшли на волю.

У радянському міфі ці події 1939 року називалися «Визвольним походом Червоної Армії до Західної Білорусі та Західної України». Але «звільнені» українці та білоруси почали чинити опір радянізації, що призвело до необхідності створення з них ворогів.

У 1954 році на кіностудії Горького вийшов пропагандистський фільм «Про це забувати не можна» з екранізованою біографією спецкора газети «Радянська Україна» Ярослава Галана, який паплюжив греко-католицьку церкву та викривав «жовто-блакитний буржуазний націоналізм». Галана було вбито у Львові в 1949 році, і згодом його героїзувала радянська пропаганда.

Попри те, що фільм було знято 70 років тому, в ньому легко впізнаються тези сучасної кремлівської пропаганди, яка обґрунтовує агресію проти України: агресивний Захід будує підступні плани проти СРСР; Заходу продалися підлі українські буржуазні націоналісти; Радянський Союз виступає за мир; радянські люди не мають страху, бо за ними подвиг Сталінграда.

Міф про бандерівців ретельно вибудовувався і в військовій прозі, яка була популярною після війни. В архівах КДБ, в записках цензора військової прози знаходимо інформацію, що в одну з книг про війну КДБ вставило 60 посторінкових правок. Ще один приклад: двічі герой СРСР, командир партизанського загону Олексій Федоров пише книгу. В архіві КДБ зберігся документ, в якому зазначена вказівка: на такій-то сторінці «доцільно вставити фразу «ОУН – була організацією фашистського типу, яка співпрацювала з нацистами». Якщо ви відкриєте книгу Федорова на цій сторінці, ви знайдете цю саму фразу.

Так створювалася «правда» про війну, адже герой воював. А потім школярі писали твори за книгами радянських командирів і виростали з упевненістю, що їх діди воювали з «фашистами-бандерівцями». Пропаганді лише варто дістати зі старої комірки чергових ворогів, щоб у колективній пам’яті колишніх радянських школярів та їхніх нащадків ожили образи українських, грузинських, молдавських або будь-яких інших «фашистів», з якими Кремль чомусь вирішив вести війну.

Демонізуючий пропагандистський міф про «буржуазний націоналізм» було створено не лише в Україні. Були й білоруські «буржуазні націоналісти», і латиські, естонські та єврейські. Чим більше нація чинила опір радянській окупації, русифікації, тим вище місце посідали «демони» цієї нації в пантеоні радянського культу ворогів. Чим більше сьогодні якась нація чинить опір контролю з боку Кремля, тим більша ймовірність, що її прирівняють до «фашизму», «нацизму», «тероризму» та інших «демонів» боку кремлівської пропаганди.

– А сьогоднішні ФСБшники вірять у ці легенди про націоналістів? Чи більшість розуміє, що докази минулого так само сфальсифіковані, як і, приміром, їх сучасна «чорна легенда» про «нацистів азовців», які знищили Маріуполь?

На низовому та середньому рівні вірять. І не лише співробітники ФСБ, а й будь-які силовики. Тому що їхня робота, їхнє життя не мають сенсу при відсутності численних ворогів. Нагороди, премії, просування по службі в силових відомствах тоталітарних держав залежать від наявності ворогів.

Російське політичне керівництво інструментально використовує ідеології. При необхідності змінює їх як рукавички. Це як використовувати Біблію замість преса для квашеної капусти. А потім використовувати для тої ж мети Коран. Чи має людина Біблію? – Так. Чи означає це, що людина вірить в Бога? – Ні.

– Хто творив міф про «поганих бандерівців» в СРСР?

За створення ворогів відповідало 5-е управління КДБ СРСР, з якого вийшов сьогоднішній президент РФ. 5-е управління охоплювало всі сфери життя: ЗМІ, кіно, науку, мистецтво, освіту, релігію та навіть спорт. Зокрема, робота проводилася з творчими спілками, медичними та культурними установами, студентами та викладачами, об’єктами спортивного товариства «Динамо», релігійними організаціями, а також, проводилося кураторство над церквою. Відомо, що ще в 43 році, коли Сталін створював РПЦ, на установчий з’їзд не запросили жодного священника, який би не співпрацював з КДБ.

У період гласності ув’язнювати людей стало моветоном, кількість посадок дисидентів помітно зменшилася. Але решта методів не змінилася. Так, за 1989 рік в КДБ звітували: «У 1989 році в республіканській та місцевій українській пресі було опубліковано понад 280 антинаціоналістичних статей та підготовлено 120 радіо- та телепередач».

В 1990 році КДБ України підготувало «комплексну програму заходів щодо стабілізації політичного становища в республіці». А саме: «Викривати антинародну діяльність ОУН-УПА, їхні зв’язки з нацистськими спецслужбами та каральними органами. Для цього організувати зустрічі співробітників КДБ із трудовими колективами, проводити пресконференції, сільські збори, перевидати книги Галана, організувати показ документальних фільмів тощо».

Зараз 5 управління КДБ СРСР це – «Служба захисту конституційного ладу та боротьби з тероризмом ФСБ РФ». Методи та підходи при цьому не змінилися. Методички – ті ж самі. За потреби вони дістають із пропагандистської комірки образи ворогів і призначають їх як внутрішній опозиції, так і сусіднім країнам і народам. Кількість «іноземних агентів» та «недружніх держав» постійно зростає, як і популярність Сталіна та схожих сатрапів в очах більшості росіян.

– Як бачимо, таврування націоналістів не врятувало СРСР. Сама Україна після його розпаду довгий час пишалася своїм мирним шляхом, на відміну від інших пострадянських республік. Чи правда, що російські імперці свідомо розв’язували війни, щоб отримати контроль над республіками?

Україна та Білорусь були єдиними пострадянськими країнами, яким після розпаду СРСР вдалося уникнути масового насильства. Але тут треба розуміти, що переважна більшість насильства на пострадянському просторі була не органічним, а спровокованим чи безпосередньо організованим спадкоємцями КДБ СРСР.

Пригадаймо історію. У серпні-вересні 1991 року в Москві планується підписання Договору про створення ССД (Союзу Суверенних Держав). Договір відмовляється підписати шість союзних республік. Укладання Договору зриває ГКЧП, який хоче зберегти весь СРСР в цілому. ГКЧП програє, у Москві перемагає демократія, але це мало впливає на імперські плани.

В усіх шести республіках, які відмовилися підписати Союзний Договір, радянська пропаганда активує в масовій свідомості міфи про якихось «ворогів». І у всіх шести республіках спалахують «внутрішні конфлікти» за участі радянських/російських військових, казаків, та «їхтамнєтів». Щодо країн Балтії, російське МЗС отримує ультиматум від США, і конфлікт швидко сходить нанівець. Але на кордонах трьох інших республік – Молдови, Грузії та Вірменії – створюються зони заморожених конфліктів, що контролюються Кремлем.

Як це було? Аркадій Дубнов, експерт з країн СНД, поділився: «я робив проєкт, що був присвячений 25-річчю розпаду СРСР, і мені розповідали, як це відбувалося. Мірча Снєгур (перший президент Молдови) та Петро Лучинський (останній керівник ЦК Компартії Молдавії). Снєгур поставив питання про те, що не буде брати участь у союзному договорі. Як він розповідає, йому відразу сказали: не будеш брати участь в союзному договорі, отримаєш Придністров’я та Гагаузію. Буквально відкритим текстом. Просто це в тексті є. Снєгур кивнув головою в бік Анатолія Івановича Лук’янова (останній Голова Верховної Ради СРСР), запитав: «Так, Анатолію Івановичу?». Анатолій Іванович: «Так, там все готово».

А тепер порівняємо з сьогоденням.

Геннадій Москаль, народний депутат Верховної Ради України: «Я знайшов людину, яка була присутня на закритих нарадах Януковича наприкінці 2013 року. Зустрівся з цією людиною в Москві, і вона розповіла, що після зустрічі з Путіним 9 листопада і повернення в Україну, Янукович зібрав закриту нараду для наближених осіб і повідомив, що не підпише асоціацію з ЄС у Вільнюсі. На застереження, що це викличе новий Майдан і, можливо, призведе до революції, Янукович відповів буквально таке: «Якось з майданом та революцією ми впораємося. Путін сказав чітко, що після підписання асоціації забере Крим із Севастополем, потім Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одесу, Запоріжжя, Харків, а коли я запитав, як пояснити людям зрив асоціації, сказав: «Ось тобі 9 млрд, так і поясниш».

Логіку розв’язування локальних конфліктів на пострадянському просторі пояснив в інтерв’ю 2015 року полковник Алксніс, екс-депутат групи Союз у Верховній Раді СРСР: «Саме ми висунули ідею про те, щоб ухвалити закон про «не вихід» союзних республік зі складу СРСР. Обставили його такими умовами, щоб ті автономії, які не хочуть бути у складі новостворених держав, мали можливість за допомогою референдуму відколотися від них і зберегти свою присутність у складі СРСР. Така наша робота призвела до того, що сьогодні на політичній карті існує Південна Осетія, Абхазія, Придністров’я. Очевидно, з’явиться Донецька та Луганська республіки. Ця доктрина й надалі застосовуватиметься щодо колишніх республік СРСР. Вона досить ефективна. Зрозуміло, що це спосіб формування «сепаратизму навпаки», вони, з точки зору Києва – сепаратисти, а з точки зору Росії – це люди, які прагнуть об’єднатися з нею. І багато ще територій увійдуть до складу Росії. З відходом Назарбаєва в Казахстані почнеться щось на кшталт того, що відбувалося в Україні. І я не виключаю, що Північний Казахстан знову повернеться до складу Росії».

Створення заморожених конфліктів для контролю колишніх союзних республік ще називають «доктриною Лук’янова». Сам Анатолій Іванович заперечував причетність до цієї доктрини. І мав рацію, тому що він лише озвучував погрози на посаді голови Верховної Ради СРСР, а саму доктрину планували та здійснювали радянські/російські спецслужби.

Це коли бойова пропаганда відроджує в колективній пам’яті образи ворогів. Казаки, ветерани попередніх воєн та інші «реконструктори» їдуть з Росії «захищати» населення країни-жертви гібридної агресії від «фашистів». Вони захоплюють органи місцевого самоврядування та відділення міліції. Влада країни-жертви змушена розпочати антитерористичну операцію. Після цього втручаються радянські/російські війська, які проводять «миротворчу операцію» на боці вигідної для них сторони «внутрішнього конфлікту», що насправді спровокований Кремлем.

Так, наприклад, було у Придністров’ї. Бойова пропаганда заволала про «молдавських фашистів». «Реконструктори» поїхали до Придністров’я захищати росіян. На вокзалі в Тирасполі вони отримали автомати й почали захоплювати органи місцевої влади. Молдавські правоохоронці зреагували, щоб навести конституційний порядок. І тут вже з’явилися російські військові, які створили в Молдові свій «Іловайськ». Генерал Лебедь зачитав з папірця про «молдавських фашистів» і градами та артилерією розгромив молдавські війська. Так Росію було оголошено «миротворцем», адже вона «запобігла конфлікту» і тому її армія залишилася на цій території.

І вишенька на торті: міністерство держбезпеки Придністров’я, після провалу планів «громадянської війни» в Латвії, створював командир Ризького ОМОНу. А потім у 2014 році він створював МДБ у Донецьку. Два інших «міністра ДНР» – Гіркін та Бородай – теж познайомилися в Придністров’ї. Як бачимо, кадри – ті самі, методи – ті самі. Але більшість людей не бачать загальну картину, а дивляться на «слона», якого намалювала їм пропаганда держави-агресора.

– Чому імперці не розв’язали війну в Україні ще в 90-их?

У 2015 році полковника Алксніса запитали, чому, коли відколювали Придністров’я чи Абхазію, відразу не зайнялися Україною? На що він відповів, що на початку 90-х ставлення до України було: «нікуди вона з колії не подінеться». На початку 90-х, може, Україна і здавалася прив’язаною до Росії, але вже в 1997 році вийшла доповідь Інституту країн СНД з основними тезами майбутньої війни з Україною.

Цитата: «Нове, ближнє для Росії зарубіжжя – не просто сфера її впливу – це арена боротьби за виживання… Тільки активні дії (аж до дестабілізації ситуації в регіонах) здатні запобігти процесу відходу цих держав від Росії… Зрештою, слід розуміти, що хоча розпад України є проблемним для Росії варіантом, але краще сприяти йому, аніж терпіти постійний виклик від України та ерозію наших зусиль у ближньому зарубіжжі».

– Як саме готували війну в Україні?

У 2000 році чекісти приходять до влади в Росії. Газета «Комерсант» публікує документ – «Редакція №6». Це концепція реформування чекістами політики Адміністрації президента РФ. Великий документ, в якому описано багато того, що ми побачимо в наступні 23 роки після його появи. Пропаганда, згортання свободи слова, переслідування опозиції, створення симулякрів демократії. Вже тоді журналісти «Комерсанта» прозорливо представили цей документ так: «Якщо вона (програма) стане реальністю, практично все населення Росії – від політичних діячів і губернаторів, до простих виборців – опиниться під ковпаком спецслужб».

Для України це важливо тому, що саме Управління внутрішньої політики АП РФ «займалося» і українською внутрішньою політикою. Від проєктів Медведчука до УПЦ МП. Додам, що Адміністрація президента РФ розташовується у колишній будівлі ЦК на Старій площі у Москві. Вона будує свою політику у тих же кабінетах, за тими ж радянськими методами.

Тоді ж, з початку нульових, кремлівські наративи почали впроваджуватися в інформаційний порядок денний України. В 2011 році вийшло велике дослідження КНУ, в якому описано безліч прикладів таких наративів із 2000 по 2009 роки в українських ЗМІ.

У Кремлі серйозно підійшли до цієї частини підготовки майбутньої війни. Наприклад, російський пропагандист Дмитро Кисельов, який після початку агресії у 2014 році погрожував «ядерним попелом», у нульових був відряджений до України працювати головним редактором служби інформації телекомпанії ICTV.

Активна фаза підготовки агресії проти України розпочалася після війни у Грузії. У Кремлі переконалися, що війни можна вести безкарно, і восени того ж 2008 року, як гриби після дощу, на півдні та на сході України почали з’являтися оргструктури майбутньої війни.

В Одесі, наприклад, з’являється проросійська партія «Родина» зі своїм телеканалом АТБ. «Русское единство» – в Криму. Створюється громадська організація «Донбасская Русь». Проходять «антифашистські» форуми. Символіка, підготовка бойовиків в російському Селігері в таборах, «антифашистські» мітинги – все це було вже тоді.

В мережі є фото однієї з таких подій. Під фотографією підпис: «Весна 2009-го ми беремо участь в антифашистському форумі в українській філії Інституту країн СНД у Донецьку». Серед учасників форуму – майбутній «заступник міністра оборони ДНР», майбутній учасник захоплення Луганського СБУ, майбутній соратник Гіркіна та інші «антифашисти». У 2008 році двоє з учасників форуму опублікували в Москві книги про «громадянську війну в Україні». Одна з них стопкою лежить на фотографії – поряд з «антифашистами». Нижче цитата з цієї книги, щоб розуміти, кого готував та підтримував московський Інститут країн СНД в Україні.

«Незалежна Україна. Крах проєкту»: «РФ перетворюється на потужну країну. Така Росія неминуче перейде до політики повернення життєво важливих територій. Це означає, що Наднова Росія розпочне операції з відколу та включення до свого складу Білорусії, частини прибалтійських «суверенітетів», Придністров’я, Північного Причорномор’я (включно з Кримом), Абхазії, Південного Уралу.

На цих територіях, швидше за все, відбудуться (за допомогою Москви) свої народні революції та утворяться нові суверенні республіки. Які потім виявлять бажання увійти в федерацію з Росією, назавжди відгородившись від їхньої дрімучої провінційності.

Готуватися до такого повороту подій Москві необхідно вже сьогодні. Якщо Україна опиниться осторонь створення союзу РФ, Малоросії та Білорусії, доля її не коштуватиме і ламаного гроша. Вона може стати, наприклад, жертвою великої війни між росіянами та Заходом».

І наостанок. В січні 2010 року Гіркін листувався з активом одного з учасників «антифашистського» форуму в Донецьку та пропонував реалізувати в Україні придністровський сценарій. Це до питання, чи події 2014 року на Донбасі були відповіддю на «фашистський переворот» у Києві, чи сплановані заздалегідь.

– Ви кажете, що агресія проти України готувалася заздалегідь. Але ж не можна на замовлення змусити людей вбивати і вмирати. Як вони активують війну у потрібний їм час?

Можливо. Можна на замовлення змусити людей вбивати та вмирати. Наприклад, до 2014 року телеканал партії «Родина» в Одесі розповідав про корупцію та ями на дорогах. А навесні 2014 року почав говорити про «українських нацистів, які п’ють кров російських немовлят». І це не перебільшення, а пряма цитата одного з ведучих. І люди вийшли на вулиці, бо ніхто не хоче, щоби пили кров їхніх дітей.

Ось як цей процес гібридної війни описує у своїй статті про «кольорові революції» Начальник ГОУ ГШ ЗС РФ генерал Зарудницький на сайті Міністерства оборони РФ: «Механізм агресії полягає в тому, що держава-агресор розколює країну-жертву зсередини. Для цього всіляко розпалюються наявні внутрішні розбіжності. Будь-які – національні, релігійні, соціальні або територіальні.

Потім ці протиріччя трансформуються в відкрите протистояння опозиційних сил уряду. Якщо правлячий режим намагається зберегти владу, наступним етапом стає громадянська війна.

У населення-жертви відбувається втрата орієнтації у системі координат «свій-чужий». Замість об’єднання перед зовнішньою агресією, частина населення вступає в боротьбу проти іншої частини. Агресор при цьому виступає в ролі «захисника» однієї зі сторін внутрішнього конфлікту, ним же спровокованого».

Що тут важливо – використовуються вже наявні суперечності. У кожному суспільстві вони є, але якось вирішуються. Умовно кажучи, часом люди чубляться в парламенті та ЗМІ, а часом домовляються. Але якщо наявні протиріччя розпалюються зовнішньою силою, використовуються психологічні особливості та нацькування – це вже може спровокувати гарячий конфлікт.

Якщо загорілося не надто сильно, спалах підсилюють, наприклад, загоном Гіркіна. Він займався цим і в Молдові, і в Югославії, і на Північному Кавказі, і в Україні. Коли уряд країни-жертви змушений втрутитися, щоб відновити порядок, у хід вступають російські регулярні війська – «миротворцями» або «їхтамнєтами».

Ця доктрина не дружить з логікою, але вона працює. Наприклад, українські «націоналісти» 2014 року з’явилися в Криму та на Донбасі, де їх зроду не бувало, а Росія виступила «захисницею» мешканців цих територій від «нацистів», так почали гинути люди. При цьому на Галичині за всі роки від рук «націоналістів» ніхто не загинув.

Те саме ми спостерігали в Грузії та Молдові. «Нацисти» завжди з’являються там, куди дістає кремлівська пропаганда та військова логістика. В Грузії війна розпочалася на кордоні з Росією – в Абхазії та Південній Осетії, натомість в Аджарії немає ані «нацистів», ані війни. У Молдові війна розпочалася у Придністров’ї, де стояла 14-та армія, а в Гагаузії все досі спокійно.

Начальник ГШ ЗС РФ генерал Герасимов колись розписав цю доктрину за етапами. Охочі можуть прочитати повний текст у журналі «Військово-промисловий кур’єр» від 27 лютого 2013 року. Але цікаво, що співвідношення невійськових та військових заходів у доктрині Герасимова – 4:1. При цьому більшість невійськової фази війни проходить у всіх на очах. Просто не всі її бачать. Ми чомусь не вірили, що якщо люди проводять «антифашистські» форуми, пишуть про відкол частини України і малюють прапори донецької республіки, то, мабуть, щось з цим не так.

Логічне пояснення – всі ці війни розв’язані Кремлем. Навіщо? У всіх країнах СНД, у яких влада змінюється на виборах, у різний час були розв’язані локальні конфлікти за участі радянських/російських військовослужбовців. Жоден диктатор при цьому не постраждав.

– Кремлю завжди вдається реалізувати свої плани?

Не завжди. Наприклад, у травні 2014 року з’явився документ Мінрегіонрозвитку РФ: «Схема територіального планування Російської Федерації стосовно територій Республіки Крим та міста Севастополя». Фахівці стверджують, що документ готувався щонайменше з 2012 року. У ньому є карта півдня України, на якій позначені дві федеральні траси – Новоросійськ-Керч-Херсон-Одеса та Ростов на Дону-Таганрог-Маріуполь-Мелітополь-Миколаїв-Одеса-Тирасполь.

Географія російських федеральних трас добре лягає на плани окупації «федеративної республіки Новоросія» та будівництва сухопутного коридору в окуповане Придністров’я. Але ми знаємо, що у 2014 році ці плани не вдалося реалізувати. Хоча спроби були. Є припущення, чому так сталося.

До початку 2015 року Кремль відкладав будівництво Керченського мосту під надуманими приводами. То Ротенберг відмовлявся, то Україна не давала згоди, то грошей у бюджеті не вистачало. Через день після обстрілу Маріуполя гроші знайшлися, і згоди України не знадобилося.

Імовірно, готовність України захищати Маріуполь та готовність Заходу запровадити жорсткі санкції відтермінували плани будівництва вищеназваних федеральних трас через сухопутний коридор із Росії у Придністров’я. Але відстрочили не означає, що скасували. Достатньо подивитися на географію повномасштабного вторгнення 2022 року.

Ну і вишенька на торті – планування демографії. Кількість етнічних українців до 2035 року у «Схемі територіального планування…» мала б зменшитися з 28% до 19%. Як вони це збираються зробити, незрозуміло – крематорії у документі не зазначені.

– Як можна пояснити звірячу жорстокість, з якою росіяни ставляться до українців?

12 липня 2021 року на сайті президента РФ Kremlin.ru з’явилася стаття російською і українською мовами, основним посилом якої було: росіяни та українці – це один народ. Тобто, є народ-взірець – єдиний народ росіян та українців. І є народ антипод – всі, хто з цим не погоджується і готовий боротися. Така ж ідеологія з’явилась у 30-х роках в Німеччині та називалася – націонал-соціалізм. Є зразковий народ – арійська раса і народ антипод – євреї. Які до речі, розмовляли на їдиш – мові, яка, здається, ближче до німецької мови, ніж російська до української.

Що з цього вийшло – ми знаємо. Цю ж ідеологію нацизму проголосив і Кремль. А тепер уявіть середнього російського військового з російської глибинки та національних околиць, який воює в Україні. Він сюди приїхав точно знаючи, що тут є нацисти. Тепер йому треба вирішити складне філософське завдання – відрізнити, цивільного представника «єдиного народу» від «нациста». І як він це буде робити, він вирішує на власний розсуд. Жодних об’єктивних вимірюваних критеріїв пропагандисти йому не пояснили.

На блокпостах російські військові обшукують українців: роздягають, шукають тату, перевіряють месенджери у смартфонах. Все, що суперечить російському телевізору, може бути визнано «нацизмом». У бойових умовах ще простіше – все, що рухається, що викликає страх – це невідомі українські «нацисти». Яких можна катувати та вбивати.

Чи знали пропагандисти в Кремлі, що будуть такі розправи над цивільними? Безумовно знали. Бо це повторюється в кожній війні Кремля, які він веде постійно. Все це тримається на радянському та російському міфі. Чернокозово в Чечні з’явилося не у 22 році. Так само Ізоляція в Донецьку була значно раніше. Ці речі повторюються. Росія знала, що так буде.

Як вона з цього виходить? Дуже просто: частині, яка влаштовувала вбивства цивільних в Бучі, потім надали звання Гвардійської. Далі в школах будуть розповідати дітям, що це герої. Діти будуть писати твори про героїв, їх будуть запрошувати на «Уроки про головне», які проходять в Росії та на окупованих територіях. І потім, коли ці діти виростуть, вони ніколи, ні за що не повірять, що герої їх дитинства влаштовували воєнні злочини. Допоки не станеться якогось особистого потрясіння.

– Що стане перемогою України?

Хтось каже про вихід на кордони 1991 року і «рівчак з крокодилами на кордоні». Але, зрозуміло, що це навряд чи зупинить крилаті ракети та снаряди. Принаймні вихід на межі 1991 року на півночі України обстріли не зупинив. Не завадить це та імперцям підготуватися краще та організувати нову війну.

– А що тоді?

Україна межує з 7 країнами. З п’ятьма демократіями вона співпрацює, а дві автократії з нею воюють. Тому у мене є гіпотеза. Перемогою України буде існування демократій у всіх країнах на наших кордонах. Лише тоді ми й наші діти зможемо спати спокійно.

Ми не можемо вплинути на те, скільки держав буде на місці Росії – одна чи багато. Але ті, що межують з нами, бажано, щоб це були демократії. Щоб вони пройшли посттоталітарний транзит, який і Україна зараз зі скрипом проходить. Щоб всі ті більшовицькі методички про боротьбу з буржуазними націоналістами були фізично знищені. Людей, які цими «чудовими» речами займалися, не те що в президенти, на будь-яку керівну державну посаду не допускали. А Росії необхідно опрацювати свою колективну травму тоталітаризму та пам’ять про неї.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки