Знамено Перемоги при Єльцині, при путіні та в агресії проти України

Читаємо глави з книги «Путівник по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У минулій подачі ми розглянули історію Знамена Перемоги з 1945 по 1991 рік. Тепер же побачимо його перетворення в часи від розвалу СРСР – до нинішнього повномасштабного російського вторгнення в Україну За ці кілька десятиліть воно пройшло остаточне перетворення – з політичної іграшки, способу підняти рейтинг правлячої влади – на повноцінний символ імперської агресії.

ЄЛЬЦИНСЬКИЙ «СИМВОЛ ЗНАМЕНА ПЕРЕМОГИ» – ДО ВИБОРІВ-1996

Отже, в пізньому СРСР Знамено Перемоги являло собою один із символів переможного закінчення війни в 1945 році, причому не найпомітніший. Так було до 1991 року, коли Єльцин викинув Горбачова з кремля. А замість серпастого-молоткастого червоного прапора – над президентським палацом злетів російський триколор, який тоді вважався символом демократичних змін. Але реформування планової соціалістичної економіки – штука важка, тим більше, що нафта-газ коштували на той час дуже дешево. Невдоволення зростало. І на президентських виборах 1996 року Єльцину всерйоз погрожував кандидат від комуністів Зюганов.

Потрібні були якісь кроки, котрі приваблювали б лівий електорат. При цьому дуже обережні. Адже єльцинська команда проводила передвиборчу кампанію на основі критики злочинів комунізму. Тому вирішили зіграти на спільному надпартійному визнанні значення Дня перемоги.

І ось 15 квітня, за три з половиною тижні до цього свята та за два місяці до першого туру виборів, Єльцин підписав Указ «Про Знамено Перемоги», за яким на 9 травня та на 23 лютого з музею має виноситися Знамено Перемоги. Але це ще не все. В інші дні в урочистостях може використовуватися у церемоніальних цілях такий собі «Символ Знамена Перемоги». В якості такого визнали червоний прапор із зіркою в кутку. Рішення неприродне, половинчасте. Єльцин начебто й повертав певною мірою червоний прапор, але без серпа та молота, символу КПРФ. Такий гібридний «Символ Знамена Перемоги» справляв дивне враження. Якщо зірку робили жовтою (її колір в Указі не було прописано), то прапор ставав схожим на прапор КНР, до якого забули прималювати чотири маленькі зірочки.

ПЕРЕТВОРЕННЯ В САКРАЛЬНИЙ СИМВОЛ СПІЛЬНОГО КОРИСТУВАННЯ

Після першого великого святкування Дня перемоги за путіна, у червні 2005 року було вирішено не жити далі на єльцинській спадщині, а прописати «Знамено Перемоги» у федеральному законі. І там-таки затвердити «Символ Знамена Перемоги». При цьому пропонувалося зробити зірку білого кольору. Ось і всі зміни.

Але в країні на той час багато що змінилося: надлишок нафтодоларів, приборкані преса та опозиція, остаточне перетворення КПРФ у фейковий протест. Тому депутати різних рівнів поспішали висловити свій патріотизм, вимагаючи повернути на Знамено Перемоги серп та молот, аби «не ображати пам'ять мільйонів загиблих».

путін повівся хитро: дав закону визріти, почекав, поки держдума його прийме, сперечаючись із радою федерації. Далі документ пішов на підпис до президента та… Той наклав на нього вето! А потім із закону взагалі викинули поняття «Символ Знамена Перемоги». Всі у захваті – овації вождеві, що з одного маху виправив помилки недотеп з держдуми, і прийняв істинно мудре рішення.

Після цього на свята в росії почали масово робити принти з того прапора, що зберігається в музеї з написом «150 стр. ордена Кутузова II ст. Ідріц. Див. 79 ск, 3 уа, 1 Бф». При цьому всі вони стали зватись уже не «символом Прапора Перемоги», а… Ось тут певна тонкість. Офіційно в законі це називалося «копією Знамена Перемоги». Однак у пресі, у репортажах, у промовах політиків та громадських діячів всією росією та за її межами слово «копія» найчастіше випадало (надто подовжує фразу та зменшує урочистість). Тому на практиці виходило, що кожен надрукований багатотисячними тиражами прапор-прапорець з написом «150 стр. ордена Кутузова II ст. Ідріц. Див. 79 ск, 3 уа, 1 Бф» це... теж «Знамено Перемоги». Але був ще й обмежений набір «офіційних копій/дублів Знамена Перемоги». Вони зберігалися в музеях, їх відправляли як цінний подарунок дружнім країнам.

Гм-м, чи не ввижається вам, що це на щось схоже?.. Як на мене, в даному випадку алюзія на «чудотворну ікону» не здається робленою. Бо є обмежена кількість офіційних «списків» із чудотворного Знамена Перемоги. І є масове виробництво копій із нього. Але всі вони певною мірою несуть частку побєдобєсної сакральності.

У такому підсумковому рішенні була й інша хитрість, захована не дуже глибоко, – зовнішньополітична. Початкове Знамено Перемоги, яке найбільше популяризувалося в 1965-1991 роках (без довгого напису), було дуже схожим на прапор СРСР, відрізняючись від нього тільки пропорціями. У такому вигляді воно було неприйнятним для багатьох пострадянських країн, не кажучи вже про держави колишнього соцтабору. Та ось цей довгий політруківський напис змінював антураж, дозволяв тим, хто нав'язував даний символ поза ерефією робити круглі очі й говорити: «Ні, та ви що! Ми не збираємося відроджувати Радянський Союз! Це ж про історію! Славну історію перемоги над фашизмом». Тим часом тишком-нишком протягався, якщо й не сам радянський прапор, але очевидна алюзія з ним. А заразом – ім'я імперського полководця Кутузова. І ще – загальний натяк на «можемо повторити».

Знамено Перемоги почали розповсюджувати за межами росії, насамперед у пострадянських країнах. Бажано – із законодавчо визнаним статусом.

ПРОСУВАННЯ ЗНАМЕНА ПЕРЕМОГИ В УКРАЇНІ, МИРНЕ ТА ВОЄННЕ

Його просували й в Україні, особливо наполегливо – після перемоги на виборах Януковича. У квітні-травні 2011 року були ухвалені зміни до законодавства країни, які надавали цьому прапору офіційного статусу. Щоправда, 17 червня того ж року Конституційний суд України оголосив внесені зміни неконституційними. Ситуація зависла у розтяжці «багатовекторності». Використання неорадянських копій Знамена Перемоги на урочистостях не було офіційним, але й не заборонялося. Його намагалися протягувати на 9 травня та інші святкові дні по всій країні, включаючи західну Україну. Для цього використовувався контроль команди Януковича над більшістю підрозділів владної вертикалі й у тому регіоні.

Та ось у 2014 році після перемоги Євромайдану розпочалася російська гібридна війна проти України. І те саме Знамено Перемоги, яке просувала януковичева влада, стало одним із символів окупантів та їх місцевих посібників – як більш пафосний варіант георгіївської стрічки. Зокрема, широко розійшлася фотографія зі зрадником, колишнім співробітником СБУ, Олександром Ходаковським на тлі цього прапора.

Реакція була природною – напередодні наступного Дня перемоги, у квітні-травні 2015 року скасуванню підлягала не тільки законодавча норма з приводу Прапора, а й увесь закон, який своєю назвою постулював сталінську історичну парадигму – «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». (Його прийняли в 2000 році за Кучми, щоб вислужитися перед росією, постачальником газу, котрий диктує ціну). Замість нього набрав чинності закон із коректною назвою «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років».

Після 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну, Знамено Перемоги активно використовувалося агресором, окупаційними адміністраціями на тимчасово захоплених українських територіях.

І це ще не край у дискредитації символа, який колись вважався славним не лише в СРСР, а й у країнах-союзницях з антигітлерівської коаліції.

150-ТА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ – ЗАБУТТЯ І ZОМБІ-ПОВЕРНЕННЯ

Поговоримо про той самий підрозділ, ім'я якого докладно розписано на прапорі, – 150 стрілецька ордена Кутузова ІІ ступеня Ідрицька дивізія, скорочено 150 сд. Вона була сформована у вересні 1943 року в районі Старої Руси (Новгородська область). За взяття залізничного вузла та містечка Ідриця (Псковська область) отримала у липні 1944 року почесне найменування Ідрицька. У червні 1945 року «за відзнаку в боях при оволодінні столицею Німеччини» почала зватись Ідрицько-Берлінською. Після цього 150 сд залишилася у складі радянських окупаційних військ у Німеччині. Але на той час кількість збройних сил СРСР була така велика, що цю дивізію разом із деякими іншими вирішили розформувати. Після цього довгі роки її не було, пам'ять про 150 сд залишалася в книгах і в написі на історичному артефакті.

А далі – знову повертаємося до путіна та російської агресії. На початку 2016 року міністр оборони шойгу повідомив про формування трьох нових мотострілкових дивізій із місцями дислокації в Смоленській, Воронезькій та Ростовській областях. Як бачимо, всі три – в безпосередній близькості від українських кордонів – з півночі, північного сходу та зі сходу.

Причому російська сторона заявляла, що це робиться у відповідь на нарощування сил НАТО біля кордонів росії. За таке вважали розміщення додаткових батальйонів Альянсу в Балтії та Польщі. Хвилинку, але якщо у «відповідь на…» то чому ж не в сусідніх із названими країнами Калінінградській, Псковській та Ленінградській областях? Питання риторичне. Ще більш показовим є співвідношення дії та «реакції на неї». У відповідь на розміщення чотирьох батальйонів – створення трьох дивізій! Причому в явному віддаленні від тих самих батальйонів. Тобто очевидно, що плани майбутньої великої війни проти України розроблялися вже тоді.

ПІКЛУВАННЯ ШАХТИНСЬКОЇ ЄПАРХІЇ РПЦ НЕ ДОПОМОГЛО

Однією з трьох названих дивізій стала відтворена 150-та Ідрицько-Берлінська. Вона була розквартирована в Ростовській області з військовим містечком у Новочеркаську. Згідно з моніторингом фахівців, брала участь уже в гібридній війні проти України. А з 24 лютого була залучена в повномасштабному вторгненні, зазнаючи величезних втрат. Досить сказати, що командира дивізії генерал-майора Олега Мітяєва ще 15 березня було ліквідовано «азовцями» під час боїв за Маріуполь. Російська сторона офіційно не визнає його загибелі, але й свідчень «оживання» окупанта теж не надає.

І ще одна корисна інформація – 150-та знаходиться під опікою Шахтинської єпархії РПЦ. Зокрема, у 2017 році її священники освятили військові містечка дивізії. І приємно було дізнатися, що у березні 2022-го одна з казарм дивізії загарбників вигоріла вщент. Як то кажуть, «Бог усе бачить».

Підбиваючи підсумки. Природно, що після цього для України переведення Знамена Перемоги з давнього, локального історичного артефакту в якийсь живий символ стало абсолютно неприйнятним.

У наступному матеріалі, який закриє тему, ми проведемо порівняльний аналіз історії появи, піднесення та подальшого використання трьох сутностей: радянського Знамена Перемоги, американських «Прапорів наших батьків» та нацистського Знамена крові. Аби наочно побачити, що на що більше схоже, і чому.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига