Радянське «право на агресію» – найдотепніше маскування імперства

Продовжуємо читати глави з «Путівника по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У попередніх матеріалах ми розглянули, як москва використовувала і до сьогодні пристосовує до своєї агресивної політики міфічне «право на збирання Русі», спадщину Рюриковичів, а також претензії, які з'явилися пізніше, на спадщину Візантії, духовну і територіальну.

Тепер розберемо, що нового з’явилося в обґрунтуванні «прав на агресію» у радянський період російської історії. Адже саме тоді претензії москви на домінування стали всесвітніми, глобальними.

ОБМЕЖЕНІСТЬ ІМПЕРСЬКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ЧЕРЕЗ СЛАБКИЙ ФЛОТ

Росія була сухопутною імперією, яка збільшувала свої розміри, завойовуючи прикордонні країни та території. Так, вона займала величезні простори північно-східної Євразії і навіть шматок північно-західної Америки, але не робила замаху на заморські у повному розумінні території. Причиною тому була її слабкість у військово-морському відношенні.

Російська та радянська школи вирощували населення в умовах міфу про неймовірну міць і переможність російського флоту. Що було величезним перебільшенням. Насправді більшість російських перемог були досягнуті у XVIII – першій половині ХІХ століть над турецьким флотом. То був період тривалої кризи Османської імперії, у соціально-економічному та технічному сенсі ще більш відсталої, ніж російська. Країну османів тоді називали «хворою людиною Європи». У дипломатії виник окремий термін «східне питання». Відповідь на нього була в тому, щоб не дати росії прибрати до рук землі Османської імперії (пам'ятаємо, що це виправдовувалося давніми ідеями «москва – Третій Рим», нібито правом на візантійську спадщину). В іншому разі це зробило би вплив Петербурга у південно-східній Європі, у східному Середземномор'ї катастрофічно небезпечним для європейських країн.

Але й це все було замахом виключно на сусідні землі та країни. Глобальних претензій на заморські території у Росії бути не могло, оскільки її флот значно поступався силою великим морським державам, насамперед – Британії та Франції. У прямому зіткненні з ними кораблі з Андріївським прапором шансів не мали.

І у цьому сенсі радянський досвід, обґрунтування права на агресію, що з'явилося при ньому, було дуже важливим. Претензії москви вийшли на найвищий, достоту світовий рівень. При цьому принципово важливим виявився не так потужний флот, як сильна ідеологія, яка з роками використовувалася дедалі більш інструментально й лукаво.

ГЕРБ І САМА НАЗВА СРСР – ЗІЗНАННЯ В ГЛОБАЛЬНИХ ЗАЗІХАННЯХ

Більшовики були революціонерами з найрадикальнішими планами перебудови суспільства. Вони не мали упевненості, що революційну владу вдасться втримати надовго. План був захопити її, а там – як вийде. Але головне – триматися якнайдовше, сприяючи поширенню революції в Європі, світі, стаючи її базою.

Йдучи до захоплення влади, більшовики робили все, щоб розвалити існуючу державу, імперію, тому жорстко критикували російський шовінізм. Усім народам обіцяли абсолютне право самовизначення. Але, захопивши владу, вони говорили вже про те, що справжнім самовизначенням народів буде соціалістичний вибір у союзі з іншими народами (найперше – російським, титульним в імперії). Адже майбутнє комуністичне суспільство планувалося загальноземним. Чого ж розмінюватися на дрібниці, час дарма витрачати?.. Отже, всі інші варіанти самовизначення, відокремлення, незалежності – це лише підступи місцевих «буржуазних націоналістів». Відтепер їх критикували нарівні з великодержавними російськими шовіністами.

Показовим був і Герб Радянського Союзу, затверджений влітку 1923 року. У його контурах за основу було взято існуючий на той час герб РРФСР. Але зміна в центрі символу держави була ключовою: місце свитка-пергаменту зайняла Земна куля. Спочатку відкрито говорилося, що це означає – увійти до СРСР можуть усі країни та народи світу. Приховувати, загалом, було нічого, оскільки про те саме говорила і назва держави: Союз Радянських Соціалістичних Республік, що не містила жодної просторової, географічної чи етнічної прив'язки…

Якщо ж згадати, як «добровільно» на той час увійшли до Союзу його «засновники» Україна, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Грузія, то зрозуміло, що теза про «приєднання до СРСР» – лише евфемізм революційного перевороту з подальшою революційною інтервенцією. Таке «право на агресію» було, мабуть, найвіртуозніше замаскованим під шляхетні цілі. І тепер уже воно не мало жодних просторових кордонів, ціль – уся Земля!

Але наприкінці 1970 – на початку 1980 років колишня переконаність у всесвітній революції зів'яла, протухла і навіть підгнила. Радянським пропагандистам пізнього періоду пропонувалося давати відсіч «буржуазним фальсифікаторам» Заходу у приблизно такому гумористичному ключі. Думати, що Земна куля на гербі СРСР свідчить про прагнення світового панування – те саме, що підозрювати мусульман у прагненні захопити Місяць, виходячи з того, що на гербах і прапорах ісламських країн часто є півмісяць.

ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗРОСТАННЯ КОМІНТЕРНУ ЗІ ШТАБОМ У РОСІЇ

III Інтернаціонал, він же – Комуністичний інтернаціонал, Комінтерн було створено з ініціативи Леніна у 1919 році. Поки існувала надія на швидкий експорт революції, його конгреси (перші чотири) проводилися щороку: 1919–1922. Далі вони бували дедалі рідше – 1924, 1928, 1935 роки. Щоправда, до 1933 року щорічно проходили розширені пленуми Виконавчого комітету Комінтерну.

Коли стало зрозуміло, що всесвітньої революції не сталося, основним завданням оголосили захист Радянського Союзу, роботу на його користь, а також всебічну підтримку комуністичних партій у всьому світі, вироблення їхньої тактики в боротьбі за владу.

Комінтерн мав широке коло сателітних організацій – профспілкових, молодіжних, жіночих, письменницьких, театральних, був навіть свій партійний «Червоний хрест» – Міжнародна організація допомоги революціонерам (МОДР). Ну й, звісно, ІІІ Інтернаціонал, «агенти Комінтерну» співпрацювали з радянськими спецслужбами – ОГПУ, армійською розвідкою. Та Комінтерн і сам мав секретний підрозділ – Відділ міжнародного зв'язку, з 1935 року – Служба зв'язку.

І от тепер, після отримання загальної інформації, давайте сфокусуємося на побіжно згаданому найважливішому історичному зламі в історії Комінтерну (та й не тільки його): «Революціонери готові спалити росію, щоб зайнялося багаття світової революції» → «Усі порядні люди світу мають захищати Радянський Союз і працювати на його користь».

ЯК У ПРОЛЕТАРІВ, ЩО «НЕ МАЛИ ВІТЧИЗНИ», ВОНА З’ЯВИЛАСЯ

На Гербі СРСР багатьма мовами було написано «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Це останні слова доленосної брошурки Маркса та Енгельса «Маніфест Комуністичної партії». У ній ще сказано: «Комуністам дорікають, ніби вони хочуть скасувати вітчизну, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відібрати те, чого в них нема».

Однак у другий період роботи Комінтерну, починаючи з 1924 року, виявилося, що у пролетарів усіх країн (які мають єднатися) вітчизна є – і це СРСР (за старою пам'яттю також часто звана Радянською росією). У своїй промові 1927 року Сталін дав чітке по суті і проповідницьке за формою (з надмірними рефренами-повторами) пояснення з цього приводу:

«Інтернаціоналістом є той, хто беззастережно, без вагань, без умов готовий захищати СРСР, тому що СРСР є базою світового революційного руху, а захищати, рухати вперед цей революційний рух неможливо, не захищаючи СРСР».

Що ж виходило? росія, велика і сильна, але відстала держава, яка постійно запізнюється з модернізацією, після жорстокої громадянської війни та руйнування раптом була оголошена авангардом світу, його надією та світичем. Завдяки умілій пропаганді цьому повірили дуже багато інтелектуалів і пасіонаріїв. Служити йому і в ньому були раді багато людей у світі.

При цьому Комінтерн жорстко, беззаперечно, а з 1930-х років – вже й просто репресійно керувався з москви, столиці Радянської, та все ж таки росії. І мірою того, як у 1930-1940-х роках шмагання російського шовінізму змінювалося в СРСР помірним російським націоналізмом, ставало дедалі більш очевидним, що Комінтерн і та всесвітня інфраструктура, яка залишилася після його скасування (1943 рік) служить саме що москві, росії, Радянській імперії.

1920: ВІДВЕРТЕ ВИКОРИСТАННЯ «РОСІЙСЬКОЇ ІДЕЇ» БІЛЬШОВИКАМИ

Більшовики перемогли у Громадянській війні, розбивши Білу армію й заново завойовувавши майже всі державні утворення, які спробували реалізувати обіцяне право націй на самовизначення, завдяки кільком чинникам. У їхніх руках опинився центр країни, обидві столиці, державний апарат, найбільші промислові зони, зручна транспортна логістика. При цьому вони були єдиними, натомість антибільшовицькі сили роз'єднаними з багатьох питань (головні лінії розколу: Біла ідея «Єдиної та неподільної росії» – національні держави; ліві, соціалісти – праві, монархісти). Третій чинник – неймовірна політична гнучкість, доповнена відсутністю будь-яких моральних обмежень. Зупинимося на одному з проявів такої гнучкості – інструментальному використанні «російської ідеї», елементів того самого великодержавного шовінізму.

Історики кажуть, що у Червоній та Білій арміях воювала приблизно рівна кількість офіцерів імператорської армії. Безперечно, в РСЧА за ними спостерігали комісари, політруки. Але хтось служив і з глибоким внутрішнім переконанням, що влада змінюється, а держава залишається. Або, як сказав про це наприкінці 1917 року генерал Брусилов, герой Першої світової війни: «Я підкоряюся волі народу, він має право мати уряд, який хоче. Я можу не погоджуватися з окремими положеннями, тактикою Радянської влади; але, визнаючи здорову життєву основу, охоче віддаю свої сили на благо улюбленої моєї батьківщини».

І якщо до певного часу такі настрої використовувалися червоними «за замовчуванням», то у 1920 році, під час радянсько-польської війни, більшовики пустили їх у діло вже відкрито. Коли польська армія та загони УНР увійшли до української столиці Києва, червоні почали сублімацію патріотичної істерії у старому дусі. 30 травня в «Правді» з'явився «Зазивний лист до всіх колишніх офіцерів, де б вони не знаходилися», підписаний Брусиловим та ще 7 колишніми вищими царськими офіцерами. Слідом, 2 червня радянський уряд видав декрет «Про звільнення від відповідальності всіх білогвардійських офіцерів, які допоможуть у війні з Польщею». Були мобілізовані ще тисячі колишніх генералів та офіцерів.

Показово, що всьому цьому не заважали запевнення червоних, які одночасно лунали, що революційні гасла незабаром зазвучать «на берегах Сени і на берегах Темзи» (Зинов'єв). А може… не лише не заважали, а й допомагали? Адже російським ексофіцерам могла видатися привабливою ідея – через 100+ років знову увійти до Парижа. Не кажучи вже про Лондон, де бувати не доводилося.

«ЗМІНОВІХІВСТВО» СТАЛО ДОРОГОЮ З ДВОСТОРОННІМ РУХОМ

Схоже, що згаданий вище «патріотичний заклик» Брусилова&Co почули не лише в межах Радянської росії і не тільки офіцери. Щоб зрозуміти, що до чого, слід сказати ще кілька слів про нього. З одного боку, там йшлося про те, що поляки йдуть «на нас і на Україну», тобто «Радянська Україна» зі столицею в Харкові, начебто, заявлялася рівноцінним партнером. Але далі пробуджувалися найдавніші інстинкти на кшталт імперського пушкінського «Наклепникам росії» з ідеєю про суперечку слов'ян (росіян і поляків) між собою.

Говорилося, що мета Пілсудського полягає виключно у здійсненні польського загарбницького поглинання Литви, Білорусі та відторгнення частини України і Новоросії з портом на Чорному морі (від моря до моря). З обох боків – до того і після – це було текстуально облямовано «своєю рідною матір'ю-росією», «своїм рідним російським народом та матінкою-росією». Із закликом не дати її «занапастити», а навпаки – «працювати на користь, свободу та славу» її. (Взагалі, це звернення дуже співзвучне пропагандистському забезпеченню «операції Z»).

Оскільки Україна згадувалася рідко, сухо та ще й через «і» з «Новоросією», а росія – часто й до неможливості душевно, то такий заклик вразив багатьох. Наступного року вийшла збірка російських інтелектуалів-емігрантів – «Зміна віх» (1921, Прага). Вона започаткувала ідеологію «зміновіхівства», суть якої в тому, що з червоними можна і треба змиритися заради величі російської державності, нехай і в іншому вигляді.

Через поширеність таких настроїв Іноземному відділу ОГПУ у другій половині 1920-х – 1930-х роках працювалося комфортно. Охочих – купа. Багато хто з колишньої «білої кістки» втомився нидіти на чужині в ролі таксистів і посудомийок. Куди піднесеніше і приємніше було знову працювати на москву, хай і червону. Тим більше – за пристойні гроші (для такої справи вони виділялися досить щедро).

З огляду на це наступний розворот кремля, Сталіна до російського націоналізму в 1930-1940 роках не був чимось екстраординарним. Якщо вже замість світової революції виходила Радянська росія, то такий варіант ставав найбільш природним. Просто – дорога із двостороннім рухом.

Або, якщо завгодно, дзеркальне більшовицьке «зміновіхівство».

СВІТ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ - ПІК МОГУТНОСТІ СТАРІЮЧОГО КРЕМЛЯ

Перемога союзників у Другій світовій війні дала Радянській росії велич, якої ніколи не було навіть у росії імператорської. До того ж Нюрнберзький трибунал, який справедливо засудив нацистські чорні діла, вивів за дужки системні більшовицькі злочини і дозволив «Совєтам» бути обвинувачем нарівні з демократичними країнами.

У підсумку репутація СРСР була вибілена; велич – безперечна; гігантські жертви, ходячі робочі скелети ГУЛАГу, гарматне м'ясо війни, покалічені люди-«самовари» – забуті. Все заступила велична, просторово безперервна зона впливу, або навіть прямого підпорядкування – від Китаю до Югославії. Так, пізніше такої слухняності позбулися спочатку Югославія, потім – Китай і Албанія. Але все одно розміри контрольованого простору залишалися величезними.

У цей же час змінювалася система суспільних відносин у демократичних країнах. Вони значно полівіли, всеосяжна парадигма прав людини ставала провідною, розпад колоніальних імперій став неминучим, що відкривало простір для поширення кремлівського впливу (чи хоча б спроб такого) у багатьох нових країнах всіх континентах.

Перемога Кубинської революції (після якої демократичний протест у країні був придушений лише внаслідок жорстокої багаторічної боротьби) дала радянському режиму сильного, бадьорого та вмотивованого союзника у поширенні впливу в Латинській Америці та Африці. Окремо самолюбство москви тішило те, що цей комуністичний «молодший брат» живе і діє під самим американським носом (Флоридою). При цьому молода Кубинська революція, її свіжа, гаряча кров допомагали старіючим кремлівським партбюрократам якось підтримувати імідж московського «права на агресію», виходячи із завдань дедалі більш міфічної світової революції. Тобто в умовах розпаду інших імперій замах Кремля на домінування залишався безмежним, рубежі якому могли ставити лише опоненти в «холодній війні», перш за все – США.

Наступного разу ми закінчимо розгляд різних типів московського «права на агресію», побачимо, як вони узагальнюються та синтезуються у сучасній російській практиці.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига