Хто винен у КТО в Росії: дайджест пропаганди за 22 травня 2023 року

НАСПРАВДІ, наприкінці квітня Красовський зізнався, що боїться, що йому можуть підкласти протипіхотну міну прямо в під’їзді його будинку. Може, й недаремно боїться.

Нагадаємо, Красовського – друга головного редактора RT Симоньян –  звільнили з каналу за заклики «топити та спалювати українських дітей». Слідчий Комітет РФ у його словах, звісно, не знайшов підстав для порушення кримінальної справи. Але Красовському все одно довелося сказати: «Сльози кожного немовляти — це мій біль, мій страшний сон. Нікому я не бажаю смерті».

RT після такого сеансу «каяття» з радістю прийняв його назад, на іншу передачу, аби він згодом сміючись заявив, що його ставлення до українських дітей не змінилося, і його пропозиція розправи все ще актуальна.

Саме тому (і не тільки) Парламентська асамблея НАТО 22 травня визнала терористичний режим у Росії «рашизмом», а злочини ЗС РФ проти України геноцидом.

І саме тому цитати цієї істоти (і не тільки) треба щоразу пред’являти тим, хто сумнівається, чи мають заклики рашистських пропагандистів до українців геноцидальну суть і чи можна їх судити «лише за слова».

Рашистська пошесть роз’їдає сама себе

І не тільки, до речі, до українців. Останнім часом велику медійну і відверто антисемітську активність (через ресурси терориста Гіркіна) проявляє колишній самопроголошений «народний губернатор» Донецької області Губарєв, який стояв біля витоків першої невдалої української мрії Путіна під назвою «Новоросія».

Після цього, він згадувався хіба що у контексті своєї дружини Катерини, яку наприкінці минулого року в статусі так званої віце-губернаторки Херсонської області самі ж окупанти заарештували за економічні злочини.

Цього разу Губарєв (як голова гіркінського «Клубу розлючених патріотів») вчергове відзначився українофобськими заявами на кшталт: «Мета СВО – ліквідація української державності».

НАСПРАВДІ,  це і є квінтесенція російського так званого турбопатріотизму, заснованого на ксенофобській ненависті, приниженні та поневоленні всіх навколо, починаючи з українців і завершуючи євреями.

Надмірна відвертість та ініціативність турбопатріотів вже непокоїть охоронців путінського режиму. Депутат Держдуми, політтехнолог Матвейчев, наприклад, заявив, що «ця група людей становить майданну небезпеку для Росії», яку посилюють успіхи ЗСУ зі звільнення окупованих територій. (До речі, день, коли відбувся успішний наступ українських Сил оборони у Харківській області Симоньян назвала «важким… для турбопатріотів»).

Путіністи побоюються, що «критика від таких патріотів може призвести до громадянської війни».

Турбопатріоти, як і путіністи, виступають проти зближення РФ із Заходом, характеризують Україну як «пронацистську державу», і при цьому вважають українців «частиною російського народу, малоросами». Тобто загалом нічого нового. 

Але цю путінську риторику вони використовують для критики кремлівської політичної системи, яка, на їхню думку, веде країну до поразки. Через що, мовляв, потрібен жорсткий терор.

Головний принцип, який сповідують «турбопатріоти»: нас зрадили». «Всі останні роки, – нарікають вони, – нам брехали, що в Кремль прийшли справжні патріоти, що в Росії «друга армія світу».

Тобто провали російських військ в Україні (як до речі і «Вагнера») вони капіталізують у протестні настрої, які сподіваються самі осідлати в боротьбі (аж ніяк не парламентській) за владу в Росії.

Вже зараз багато експертів, як пише «Сигнал», констатують, що в Росії зростає кількість людей з посттравматичним синдромом, які до того ж вміють поводитися зі зброєю, але не знайшли себе в мирному житті. І цілком можливо, вони шукатимуть політичну силу, яка транслюватиме їхнє розчарування у програній війні, реваншистські та антипутінські настрої.

Чи створять «губарєви» та «стрєлкови» таку політичну силу – велике питання. Адже, за законами «професійного патріотизму», подібна публіка зазвичай розколюється. Або через звинувачення один одного у недостатньому патріотизмі, або у розчиненні своїх членів в інших політичних проєктах.

Проте подібні наростаючі турбопатріотичні тенденції в Росії – очевидні. І вони грають на руку Україні. Чим більше розбрату в РФ, тим легше. Рашистська пошесть має їсти і сама себе. 

У кого ключ від SWIFT для «Россільгоспбанку»

До речі, «турбопатріоти» звинувачують не лише Шойгу, Герасимова, Пригожина в провалах у тому ж Бахмуті, але й висувають претензії до МЗС РФ на чолі з Лавровим. Наприклад, через «зернову угоду».

22 травня великого розголосу в РФ набуло інтерв’ю офіційного представника ЄС Петера Стано, в якому той заявив, що Євросоюз не має наміру підключати «Россільгоспбанк» до SWIFT у рамках цієї угоди.

Нагадаємо, це (крім іншого) було однією з російських умов меморандуму з ООН в пакетній домовленості у рамках «зернової угоди». І як постійно говорять у Москві, її досі не виконали.

НАСПРАВДІ, Росія створила навколо «зернової угоди» свою власну міфологію, в яку сама ж повірила і тепер дивується, чому в неї не вірять інші. Підключення «Россільгоспбанку» до SWIFT, – одна з частин цього міфу.

В реальності єдиним юридично зобов’язувальним документом є виключно сама угода. Москва ж апелює до того самого меморандуму (який за визначенням є лише декларацією про наміри). Але Кремль завзято маніпулює цим і  вимагає виконання викладених у ньому власних «хотєлок» як безумовних складових угоди.

До того ж як абсолютно чітко пояснив Стано, «відключення «Россільгоспбанку» від SWIFT – це частина санкцій, введених ЄС та іншими країнами у відповідь на війну в Україні, вони будуть пом’якшені або зовсім зняті лише після того, як війна завершиться». 

Те, що Москва плутає ООН і ЄС – це її проблеми. А ключ від SWIFT для «Россільгоспбанку» лежить в кишені Путіна. Він свого часу просто розтоптав набагато більш значущий меморандум –  Будапештський. 

Якби цього не сталося у 2014-му, то й нинішній меморандум би не знадобився. Тому маніпулювання «зерновим» на кривавому тлі Будапештського, виглядає і смішним, і відверто цинічним.