Імперська російська культура: як не можна скасувати, то треба розібрати

Починаємо нову тему з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У попередніх матеріалах ми розглядали велику тему – російський месіанізм та його місце у системі шовіністичних, рашистських поглядів. Тепер беремося за суміжну тему, велику та цікаву, про яку зараз багато суперечок.

Це роль російської культури та найяскравішої її частини, російського мистецтва, у становленні, закріпленні та відтворенні агресивного імперства.

СКАСУВАТИ РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ ЧИ ПОСТАВИТИ ЇЇ НА ПАУЗУ?

2022 рік – визволення Бучі, Ірпеня, інших українських територій. Україна, світ побачили страшні злочини у місцях, звідки щойно вибили окупантів. Одним із наслідків цього шоку було обговорення – як це могла робити армія, громадяни країни, яка так хизується своєю культурою, мистецтвом, пропагує їх, роблячи візитною карткою держави.

І тоді почали казати про те, що можливо варто піддати бойкоту таку російську культуру. Це була природна реакція. Тим більш природна, що в 2010-2020 рр. у демократичних країнах склалася традиція остракізму персон, творів, явищ, погляд на які масово змінився. У зв'язку з цим виник спеціальний термін – cancel culture, «культура скасування».

У ході гарячих обговорень більшість західних інтелектуалів і політиків прийшли до думки, що при всьому розумінні українського болю та повазі до української скорботи це все ж таки неможливо зробити. Міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко запропонував більш комфортне для наших партнерів формулювання – «поставити на паузу» російську культуру, спілкування з російськими діячами – принаймні до закінчення російської агресії. Але й це для багатьох виявилося надто різким кроком.

Хоча є місця, країни, де зараз намагаються послідовно реалізовувати саме таку культурну політику. Це передусім Литва.

Але все-таки ані скасувати російську культуру, ані масово поставити її на паузу, незважаючи на всі жахи війни, розв'язаної Москвою, виявляється неможливо.

А що ж можливо?

ПЕРЕСТАТИ НЕКРИТИЧНО ЗАХОПЛЮВАТИСЯ ЦІЄЮ КУЛЬТУРОЮ

Насправді потрібно не так багато – для початку перестати називати російську культуру «вєлікой». В українській мові це слово несе більш адекватний у даному випадку зміст – «велика». Так, велика за обсягом, як усі імперські культури, що акумулювали в собі (на основі мови та традицій титульного народу), таланти, зусилля багатьох просторів і народів. При такому розумінні суть не так у самолюбній «величі», як у «величині». Що адекватніше.

Також треба перестати непомірно захоплюватися російською культурою, дивлячись на неї крізь рожеві окуляри: винятковий, нібито, гуманізм та увага до «маленької людини», «загадкова російська душа», тощо, тощо.

Важливо також пам'ятати, що російська культура завжди була в одному візку з російським месіанізмом – з його болісним очікуванням і проповідуванням особливої місії російського народу та його творінь.

Отже, на російську культуру потрібно просто подивитися критично – насамперед, з погляду імперства, що міститься в ній. Найчастіше – імперства наївного, звичного, як би сказати – природного, і тому малопомітного. І тут треба знову згадати тезу про «внутрішню колонізацію» Росії, запроваджену російськими істориками, а від них запозичену іншими гуманітаріями. В міру того, як Московія/Росія відсувала свої кордони все далі (внаслідок завоювань – що часто випадає з уваги!) зовнішня колонізація оберталася – «внутрішньою колонізацією».

Що, по суті, означало «перетравлення» просторів і народів, які опинилися за кордоном. І це без тіні сумнівів іменувалося вже «Росією», оскільки тут побували російська людина та її прапор.

Колись щось подібне говорили про себе та свою країну/імперію англійські, британські мореплавці, торговці, військові. Але та метрополія, країна виросла з цього та відрефлексувала своє колоніальне мистецтво.

ІМПЕРСЬКІ РЕАЛІЇ, КОТРІ НЕ СПРИЙМАЮТЬСЯ ЯК ІМПЕРСЬКІ

Не так з Росією та росіянами.

Чи сприймає хтось, не тільки в Росії, а й закордоном, значну частину творчості літературних фундаторов, Пушкіна і Лермонтова, як колоніальну, по суті, прозу і поезію? Адже це так – за історичним фактом поточного захоплення та перетравлення територій, за темами, за акцентами в описі взаємин місцевого населення та завойовників…

Наркотичний спалах практично всенародного щастя, путінський «кримський консенсус» 2014 року став можливим, тому що в російській культурі Крим сприймається як щось законно «своє», більше того – героїчно своє. Що безглуздо і просто неможливо ставити під сумнів. А як же кримські татари, кримчаки, караїми? «Ах, залиште, це все так несуттєво, просто невеличкий місцевий колорит». Геноцидна політика щодо киримли, яка призвела до виходу народу до Туреччини, а за СРСР – до депортації до Центральної Азії, викликала співчуття у мізерно малого відсотка росіян.

Так само і з Кавказькою війною, що тривала півстоліття (1817-1864). Чим вона є для російської культури, російського мистецтва? Звичним і з цієї звичності навіть милим тлом традиційного російського життя. Злегка лоскоче нерви, якщо герою сюжету потрібно туди їхати. Чи є в російській традиції сумніви в її направедності, або хоча б неправильності, чи щонайменше – моральної сумнівності? Майже ні, дуже мало. А чи є співчуття до черкесів, які внаслідок такої ж геноцидної політики були здебільшого знищені чи витіснені до Османської імперії? Практично ні. Про що говорити, якщо сприйняття таке, ніби від Новоросійська до Сочі – це одвічно російські міста. Адже Росія ніколи не нападала, тільки боронилася...

Отже роботи в аналізі, поясненні, популяризації знань тут очікується дуже багато. І це безпосередньо пов'язано з нашою сучасністю. Адже й нинішня війна розпочиналася саме з окупації Криму та подальшого сплеску імперських настроїв у Ерефії.

СТАРА МОСКОВСЬКА КУЛЬТУРА І МОЛОДЕ РОСІЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО

У побуті, у журналістській роботі, рубрикації слово «культура» часто синонімічно «мистецтву». Хоча його смисл, звісно, ширший. Культура – це будь-який прояв, як матеріальний, так і нематеріальний, духовний, діяльності людини, людських спільнот.

Нагадування про це розмежування важливе для розуміння вікової різниці «російської культури» та «російського мистецтва». Ортодоксально ортодоксальне, східно східне, далі нікуди, Володимирсько-Суздальсько-Московське православ'я накладало суворі обмеження на суспільне життя, що унеможливлювало світське мистецтво і науку, навіть у гуманітарному її варіанті.

Тому говорити про давні традиції російської культури – цілком природно. Але російське мистецтво в сучасному розумінні та в різних його жанрах – література, живопис, музика, театр – явище за історичними мірками (та на тлі інших імперських культур) дуже молоде. Його, звісно, можна подовжити за рахунок літописів, духовних писань (чи рідкісних ексцесів, на кшталт листування Івана Грозного з князем Курбським). Але це все, більше схоже на передпологовий, внутрішньоутробний період розвитку, чи на рідкісні винятки, що підтверджують правило.

При цьому Московія/Росія завжди традиційно записувала до свого реєстру ВСІ твори давньоруської культури, мистецтва, вириваючи їх з історії українців, білорусів. Що несправедливо робило тих «бічними гілками», які не мають давньої історії. І це також масово не усвідомлено, не подолано.

Як сказала нещодавно російська пропагандистка Маргарита Сімоньян, звертаючись «до українців та до них усіх» (тобто інших народів Імперії): «Ось що вам з нами не жилося? Що було погано? Ваша державність у багатьох з'явилася за рахунок нас, культура як така з'явилася за рахунок нас. Хто вас гнобив? Хто вас чіпав?». Говорячи тут «з нами», «за рахунок нас» Сімоньян, звичайно ж, має на увазі не вірмен і Вірменію, а Росію та росіян.

Подібна зарозумілість, переосмислена та така, що стала непристойною в інших країнах, у Росії природна і звична, на жаль, не тільки в колі Z-пропагандистів, а майже повсюдно. Тому пояснення, що різні гуманітарні знання приходили до Московії/Росії з України, зокрема – від випускників Києво-Могилянської академії, переважну більшість росіян вводять у стан ступору, викликаючи недовіру або глузування.

ПІДЛІТКОВЕ НЕТЕРПІННЯ В МИСТЕЦТВІ – СИНДРОМ БЕЛІНСЬКОГО

Взагалі, така молодість російського мистецтва робила в ньому помітним щось на зразок підліткового нетерпіння, прагнення стати скоріше дорослим. Аби перестати займатися наслідуванням, учнівством, а скоріше відчути себе самодостатнім, великим (що, до речі, дозволить вже навчати інших).

Подібні настрої особливо добре помітні в текстах «несамовитого Віссаріона», російського критика першої половини XIX століття Віссаріона Бєлінського. «Російська особистість поки що – ембріон; але скільки широти й сили у натурі цього ембріона, наскільки задушна й страшна їй всяка обмеженість і вузькість», – писав він в одному листі.

Ці слова про «російську особистість – ембріон» теж, до речі, здатні ввести у ступор любителів поміркувати про «тисячолітню Росію». Але далі тут є відомий уже елемент безрозмірного самолюбування, очікування безприкладної величі, яка може бути в народу з такою натуральною «широтою і силою». Та ось неприйняття «обмеженості» – що це, про що? Навряд чи про свободу як таку, хоча Бєлінський і вважався «революційним демократом». Здається, скоріше – про невизнання «всяких» обмежень, самообмежень, що навряд чи можна вважати позитивною, конструктивною якістю, котрою варто захоплюватися.

Приклад Бєлінського, як першого «революційного демократа» від імені молодого мистецтва, показовий ще в одній якості – імперського неприйняття інакшості, відторгнення персон і народів, які погано вписуються в титульну імперську культуру. Нехай не в статтях, а в листах, але Бєлінський говорив вишукані гидоти про Тараса Шевченка та можливості української культури, робив расистськи образливі замальовки кримських татар.

І в цьому сенсі він – попередник російських лібералів нового часу, для яких гармонійно поєднується самовідчуття демократа і зарозумілість імперця.

ДО БУДІВНИЦТВА ЛІБЕРАЛЬНОЇ ІМПЕРІЇ – БУДЬ ГОТОВИЙ!

Кажуть, що коли Анатолій Чубайс у 2003 році напередодні парламентських виборів сказав про необхідність побудови «ліберальної імперії», то це був заклик не так до виборців, як до еліт. І ліберальна їх частина (на відміну від імперської) була до цього загалом готова. Чи так це?..

Не колись, а 2001 року, не десь, а на Радіо Свобода вийшла дискусійна програма під назвою «Імперська культура Росії: час і місце». У ній брали участь авторитетні люди, які описували імперськість російської культури не просто аналітично відсторонено, але цілком доброзичливо.

Ось історик, критик, письменник Кирило Кобрін:

«Уряд (російський, - ред.) виконував роль європейця, як казав Пушкін, не тільки стосовно власне росіян, а й стосовно інших народів Російської імперії. Тут доречно згадати фразу Пушкіна з “Подорожі в Арзрум”, коли він розмірковує про те, як можна вирішити кавказьку проблему, і він пише, що дуже доречним тут був би самовар. Тобто самовар – як символ певної цивілізаторської імперської функції».

«Кавказька проблема» (а Друга чеченська війна на той час була вже в повному розпалі) – це так м'яко про згадану вище п’ятдесятирічну Кавказьку війну. Але не будемо чіплятися – це все ж таки мовиться про минуле й ще досить акуратно.

А ось якою є сучасність в описі історика Андрія Зубова. Він розмірковує про те, чи сформувалася багатоконфесійність у Росії (адже надворі, нагадаю, Чеченська війна, яку Кремль вів під прапором боротьби з «ісламським тероризмом»):

«Мені здається, що все ж таки швидше сформувалася, ніж ні. Тому що факт багатоконфесійності в нинішній Росії, і у великій Росії, у співдружності незалежних держав, і в малій Росії, РФ, є».

Вражаюче! Вже десять років, як Україна та інші колишні «союзні республіки» незалежні, а для професора Зубова СНД – це велика Росія, РФ же – лише мала Росія. При тому, що Андрій Борисович – не імперський динозавр, а наймиліший інтелігент-ліберал, який після 24 лютого виїхав із Мордора. Але, на жаль, його погляди були саме такими: РФ – неповноцінна, обрубана, «мала Росія».

МІРКУВАННЯ, ЯК НАЙКРАЩЕ ОЖИВИТИ «ІМПЕРСЬКЕ ТЯЖІННЯ»

Але далі – гірше. Співрозмовники міркують про те, що імперська культура на території, яка розглядається, сформувалася двічі і двічі руйнувалася. Спочатку у царському варіанті, потім – у радянському. То може, й добре, що так сталося, забули, проїхали – творимо щось нове? Ні, міркування йдуть у іншому напрямку. І знову Кобрін (він, до речі, виїхав із Росії задовго до 2022 року і з тих пір визначає себе як «європейського літератора та історика, який пише російською мовою»):

«Зараз вона, радянська імперська культура, можливо, почасти сильна як спогад, але чимдалі ми йдемо вперед, чимдалі йде життя, цей спогад стає дедалі тоншим, все віддаленішим і, зрештою, він зникне. Нинішня реальність Росії така, що не імперська, а саме російська культура може сприйматися іншими народами, представниками інших культур й інших конфесій. Але тільки залежно від їх ступеня соціалізації та включення в економічне, соціальне чи культурне життя Росії. Ось тут ОРТ (нинішній «Перший канал», – ред.) та НТВ виконали б функцію “самовару”».

Іншими словами, восени 2001 року, коли найбільші російські канали вже захоплені Кремлем, саме їм пропонується нести в пострадянські маси «деякі цивілізаторські функції». Вже рік, як відновлено радянський гімн, але говориться, що «спогади про радянську імперську культуру дедалі тонші, дедалі віддаленіші». Господи, та з якої планети ці люди?.. Пропозиція Зубова зовсім інша, але теж малосимпатична:

«Втеча від імперського, яка була характерна в перші роки перебудови, та багато в чому характерна й досі, це втеча загалом від радянського. Але біда полягає в тому, що хороше дореволюційне народи абсолютно забули, потяг до імперської єдності, не політичної обов'язково, а культурної, зберігається. Він пов'язується з радянським, яке пам'ятають, а в радянському більшість пам'ятає більше поганого, ніж хорошого. І ось вийти з цього парадоксу, я гадаю, без спогаду тієї старої дорадянської культури, без її актуалізації, думаю, неможливо».

Ага, проблема, виявляється, у тому, що імперство асоціюється з радянськістю. А свіжі спогади про радянське частіше – погані. Тому, щоб подолати таку «біду» і зміцнити «потяг до імперської єдності», потрібно зараз оживити спогади про те, «хороше імперське», що було до 1917 року.

І знову – з якої планети ці високоосвічені люди ліберальних поглядів? Вони не розуміють які, наприклад, в українців гарні спогади про «хороше дореволюційне»: ліквідація автономії, закріпачення, Валуєвський циркуляр та Емський указ?.. Пізніше, коли політика Путіна ставатиме дедалі жорсткішою, авторитарнішою та агресивнішою, вони відійдуть від таких уявлень. Але тоді, 2001-го, російські інтелектуальні еліти були цілком готові до будівництва «ліберальної імперії», а-ля Чубайс.

На цьому закінчимо вступ у тему і наступного разу почнемо розгляд російської літератури, її ролі в імперській державі, а також – елементи імперства у російській літературі.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига