Культ особистості «співця імперії» та пам'ятники як позначки імперства

Читаємо новий розділ із «Путівника по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

Сьогодні розглянемо імперську тематику на тлі російської класики – розпочнемо з основоположника її сучасної літературної мови Олександра Пушкіна… Після того як у квітні минулого року ЗСУ увійшли до Бучі та інших звільнених українських міст, відкрилися страшні військові злочини РФ. І в Україні розпочався «пушкінопад» – знесення пам'ятників Пушкіну, що триває досі. Роспроп і z-патріоти відгукнулися на це зі сказом. Але й більшість російських лібералів, нехай у м'якій формі, проте теж висловили незгоду з такими діями: «Пушкін не винен у злочинах російської армії».

Прямо, звісно, не винен. Але милування Пушкіна імперією, її армією, захоплення їхніми перемогами, одним словом, імперські погляди основоположника не є секретом. Зокрема, у російській культурній традиції. У цьому сенсі письменник, філософ Георгій Федотов (1886–1951) давно вже багато що розклав по полицях у статті «Співець імперії та свободи». Тому треба поміркувати не тільки про те, чи був Пушкін імперцем, а й про те, чому в російській суспільній свідомості це представлено так мало. А тією мірою, якою усвідомлено, не здається чимось поганим.

ЗГАДУЄМО ГОЛОВНІ ФОРМУЛИ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ ПУШКІНА

Ставити класиків на п'єдестал, створювати їхній культ – справа звична. Але стосовно Пушкіна все ж таки дивує ступінь його звеличення.

Віссаріон Бєлінський у 1834 році вперше порівняв вплив поета на російську словесність із сонцем. А Володимир Одоєвський у некролозі 1837 року закріпив визначення, яке стало хрестоматійним, – «сонце російської поезії».

Микола Гоголь у статті «Кілька слів про Пушкіна» (1834) висловив таке футуристичне пророцтво: «Пушкін – явище надзвичайне і, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з'явиться за двісті років». Аполлон Григор'єв у статті «Погляд на російську літературу зі смерті Пушкіна» (1859) постулював визначення, яке піднімає сакралізацію класика на ще вищий рівень: «Пушкін – наше все». Варто зазначити, що обидва автори наголошують на національній своєрідності Пушкіна. Крім того, Григор'єв прямо протиставляє його російську особливість усьому чужорідному.

Ще показовішим є перехід, який зробив Федір Достоєвський у своїй «Пушкінській промові» (1880), виголошеній, до речі, після відкриття московського пам'ятника Пушкіну (запам'ятаймо це, до пам'ятників наприкінці повернемося). У ній Достоєвський міцно пов'язує основоположника з «російською ідеєю», «російським месіанізмом». І це із захопленням прийняла публіка, а також примирило консерваторів-слов'янофілів та лібералів-західників.

ВСЕСВІТНІЙ МЕСІЯ З «ПУШКІНСЬКОЇ ПРОМОВИ» ДОСТОЄВСЬКОГО

Достоєвський ставить у промові риторичне запитання: «Що таке сила духу російської народності, як не прагнення її в кінцевих цілях своїх до всесвітності й вселюдяності?» Далі він підхоплює футуристичний вектор Гоголя про «російську людину в її розвитку»:

«Майбутні російські люди зрозуміють уже всі до одного, що стати справжнім росіянином і означатиме прагнути внести примирення в європейські протиріччя вже остаточно, вказати вихід європейській тузі у своїй російській душі, вселюдяній і возз'єднуючій, вмістити в неї з братерською любов'ю всіх наших братів, а зрештою, може, й висловити остаточне слово великої, загальної гармонії, братньої остаточної згоди всіх племен за Христовим євангельським законом».

Іншими словами, росіяни зі своєю високою християнською духовністю та внутрішньою гармонією готові… «вселюдно возз'єднати» у собі решту братніх народів. Але чи погодяться ті на це? І чому Достоєвський вважає, що такий амбітний план об'єднання всіх племен «у російській душі» буде успішним? Російський геній Пушкін – тут головний аргумент. Акуратно порівнюючи його з Христом, Достоєвський заявляє: «Ми вже можемо вказати на Пушкіна, всесвітність і вселюдяність його генія. Адже міг він умістити чужі генії у душі своїй, як рідні».

За Достоєвським порівняння з Пушкіним інші особистості (менші за Христа) не витримують: «У європейських літературах були величезної величини художні генії – Шекспіри, Сервантеси, Шиллери (перерахування імен у множині – теж елемент приниження, – авт.). Але вкажіть хоч на одного з цих великих геніїв, який мав би таку здатність до всесвітньої чуйності, як наш Пушкін».

А тепер спробуємо подивитись на ситуацію, яку описує Достоєвський з іншого боку, більш реалістичного… Російська літературна мова – зовсім молода. Вона сформувалася лише до появи Пушкіна (зокрема, до речі, і під впливом українських граматиків). Тому справжня велич Пушкіна – у тому, що він перший всебічно показав багаті можливості цієї, щойно сформованої, літературної мови – у різних жанрах і стильових регістрах. Те, що Достоєвський називає «вселюдяністю» та «всесвітньою чуйністю», насправді є талановитим учнівством Пушкіна – запозиченням тем, ідей, сюжетів із літератур із більш давньою традицією.

Але Достоєвський перевертає усе з ніг на голову, перетворюючи учнівство на вчительство, а учня й російського основоположника – на всесвітнього месію: «У цьому сенсі Пушкін – пророцтво і вказівка».

НАСПРАВДІ ВЕЛИЧ БІЛЬШ НАОЧНА, КОЛИ ЇЇ МОЖНА КРИТИКУВАТИ

Незручність концепції Достоєвського поза носіями російської мови посилюється тим, що в інших культурах Пушкін не такий уже й відомий. І там просто змирилися з поясненням, що під час перекладу велич і гармонійність цього росіянина губляться. Інакше кажучи, «всесвітність» Пушкіна насправді зіщулюється до меж «російського світу».

Водночас важливо зазначити, що і в самому російському контексті звеличення Пушкіна довгі роки пом'якшували деякими сумнівами щодо нього. Його вважали застарілим Дмитро Писарєв та інші «революціонери-демократи». Футуристи писали про нього 1912 року: «Минуле тісне. Академія і Пушкін не зрозуміліші за ієрогліфи. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. та ін. з Пароплава Сучасності». Та й сам Толстой, що мав особливий погляд на літературу, часом лаяв Пушкіна не менше, ніж Шекспіра.

Але в 1937 році в Радянському Союзі століття загибелі поета відзначали неймовірно пишно й галасливо. Його було перетворено на основоположника – у догматичному радянському сенсі. Причому як літературної мови, так і прогресивного, революційного літературного методу – «критичного реалізму». У рамках радянської канонізації Пушкін став творцем, непомильним автором, який має рацію завжди і в усьому. Подібно до того, як скрізь розвішували профілі класиків марксизму-ленінізму, у логотипі «Літературної газети» з 1967-го (50-річчя Жовтневої революції) з'явився профіль Пушкіна. Трохи пізніше – ще й Горького (якому приписали створення ще більш передового методу «соціалістичного реалізму»).

Щось інше в СРСР було блюзнірством та дисидентством. Невипадково Андрій Синявський свою «Прогулянку з Пушкіним» (1966–1968), написану в таборі під зухвалим псевдонімом Абрам Терц (1973), почав по-святотатському: «За всієї любові до Пушкіна, що межує з поклонінням, нам якось важко висловити, у чому його геніальність». І далі Синявський пропонує осягати Пушкіна «не з парадного входу, заставленого вінками і бюстами з виразом непоступливої шляхетності на чолі, а за допомогою анекдотичних шаржів, повернутих поетові вулицею». А ще за десяток сторінок – дотепне і для шкіряних палітурок радянської влади цілком непристойне: «На тоненьких еротичних ніжках вбіг Пушкін у велику поезію та зчинив переполох. Еротика була йому школою – насамперед школою верткості».

Синявський був останньою серйозною спробою зробити ін'єкцію несерйозності у бетонно незламний образ великого генія.

БЕТОНУВАННЯ КУЛЬТУ З 1937 РОКУ І ПОЛЬСЬКИЙ МАРКЕР ІМПЕРСТВА

І ось тепер саме час повернутися до теми «Пушкін та імперство». За своїми поглядами волелюбний Пушкін був державником, а оскільки його держава іменувалася Російською імперією, то він був російським імперцем. Назва федотовського есе «Співець імперії та свободи» (1937, Париж) ідеально точно описує його суспільно-політичні уявлення.

У тому ж 1937-му під час вибудовування культу Пушкіна в СРСР багато говорили про нього як про співця свободи. А про імперство – ні. Але воно, неназване, проте «вшите» в пушкінську творчість, саме доходило до читача, можливо, навіть більш ефективно, оскільки м'яко, ненав’язливо. Водночас антипольські настрої Пушкіна, здається, були для Сталіна окремим приємним бонусом.

У цьому сенсі часто цитоване «Наклепникам Росії» корисно розглядати не окремо, а разом із двома іншими віршами, написаними в тому ж 1831 році. Вони, по суті, становлять імперський мініцикл, відгук на польське повстання 1830–1831 рр.

Спочатку в «Перед гробницею святою» Пушкін журиться про невдачі російських військ у придушенні польського повстання. Для нього це – подія, пропорційна небезпеці з походом Наполеона 1812 року. У гробниці Кутузова Пушкін звертається до тіні полководця: «Внемли ж и днесь наш верный глас, / Встань и спасай царя и нас, / О старец грозный! На мгновенье / Явись у двери гробовой, / Явись, вдохни восторг и рвенье / Полкам, оставленным тобой!»

У «Наклепникам Росії» поет викриває Європу, яка обурюється придушенням польського прагнення до незалежності. (Раніше ми вже коротко розбирали цей вірш).

І ось підсумок усього – «Бородінська річниця». У ній Пушкін переможно змішує дві дати: день Бородінської битви, 7 вересня 1812 року, коли російська армія воювала з Наполеоном під Москвою, і вступ російських військ у польську столицю, Варшаву, 7–8 вересня 1831 року. Для Пушкіна це приблизно те саме. Водночас, закільцьовуючи тему мініциклу, він знову звертається до образу полководця, але вже не Кутузова, а Суворова, який брав Варшаву в 1794-му. І ось серцевинні рядки цього імперського вірша:

«Куда отдвинем строй твердынь? / За Буг, до Ворсклы, до Лимана? / За кем останется Волынь? / За кем наследие Богдана? / Признав мятежные права, / От нас отторгнется ль Литва? / Наш Киев дряхлый, златоглавый, / Сей пращур русских городов, / Сроднит ли с буйною Варшавой / Святыню всех своих гробов?»

Погодьтеся, виглядає дуже сучасно, навіть за географічними назвами. І без розбору поеми «Полтава» (1829) ставлення до завойованої України є очевидним.

Взагалі для російських імперців ХХІ століття Україна та українці – це як Польща та поляки для імперців ХІХ століття.

ОСПІВУВАННЯ ІМПЕРСЬКИХ ВІЙН, «НИЩЕННЯ ПЛЕМЕН». МОЛОДІСТЬ

У молоді роки Пушкін справді мав погляди ліберальні, майже революційні. Але це не скасовувало імперської закваски у його творчості. Ось рання романтична поема «Кавказький бранець» (1821). У ній – традиційна для колоніальної літератури фемінізація народів, яких підкорюють: черкешенка закохалася в полоненого росіянина (але не навпаки!). Проте найгірше – епілог.

Зав'язка Кавказької війни тут описана так: «И воспою тот славный час, / Когда, почуя бой кровавый, / На негодующий Кавказ / Подъялся наш орел двуглавый». Далі молодий поет складає вже персональні оди жорстоким російським завойовникам, починаючи з генерала Ціціанова. Потім Пушкін звертається до генерала Котляревського: «Я воспою тебя, герой». Поет називає його «бичем Кавказу», не соромлячись порівнювати з «бичем Божим», жорстоким ватажком гунів Аттілою. Порівняння виправдане, оскільки прихід Котляревського «губив, нищив племена». І ось найвідоміший рядок цього епілогу: «Но се – Восток подъемлет вой!.. / Поникни снежною главой, / Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

Що з цього випливає? Якщо змиритися із завойовниками, не «нєгодовать», то все буде добре: «И смолкнул ярый крик войны: / Все русскому мечу подвластно. / Кавказа гордые сыны, / Сражались, гибли вы ужасно». Пушкін пожалів гордих синів Кавказу, що «ужасно» гинули? Ну-у-у, ось фінал поеми, звернений у майбутнє: «К ущельям, где гнездились вы, / Подъедет путник без боязни, / И возвестят о вашей казни / Преданья темные молвы».

Тут характерне дегуманізувальне (хоча й двозначне) дієслово «гніздилися». Не менш характерним є й пояснення причин війни – щоб майбутній мандрівник (мабуть, російський завойовник) міг приїхати без остраху. Але найголовніше і найчесніше – усе, що сталося, названо «казнью / стратою»! Не порядною війною з обопільними шансами, а саме так, стратою – з боку більш численного та сильного.

І це все був молодий, прекраснодушний 22-річний Пушкін.

ОСПІВУВАННЯ ІМПЕРСЬКИХ ВІЙН, «НИЩЕННЯ ПЛЕМЕН». ЗРІЛІСТЬ

Повстання декабристів наприкінці 1825 року зробило погляди Пушкіна консервативнішими (притому імперські війни були милі йому й до того). Ось вірш «Друзям» (1827–1828):

«Нет, я не льстец, когда царю / Хвалу свободную слагаю: / Я смело чувства выражаю, / Языком сердца говорю. // Его я просто полюбил: / Он бодро, честно правит нами; / Россию вдруг он оживил / Войной, надеждами, трудами».

Тут він має на увазі Миколу І і війну з Персією 1826–1828 рр. Водночас погодьтеся, що фраза «оживити Росію війною» звучить парадоксально або навіть цинічно.

А ось у викладі Пушкіна фінал наступної війни, російсько-турецької 1828–1829 років: у «Олеговому щиті» (1829) він із захопленням описує, як російські війська наблизилися до «граду Костянтина». І далі дає жартівливу версію, чому росіяни не взяли Стамбул – усе через щит князя Олега, згідно з легендою, прибитого до «брам Царгорода»:

«Твой холм потрясся с бранным гулом, / Твой стон ревнивый нас смутил, / И нашу рать перед Стамбулом / Твой старый щит остановил».

Ой, ну така халепа, а то б!.. Тобто мрії про взяття Босфору Олександрові Сергійовичу також були не чужі. Утім, він брав участь не в балканському, а в кавказькому поході тієї війни, про що написав книжку «Подорож в Арзрум під час походу 1829 року». Це не просто російська класика, а й класично колоніальна проза. У ній автор констатує, що черкесів позбавили пасовищ, розорили їхні аули, знищили цілі племена. Але «хижаки», які творять «лиходійства», – все одно саме вони, а не російські завойовники. І Пушкін міркує, як ліпше «приборкати» й «утихомирити» кавказців: найморальнішим вважає проповідування Євангелія черкесам, які «нещодавно прийняли магометанську віру».

Вихрестити приборкані, тобто завойовані мусульманські народи? Гм-м…

А ось «Казка про мертву царівну та про сімох богатирів», яку написав 34-річний Пушкін для дітей. Своїх на той час у нього вже було двоє… А чи не пам'ятаєш ти, любий читачу, що в цій чарівній казці сказано про черкесів (і не тільки)? Ні? Тоді підкажу. Отже, царівна живе в теремі в семи богатирів:

«Перед утренней зарею / Братья дружною толпою / Выезжают погулять, / Серых уток пострелять, / Руку правую потешить, / Сорочина в поле спешить, / Иль башку с широких плеч / У татарина отсечь, / Или вытравить из леса / Пятигорского черкеса. / А хозяюшкой она / В терему меж тем одна».

Ой, ну така ж мила, домашня і дуже дитяча казка! І це ж її здавна читають батьки та слухають діти, оскільки від поета канонізованого та бездоганного з усіх боків.

ІМПЕРСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ПРИВЛАСНЕННЯ ЩОЙНО ЗАХОПЛЕНОГО

А поговорімо ще про різні народи імперії. Ось вже зі шкільної програми – «Капітанська дочка» (1836). От як у главі VI, «Пугачовщина», описано «становище, у якому перебувала Оренбурзька губернія наприкінці 1773 року»:

«Ця велика й багата губернія заселена була безліччю напівдиких народів, що ще недавно визнали панування російських государів. Їхні щохвилинні обурення, незвичка до законів і громадянського життя, легковажність і жорстокість вимагали з боку уряду безперервного нагляду для утримання їх у покорі. Фортеці були побудовані в місцях, визнаних зручними».

Чи не правда, що ця «внутрішня колонізація» за Ключевським та Еткіндом майже не відрізняється від цивілізаторського «Тягаря білої людини» Кіплінга?..

Широко відомо, як хотів Пушкін побувати за кордоном, але не пускали. І його «закордоном» ставали нещодавно захоплені та перетравлювані території. А то й просто такі, що завойовують за нього та за його участі, як Арзрум (до речі, це тепер  територія Туреччини). Пройдемося місцями прекрасних пушкінських заслань та подорожей:

Кишинів – адміністративний центр відторгнутої в 1812 році у князівства Молдови східної околиці, Росія назвала її Бессарабією.

Одеса – колишній Хаджибей, узятий штурмом у 1789 році.

Крим – анексований Росією 1783 року.

Ну і далі – Кавказ, що завойовують.

Пушкін талановито описував усі ці захоплені землі, як нібито «по праву» російські. По суті, він здійснював їхнє імперське літературне привласнення, легітимізуючи захоплення в суспільній свідомості, в історії літератури і просто в історії.

ПУШКІНСЬКИЙ «ПАМ'ЯТНИК» – ВІРШ, НЕПРИСТОЙНИЙ ДЛЯ XXI СТ.

І тепер саме з таких, імперських, позицій поглянемо на пушкінську варіацію оди Горація – «Я памятник себе воздвиг нерукотворный» (1836):

«Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, / И назовет меня всяк сущий в ней язык, / И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой / Тунгуз, и друг степей калмык».

«Язык» тут вжито як синонім слова «народ». І само собою зрозуміло, що російська мова та російський класик будуть нав'язані ВСІМ народам імперії, названої тут «Русью великой». (Схоже, саме звідси Міхалков та Ель-Регістан взяли ключові слова для початку сталінського гімну – «Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки Великая Русь»). У чернетках, до речі, названі й інші народи: «грузинець», «киргизець», «черкес» і навіть «тунгуз жорстокий  / напівдикий».

А далі – «уславив я Свободу». Але цілком очевидно, що тут – за Федотовим – одночасно з нею прославлена й імперія. Оскільки її народи («языки») поділені на три категорії. Панівна – «горді онуки слов'ян». Пересічно-нейтральний тип, як приклад, –фіни (до речі, Фінляндія була завойована за життя Пушкіна, 1809-го). І, вибачте (за це не я, а Пушкін відповість), – дикі / напівдикі народи.

Таким чином, пушкінський «Пам'ятник» – вірш для XXI століття значною мірою непристойний, а щонайменше – зарозумілий. Але також непристойні й пам'ятники Пушкіну, споруджені в різних частинах імперії як позначки захоплення і підкорення місцевих «языков».

Доречно згадати, що Пушкін бував зарозумілий як до підкорених народів / «языков», так і до інших, так би мовити, співрозмірних. Чого тільки варте його зауваження, цілком шовіністичне, зі статті «Про передмову п. Лемонте до перекладу байок І. А. Крилова» (1825)! За Януковича це висіло у нас на безлічі білбордів: «Як матеріал словесності мова слов'яно-російська має незаперечну перевагу над усіма європейськими».

Підсумки. Імперство Пушкіна так само безсумнівне, як і його волелюбність. Але те й те органічно поєднується в любові до імперії, «вільної», наскільки можливо. І про це, ніжні почуття до «ліберальної імперії» у додатку до сучасної російської дійсності («через двісті років» після Гоголя), ми вже не раз говорили.

А наступного разу розмовлятимемо про імперську тему на додаток до творчості якраз Миколи Гоголя та Михайла Лермонтова.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига