Рушійні сили української політики

Продовжуємо роздуми про минуле та майбутнє української політики

Специфіку політичного процесу в певних країнах визначають за тим, як організована влада (демократично, або авторитарно, або навіть тоталітарно), і тим, хто і як «рухає» політику, формує систему влади і впливає на неї. Визначення рушійних сил політики необхідне також  для розуміння логіки політичного процесу.

У демократичних країнах визначальну роль відіграє політичний клас (професійні політики й політичні активісти), організовані в політичні партії, які представляють різні ідеологічні напрями або певні суспільні групи. Водночас політичні партії діють в умовах постійного оновлення влади через конкурентні вибори й на засадах верховенства влади. Безумовно, на політичний процес в умовах демократії впливають різні групи інтересів: від бізнесу – до профспілок та окремих громадських рухів, але головним суб’єктом політичного процесу є саме політичні партії.

В авторитарних і тоталітарних політичних системах визначальну роль відіграють правлячі еліти, які мають монополію на владу. Головним політичним суб’єктом у таких політичних системах може бути правляча партія, яка щільно інтегрована з державними структурами, або армійська верхівка, чи правлячий клан, який сформувався навколо диктатора і спирається на репресивні структури. Боротьба за владу в авторитарних і тоталітарних політичних системах також є, але вона здійснюється через приховану конкуренцію різних угрупувань правлячої еліти.

У країнах, які здійснюють перехід від авторитарних (тоталітарних) систем до демократії або ще не відбулись як сталі і стабільні демократії, у політичному процесі суперечливо взаємодіють між собою різні рушійні сили. Їхня комбінація і визначає конкретно-історичну специфіку політичного процесу в таких країнах. Саме до таких перехідних та/або гібридних політичних систем належить і Україна.

Політична система незалежної України формувалася в умовах розпаду Радянського Союзу й комуністичного порядку організації влади й економіки. І це зумовило її особливості на етапі зародження української державності. Головними рушійними силами самостійної української політики на її початковому етапі стали ексноменклатура (державний і господарський управлінський апарат) і масовий громадський рух за демократію і суверенітет України.

Провідна й більш активна частина української ексноменклатури в умовах занепаду СРСР і комуністичної системи прагнула зберегти свій панівний статус і зрозуміла, що може фактично приватизувати Українську Радянську Соціалістичну Республіку, зробивши з неї суверенну українську державу. Ця політична течія в 1990–1991 рр. отримала назву «суверен-комуністи», але після поразки ГКЧП, проголошення незалежності України й заборони Компартії України ці люди зреклися своєї комуністичної ідентичності.

Масовий громадський рух за демократію і суверенітет України був організаційно об’єднаний як Народний рух України. На той момент це було середовище, у якому одночасно народжувалося громадянське суспільство України й самостійний політичний клас незалежної України.

Ідея незалежності України ситуативно об’єднала українську ексноменклатуру й українських націонал-демократів, і це сприяло мирному й неконфліктному утвердженню незалежної Української держави. Ексноменклатура мала управлінський досвід і ресурси, а націонал-демократичний громадсько-політичний рух був носієм ідеології самостійної української державності і пропонував ідеї реформ, які б закладали підвалини нових політичної та економічної систем.

Варто зазначити, що саме наявність організованого масового громадського руху за демократію і суверенітет України відрізняло молоду українську політику від політичного процесу в Росії і в республіках Центральної Азії та зближало з політичним процесом у країнах Балтії. Але якщо в країнах Балтії перемогли і прийшли до влади нові демократичні сили, то в Україні до початку 2000-х рр. у політичному процесі домінувала ексноменклатура, яка, однак, виявилася неоднорідною і не сформувала авторитарного політичного режиму, пристосувавшись до умов конкурентної демократії і намагаючись адаптувати ці умови до своїх інтересів.

У період президентства Леоніда Кучми сформувались і проявили свій вплив основні рушійні сили української політики:

1. Державна бюрократія. Передусім це – вертикаль виконавчої влади, зокрема місцеві державні адміністрації та силові структури, а також правоохоронні органи, які напряму або де-факто підпорядковувалися Президентові України. Відносно незалежною була судова спільнота, але й вона мала щільний зв’язок із державним апаратом, особливо з правоохоронними органами, і перебувала під впливом державного керівництва країни. Вплив державної бюрократії на політичний процес концептуально був визначений у понятті «адміністративний ресурс».

2. Новий політичний клас. Це група людей, які почали займатися політикою професійно (депутати Верховної Ради, міські голови, ті, хто отримав свій владний статус на виборах, їхні політичні команди, а також активісти нових політичних партій). З самого початку виникнення і формування цієї групи вона була дуже неоднорідною. Суттєві розбіжності в її складі спостерігали не стільки за партійною ознакою (це була дуже мінлива ознака), скільки за функціональною і статусною роллю. Були представники провладного політичного табору, який теж був неоднорідним і відображав за своєю структурою конкуренцію різних кланів правлячої еліти навколо Президента України. З іншого боку була опозиційна частина політичного класу, теж неоднорідна, але головні лінії розподілу в цьому сегменті були за ідеологічною ознакою. У 1990-ті рр. сформувалися два протилежні ідеологічні табори – посткомуністичні ліві (комуністи й соціалісти) і націонал-демократи. У цьому протистоянні так звані партії влади демонстрували центристську позаідеологічність. У 2000-ті рр. виникло ідеологічне протистояння проросійських і проєвропейських сил. І провладну та опозиційну частини політичного класу об’єднувало те, що свій владний статус ці люди отримували через конкурентні вибори, і політика була сенсом і способом їхнього життя. Владний або опозиційний статус міг мінятися у результаті виборів і внутрішньоелітної політичної боротьби. Головним середовищем формування й подальшого розвитку нового політичного класу були представницькі органи влади, яких обирали на прямих виборах: Верховна Рада України й місцеві ради. Другим за значенням середовищем формування й подальшого розвитку нового політичного класу стали політичні партії, але більша їхня частина не відігравала самостійної і стабільної ролі, була лише інструментом реалізації інтересів окремих політичних лідерів або бізнес-політичних груп.

3. Великий бізнес. У 1990-ті рр. у результаті великої приватизації в Україні сформувався потужний підприємницький клас. Уже в другій половині 1990-х рр. значна частина його представників масово пішла в політику. Депутатський мандат став і формальною ознакою елітного статусу, і гарантією недоторканості, а також вагомим інструментом просування бізнес-інтересів. Після парламентських виборів 2002 р. понад половина народних депутатів України прямо чи опосередковано представляла український бізнес. Переважно це були представники великого бізнесу. Ця тенденція домінувала до 2014 р., хоча і досі значну частину політичної еліти нашої країни становлять представники або вихідці з бізнесу. Однак головними інструментами впливу великого бізнесу на політичний процес були великі гроші – через фінансування впливових політичних партій і певних політиків, а також контроль над найбільш популярними масмедіа, передусім провідними телеканалами. Це зумовило домінування олігархічних тенденцій у політичному процесі України.

4. Громадянське суспільство. Масовий громадський рух за демократію і суверенітет України заклав підвалини громадянського суспільства незалежної України. Відкритість і демократична модель розвитку України сприяли поступовому становленню і розширенню достатньо впливової громадської спільноти, яка активно освоювала досвід і практики громадської діяльності, притаманні західним демократіям. З початку 2000-х рр. громадянське суспільство України почало відігравати щоразу активнішу роль у політичному житті своєї країни. Найбільш потужно це проявилося під час двох політичних революцій, двох великих «Майданів»: Помаранчевої революції (2004 р.) і Революції Гідності (2013–2014 рр.).

Усі ці рушійні сили української політики діяли не окремо й паралельно, а у взаємодії між собою, насамперед із політичним класом, який брав безпосередню участь у політичному процесі. Також здійснювано активний кадровий взаємообмін.

Наприклад, державна бюрократія (адміністративний клас) у часи президентства Л. Кучми неодноразово намагалася створити різні «партії влади». Але вони не мали успіху, на відміну від Росії, де партія державних чиновників керує країною в інтересах президента Путіна і своїх інтересах уже понад 20 років. Одночасно вихідці з системи державного управління регулярно поповняли новий політичний клас України, зокрема її опозиційну складову частину. І, навпаки, представники політичного класу постійно рекрутувалися на високі державні посади. Після Помаранчевої революції та особливо після Революції Гідності відбувалося помітне зменшення впливу державної бюрократії і так званого адміністративного ресурсу на політичні процеси в Україні.

Український бізнес також активно поповнював не тільки політичний клас, а й вищі ланки системи державного управління. Масова участь підприємницького класу в українській політиці призвела до виникнення специфічної гібридної групи «політиків-бізнесменів», які одночасно займалися і політичною, і підприємницькою діяльністю.

Вихідці з громадянського суспільства активно поповнювали й новий політичний клас, і апарат державного управління. Але ще більш потужно громадянське суспільство впливало на процес розроблення реформ, на інформаційний складник політичного процесу й на залучення громадськості до конкретних політичних подій.

Велика та повномасштабна війна з російською навалою призвела до фактичного заморожування внутрішньої політики в Україні. Головну роль у виробленні та реалізації державної політики почала відігравати державна бюрократія, на рівні центральної влади: Офіс Президента України, певні міністерства, а на місцевому рівні – військові адміністрації. Різко зріс авторитет військового керівництва країни, яке, однак, зосереджено на своїх прямих функціях в умовах війни і дистанціюється від впливу на політичний процес.

Істотно зменшився вплив політичного класу, особливо його опозиційного сегмента. Це було зумовлено заморожуванням публічної політики, насамперед її дискусійного формату. Однак в умовах воєнного стану збільшився вплив громадянського суспільства, яке стало виступати в ролі конструктивного і прийнятного критика влади, але одночасно є і дієвим партнером держави в організації опору російської агресії. Серед інституцій громадянського суспільства різко посилилися авторитет і вплив волонтерського руху. В умовах війни та заморожування публічної політики дуже помітно знизився вплив олігархічного бізнесу, який, до того ж, серйозно постраждав від воєнних дій. Водночас посилилася взаємодія галузевого бізнесу з відповідними державними структурами.

Як може вплинути на рушійні сили української політики завершення повномасштабної війни з Росією?

Після розморожування внутрішньої політики знову неминуче збільшиться вплив політичного класу. З дуже високою ймовірністю, його склад суттєво оновиться завдяки ветеранам війни та представникам громадянського суспільства, особливо його волонтерського сегмента. Вплив громадянського суспільства на повоєнну українську політику може зрости також за допомогою громадської активності ветеранів війни та волонтерського руху. Волонтерський рух та ветерани війни стануть також кадровим резервом у процесі повоєнного оновлення державного бюрократії. Можливо, це зумовить посилення її політичної ролі та більшої самостійності, зокрема у відносинах з Офісом Президента України.

Найсуперечливіші процеси відбуватимуться із політичною роллю українського бізнесу. Можливо, збережеться тенденція дистанціювання колишнього олігархічного бізнесу від прямого впливу на політику. Але певні олігархи можуть спробувати відновити свій політичний вплив. Водночас імовірна політична активізація частини великого неолігархічного та середнього бізнесу в союзі з певними політичними силами та частиною громадянського суспільства для впливу на економічну політику держави.

Багато хто очікує, що після завершення нинішньої великої війни в політичному процесі значно зросте роль армії. Соціологи навіть почали вимірювати популярність потенційної «партії військових». Але єдиної «партії військових» не буде. Ветерани й герої війни стануть членами усіх провідних партій. В умовах демократії та активної європейської інтеграції армія як інститут не втручатиметься в політичний процес. Якщо цього не відбулося під час великої війни, то навряд станеться після її завершення.

Майбутнє повоєнної української політики визначатимемо за умовами завершення війни з Росією, внутрішньополітичною і міжнародною ситуацією. Поки що достеменно можна прогнозувати лише одне – наявність суспільного запиту на якісне оновлення української політики.

Володимир Фесенко
FB