Де козаки – там і сила

Чи відомо вам, на якій саме Січі козаки писали листа турецькому султану? Вирушаймо з проектом «Сім днів у регіоні», щоб дізнатися

Дніпропетровщина відома як край козацьких Січей. Наприкінці XV ст. за порогами Дніпра, перший із яких — Кодацький — розташований у районі сучасного міста Дніпра, почали селитися козаки. З восьми Запорозьких Січей, п'ять були розташовані на Нікопольщині: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна (Нова Січ).

Запорозькі Січі були розміщенні нижче дніпровських порогів. Своєрідним природним захистом для козаків були дніпровські плавні, відомі ще зі скіфських часів, як священна країна Гілея. На землях Великого Лугу існувало багато річок та озер. Усі вони нині опинилися під водами Каховського моря, більш-менш зберігся лише Буцько-Томаківський острів.

Саме у цих краях виникла одна з перших у Європі демократичних республік, якою, по суті, була Запорізька Січ. Наприкінці грудня 1647 року на острові Томаківка перебував Богдан Хмельницький, який на початку наступного року в Микитинській Січі був обраний гетьманом Війська Запорозького. Звідси вів непереможне військо славетний отаман Іван Сірко і саме тут, у Чортомлицькій Січі, козаки за народними переказами написали відомого листа турецькому султану.

У 1775 р. Січ була ліквідована і згодом територія області увійшла до складу Російської імперії. Вже за радянської доби Каховське водосховище навесні 1956 року повністю затопило красу і легені України - Дніпровські плавні, Великий Луг і рештки Микитиного Рогу. Та пам'ять про героїчних захисників не вмерла. Одним із свідчень відродження старих сторінок козацької історії є встановлення у 1990 році - напередодні свята Днів козацької слави - пам'ятників і пам'ятних знаків на місцях колишніх Січей - центрів козацьких вольностей і нескореного духу.

ЯК ЦЕ БУЛО – ЗНАЮТЬ ІСТОРИКИ

Про заснування і засновників, про місця розташувань, про отаманів і простих козаків, про перемоги і поразки, про долі козацьких військово-адміністративних центрів добре знав і вмів розповідати нікопольський історик і краєзнавець Павло Богуш. За життя його називали людиною-легендою. Він залишив нам чимало своїх цікавих праць, де досліджував козацтво Дніпропетровщини.

Завдяки працям цього вчителя історії ми знаємо, що Томаківська Січ розташовувалася на острові Томаківка, який мав ще назви: Буцький, Дніпровський, Городище, Острів, і після острова Хортиця був другим за величиною із 250 дніпровських островів. Він був за 20 кілометрів від Нікополя, на річці Томаківці, займав площу понад 300 гектарів. Його омивали річки Бугай, Річище й Ревун.

Томаківський острів - це важливий стратегічний форпост запорожців. За переказами, перед нападом татар на Томаківську Січ у 1593 році козаки закопали на острові свою скарбницю - злиток золота у вигляді коня. За історичними свідченнями 12 чи 15 грудня 1647 року Богдан Хмельницький, який утік із в'язниці, з сином Тимошем та загоном однодумців прибув на острів Томаківку, де збирав і концентрував повстанські сили для визвольної боротьби українського народу 1648-1654 років. Звідси він у січні 1648 року напав на Микитинську Січ, де розгромив польський гарнізон і взяв владу в свої руки.

Про Базавлуцьку Січ відомо, що вона зазнала розквіту після того, як у 1593 році татари розгромили і спалили Томаківську Січ, а козаки перебралися на один із островів у гирлі річки Базавлук. Документи свідчать, що Січ у 1594 році була на острові Базавлук біля сучасного села Капулівки, який омивався річками Чортомлик, Скарбною, Павлюком, Підпільною. Мав він назви Острів, Базавлук, Чортомлик. Деякі історики та краєзнавці вважають, що Базавлуцька Січ існувала тут із 1594 до 1638 року. На жаль, низовини в долині річки Базавлук, де була розташована Базавлуцька Січ, навесні заливалися водою, а це не сприяло економічному розвитку Січі. До того ж комарі, а відповідно й малярія, негативно впливали на здоров'я її мешканців.

Микитинська Січ була розташована на Микитиному Розі, у найвужчому місці Великого Лугу (Дніпровських плавень), де ще в період Скіфії існувала переправа через Дніпро до Скіфської столиці, яка була на місці Кам'янського городища. Саме через Микитинський перевіз проходив Соляний шлях Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. З виникненням запорозького козацтва тут поселився легендарний запорожець Микита, який організував переправу.

У 1638-1652 рр. Микитинська Січ і була тим «гніздом», де кувалися воля і міць козаків. У 1637 році на Микитин Ріг перевіз козацькі гармати, клейноди і скарб військовий гетьман Павлюк.

Саме звідси почалася визвольна війна (1648-1654 pp.) під проводом Богдана Хмельницького. Сюди ж після придушення козацько-селянських повстань 1630-1638 pp., була перенесена Базавлуцька Січ.

Чортомлицька Січ (1652-1709) біля старовинного села Капулівки була однією із найзнаменитіших і найдовговічніших. Переносив з Микитиного Рогу і будував Чортомлицьку Січ кошовий отаман Федір Лутай.

У вересні 1659 р. Чортомлицька Січ була освячена, тут відкрили постійну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 років свого життя пов'язав із Чортомлицькою Січчю Іван Сірко, тут він 8 разів обирався кошовим отаманом. Народний герой брав участь у 55 битвах і завжди одержував перемогу.

У самій Січі постійно проживало понад шість тисяч січовиків. На Різдво 1675 року 15 тисяч яничар і 40 тисяч кримських татар на чолі з ханом напали на Січ, але Іван Сірко зі своїми славними побратимами-козаками розгромили ворога вщент. Влітку 30 тисяч найхоробріших козаків на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком вирушили в похід до Криму, розбили окреме ханське військо, звільнили багатьох полонених, захопили в полон і татар, і турків і успішно повернулися додому.

Перед Полтавською битвою, коли гетьман Іван Мазепа, і кошовий отаман Кость Гордієнко перейшли на бік шведського короля Карла XII з наміром створити незалежну Україну, цар Петро І вирішив ліквідувати Чортомлицьку Січ як центр Запорожжя і осередок антифеодального руху в Україні. На руйнування Чортомлицької Січі було послано три полки російських військ полковника Яковлєва і зрадника Гната Галагана.

Запорожці, помолившись Богу біля могили кошового отамана Івана Сірка, почали вперто захищати Січ. Та її, врешті, таки було підкорено. Триста козаків взято в полон, декілька чоловік було вбито, а кількох повішено на плотах та пущено вниз по течії річок. Російські солдати захопили на Січі 100 гармат, 4 мортири, 13 військових прапорів, військові литаври та ін. Все було відправлено в московський табір. Січові курені укріплення зруйновано і спалено. Знищено зимовники навколо Січі.

Після зруйнування 14 (25) травня 1709 р. царськими військами Чортомлицької Січі запорозькі козаки відступили і заснували Кам'янську Січ (1709-1711) на Херсонщині, але й звідти були вигнані царськими військами і змушені з дозволу кримського хана заснувати Січ біля Олешок (у 1928-2016 рр. - Цюрупинськ) у володінні кримського хана. В Олешківській Січі (1711-1730) запорожці зазнали нелегкого життя вигнанців. Проіснувала ця Січ 19 років. У 1728-1730 pp. козаки повернулися на Стару Чортомлицьку Січ, назвавши її Новою.

Існування Нової Січі припадає на період, який знаменується подальшим культурним піднесенням Запорожжя з одного боку, а з іншого - обмеженням автономії, занепадом демократичних порядків у козацькому війську.

У кінці березня 1734 р. козаки дістали від царського уряду дозвіл на заснування і забудову Нової Січі на річці Підпільній, за 5-6 кілометрів від Старої Чортомлицької Січі. Нова Січ проіснувала з 1734 до 1775 року.

Нова Січ складалася з чотирьох частин: Кіш, передмістя, Новосіченський ретраншомент, де стояв російський гарнізон, який наглядав за Січчю, та приміська слобода. Нова Січ була великим багатолюдним містом, де проживало 27117 козаків і жителів.

Усередині за валом і за ровом, навколо майдану були розташовані церква Покрови, будинки військової канцелярії, де перебував кіш - вищий військовий і адміністративний центр управління всієї Січі. Там жили старшини, стояли пушкарня, збройна майстерня, школа, 38 куренів, у яких мешкали козаки.

Запорожці разом із російськими військовими брали участь у війні проти Туреччини, де відзначилися своєю хоробрістю. Чимало російських офіцерів вважали за честь хоча б номінально належати до Січового товариства.

Наприкінці існування Нової Січі в ній жило понад 100 тисяч чоловік, а навколо було чимало сіл і зимовників. Ці землі ділилися тоді на 8 паланок - своєрідних округів. У межах вольностей Війська козацького нараховувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. При кожній церкві була школа.

З серпня 1775 року Катерина II поспішила видати Маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію Запорозької Січі і знищення самої навіть назви «запорозькі козаки».

Місто Нова Січ стало селом, а з 1777 року - містом Покровським, де знаходилася провінційна канцелярія. Згодом землі навколо Покровського, Капулівки, Олександрівки дістались від цариці генерал-прокурору князю Вяземському. Колишні вільні козаки стали кріпаками. Частина козацької старшини була заслана, а останнього кошового Петра Калнишевського - довічно ув'язнено в Соловецькому монастирі.

У вересні 1843 р. с. Покровське відвідав Тарас Шевченко, де зробив малюнок "Покровська січова церква". У червні 1880 р. тут побував Іван Рєпін, він намалював картину старої запорозької хати «Українська хата» (Київський художній музей російського мистецтва). Довженко про Покровське написав: «Село прекрасне. Одне з найкращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі».

ЩО НИНІ НА МІСЦІ П’ЯТИ КОЗАЦЬКИХ СІЧЕЙ?

У 2012 році на Дніпропетровщині ухвалили 5-річну програму підтримки й популяризації козацтва. Передбачала вона чимало хороших і правильних речей — і фільми, і ролики, і “круглі” столи з питань історії козацтва, виділити тоді на неї планували 1,5 мільйона гривень, одначе про стан її реалізації нині докладно розповісти не береться ніхто - “власть” помінялася.

Ще раніше на підтримку організацій козаків і відновлення комплексу національного значення «Могила кошового отамана Івана Сірка» з обласного бюджету виділили 3,2 мільйона гривень. На ці гроші поряд із могилою отамана побудували каплицю і сторожову вежу.

Як розповів секретар Ради отаманів Війська Запорозького Низового, отаман Нікопольської Січі Олександр Шевченко, нині поряд з місцем, де була Томаківська Січ, приймає гостей козак Микола Яловий:

- До речі, він, орієнтуючись на перекази старших, які говорили, що в тому місці була колись цілюща вода, багато досліджував і таки знайшов це джерело. Воду цю Микола віддавав на аналіз до лабораторії, яка підтвердила, що вона дійсно має корисний вплив на опорно-руховий апарат людини. Тож наш козак облаштував там стилізовану Січ і приймає гостей, які можуть тут відпочити і полікуватись.

Місце, де була Базавлуцька Січ, тепер також затоплене, про нього нічого особливого сказати не можемо, а от що стосується Микитинської Січі, то історики й раніше говорили, що вона стояла трохи нижче від Нікополя. А наші нікопольські науковці дослідили це питання і дійсно, козаки будували Січі на найвищому місці біля узбережжя Дніпра і це саме те місце, де зараз у нас парк Перемоги. Це майже центр Нікополя. Тож історики, зокрема Ярослав Петрович Жуковський - голова Нікопольської міської організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, заступник директора Нікопольського державного краєзнавчого музею з наукової роботи, провівши розкопки, довели, що дійсно Січ стояла приблизно там, де сьогодні парк. Там була січова церква, зберігся її фундамент. Також були розкопані захисні рови Січі. Раніше вважали, що там, де в нас нині площа Богдана Хмельницького, на цьому місці його й обрали гетьманом, та виявилось, що на той момент козацька рада проходила за стінами Січі. Її спеціально винесли туди, бо стільки людей тоді зібралося, що Січ не могла усіх вмістити. Тож козаки вийшли на берег Дніпра, утворили коло, і там було обрано Хмельницького гетьманом. На цьому місці нині стоїть пам’ятний камінь, установлений завдяки зусиллям відомого українського режисера Олександра Довженка.

Крім того, з часу, коли була побудована Микитинська Січ, ведеться літочислення міста. А цьогоріч Нікополь відсвяткував 378 річницю свого заснування.

Місце, де була Чортомлицька Січ, це трохи нижче від села Капулівка, також затоплене. Але приблизно в тих краях козаки щороку збираються на вшанування отамана Івана Сірка. На Співочому полі мріємо відбудувати Січ, щоб туди могли приїздити й зупинятися козаки з усієї України, обмінюватись досвідом так, як це ми робимо й у день вшанування славного отамана.

У селі Олексіївка живе наш гарний козак Василь Тирса, який уже й місце для такої ідеї придивився. Гадаю, що з часом наші козаки таки створять там Січ, що буде своєрідним історичним комплексом на зразок запорізької Хортиці. Там збудуємо й стайні для коней, і інше, маємо вже відповідний проект.

Ну й Нова Січ – ми вже точно знаємо, де вона була, це місце також затоплене Каховським водосховищем. Кожного року в той час, коли її поглинула вода, ми збираємося навпроти того місця на узбережжі для вшанування загиблих у боях козаків. Торік там ми висадили молоді дубочки. Покровський селищний голова Микола Вікторович Хнюкало, він є козак Війська Запорозького Низового, побудував на узбережжі невеликий комплекс під назвою «Нова Січ».

Ми помітили, що кожного року, коли наші козаки спускають на воду великий вінок зі свічками і вплав виносять його на те місце, де була Нова, або ж Підпільна, Січ, у цей час відбувається майже містичне щось – присутні чують церковний дзвін, а сам вінок, що мав би попливти за течією, довго стоїть на тому місці, де була Січ.

Місцеві жителі там, де була Чортомлицька, Микитинська Січ, ще й досі попід кручами знаходять різні речі, які вимиває на берег вода. Це й шаблі, й наконечники для стріл. Були навіть такі випадки, коли вимивало гроби з козаками і люди переховували їх. Доказом того, що це саме козаки, є зброя при них, адже хоронили козаків завжди зі зброєю.

НА ПОРАДУ ДО КОШОВОГО ОТАМАНА

Серед спадщини часів козацтва, що збереглася у Дніпропетровській області, особливе місце належить могилі Івана Сірка, отамана Запорізької Січі.

Впродовж дванадцяти років Сірко був кошовим отаманом. Йому вдалося взяти блискучі перемоги над поляками, Кримським ханством, Петром Дорошенком (битва при Перекопі, околиці Умані, Капустяна долина). Сірко в 1676 році був тим, хто поставив свій підпис під листом запорожців Мехмету IV, які написали турецькому султанові.

Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської області, на своїй пасіці у віці 112 років. Похований поблизу с. Капулівки Нікопольського району.

Кілька разів тіло отамана турбували, перезахоронюючи його. Так, у 1709 році могилу зруйнували, тому місцеві жителі вимушені були сховати її від варварів. У минулому могила отамана була за межами Капулівки, на березі Каховського водосховища. Проте навесні 1967 року влада вирішила перезахоронити останки Сірка. Через півроку пагорб-могила була розкопана археологами, а останки перевезені в Капулівку, де їх із почестями перезахоронили в древньому кургані Бабина Могила.

Череп кошового отамана вилучили з поховання і направили на дослідження в Москву. У лабораторії доктора історичних наук, антрополога Михайла Герасимова раніше вже проводилися роботи з реконструкції кісткових останків для створення вигляду історичних осіб. Роботу з відновленню вигляду отамана Сірка довірили кандидатові біологічних наук Галині Лебединській, учениці Герасимова. Після проведеної антропологічної реконструкції скульптурний портрет Івана Сірка експонується в залі Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького.

Кілька років тому могилу Сірка реконструювали. Тут встановили бронзовий бюст кошового отамана, виконаний на основі відтвореного в лабораторії портрета. Череп Сірка в 1990 році привезли назад в Україну, проте рішення про його поховання з іншими останками було прийняте тільки в 2000 році.

Щороку у день смерті кошового отамана до його могили прибувають козаки з усієї України. Таборуються, діляться досвідом у вихованні джур, планують подальшу свою роботу, урочистим маршем ідуть до могили Сірка, щоб вклонитися й подякувати, схилити клейноди, покласти квіти.

Зокрема цього року, як розповів голова Козацького благодійного фонду «Меморіал ім. Івана Дмитровича Сірка» Владислав Ладигін, дні вшанування проходили 5-6 серпня.

- Традиційно під час вшанування ми приймаємо хлопчиків у джури. Ми вчимо юних патріотів країни і нашого краю шанувати геройський чин усіх борців за незалежність Української держави. Популяризуємо серед молоді туризм і краєзнавство, військово-прикладні види спорту, українські національні види єдиноборств, - говорить Ладигін. – Торік ми провели перший в країні семінар-практикум, присвячений патріотичній грі «Сокіл» («Джура»). Як виховати справжніх патріотів, прищепити дітям любов до рідної землі та її історії, популяризувати серед молоді здоровий спосіб життя – все це обговорювали понад 350 активістів із різних куточків України.

ЛЕГЕНДИ ПРО ОТАМАНА СІРКА

На Нікопольщині з вуст у вуста переходять легенди й перекази про славного отамана. У деяких з них ідеться про його особисті якості - фізичну силу, хоробрість, хитрість, доброту. Розповідають про неабияку силу козака. Так у легенді «Превеликий характерник» йться про те, що запорожці, поки ними орудував Іван Сірко, нікого не боялись, бо його ніяка сила не могла перемогти. У легенді «Його жахались вороги» говориться: «Як був кошовим Сірко, то татарва жахалась його, як те гайвороння», кажуть у Сірка на хресті було написано: «Хто буде сім років проти Великодня виносити по 3 заполи землі на мою могилу, той буде мати таку силу, як я, і буде знати стільки, як я».

Вмістилищем Сіркової сили уявлялася його права рука, за що він і отримав прізвисько Праворучник. Сірко був такий сильний, розповідає легенда, що перемагав не тільки людей, а й чортів. Він навіть убив чорта, який хлюпався у річці, тому її й назвали Чортомлик. Кошовий отаман Іван Сірко уявлявся як справжній воїн-характерник, який міг напускати на ворогів сон та ману, обертатися на вовка чи хорта. Говорили, ніби Сірко міг навести сон на татарських табунщиків і таким чином викрадав у них коней.

Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари, дізнавшись про це, влаштували напад на Січ, багато православних християн забрали у полон. Сірко кинувся у погоню за ними, але побачив, що татар багато, а козаків мало - і давай хитрити. Спинив коня, обернувся хортом і побіг до татар. А як татари полягали відпочити, то цей хорт зробив так, що вони поснули. А сам обернувся знову чоловіком, привів козаків і всіх татар порубав, а християн повернув назад.

А ще, як розповідають легенди, Сірка не брали ні шаблі, ні кулі. Про це у легенді «Як Сірко умирав» мовиться так: «Оце, бувало, вийде з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку. Той хлопець візьме пістоль та тільки «бух!» йому в руку. А він візьме в руку кулю, здаве її та назад кине».

Переказують, що Сіркові на роду було написано стати захисником свого народу, все життя гризти своїх ворогів, бо він народився з зубами. Про це розповідає легенда про народження І. Сірка, переказана Дмитром Яворницьким в «Історії запорозьких козаків».

Для запорозьких козаків ім‘я кошового Івана Сірка було символом перемоги, а на ворогів воно наганяло жах навіть після його смерті. Після смерті Сірка запорожців довго боялися ляхи і бусурмани. Б’ються було козаки, і праву руку його поперед війська несуть: де рука, там і удача. У селі Капулівці ще й досі нащадок запорозького козака Івана Саламахи Володимир Іванович розповідає легенду, почуту від свого діда «Сила Сіркової руки» про те, як рука Сірка врятувала Москву під час війни з Наполеоном у 1812 році. Зміст її такий: «У дванадцятому році француз завоював Москву. Скільки наше військо не палило з гармат - нічого не помогло. Тоді один чорноморець і каже: - Стійте, братця! Не буде діла, поки не дістанемо руку Сірка. Поїхали у Капулівку, одкопали руку і гайда назад. Як оббігли кругом Москви з тією рукою, так французьке військо і сунуло звідти». Як і належить, у легендах про Сірка історично достовірні факти переплітаються з вигадкою, фантастикою - адже народ наділяв свого улюбленого героя величчю, безстрашністю і непереможністю.

ІКОНА-СТАВРОТЕКА ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО

Під час цьогорічного вшанування кошового отамана було освячено відновлену копію давньої січової ікони «Ставротека». Це реліквія національного масштабу, що не має ціни. Та й вік має поважний – 15 жовтня цього року їй виповниться 265 років.

Більш зрозумілим зміст козацької ікони стане, коли звернемося до словників та «розкладемо» слово staurotheke, що має давньогрецьке походження, на частини: stauros – «хрест» і theke – «сховище». Тобто ікона-ставротека – це релікварій для зберігання часток Святого Хреста – «Чесного Древа», частку якого з Єрусалиму привезли свого часу козаки. За переказом, її було подаровано Війську Запорозькому Низовому Єрусалимським патріархом у 1710–20-х роках. Зберігалася ця ікона спочатку у Покровській Січовій церкві, в середині XVIII сторіччя – в Новій Запорозькій Січі, а з 1783 по 1926 роки – у Нікопольській Святої Покрови Божої Матері соборній церкві. Сьогодні оригінал ікони зберігається у Нікопольському краєзнавчому музеї, і «подорожує» вона лише у надзвичайних випадках. У грудні 2010 року її було включено як один із центральних експонатів до виставки «Шедеври сакрального мистецтва України XVI–XVIII століть», яка була представлена на Великому Антикварному Салоні. А для участі у хресних ходах та інших церковних чинах священники УПЦ КП зробили копію.

КОЗАЦЬКА ЦЕРКВА

Свято-Троїцький собор у Новомосковську й донині є козацькою реліквією і місцем сили. Збудований він з дерева без жодного цвяха понад 200 років тому. Це був останній храм, який споруджували козаки перед скасуванням Запорозької Січі. Створюючи шедевр дерев'яного зодчества, козаки спробували зберегти для своїх нащадків часточку православної віри, тож будувався храм за всіма канонами.

Основним пристосуванням для заготівлі брусів була сокира. Як вдалося досягти майстрам такої високої точності у виготовленні деталей храму, залишається загадкою і нині. До цих пір нащадки козаків захоплюються красою Свято-Троїцького собору і дивуються, як можна було звести храм без жодного цвяха. А причиною цього було рішення запорожців, що «не годиться в храмі Спасителя, розіп'ятого на хресті, в дерево забивати залізні цвяхи», тому всі кріплення в ньому виконані філігранно підігнаними шипами. Собор є «Пам'ятником архітектури XVIII століття».

***

До речі, сьогодні, 14 жовтня, у свято Покрову пресвятої Божої Матері, коли відзначається День українського козацтва і захисника України, у центрі Нікополя на площі Європи розпочинається гра «Сокіл» (Джура). Цього року було обрано саме цю локацію, аби якомога більше людей, особливо батьків, змогли подивитись на виступи дітей і зрозуміти, хто ж такі джури – майбутні козаки.

Людмила Блик, Дніпро