Миколаївські краєзнавці спростували російський міф про Дике Поле

Наша відповідь фейковій історіографії. Сьогоднішня "Точка на карті" охоплює доволі значну територію - по-суті, місто Миколаїв і значну частину області

У російсько-радянській історіографії постійно мусувався міф про те, що на півдні України, зокрема на Миколаївщині, до приходу російських військ у другій половині XVIII сторіччя, існувала незаселена територія – Дике Поле. Так називали історичну область у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї. Радянські історики стверджували, що цивілізацію в ці краї принесла російська армія в часи Потьомкіна і Катерини ІІ. І тільки вслід за цим в степах, де раніше кочувала татарська орда, з’явилися перші осілі поселення.

Цей російський міф переконливо спростовує науково-популярне видання під назвою «Миколаївщина козацька», яке нещодавно вийшло у Миколаєві. Його автори на конкретних прикладах і фактах доводять, що ще за кілька століть до Потьомкіна на згаданих теренах були засновані українські поселення. Їх мешканці - запорізькі козаки - охороняли кордони і займалися господарською діяльністю.

МИКОЛАЇВЩИНА КОЗАЦЬКА

«Миколаївщина козацька» - це 450 ілюстрованих сторінок фундаментального дослідження про таке історичне явище як козацтво на території Миколаївської області. Воно є підсумком шестирічної кропіткої роботи трьох миколаївських краєзнавців, дослідників рідного краю – Октябрини Ковальової, Олександра Шарафанова та Олександра Добровольського. Автори проаналізували документальні джерела, свідчення та історичні пам’ятки про наявність козацьких поселень у нашій місцевості. У книзі охоплюється період від зародження козацтва до ліквідації Січі наприкінці XVIII століття. Це унікальне видання, у якому вперше осмислюється козацтво на Миколаївщині як соціальна верства, яка протягом століть була носієм, хранителем і виразником українства.

Дослідження, проведені в процесі написання книги, дають зовсім інше уявлення про заселення краю, ніж те, яке пропагує російсько-радянський міф. Дике Поле у розумінні - велика незаселена територія в північному Причорномор’ї - справді реальність. Але було це значно раніше. Після завоювань Батия і заснування Золотої Орди в цих степах не залишалося нікого, крім татарських кочівників, які на той час були потужною силою. Але вже на початку XIV століття їх держава починає скорочуватися. А після перемоги литовського князя Ольгерда над татарами на Синіх водах у 1362 році цей процес пришвидшився. І вже на початку XV сторіччя литовсько-українська держава князя Вітовта пробила собі вихід до Чорного моря.

Саме в цей час на теренах Миколаївщини були засновані такі міста як Дашів (сучасний Очаків), Соколи (Вознесенськ) та інші поселення. Серед них і Семенів Ріг. Він цікавий тим, що його заснував князь Київський Семен Олелькович. «Семенів Ріг, який виник не пізніше середини XV сторіччя, населяли українці. І якраз його мешканців можна вважати попередниками українського козацтва, яке організаційно сформувалося трохи пізніше», - розповідає ідейний натхненник «Миколаївщини козацької», автор дев’яти видань краєзнавчої тематики, лауреат премії імені Аркаса Октябрина Федорівна Ковальова.

За її словами, думка написати щось подібне з’явилася шість років тому. Цікавлячись історією рідного краю, вона разом зі своїми однодумцями багато подорожувала селами та районами області. І ось одного разу вони стали свідками такої розмови. «Ми брали участь в одному з зібрань працівників культури Снігурівського району. Одна з виступаючих, звертаючись до колег, зазначила, що, мовляв, їх попросили зібрати матеріал про козацтво. Аж тут її колега відповідає: «Так це не до нас. На Снігурівщині ніколи не було козаків. Тут були різні народи, але тільки не козаки». Мене ці слова дуже вразили. Виходить, навіть працівники культури зовсім не знають історії свого краю. Адже тут, на Снігурівщині, було щонайменше 20 козацьких зимівників. Я не звинувачую у цьому людей – такі твердження насаджувалися багато десятиліть, і розвінчувати ці міфи було просто нікому», - констатує Октябрина Ковальова.

На жаль, таке незнання історії серед місцевих чиновників, які відповідають за розвиток культури і освіти на Миколаївщині – не виняток. Адже недаремно вже в наші часи перекручування історії стало фундаментом «руского міра», який вторгся на нашу землю в 2014 році. І якби українці краще знали свою історію, навряд би чи стала можливою нинішня окупація Криму та частини Донбасу.

Та повернемося до історичних подій, про які йдеться на сторінках «Миколаївщини козацької». Наприкінці XV сторіччя татари, за допомогою Туреччини, відбили південну частину Причорноморських степів у Великого князівства Литовського. Попри це, українське населення не тільки відстояло північну частину колишнього Дикого Поля, а й розширило свою присутність на цих землях, зокрема, й на Миколаївщині.

Вже у XVI сторіччі ці землі стають складовою частиною Війська Запорозького і тут виникає розгалужена мережа козацьких поселень та укріплень. Найбільш відоме з них - Бузький Гард (один із центрів Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького). Але його особливість була у тому, що тутешні мешканці, в основному, перебували тут лише влітку. На зиму залишався тільки невеликий гарнізон. А інше козацьке населення розосереджувалося по зимівниках, які розташовувалися по всій території Війська Запорозького, зокрема, і на Миколаївщині. На той час саме вони і складали основу поселень на запорозьких землях, які тоді вже займали більшу частину колишнього Дикого Поля.

ЗИМІВНИКИ - ОСНОВА КОЗАЦЬКОГО ЖИТТЯ

«У своїй книзі ми беремо за основу козацькі зимівники. Чому? Бо це основна економічна база, так звані опорні пункти українського населення», - розповідає Ковальова.

Слід зазначити, що зимівники розташовувалися переважно на берегах річок і поблизу балок. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, тут була вода. Вже у той час південні степи ставали маловодними і тому наявність питної води була дуже важливою. Крім того, не слід забувати, що вся територія Війська Запорозького була своєрідною буферною зоною між Україною та Кримським ханством, звідки постійно існувала загроза татарських набігів. А на берегах річок та по балках було легше оборонятися, у випадку ж, коли сили нападників значно переважали, там була можливість заховатися.

На Миколаївщині особливо багато зимівників розташовувалося в місці злиття річок Громоклії та Інгулу – більше 40. Там був своєрідний зимовий центр Буго-Гардівської паланки. Багато поселень з’явилося у XVII столітті після національно-визвольних війн часів Богдана Хмельницького.

Як відомо, відповідно до Зборівського договору, від Польщі до України відійшли землі по річці Синюха (нинішня Первомайщина). І хоча офіційна дія договору тривала всього кілька років, українське населення тут так і залишилося. Та й поляки не дуже прагнули селитися на територіях, які піддавалися татарським набігам.

Поселення запорожців являли собою не просто мережу населених пунктів, а входили в систему оборони від нападів кочівників. У тому числі, з елементами фортифікаційних споруд.

«На сьогоднішній день на Миколаївщині нами зафіксовано 314 козацьких поселень (зимівників), у 220-ти з яких визначено точне місце розташування. Збережені в Південному Прибужжі вали і їх фрагменти свідчать про існування тут городищ-укріплень XVI - XVII ст. Сліди оборонних споруд знаходять біля Кам'яної Балки Первомайського району, де проходили жорстокі бої козаків із татарами. Між Голтою та Грушівкою знаходяться залишки земляного укріплення. За п'ять кілометрів від Грушівки є рів із валом. Біля села Костянтинівка Арбузинського району - вал довжиною більше кілометра, місцева назва якого «Зміїв вал». На території міста Вознесенська був опорний пункт, відомий як «Запорізький вал». Проіснував він тут до середини XVIII століття. І таких прикладів дуже багато», - діляться своїми напрацюваннями краєзнавці.

Простежується також прямий зв'язок між зимівниками запорожців і нинішніми населеними пунктами. Вдалося встановити, що, як мінімум, 144 населені пункти Миколаївської області виникли на базі цих поселень. Серед них райцентри Новий Буг, Криве Озеро, села Синюхин Брід, (Первомайський р-н), Ганнівка (Братський р-н), Білоусівка та Щербані (Вознесенський р-н), Інгулка та Піски (Баштанський р-н), Володимирівка (Казанківський р-н) тощо.

Крім зимівників, велике значення в житті місцевого козацтва мали переправи. Здебільшого, вони розташовувалися там, де річки перетиналися великими шляхами. Так, ще в XV столітті виник перевіз на Кучманському шляху, який поєднував Крим із Поділлям.

Слід зауважити, що російська колонізація, яка почалася з приходом Потьомкінських військ, наштовхувалася на відчайдушний опір козацького українського люду. Адже царський уряд віддавав тутешні землі російським поміщикам, а місцеві мешканці ставали їхніми кріпаками. Отож українці відповідали на це постійним спротивом. Так, наприклад, нинішнє село Трикрати Вознесенського району, яке було володінням поміщика Скаржинського, отримало свою назву від того, що козаки тричі повставали і палили панський маєток.

МІСЦЕ, ДЕ ЗАСНОВАНО МИКОЛАЇВ, З НЕЗАПАМ’ЯТНИХ ЧАСІВ НАЛЕЖАЛО КОЗАКАМ

Слід зазначити, що вищеописані події були більш закономірними для північної та центральної частини Миколаївщини, яка територіально входила до складу Війська Запорізького. На півдні області картина складалася трохи інша. На цих теренах переважало кочове татарське населення. Але попри це, і тут розташовувалися козацькі поселення. Всього на території сучасного міста Миколаєва налічувалося 18 козацьких зимівників.

«Треба розрізняти місто Миколаїв як адміністративно-територіальну одиницю і територію, півострів, на якому воно розташоване. Побутує думка, що заснував Миколаїв Потьомкін, а історія міста починається з будівництва верфі. І це дійсно так. Але ми говоримо про територію, на якій саме і виникло це місто. Доволі багато джерел свідчать, що вона була козацькою і тут розташовувалися їх зимівники та села. На території нинішнього суднобудівного заводу імені 61-комунара була переправа через Інгул, і там козаки поставили кузню. Її існування датоване 1735 роком. Відтак тут повинна була бути постійна стоянка запорозьких козаків. Також у гирлі Інгулу були пости козацьких сторожових команд. у 1775 році команда інженер-підполковника Томілова склала географічну «Карту течій річок Дніпра і Бугу від Єлисаветграда і вниз до злиття їх вод», яка опинилася у нашому розпорядженні. Так ось, через всю карту, що охоплює сучасну Миколаївщину, проходить напис «Жилища запорожских козаков», - розповідає Октябрина Ковальова. Також на карті Томілова позначено багато кіс, балок і мисів із уже відомими запорозькими назвами.

Свідчення про наявність на території нинішнього Миколаєва козацьких поселень є і в довіднику «Путеводителъ и адрес календрь города Николаева на 1869 год». «Місце, де збудований Миколаїв, з незапам’ятних часів належало запорізьким козакам, які мали тут свої села, хутори та зимівники. Вони займалися риболовством», - ідеться в цьому виданні, яке побачило світ майже 150 років тому!

БЕЗПАМ’ЯТСТВО – ХВОРОБА НЕБЕЗПЕЧНА

Варто зауважити, що на жаль, в офіційних архівах Миколаївської області не збереглось ніяких матеріалів стосовно козацьких поселень тієї доби. Тому авторський колектив провів велику пошукову роботу і змушений був користуватися іншими джерелами для написання своєї книги. Це і вже згадувані карти й довідники, і багатотомний архів «Коша нової Запорозької Січі» 1734-1735 років. Останній - це комплекс документів центральних і місцевих органів влади Запорозької Січі за весь період її існування (XVI—XVIII ст), виданий у Києві вже за часів незалежності України. Слід зазначити, що після ліквідації Запорозької Січі цей архів було конфісковано. Але частина документів усе ж збереглася і стала основою для видання.

Ще одне джерело досліджень авторів «Миколаївщини козацької» – кам’яні хрести на старих козацьких похованнях. Крім того, стали в пригоді і свідчення місцевих жителів – нащадків козаків. У деяких родинах із покоління в покоління передаються історичні спогади про своїх предків.

Використовувалася також і опосередкована інформація. Зокрема, в окремих випадках на території Миколаївщини досі збереглися старовинні назви тих чи інших об’єктів і місцин, які свідчать про їх козацьке походження.

Збираючи матеріал для книги, автори об’їздили майже всі райони області, зустрічалися з людьми, вивчали літературу, досліджували місця, де колись були зимівники і хрести. «Хочу наголосити, що кам’яні хрести - це свого роду матеріальні свідки існування на наших землях козацтва. По них, хоча б приблизно, можна визначити, коли виникло поселення. Адже наразі більше нічого не залишилося – ні церков, ні будівель. Скажімо, в Новобузькому районі є село Ульянівка. У документах радянських часів значиться, що вона виникла лише в кінці XVII століття. Але ми знайшли там козацький хрест, напис на якому свідчить про поховання 1702 року. Тобто, життя тут було і раніше», - ділиться своїми секретами Октябрина Федорівна.

Вона також переймається тим, що вже у наш час триває процес активного знищення і тих небагатьох історичних пам’яток, які залишилися з часів козацької доби. Скажімо, донедавна ще зберігалося чимало хрестів XIX століття, але і вони в останні роки винищуються, як і старі кладовища. Це красномовне ставлення до нашої історії.

«Безпам’ятство – дуже небезпечна хвороба. Сумнозвісний нацист Геббельс – засновник теорії загарбання людства – казав: “Якщо у нації забрати історію, то через покоління вона вже перетвориться у натовп. А ще через покоління нею вже можна управляти на власний розсуд”. На жаль, щось подібне сталося і в нас», - з сумом констатує моя співбесідниця.

І з цим важко не погодитися. Є лишень надія, що такі видання як «Бугогардівська паланка», «Миколаївщина козацька» та інші, написані небайдужими до свого минулого українцями, таки залишать свій слід у душах i головах нинішнього та майбутнього поколінь.

А поки що авторський колектив працював над книгою, можна сказати, на голому ентузіазмі. Практично всі поїздки районами області здійснювалися власним коштом. Хоча траплялися на їх шляху однодумці, які допомагали і підтримували в цій благородній справі. Всі вони згадані на сторінках видання зі словами вдячності. Книга вийшла тиражем у 1000 екземплярів у межах Програми підтримки вітчизняного книговидання та популяризації української книги у Миколаївській області. Ще кілька сотень екземплярів замовили власним коштом деякі бібліотеки й окремі небайдужі мешканці. Звичайно, цієї кількості замало, але вже сам факт існування такого видання багато про що свідчить.

Більше того, хоч автори книги – люди вже немолоді, але вони сповнені бажання продовжувати свою справу, щоб сучасна молодь «не впала в безпам’ятство», як це було зі старшими поколіннями.

Отож наразі у їхніх планах створити ще один документальний твір на згадану тему. Адже зібрано багато матеріалу, який і стане основою для написання ще однієї книги.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото автора