"Ведмеді", які вміють довести сепаратиста до сліз

На Закарпатті діє унікальний волонтерський рух, у якому кошти для військових не збирають, а заробляють

Руху підтримки закарпатських військових, як і новітній Україні Гідності, – майже п'ять років, хоча це одна з тих організацій, що не влаштовує корпоративів до дня народження. Утім організація серйозна – з дисципліною, правилами. Ба, майже статутом!

Наприклад, одне зі списку: гроші не можна просити з протягнутою рукою, бо тобі ніхто не винен, а як вони потрібні,  – спробуй зароби. Є у цього руху навіть свій герб (це ведмідь, символ Закарпаття, у касці та з рушницею) та самоназва – власне, "ведмеді".

ПРИКЛАД ПОДАЛА ЖІНКА, ЯКА ЗІБРАЛА ДЛЯ ПІДРОЗДІЛУ СВОГО СИНА ТРИ ТОННИ ПРОДУКТІВ

Свого часу цей волонтерський осередок розпочався саме як рух, каже його координатор Галина Ярцева, він і досі не зареєстрований як благодійна організація. Наразі така форма існування виручає, бо менше мороки з податками, обліком і бухгалтерами. За кожну копійку, яка прийшла, а також про те, на що вона була потрачена, звітують на офіційній сторінці в мережі Facebook.

- Офіційної дати заснування також не маємо, хоча, якщо пригадати, дату таки можна назвати – це 28 травня 2014 року, – каже Галина Ярцева. – Тоді я написала пост до колег-журналістів і закликала до збору продуктів і речей у супермаркетах Ужгорода, – каже вона. – Спонукала мене до цього розмова з однією жінкою, вона мати прикордонника, який на той момент якраз був закінчив екстрену академію. Їхній підрозділ кинули на підсилення десь на Схід, син переслав фото, де було видно, що сплять вони на підлозі, майже не мають необхідних речей і продуктів. Мати розповіла, що після побаченого вона зібрала три тонни продуктів для підрозділу сина у маркеті, де працювала. Це мене й підштовхнуло. Але я розуміла, що зібрати продукти – не найскладніша задача, а от як їх доправити? Тому почала з кінця – спершу знайшла логістичну компанію, яка погодилася доставити вантаж та виділила нам склад під пакування продуктів та інших речей для військових, потім сконтактувала з військовими зі 128-ї бригади, а вже тоді кинула клич у соцмережі. Ми з колегами одразу розробили листівки, роздавали їх у супермаркеті, аби люди розуміли, що саме потрібно класти до благодійного кошика для військових. Мене вразила кількість людей, що одразу відгукнулися як волонтери, їх було так багато в той час, це давало таке надзвичайне почуття, що ми разом – велика сила і здолаємо будь-якого ворога!

Ми розробили графік чергування, власне, за цим принципом діємо і зараз на акціях (люди почергово записуються на годину-дві), так легше працювати і робота не переобтяжує когось одного. І мене досі вражає, коли за дві години після посту про наступну акцію ми набираємо усі волонтерські зміни на день!

РУХ ПОЧИНАВСЯ З 30 ЧОЛОВІК, ЗА РОКИ ЧЕРЕЗ НЬОГО ПРОЙШЛО БІЛЬШ ЯК ТИСЯЧА

- Рух підтримки закарпатських військових починався із близько 30 чоловік, майже усі – журналісти, – пригадує Галина Ярцева. – Потім, коли в область приїхали перші переселенці, нас дуже підсилили саме вони – люди включалися в роботу, а ми раділи, що вони себе тут знайшли і не лишаються байдужими. Можна говорити, що кістяк нашого руху досі тримається на журналістах і переселенцях.

Утім, порахувати "ведмедів" кількісно неможливо, каже Галина. За ці роки через рух пройшло понад тисячу волонтерів. Одні відходили, інші приходили, потім ті перші поверталися через два роки, інші, натомість, ішли... І це не лише ужгородці, це й волонтерські центри в Мукачеві, Виноградові, Тячеві, Іршаві, Хусті. Тому рух був і лишається живим організмом, який міняється та доповнюється.

- Люди в русі – як гроші, – в одну руку отримав, іншою віддав, – акцентує Галина Ярцева. – І це добре, тому що найбільша проблема волонтерів – вигорання. Волонтер – це людина, якій не байдуже, а ці емоції спалюють. А ми ж говоримо про ефективну людину, нащо називатися волонтером, коли у тебе нема на це сили? Тому дуже добре, коли люди пішли, відпочили, повернулися і зараз знову віддають свої сили. Це як ротація у військових – один солдат демобілізувався, на його місце прийшов інший, з новими силами.

Бо, власне, починаючи працювати в русі, ніхто з нас не розраховував, що це надовго. Коли мені хлопці влітку 2014-го казали, що війна надовго, я сміялася у відповідь, і казала, мовляв, та ви що, ми за новорічним столом будемо сидіти й святкувати перемогу. А воно от як вийшло...

Допитуюсь у волонтерки, де вона сама черпає сили – адже за ці п'ять років від руху не відходила.

- А я енергетичний вампір! – віджартовується Галина. – Я не можу сказати, що у мене лишається сили на 100%, часом навіть зовсім не лишається, але саме ці люди, які поруч зі мною в ряду, їхні вчинки не дозволяють здатися чи занепасти духом. Я розумію, що найдорожчий ресурс – це людський час. І коли анонсую акцію, часом боюся, що от зараз, якщо ніхто не запишеться, мені доведеться самій то все відстояти до вечора, і я змерзну, і застуджусь, і чоловік бурчатиме... але вже за чотири години бачу, що всі зміни зайняті. І в мене крила виростають! Це розуміння, що ти – не один, дає неймовірну наснагу!

БІСЯТЬ ВОЛОНТЕРИ, ЩО ПРОСЯТЬ ГРОШІ: ЧОМУ ТОБІ ВОНО МАЄ ВПАСТИ НА КАРТКУ? ЗАРОБИ!

Розпитую Галину Ярцеву про правила, за якими діє рух.

- Одне з основних правил – ми поза політикою, жодного разу не виходили на акції під чиїмись прапорами чи гаслами, в нас у русі абсолютна демократія і на політичні теми намагаємося не дискутувати. Нам треба триматися в єдності, як кулак, – каже вона.

Ще одне правило, якому в Русі не зраджують, стосується того, що тут ніколи не просять грошей – їх намагаються заробити.

- Чого ж бо клянчити? Ми – горді люди, ми можемо заробити, – каже Ярцева. - Мене бісять колеги-волонтери, які час від часу виходять у Фейсбук із постами: от, мовляв, попросив день тому кошти на потрібну справу, і жодної копійки не впало. От чому воно тобі має впасти?! Тому ми так не робимо, ми ці гроші заробляємо. З 2014-го року організували, напевно, не менше 15 різноманітних міських акцій, які отримали своє власне життя і повторюються час від часу. Багато що пішло жити далі – як, наприклад, акція "Купи книгу – допоможи військовим". Ми запросили містян принести книги з домашніх бібліотек на торжок на центральній площі – й за один день такого продажу зібрали 6 тисяч гривень. Один брав п'ять книжок і давав за них 5 гривень, інший – за одну книгу давав 200 грн. Ми не виставляли ціну. До речі, цікава практика була із літературою російською мовою: ті книги ніхто не хотів купувати, тож ми потім просто здали їх на макулатуру, взамін отримали туалетний папір і відправили хлопцям на фронт.

Схожа акція була, коли діти приносили пакети своїх старих іграшок і влаштовували розпродаж для збору коштів військовим. Тема дітей узагалі окрема: на нашому русі виросла ціла плеяда дітей волонтерів. Вони приходять із батьками, ті, що старші, вже самі – працюють рупорами на майданчику, закликають купувати у волонтерів, влаштовують акції. Є у нас такий Максим Роман, йому зараз 12, якось мама його привела і сказала, що син проходив повз нашу вуличну акцію, спитав її, хто такі волонтери, а після того, як вона пояснила, дуже просився до нас, бо сам хоче бути волонтером. З того часу він майже на кожній нашій акції.

Також коли ми здавали кров для наших поранених, дуже багато людей приходило.

"СЛЬОЗИ СЕПАРАТИСТА"

Волонтерські акції на Хелловін, відомі місцеві фестивалі – як зимова "Ужгородська палачінта" чи літня "Регата" стали улюбленими для містян.

- Ну, а найбільше пам'ятається усім наша перша креативна загальноміська акція, що відбулася в липні 2014-го року, коли ми ще тільки думали, як заробляти гроші.

Велорух Ужгорода анонсував відкриття сезону, і ми подумали, що можна їм продавати питну воду, – пригадує Галина. – Кинули клич у супермаркетах, і люди дуже оперативно нам прикупили фасовану воду, таку, як замовляли: негазовану, в малих пляшках. Але просто продавати воду – нецікаво. Тому з'явилась ще ідея розробити власні етикетки. За назвою ми звернулися до інтернет-спільноти, і за три дні відкритого голосування отримали переможця конкурсу – воду назвали "Сльози сепаратиста". Наш волонтер, ужгородський дизайнер Олег Олашин, придумав класне втілення назви в етикетці. І наша водичка наробила галасу і стала дуже популярною. Вона нам дозволяла і заробляти гроші, і ми її відправляли хлопцям на війну та у шпиталі для підняття бойового духу.

Ці розважальні акції, на яких заробляються гроші для серйозної справи, насправді, пояснює Галина Ярцева, самим волонтерам дають можливість на серйозні проблеми подивитися трошки простіше.

Якби ми сиділи і аналізували ситуацію, лили сльози – ми би згоріли одразу, а так сидимо вечорами, придумуємо, як назвати страву на торжок, аби її краще купили, – це розвантажує наші мізки. Потім – на креатив "клюють" люди: згорьована і обвішана трагічними плакатами про війну ти людей до себе в намет не заманиш. А ширма свята створює відповідний настрій. Ми ж боремося за перемогу – а там сонце має сяяти!

МИ ТЕЖ УТОМИЛИСЯ СЛУХАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ КАЖУТЬ, ЩО ВТОМИЛИСЯ ВІД ВІЙНИ

- Які зараз ставите перед собою завдання як волонтери? І як їх досягаєте? Як змінилася діяльність руху після критичних 2014-15 років, із подальшим уведенням військового збору – саме на вашій практиці? – питаю у лідерки руху підтримки закарпатських військових.

- Ну, що говорити про стан речей, якщо досі є люди, які, підходячи до нас на Театральній (одна із головних площ Ужгорода - авт.), питають: "А чому ви волонтерите? А що у нас – війна?" Здивувати нас дуже важко, ми за цей час багато різних людей бачили із різними позиціями. Ми нікого не переконуємо. От просто – хочете у нас щось купити чи навіть випити чашку чаю – будь ласка! Ні – ну то йдіть, куди йшли. Слухати чиїсь переживання про те, що вони стомилися від війни, ми теж утомилися. Причому, говорять це найчастіше ті, хто палець об палець не вдарив задля перемоги.

Ну, а про зміну, еволюцію руху з 14-го року скажу таке. У той час, 2014-15 роки, ми повністю відпрацювали "матчасть" – дізналися, що таке тепловізор, оптичний приціл, тактичні окуляри та мультитул. Це те, чим забезпечували хлопців у 2014-у. А потім, слава Богу, стало зрозуміло, що армія уже не беззуба і не беззбройна, – і ми переорієнтувалися. Тепер збираємо гроші, хлопці дають заявки, й або купуємо необхідне й передаємо, або даємо гроші – вони самі купують, а потім дають нам чеки та фотозвіти. В основному гроші йдуть на техніку загального побуту (бензопили, дизельні генератори тощо). Друга наша лінія – це допомога пораненим, лікування чи реабілітація.

- Ми не робимо зі своєї роботи та громадянської позиції якогось подвигу, – каже Галина Ярцева. – Я особисто вважаю, що я – крапля в океані, я за цією хвилею течу, і помагаю їй котитися далі. Але якби Бог почув, чого я хочу, то я би хотіла, аби таких організацій, як ми, у 100-тисячному Ужгороді було з добрий десяток. Щоб це були здорові волонтерські сили, і кожна вирішувала б своє завдання. Бо ми за цей час і онкохворим дітям допомагали, зараз от інтернату психоневрологічному збирали смаколики до свят, ми допомагали притулку для тварин "Барбос"... А це насправді розпорошує сили. І не так є багато людей, здатних зрозуміти, що можуть цю справу тягнути довго. А тут треба бути стаєром, а не спринтером.

У РУСІ Є КІЛЬКА ЛЮДЕЙ-СИМВОЛІВ

- Галю, розкажіть про ваших яскравих волонтерів - наприклад, про 90-річну Катерину Омельчак, яка була символом вашого руху. (Мова про літню ужгородку, яка понад 20 років по-материнськи опікувалася військовими однієї з частин Ужгорода, пекла їм паски та смаколики, малювала листівки).

- Про пані Катю можна розповідати годинами, вона – із тих людей, що волонтерять усе життя – за покликом душі, – каже Галина Ярцева. – Вона просто відчувала потребу віддати свою любов комусь іншому. Жінка роками святила хлопцям паски в 15-й батальйон в Ужгороді, готувала різдвяну вечерю. Коли хлопців мобілізували, вона прийшла в частину, а там – порожньо, вона не знала, де себе подіти, прийшла до нас у рух. Жінка щомісяця, попри наші вмовляння, приносила нам гроші, дуже ображалася, якщо не брали. Це були гроші з пенсії, вона більшу частину пенсії приносила – спочатку це була 1000 грн, потім по 500, бо захворіла і витрачала на ліки. Це була неймовірна людина, вона надихала нас усіх і була нашим символом.

Не стало пані Катерини у серпні цього року, їй було 92 роки.

Є у нас чудова багатодітна мама Ольга Томашевська – усі її четверо діток постійно волонтерять із нами на акціях, малюють плакати, роблять оздоблення на акції. Є учителька Тетяна Тюшка, яка волонтерить разом зі своїми школярами.

Ще дорожимо подружжям із Севастополя, це переселенці, які з перших днів тихо роблять свою роботу. Більшість волонтерів у русі їх навіть не знають, але коли є якась потреба, і я пишу пост, наступного ранку коробка з необхідним уже лежить на прохідній, а на ній записка. Це ті люди, які роблять добро тихо. Є у нас меценат, який із перших днів, наче оту десятину на церкву, відправляє гроші нам на картку – постійно, щомісяця я знаю, що на початку місяця 500 грн мені на картку прилетить.

Є у нас ще одна жінка-символ руху – пані Людмила Мандзич, у неї позивний "мама". Вона мама військового, який відслужив у зоні АТО, був поранений, за ним у Львові в госпіталі доглядала мама іншої нашої волонтерки.

ДОСЯГНЕННЯ ВОЛОНТЕРІВ НЕ ВИМІРЮЮТЬСЯ У ГЕНЕРАТОРАХ

Цікавлюся у Галини Ярцевої, які досягнення руху підтримки закарпатських військових вона вважає найбільш значимими?

- Я би не рахувала ці досягнення в генераторах чи тепловізорах, бо розумію, що один багатий бізнесмен міг би легко сам усе це купити. Однозначно, головне наше досягнення – це те, що ми змогли об'єднати навколо ідеї допомоги велику кількість людей, створити неформальний рух небайдужих і закрутити на своїй орбіті людей, які стали друзями, кумами, народили дітей – це великий живий і здоровий організм!

Мені би хотілося, аби волонтери в Україні були прикладом для інших. Не політики, які змінюють колір постійно – сьогодні червоний, а завтра синій.

До волонтерів нині висока довіра, важливо втримати її, тому що тебе, зрештою, починають поливати брудом, починають рахувати, скільки ти машин купив і хат побудував. Це серйозне випробування – пройти через таке горнило.

У моєму периметрі багато волонтерів з усієї країни, я пишаюся тим, що я – одна з них. І тішуся, коли щоразу, рік за роком, день за днем вдається переконувати інших пересічних людей ставати в стрій поруч із собою. Бо, насправді, волонтером може бути кожен. І поки небайдужі люди поповнюють наші ряди, ворог нас не здолає!

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака