Музейні знахідки у День селфі

Як кореспонденти Укрінформу по музеях ходили

А ви вже селфилися в музеї? Якщо ні, то є чудова нагода зробити це 16 січня. Саме цього дня проходить Міжнародний флешмоб музейних селфі. Акція, започаткована європейським проектом Culture Themes у 2014 році, з кожним роком набирає популярності – зокрема й в Україні.

День селфі дає можливість усім бажаючим долучитися до прекрасного, провести свою персональну екскурсію, показати себе в ролі моделі та гіда водночас, сфотографуватися поруч із улюбленим експонатом та опублікувати світлину у Facebook, Twitter чи Instagram із хештегом #MuseumSelfie та тегом того музею, де ви робите фото.

Ви отримаєте задоволення, а обраний вами музей – безкоштовну рекламу!

Цьогоріч вже вдруге до музейного флешмобу долучилися й кореспонденти Укрінформу. Вони відвідали свої улюблені експонати, а деякі – навіть їхніх творців. Тож читайте і дивіться!

УЖГОРОД: “ЯГНЯ” ВОЛОДИМИРА МИКИТИ – НАГОДА ВІДЧУТИ ТАЇНСТВО НАРОДЖЕННЯ

Ця картина — одна із найзнаменитіших у доробку академіка, народного художника Володимира Микити. Вона написана в 60-х – у зоряні роки майстра. Зберігається у фондах Закарпатського обласного художнього музею імені Й.Бокшая.

Свого часу Микита оббивав пороги Мінкульту СРСР, аби повернути роботу з Третьяковки, де її хотіли залишити після персональної виставки художника в Москві.

“Я хотів, аби моя дитина була вдома, бо малював я її не для Москви і не для Сибіру, а для свого народу!” – каже він.

Тільки завдяки особистим зв'язкам тоді вдалося йому повернути роботу до Ужгорода. Унікальну історію створення цієї картини знаменитий художник уперше розповів для Укрінформу, а заодно взяв участь разом із кореспондентом агенції у музейній акції #MuseumSelfie.

Ми зустрічаємося з Володимиром Васильовичем біля музею Бокшая в Ужгороді.

“Айбо знаєте, што, – почав академік, як завжди, русинською бесідою, – вона, картина, зараз не в експозиції. То будемо домовлятися, аби нам її видали для цього вашого селфі з фондів”.

Працівники радо йдуть назустріч: картину виносять зі сховища і встановлюють на мольберті. Ми з Володимиром Микитою підлаштовуємося, аби в селфі-кадр влізли і ми, і вівчар з картини, і ягня в його руках. Кілька кадрів — і сідаємо говорити: мені не терпиться почути унікальну історію унікальної картини.

“Я написав її в 1969 році, під час одного з виїздів на Верховину, а саме в село Річка на Міжгірщині, — починає розповідати академік Микита. – Мене, знаєте, завжди призначали керуючим міжнародними пленерами в ті часи, то їздив я часто. Але для глибших робіт я завжди виїжджав на Верховину тільки сам, або хіба брав ще близьких по духу друзів. У мене з молодості був намір вникати в суть життя — і тоді зображати його, а не описувати, як турист, лише збоку, поверхнево. А психологія горян дуже цікава! Тому в таких поїздках я завжди зупинявся у старих людей, в хатах, які по 200 років вже стояли на цих горбах, спав на твердих селянських ліжках, під якими цілу ніч бекали щойно народжені ягнята. То мені здавалося раєм на землі!

А в овечі кошари я завжди заходив окремо, і залишався там подовгу — дуже любив спостерігати, як народжуються ягнята, то для мене був момент істини. І якось під час такого от моменту мені прийшла ідея написати народження вівці, хотілося створити картину, яка передала б цю гармонію.

Почав над цим думати, шукати втілення ідеї, робити перші ескізи, композиційне рішення шукати. Дійшов до того, що мені в снах та картина вже снилася — я зранку прокидався й одразу брався робити замальовки. Отак і витворив композицію. Задумка була, аби там центральною фігурою був вівчар. Його образ мені теж у сні прийшов, і я з того часу ходив придивлявся до місцевих людей — шукав типаж, якого собі придумав.

І уявіть собі моє здивування, коли я побачив такого ж діда, як із мого сну! Йду якось, а на краю села дід у гуні дрова рубає, я на нього глянув — Він!

Кажу: “Слава Ісусу Христу!” Він: “Слава навіки!” Розговорилися, питаюся, чи не посидів би він, якби я його трохи помалював. А дідо: “Та чом ні?” – він був добряк такий! Його звали Іван Хромик, йому був 81 рік, і — уявіть лишень — він вівчар! З 14 років доглядав кошару! Словом, дід радо погодився позувати, я швидко зробив ескізи, потім він запросив мене з домашніми познайомитися. Я поспілкувався з дружиною, сином, ми говорили, їли разом, а у хаті — старій, зрубній, під солом'яною стріхою — було повно овець під ліжками! Містика!

Композицію я створив швидко, але потім вирішив зробити другий варіант — фактурний. Тоді колажі ще ніхто не писав у нас, та й у Європі мало писали, а я наклеїв на полотно ногавиці дідові вівчарю! Через ті ногавиці картину зняли були з виставки — тодішній міністр культури особисто наказав зняти, назвавши це поп-артом (сміється - ред.). То був колаж, але міністру видалося на поп-арт, ну, то я мусів на виставку привезти перший варіант”.

Потім художник зробив ще одну копію картини. Тому узагалі є три ”Ягнятка”: одна картина вдома у Микити, одна у доньки і одна в музеї Бокшая – саме ота, фактурна.

“З Іваном Хромиком я тримав зв'язок до самої його смерті, потім ще із його ріднею довго спілкувалися, – вів далі художник. – Коли він помер, я подарував рідним той ескіз, який написав колись із діда в його хаті. Приїхав якось за роки по тому до них додому, дивлюся – ескіз висить на стіні, біля нього — лампа, і він затулений газетою. Ганьбився запитати, чому. Думаю, може, не подобається людям, але з поваги не викидають. А потім таки сказали, чому ескіз затулений “новинкою”. “Та не треба, щоби йому лампа в очі світила, – сказала баба. – Най собі спокійно спочиває!” Я був вражений!

Свого часу ця картина зробила фурор на моїй персональній виставці в Москві. Люди підходили, довго дивилися, казали: “Смотрите на овец, ведь у него они на картине общаются!” Там справді композиційно виглядає за моєю задумкою так, що вівця, яка вже окотилася, із сумом, наче співчуває, дивиться на цімборку (подружку - ред.), яка ще народжує.

Словом, цю картину після виставки в Москві закупило серед інших Міністерство культури. Але мені тоді так жаль стало, аби її віддали в якийсь руський музей — бо я ж малював для свого народу! І завдяки особистим зв'язкам в Міністерстві вдалося її переоформити у фонди музею Бокшая в Ужгороді. З того часу, з 70-х років, вона тут. Час від часу її виставляють в експозиції — і я досі радію, коли бачу, як люди подовгу стоять біля картини.

Інколи в ній бачать Народженого Божественного — і це теж правда, бо процес появи нового життя — це гармонія, таїнство, дане Богом на землі. Я радий, що зміг це відтворити у своїй картині.

Тим більш символічно, що ми фотографуємося в рамках музейної акції саме біля цієї картини — в Різдвяні святки, коли люди на Закарпатті вітаються: “Христос Раждається! – Славімо Його!”

Тому будете в Ужгороді — обов'язково загляньте до художнього музею Бокшая. Там можна зустрітися з Таїною народження.

ЗАПОРІЖЖЯ: "МЕЧ ПРОРОКА" АБО СХІДНА ШАБЛЯ "ЗУЛЬФІКАР"

Запорізькі журналісти вирушили селфитися до приватного Музею історії зброї. До нашої компанії попросили приєднатися відомого запорізького краєзнавця, креативного директора Музею Романа Акбаша.

"У цьому музеї знаходяться експонати, які представляють еволюцію зброї від кам'яного віку і до нинішніх подій на Сході України. Тут зібрані всі епохи, практично з усіх континентів. Музей створений в 2004 році, тобто цьогоріч відзначає ювілей", – каже Акбаш.

Засновником музею є Віталій Григорович Шлайфер. Саме його приватна збірка поклала початок колекції. Шлайфер збирав зброю з дитинства. Все почалося зі звичайних рогаток. До слова, першу з них удосконалили – вона оснащена діючим оптичним прицілом. Зберігається в музеї донині. Аналогів цьому експонату не знайти у жодному музеї світу.

Запорізький Музей історії зброї вважається одним із кращих у Європі. Сьогодні в його колекції налічується близько 4000 експонатів. Один із них – "Меч Пророка".

Шабля із дамаської сталі з позолотою колись належала легендарному англійському розвіднику Томасу Едварду Лоуренсу, також відомому як Лоуренс Аравійський. Британський підданий піднімав в Аравії повстання арабів проти Османської імперії. За однією з версій, шаблю Лоуренсу подарував його друг шейх.

Зброя датується XVII століттям.

Співробітники музею кажуть, що такі шаблі називали "Зульфікар", що означає "Меч Пророка". За легендою, у Пророка Мохаммеда був меч із двома клинками. Імовірно, він виглядав саме так.

До запорізького музею шабля потрапила від американського колекціонера-мільярдера Ентоні Тірі. Шлайфер купив її на аукціоні в 2008 році.

МИКОЛАЇВ: ІНТЕРАКТИВНА ЗАЛІЗНИЦЯ

У Миколаївському обласному краєзнавчому музеї «Старофлотські казарми» виставлено унікальний експонат – інтерактивну композицію "Світ в мініатюрі: Миколаїв залізничний". Керівником проекту, його ідейним натхненником є миколаївський краєзнавець, колекціонер Андрій Шинкаренко. В основу виставки лягла його приватна колекція, зібрана за понад 30 років. Долучилися і колеги-колекціонери. В результаті приблизна вартість моделей колекції сягає понад мільйон гривень. Адже одна модель коштує у середньому 200 євро. Залізничний моделізм вважається одним із найдорожчих у світі.

Виставка інтерактивна. На неї приходять не лише подивитися, а й самим стати учасником процесу. Вона створена за принципами найбільшого макета залізниці в світі – «Wonderland» в Гамбурзі (Німеччина), де побував Шинкаренко зі своїми однодумцями. Тоді й виникла мрія зробити щось подібне у Миколаєві.

Ще хлопчиком Андрій почав збирати колекцію дитячих залізниць. Першу таку йому подарував батько, і він захопився колекціонуванням цих своєрідних іграшок. Де тільки бував – купував нову, своєму сину теж намагався прищепити цей інтерес. За багато років виникла величезна колекція, яку не можливо було зберігати у міській квартирі. Виникла ідея виставити її в музеї; дирекція підтримала. Причому це не просто окремі моделі, а цілісний проект, який асоціюється з макетом міста Миколаєва.

«Ми запланували це як місто нашої мрії. Це Dreamcity схоже на Миколаїв у мініатюрі. Тут ми прагнули відзначити основні інфраструктурні моменти залізниці: є депо з діючими тепловозом та паровозом, вугільний склад для їх заправки. Ось, наприклад, місток, по якому ходить трамвай. У нас теж на Малій Морській є подібний. Ось розкинувся наш приватний сектор із садами, теплицями, магазинчиками, ресторанами. Не забули і про промислову зону, в якій зробили шахту, механічний завод і луна-парк для відпочинку. Ось залізничний вокзал, щоправда, ми його бачимо не таким, як зараз, а красивим, ошатним. Хочеться, щоб місто змінювалося, щоб у ньому було цікавіше жити.

Особливо в захопленні діти. Один хлопчик навіть сказав після відвідування виставки: «Я бачив рай»! Це найкраща нагорода за нашу працю!» – розповідає Шинкаренко.

Проект благодійний, жодної копійки її організатори не отримують.

ЖИТОМИР: ЗУБР ІЗ ПОЛІСЬКИХ ЛІСІВ

Занесений до Червоної книги зубр колись був звичним мешканцем поліських лісів. Нині побачити таксидермічну скульптуру цієї тварини можна у Житомирському обласному краєзнавчому музеї.

Як розповів в.о. директора музею Микола Весельський, цьогоріч виповнюється рівно 100 років із того часу, як зубр потрапив до музею.

«Зубри – парнокопитні тварини, які ще до Х століття мешкали на території Європи. Але на межі XVIIІ-XIX століть дика популяція зубра зникла», – зауважив Весельський.

Щодо музейної самиці зубра, то вона має житомирське походження. Серед дослідників тривали дискусії про історію експонату, утім за допомогою інвентарної книги початку ХХ століття все ж вдалося дійти одностайності.

Тварина жила на початку ХХ століття у вольєрі лісового парку «Пилявин» графа Юзефа Потоцького у Новоград-Волинському районі. Загалом там утримувалося понад 20 зубрів. Якось туди приїхав затятий мисливець – дворянин Федір Нірод із села Левків, що під Житомиром. Він уполював самицю і вирішив зберегти її, виготовивши таксидермічну скульптуру.

У 1919 році, коли майно знатних і багатих людей націоналізували, зубра із маєтку Нірода перевезли возом до Житомира. Так він оселився у краєзнавчому музеї.

Микола Весельський розповів про цікаві факти, що є у давніх літературних джерелах. Відомо, що у Галицько-Волинському князівстві під час одного зі святкувань серед наїдків було аж 60 зубрів. Можна уявити, як багато тоді було в лісах цих тварин!

Окрім самиці зубра у природничій колекції краєзнавчого музею є ще понад 12,5 тисячі експонатів, багато з яких досі зберігаються у фондах.

ЛЬВІВ: ГАСОВА ЛАМПА, ЯКА ПІДКОРИЛА СВІТ

У львівській аптеці-музеї “Під чорним орлом” зберігається понад три тисячі експонатів, пов`язаних зі становленням та розвитком фармацевтичної справи. Але найбільш цікавий для історії міста Лева, і навіть для світової історії, — копія.

Це — копія першої у світі гасової лампи, винайденої львівськими аптекарями Яном Зегом та Ігнатієм Лукасевичем. Лампа була вперше запалена в їхній аптеці у 1853 році.

Винаходу передувала чимала праця. Зокрема, аптекарям спочатку спало на думку замінити в лампах олію на щось ефективніше. Вони поставили на нафту, яку на той час знайшли в регіоні. Розробили методику дистиляції й очищення і застосували нафту як пальне для освітлення.

Гасові лампи дуже швидко набрали популярності. Вже за чотири місяці потому хірург львівського міського госпіталю Загорський зробив першу нічну операцію, використовуючи нові освітлювачі в операційній. Згодом гасова лампа почала тріумфальну ходу Європою та світом, яка тривала, допоки не з’явилася електрика.

У залах аптеки-музею можна також побачити амфори ХІV століття, в яких зберігали настоянки, розчини лугу, кислоти, керамічний посуд для зберігання і відпуску мінеральної води, ступи всіх розмірів, у яких готували ліки, ваги та касові апарати.

СУМИ: КАБІНЕТ СУМСЬКОЇ ЗЕМСЬКОЇ УПРАВИ

Доторкнутися до клавіш друкарської машинки, якій більш як сто років, а також відчути атмосферу, що панувала тут століття тому, кореспондентові Укрінформу вдалося завдяки селфі у Сумському краєзнавчому музеї. Саме тут у рамках відзначення 100-річчя Української революції була відкрита виставка-інсталяція «Події Української революції 1917-1921 рр. на Сумщині».

Окремий експозиційний комплекс відтворює інтер’єр кабінету гласного Сумської земської управи, в стінах якої в листопаді 1917 року була визнана влада Української Центральної Ради.

Тут все нагадує про ті часи – і листок у друкарській машинці, і меблі, і фото на стінах.

Як розповідає вчений секретар музею Віра Іванова, з моменту появи у центрі Сум земської управи за понад 100 років багато змінилося. Тепер у його стінах – обласний краєзнавчий музей. Тут дбайливо ставляться до історії краю, в тому числі й зберігаючи пам’ять про першоджерело свого походження.

Наразі в музеї зберігається майже 49 тисяч оригінальних експонатів. Представлені в стаціонарних експозиціях та на виставках музею, вони знайомлять відвідувачів з природою, історією Сумщини, її духовною і матеріальною культурою.

Селфилися Тетяна Когутич, Ольга Звонарьова, Алла Мірошниченко, Ірина Чириця, Нінель Кисілевська, Сергій Ханін. Укрінформ