Володимир Микита, академік, закарпатський художник

Сьогодні знаменитому художнику — 88 років. 1 лютого — це день, коли у нього не змовкають телефони, до майстерні юрбами ходять друзі, знайомі колеги, учні, аби привітати Майстра з Днем його народження.

Ми ж зустрілися із Володимиром Микитою напередодні, аби нині привітати його цим інтерв'ю. Розмовляли про вічні теми — з ким ще про них розмовляти, як не з такою людиною? Тільки таким у нашому, на перший погляд, божевільному світі, і є сенс ставити ці “дитячі” питання: що таке любов? Бог? шлях? дружба? слава? добро і зло?

ЗИМА НАЙКРАЩА В ГОРАХ, ЯК Я ЛЮБИВ ТІ ЗИМИ!

- Володимире Васильовичу, цьогоріч зима — як ніколи, снігу багато, мороз, що для Закарпаття в останні роки дивина. Схожа нині зима на зиму вашого дитинства?

- Вона гарна цьогоріч, але все ж не така: снігу тоді було не до порівняння більше! Як ми любили дітьми в ньому гратися! Моїм улюбленим видом катання були все ж не санки, а корчолі (ковзани — авт.). Тоді в Ракошині (долинне село на Закарпатті — авт.) було багато заплав біля річки, і дорога в полі замерзала — кататися можна було багато де. Я дуже добре вправлявся на корчолях, інших дітей вчив. Навіть потім, у Мукачеві, коли в гімназії вчився. Зараз уже чи не 20 років, як не було на Різдво снігу, — або мжичка, або сльота, сиро, болото... Але з іншого боку, враховуючи мій вік, то це й на краще — бо у 88 ходьба, знаєте, не така динамічна, як у 20 років. Тому я теплим зимам зараз і радію.

Але сніг люблю і любив завжди, а надто в горах. Я провів прекрасні зими в горах, часто їздив туди на творчі вилазки з мольбертом, дуже любив робити це узимку.

- Чому? Через засніжені пейзажі?

- Не тільки. Так, у горах завжди красивіше, ніж у нас — там нема сльоти, сніги і морози постійно серйозні. Але я їздив не тільки тому. 

Розумієте, коли зима, то сільські люди сидять удома: або прядуть, або тчуть, або майструють щось, у них є час, аби поспілкуватися. Тоді ти вивчаєш психологію горян, фіглярство, робиш зарисовки... Насичуєш себе і творчо, і духовно. Я пам'ятаю, як прядильниці мали колись дуже добрий такий сохтаж (звичай — ред.) — проводжати зиму. Вони так файно співали, для мене то було задоволення дуже велике! По суті, при такому спілкуванні у мене й фігуративні композиції в думках одразу виникали, а потім ставали відомими картинами.

- Згадую картину “Ягнятко”, про яку ви нещодавно розказували перед Днем селфі в музеї, ідея ж зародилася так само взимку, в горах.

- Так, узимку, в горах. А ще в такий час любив присілками ходити пішки — тиша і краса неймовірна! Уже не був у такій ситуації років десять, уявіть собі. Востаннє їздили із світлої пам'яті Золтаном Мичкою (закарпатський художник — авт.), він був моїм другом по духу і багатократним компаньйоном на етюдах. У ті часи мої поїздки вже були короткі, бо дружина була лежача понад 10 років, я її доглядав. То я домовлявся з кимось на тиждень, і ми їхали, ходили і творили. З останньої поїздки привіз тематику зсувів, якраз були в Буківцях, Міжгірщина. А ще — соціальну тему заробітчанства, тоді ж написалася картина “Усіма залишена”, про стару жінку, яка була сама вдома, бо усі рідні по заробітках. Також “Кошара” - звідти, з тої останньої поїздки.

РІДКО ЗАРАЗ МОЖУ ЗНАЙТИ КОГОСЬ, АБИ ДОВІРИТИСЯ У БЕСІДІ

- Якщо дивитися на світ з висоти ваших літ, яким він видається?

- Досить печальним, знаєте. Світ міняється з шаленою швидкістю, але я б не сказав, що на краще. Нібито нові технології приходять, то нібито мало би бути дуже корисно для життя та для комфорту, але водночас втрачається гармонія з природою, з тваринами, з космосом.

Люди інші зараз, не такі, як раніше.

- У чому та різниця?

- Брехливі. Дуже зрідка можна знайти тепер когось, аби довіритися у бесіді. Або ще — коли людина розкривається, часто тобі це неприємно, бо бачиш її нутро. Отака якась духовна деградація пішла, і вона не тільки у нас, це повсюдно! Знаєте, у 1989-му році я намалював образ “Вік Антихриста” — такий абстрагований, і намалював його не просто так, у Біблійних одкровеннях згадується, що саме XXI століття буде віком Антихриста. По суті, так воно і є. Подивіться, який світ напружений — вздовж і впоперек, він на грані війни. А ще у мене не зникає відчуття, що той Антихрист таки існує у плоті на Землі, в одній великій державі.

- Нашого сусіда маєте на увазі?

- Так. Звідти чекати якихось позитивних змін навіть і в думці нема! Тим паче, що це нащадки Чингісхана, їх заспокоїти не можна, цілий світ їх боїться! А по-друге, аналізую новини і бачу, що Бог нас карає, бо від таких катаклізмів, як останнім часом відбуваються, страшно! Коли планета у такому напруженні, то війна може й не статися, знаєте, бо нікому буде... Тому мені здається, що нам усім варто зараз глибоко осмислити дальший свій шлях, і бути готовим до всяких випадків. Я від майбутнього радості небагато чекаю.

- Часто думаєте про те, як воно буде?

- Думаю. І теж не розумію діянь людських. Ми плануємо те, що безумне само по собі: мене смішить, що люди стільки коштів вкладають у те, аби колонізувати Марс. Це величезні капітали, мільярди доларів. Чому б оці гроші не вкласти для того, аби врятувати нашу планету зараз? Мудрості немає.

Я маю правнуків і дуже за них журюся. Це люди, абсолютно не пов'язанні з життєвими процесами навколо. Вони хоч колись корову погладили? Контакту з природою нема, вони не хочуть знати, як з'являється з квітки плід, вони купують його у магазині. Людина віддаляється повністю від живого оточення, природи, тваринного світу. А це катастрофа.

МИНУЛЕ КОЖЕН РОБИТЬ СОБІ САМ, Я СВОЇМ ЗАДОВОЛЕНИЙ

- А чи задоволені ви тим минулим, яке у вас було, тією епохою, у якій випало жити?

- Минуле кожного залежить від стилю життя самого чоловіка. Своє життя людина сама собі будує. У мене є світоглядна система, я її притримуюся, тому у мене було те минуле, яке я собі сам зробив. Були ситуації життєві дуже складні, я з них терпеливо вибирався і скаржитися не маю права ні на кого. Якщо щось було не так, то лише я в тому і винен.

Кажуть, що до висот веде тернистий шлях. У мене він був тернистий. Я ніколи не любив підтримки— з дитинства і дотепер. Після війни в художньому училищі з дому навіть сала не брав. Розвантажував вагони з вугіллям, стінгазети малював, заробляв, як тільки міг, навіть грав в оркестрі по сільських клубах, відбивав ритм на ложках.

Зате завжди любив красивих дівчат, дружив одночасно з декількома. Ерделі, в дворі якого я працював, якось завважив: “Мітейку, а то хто вас там чекає?” - “То дівчата, що я з ними дружу.” — “Чекайте, як: із чотирма одразу?” — “Ні, кажу, то ще п'ятої нема”.

Усі ті дівчата були з гарних інтелігентських сімей, але одружився я, зрештою, на круглій сироті. То був свідомий вибір, один із найправильніших у моєму житті. Ми з дружиною починали з хати без меблів, а разом надбали усе, що нині є. Ми прожили унікальне життя!

ДРУЖИНИ НЕМА ВЖЕ КІЛЬКА РОКІВ, АЛЕ Я НАВІТЬ У ДУМЦІ НЕ МАВ ЗНЯТИ ОБРУЧКУ!

- Вашої дружини нема кілька років уже, а у вас на пальці завжди обручка. Давно хотілося спитати: ви носите її в пам'ять про неї?

- Я навіть у думці би не мав ото зняти! Вона заслужила!

- Що вона для вас означає, ця обручка?

- Я ж вінчався! Таємно, у Неліпині нас повінчав отець Бокотей, який тоді щойно повернувся із заслання (художник на мить замовкає, йому на очі навертається сльоза — авт.). А в останні роки дружина хворіла, я її доглядав, обслуговував. Це не якась собі похвала, ні, бо вона за свою відданість і любов до мене заслуговувала у стократ більше! На що вона була здатна, на яку пожертву — то щось неймовірне! Вона для мене була музою, дружиною, радником, товаришем, підтримкою... Усім! Були такі моменти, коли ми залишалися зовсім без грошей. Мене тоді якраз виключили зі спілки. Я мав 5 рублів у кишені, приходжу, розчавлений, додому, й кажу: “Іду в гори мальовати!” Вона дає мені шматок солонини, і каже: “Їдь і не журися, тут усе буде в порядку”. Дружина тоді в декреті була — якраз друга донька народилася, то вона вночі шила бюстгальтери, здавала на швейну, і з того жили. А я собі пішов у гори малювати, там у людей щось заробив, аби прохарчуватися, а за 10 днів намалював багато робіт. Потім стало легше. А вона терпеливо чекала, ніколи не падала духом. Ми в гармонії були все життя. 

- Можливо, вас це образить — але не можу не спитати... Про художників, митців, загалом, творчих людей іде така слава, що з них погані сім’янини, мовляв, усе життя крутять романи. А тут — ваш досвід. Якось не вписується в звичну картину...

- Так, згоден, не вписується. Ми з дружиною завжди були інакші на фоні моїх колег. Але щоб ви знали, колеги мою жінку обожнювали! Хто лише не приїжджав, навіть знаменитості з інших країн, критики, художники, відомі люди — я через наш стиль життя і свою дружину мав у них великий авторитет! Бо це було для них незвично. Ні, не так, скажу інакше: їх вражало, що І ТАК можна.

- Якось ми логічно підійшли до питання, яке хотіла вам поставити: що таке любов?

- Найвище, що може бути. То божественна суть! Це вже ти святий, коли любиш! Я зараз не лише про любов до жінки! Треба уміти любити всіх. Не дай Бог, аби чоловік страчав потребу любити! Я був у ситуаціях в житті, коли знайомі люди мене знищували. Різні причини, найчастіше — творча заздрість. А я їм зла ніколи не бажав. І не сварився. Ні з ким. Це треба уміти.

ЯК НЕ ПОКЛОНЯТИСЯ НАРОДУ, ЩО ВІКАМИ ТАК ЗБЕРІГ СВОЮ КУЛЬТУРУ?

- Одна із закарпатських мистецтвознавиць — Оксана Гаврош — недавно в коментарі назвала вас “художником свого народу”, навіть “художником своєї хати”. Вас справді оточують речі з батьківської хати, того побуту, якого вже нема в середовищі сучасних закарпатців... Скажіть, що для вас значить народ, тут, певно, уточню — закарпатці, яких ви оспівуєте на своїх полотнах?

- То генетика. Кожен народ має свою основу, глибінь. Наш закарпатський народ пройшов дуже тяжкі періоди, уявіть собі, віками при різних державах жили, своєї не маючи, але як зберегли свою культуру! Не стерлися з лиця землі! А чому? Тому що вони не протистояли, але терпеливо перенесли усі ці чужинські влади. І зберегли свою мову, писемність, пісні, мудрість, побут, звичаї, традиції... І коли я — нащадок тих знаменитих людей, скажіть, ну як мені їх не поважати і не вклонитися?! Я горджуся тим, що я — русин, і страшно люблю свій народ. Він терпеливий, ґаздівний, роботящий і чесний. А ще — миролюбивий! Злоби нема ні зі словаками, ані з румунами, мадярами, циганами... От за це я його люблю!

- Якби вас зараз попросити заплющити очі й уявити якусь свою роботу, то яка саме з них стане перед очі?

- Я зараз думаю про нашу з вами розмову, тому сконцентрований на іншому — не уявлю. Але скажу, що якби взявся перебрати в думках роботи, то кожну згадаю. У кожній роботі я виклався до абсолютности! Навіть у маленькому етюді. Через те всі вони мають потужну енергетику, я вам якось розповідав, що біля моїх картин люди виліковувалися. Буває так, що на одному диханні твориш. Буває, пишу кілька днів, буває, тижнями не можу закінчити композицію... Але отой імпульс стараюся залишити в кожній роботі.

- Хто ваш перший критик сьогодні?

- Раніше це, звісно, була дружина. Зараз донька, та, котра живе в Ужгороді. Діти мають дуже добрий смак, ніколи не помиляються з порадами. Коли Оніка каже, няньку там щось не так — вона права. Я слухаюся їхніх порад. Доньки обидві дуже гарно малювали, але мистецтво — то не жіноча робота, я не торував їм шлях у мистецтві. Але вони обидві нині творчі люди. 

Оніка (молодша донька — авт.) вишиває унікальні речі, вона хореограф, так танцює - просто неймовірно! Старша донька, Олена, мистецтвознавець відома. Я пишаюся ними.

- Кажуть, людина живе вічно — у своїх дітях. Погодитесь?

- Погоджуся. Але з одним уточненням. У мене не двоє дітей, їх багато, бо свої полотна також називаю дітьми. Кожна моя робота — то моя дитина. Деколи вже з гумором про це кажу, що навіть не знаю, хто більше мої діти — дівчата чи картини. Бо діти робляться в любові, це приємна робота, погодьтеся. А картини іноді потом і кров'ю виливаються з тебе. А дорожче завжди те, що важче дається. У мене багато було трафунків, коли просив чиновників повернути з Третьяковки роботи до Ужгорода, коли колекціонери не розуміли, чому я не продаю роботи, знамениті колекціонери, до яких мріяли потрапити більшість моїх колег. Я їм щиро пояснював, що не можу продати роботи в колекцію до Європи, бо хочу хоч іноді бачити своїх дітей, а як це буде можливо в Мюнхені?

НІКОЛИ НЕ МАВ ЗІРКОВОЇ ХВОРОБИ

- Про художників кажуть, що це, насамперед, люди свободи. Що для вас свобода? Ви мали за життя її, оцю знамениту свободу?

- Для мене як для художника свобода — це свобода від чийогось впливу, це шлях до себе, пошуки самого себе. По суті, те, наскільки творець вважає себе свобідним — це одне діло, але ж усе залежить від того, як він будував свою свободу. У мій час усі були залежні від соцреалізму. Одне діло, що кажеш: я — вільний, а друге, що насправді ти творив те, чого вимагала партія. У всякому разі, свобода міряється внутрішнім мірилом.

- Чи досягли ви у своїй творчості того, що хотіли?

- Ніколи ще в житті не мав такого відчуття. Навіть попри те, що мені нині 88 років. Ніколи ще не було у мене відчуття, що я взяв вершину, досяг мети. Творчість — це коли людина хоче досягнути істини. А вона недосяжна. Але треба йти до неї, пізнавати по частинах і добиратися вище, хто наскільки може. Що це означає в житті? Творити без фальші. Згадую Ейнштейнове “Все у світі відносно”. Так от, іноді тебе восхваляють, ранги присвоюють, честь віддають, осанну співають, а ти дивишся на це і щоразу думаєш: “Господи, за що, коли я так далеко від того, чого хотів досягти?!” У такі моменти думаєш, що це фальш.

- Ну, зазвичай цим гордяться. Ба, навіть зірковою хворою хворіють... Зізнайтеся, у вас вона була?

- Ніколи. Мені завжди видавалося, що всі колеги малюють краще за мене, і що я так ніколи не зможу, навіть якби захотів. Але мушу тут сказати, що мені завжди дуже приємно, коли мої роботи людям припадають до душі. Якщо їх чіпляють мої роботи, значить, частину завдання я виконав, певної висоти таки досяг.

ДЕВАЛЬВОВАНІ ДЕРЖАВНІ ЗВАННЯ ХУДОЖНИКУ НЕ ПОТРІБНІ

- Хай би там як зневажливо ви не говорили про відзнаки, але вони йдуть доважком до слави, і вони все-таки у вас є: академік, заслужений, народний художник України...

- Будете здивовані, але нема. Я здав минулого року усі свої посвідки та документи - на звання заслуженого і народного художника України. Вони майже рік уже лежать в обласній спілці художників. Не знаю, чи їх уже передали в Адміністрацію Президента. Але заяву вам зараз про це хочу зробити — нехай знають!

- Але чому ви їх здали?

- Тому що нині ці звання повністю девальвовані, вони не мають ніякої цінності, їх може отримати будь-хто — незалежно від того, як і що він пише. Тому я противник таких звань. Здевальвованих звань від держави художнику не потрібно.

- Скажу, що трохи вибили ви мене з рівноваги своїм зізнанням... Бо я хотіла спитати про те, що от іменем народних художників зазвичай називають вулиці, сквери та площі — то яку б місцину для цього в Ужгороді, наприклад, ви обрали?

- Я навіть ніколи про таке не думав. Для мене то і не надто важливо, знаєте. Для мене важливо, аби ті речі, які я залишив для свого народу, люди бачили, аби вони не лежали у фондах музею і їх час від часу виносили на виставки, чи десь у мене на горищі. Я зараз працюю над формуванням великої експозиції в Мукачівському замку Паланок. Мені віддали для постійної експозиції там 9 кімнат, потрохи вже перевозимо роботи, компонуємо картини. Я переробив для цього експозицію у власному музеї у себе вдома, біля майстерні — там часто маю екскурсії, але доступ до домашнього музею не такий широкий, як мені хотілося б. Паланок же відвідує маса людей, щоправда, я журився на початку над цим задумом, що це люди, здебільшого, приїжджі, з інших регіонів. Мені дуже хотілося оформити такий музей в Ужгороді (тут студенти Академії мистецтва, колеги-художники), і були навіть певні домовленості з міською владою Ужгорода, але вони залишилися невиконаними обіцянками, тому, зрештою, ми робимо зараз цю постійну експозицію в Мукачеві. Відкриття виставки заплановане на весну.

- Ну і щоби поставити крапку в цій частині розмови, скажіть, що таке слава? Це крила, вершина чи, навпаки, тягар?

- Ну, яка слава може бути в сучасних художників після того, що було в минулому, наприклад, у часи Відродження?! Колись мені випала нагода, і я потрапив до Рима, побачив шедеври художників Відродження — мені мову відняло, після тої поїздки два місяці пензлика не брав до рук! Я тоді зрозумів, що досягнути їхнього рівня неможливо! Бо то не вони малювали, а Святий Дух їхніми руками. То на грані можливого! А вони тоді просто працювали — ось парадокс! — вони ні про яку славу не думали! Ось така буде відповідь на ваше питання.

ШКОДУЮ, ЩО МАЛО НАПИСАВ

- Ви — віруюча, церковна людина... Скажіть, що таке Бог? Як ви його відчуваєте у своєму житті?

- Я відчуваю Бога постійно і всюди — навіть у маленькому листочку, у квіточці. Маю переконання, що все наше оточення — то є Бог. Тому я без Нього не буваю. Це моє трактування, тому бути фальшивим десь у якійсь деталі — це вже гріх. І ще — ми там вище з вами говорили про любов. Так от, вона має наповнювати весь простір вздовж і впоперек, не сміє бути місця ненависті. Так, є багато зла, є злі люди, але для чого їх ненавидіти? Їх треба жаліти, бо вони уже дуже нещасні — тим, що злі. Вони уже покарані. Мене часто питали, чому я не критикую бездарність, пояснював, що нема чого критикувати, бо у нього нема таланту, він уже й так покараний, нащо мені ще раз робити йому боляче?

- А чи є в житті таке, що ви не зробили і шкодуєте про це?

- Шкодую, що мало написав. Правду кажучи, я завжди не мав на творчість стільки часу, скільки хотілося б — була робота у спілці, виставки, поїздки в пошуку талановитої молоді, робота із самодіяльними художниками... Це все заважало творчості, тому я часом навіть дивуюся, що встиг хоч те, що встиг. Але тішуся тим, що допоміг пробитися багатьом талановитим людям із районів області. Це добре, що вони зайняли свою нішу. Це добра плата за те, чого я так і не встиг.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака та з офіційного сайту Володимира Микити