Історія однієї родини ліквідатора

Він був на чергуванні в ніч, коли вибухнув реактор

Четвертий блок Чорнобильської АЕС вибухнув близько другої ночі 26 квітня 1986 року. Буквально за 10 хвилин після вибуху на місце НП прибули черговий караул пожежної частини ВПЧ-2 з охорони ЧАЕС, яким керував лейтенант Володимир Правик, і караул шостої воєнизованої пожежної частини Прип'яті, його очолював лейтенант Віктор Кібенок. За 14 днів вони померли в московській клініці з різницею в 10 хвилин один за одним.

З нагоди 33-ї річниці трагедії на ЧАЕС кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з рідними Віктора Кібенка.

ДИНАСТІЯ РЯТУВАЛЬНИКІВ

Двоюрідна сестра Віктора – поетеса Наталя Ненюк мешкала в селі Лелів, до трагедії на "атомній" працювала телефоністом у ВПЧ-2 з охорони Чорнобильської пожежної станції. З нею нас познайомили запорізькі рятувальники. Як виявилося, керівник прес-служби ДСНС в Запорізькій області Юлія Баришева була особисто знайома з батьками Вітора Кібенка і Наталею.

“Династія пожежних в нашій родині почалася з діда – Кузьми Архиповича Кібенка. Він почав працювати в Чорнобильській пожежній частині у 1945 році. Мій син – це вже четверте покоління", - каже Наталя.

Батько Віктора – Микола був майором пожежної служби і Віктор з дитинства мріяв піти його стопами. Родина мешкала в селі Іванків (в районі Прип'яті). Після школи він вступив до Черкаського пожежно-технічного училища МВС СРСР. Закінчивши його у 1984 році, отримав звання лейтенанта. Далі служив у пожежній частині Прип'яті.

“В ніч, коли вибухнув реактор, він був на чергуванні. Вночі подзвонили мамі і сказали, що аварія на АЕС і їй потрібно їхати одягати солдатів", - згадує сестра Віктора Тетяна, з якою нам також вдалося поговорити телефоном. Мама – Ірина Кібенок працювала санітаркою в лікарні Прип'яті.

Вже вранці рідні дізналися, що караули Кібенка і Правика прибули на місце НП першими, за лічені хвилини хлопці буквально просочилися радіацією. Спеціальним рейсом їх відправили до Москви, в шосту клінічну лікарню.

Через деякий час рідним Віктора Кібенка зателефонували з Москви і попросили приїхати, щоб здати кістковий мозок. У клініку, не роздумуючи, вилетіли батьки, сестра і вагітна дружина Віктора – Тетяна.

“Таню пустили до нього саму. Вона була в медичному халаті, а весь персонал заходив у палату в спеціальних захисних костюмах. Таня розмовляла з ним довго. Доктор Роберт Гейл сказав нам, що якщо хлопці переживуть 14 діб, то є шанси, що залишаться живими. Вони жили рівно 14 днів. Вночі 11 травня Віктор і Володя Правик померли... з різницею в 10 хвилин. За ними пішли й інші", - згадує Наталя Ненюк.

Ховали хлопців у свинцевих трунах. Перевезти тіла на батьківщину не дозволили, тому ховали в Москві. Під час похорону від рідних вимагали «не сильно плакати», щоб не привертати зайвої уваги. На прохання батьків відкрили труну Віктора, його мамі стало погано, на кладовищі почалася паніка, якою так боялася тодішня влада. Пізніше могили ліквідаторів залили 25-ма тоннами бетону, щоб радіація "не вирвалася" назовні.

За кілька днів після трагедії у дружини Віктора стався викидень. Льотчики, які перевозили ліквідаторів, померли від променевої хвороби, літак утилізували.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року за мужність і героїзм, проявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, лейтенанту внутрішньої служби Віктору Миколайовичу Кібенку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А 26 квітня 1996 року за виключну особисту мужність і самовідданість, високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, він був нагороджений відзнакою президента України — зіркою «За мужність» (посмертно).

У 1993 році в результаті хвороби (онкологія) помер батько Віктора, у жовтні 2017 – мама.

Рідні, ще поки живою була мати Віктора, зверталися до влади з проханням допомогти з перепохованням героя, повернути його останки до України. Втім, особливих надій не мали, адже могили були залиті товстим шаром бетону.

ЩО ОЗНАЧАЄ ЗАЛИШИТИСЯ БЕЗ БАТЬКІВЩИНИ

3 травня 1986 року жителів села Лелів, в якому мешкала сестра Віктора Наталя, евакуювали у Баришівський район Київської області. В селі мешкало 1233 людини.

“Житло тоді давали з прив'язкою до роботи. Я потрапила в райцентр, про існування якого навіть не знала тоді. Ніхто нічого не вибирав. Ми (переселенці – авт.) всюди, але у нас немає батьківщини. Ми розкидані, розірвані родові відносини. Усі коли-небудь приїжджають додому, де є знайомі чи рідні, а нам повернутися нікуди", - каже Наталя.

За шість років після трагедії вона все ж знайшла в собі сили і поїхала до рідного Леліва.

“На подвір'ї нашої хати стояла дитяча ванночка, в якій я купала свою дитину. В ній проріс кущ чистотілу. Все навколо зелене, квітуче і при цьому стоїть гробова тиша. Моторошно і страшно. Про наше село забули і про ліквідаторів теж забувають", - каже вона.

У 2013 році Наталя написала вірш "Реквієм", який присвятила своєму двоюрідному брату, у ньому є такі рядки:

"Буйной зеленью пахнет весна, звёзды ярче и ночи теплее, и плывёт во вселенной земля… ночью, 26 апреля".

Вже наприкінці розмови Наталя згадала, як у дитинстві жителі села розповідали історію про одного діда, який жив у селі Семиходи. На місці цього села пізніше побудували Прип'ять. Дід з Семиходів казав, що буде тут місто, але жити в ньому ніхто не буде...

Ольга Звонарьова, Запоріжжя