Музейні скарби: бандура, чернетка, самаритянка та авіадвигун

Родзинки музейних колекцій шукали кореспонденти Укрінформу

Торік наша неймовірна десятка музейних експонатів так сподобалася читачам, що ми вирішили продовжити традицію і напередодні Міжнародного дня музеїв попросили кореспондентів пошукати у різних регіонах України музейні цікавинки.

1.БЕРЕЖАНИ. БАНДУРА ІЗ ТАБОРУ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

Один з експонатів Бережанського краєзнавчого музею, що на Тернопільщині, дивує своєю історією, яка розпочалася майже 75 років тому в таборі військовополонених в Італії.

А розповів нам про це ще донедавна власник цього експонату, колекціонер живописних творів на козацьку тематику, збирач давніх українських музичних інструментів, співак та бандурист, уродженець Великобританії Мирон Постолан. Зі своїх понад 70, він уже 13 років живе в Україні, у селі Жуків Бережанського району, де з дружиною Оксаною створив етнографічну садибу, до якої часто навідуються туристи. Свого часу йому як збирачеві старовинних інструментів та бандуристу потрапила до рук бандура, яку виготовили в останні роки війни українці в одному з таборів для військовополонених у Ріміні (Італії).

Саме там таборові майстри створили цей музичний інструмент, з яким часто уособлюють Україну, - бандуру. Її корпус виготовлений із ящикових дощок, знайдених на території табору, а для струн використали шматки телефонного дроту.

Табірне начальство крізь пальці дивилося на те, що полонені українці таки змайстрували дорогий їхньому серцю музичний інструмент. І навіть не один, а кілька. Більше того, в різдвяний час узимку 1945-1946 років за колючим дротом навіть відбувся концерт, де спів українців супроводжувала гра на самотужки виготовлених бандурах…

До нашого часу у світі збереглося чотири бандури, виготовлених у таборі військовополонених у Ріміні. Три з них як музичні раритети зберігаються у різних приватних музеях США. А четверта – на Тернопільщині, у Бережанському краєзнавчому музеї. До її струн може торкнутися кожен.

2. ЧЕРНІГІВ. "ДЕРЕВО ЖИТТЯ" МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

Чернігівщина - край, багатий пам’ятками та предметами старовини, але сьогодні ми привертаємо увагу до унікального музейного експонату новітнього періоду. Він був виготовлений за спеціальним замовленням до відкриття в 1983 році літературної експозиції Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського.

Мова про так зване "Дерево життя" - декоративну монументально-просторову композицію, присвячену творчості Коцюбинського. Це - велетенська чотиригранна дерев’яна колона заввишки 10,5 м, яка проходить крізь усі три поверхи музею. На гранях шириною 2 м вирізьблені назви й художні образи героїв усіх творів Коцюбинського. Колона виготовлена з сосни й оброблена вишневим клеєм. Подібної скульптури, кажуть музейники, немає не тільки в Україні, а й у світі.

Автор унікальної роботи - давно покійний український художник-монументаліст і живописець, заслужений діяч мистецтв України Валентин Задорожний. Героїв творів Коцюбинського він зобразив у своїй оригінальній манері різьби по дереву й у народному стилі.

У центрі композиції (частині, яку можна бачити на другому поверсі), зображена жінка-мати, якої у творах Коцюбинського, кажуть, немає. Фахівці зазначають, що таким чином Задорожний, який за життя був також іконописцем і шанував Богородицю як берегиню й заступницю, завуалював образ Божої матері з маленьким Ісусом.

- У радянські часи ніякої Богоматері на таких роботах розміщувати не можна було. Та до нас приходили священики й казали, що це не просто жінка з дитиною, а образ Божої матері. Художник, який її зобразив, був дуже сміливою людиною і зумів так приховати ікону, щоб партійні функціонери не змогли її помітити чи розгледіти", - прокоментувала зображення заступник директора музею Наталія Коцюбинська.

У грандіозної скульптури, про яку розповідаємо, є одна особливість: на першому поверсі музею її помічають далеко не всі відвідувачі. Це тому, що в тому холі завжди експонуються яскраві виставки мистецьких робіт. Вони першими впадають в очі, і різьблена колона залишається ніби "в тіні". А от на другому чи третьому поверхах музею не побачити її просто неможливо. Вона там - центральна й велична окраса експозиції.

Два роки тому скульптуру було внесено до Книги рекордів України як найбільшу монументально-просторову композицію з дерева, присвячену творчості Михайла Коцюбинського. Керівництву музею вручили відповідний сертифікат.

Тож коли будете в Чернігові, не забудьте завітати до музею-заповідника письменника й помилуватися цією роботою.

3.ХАРКІВ. ВІДНАЙДЕНИЙ РУКОПИС МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Віднайдений в архіві рукопис харків’янина, відомого українського письменника Миколи Хвильового виставлено в Харківському літературному музеї, що біля станції метро "Пушкінська” в центрі міста.

Про це кореспонденту Укрінформу розповіла старший науковий співробітник музею Марина Куценко.

"Цей експонат, обсягом всього 10 рукописних сторінок — це тези чернетки статті Миколи Хвильового "Революція і мистецтво", написані, за деякими даними, у 1923 році", - зазначила Марина Куценко.

...Судячи з рукопису, автор, член творчого об’єднання "Гарт" і - пізніше — засновник творчого об’єднання пролетарських письменників ВАПЛІТЕ, вже тоді підтримував політику українізації літературного процесу і в своїх памфлетах виступав проти русифікації під гаслом "Геть від Москви!".

Хвильовий у своєму рукописі аналізує причини відсталості пролетарського мистецтва в Росії, він пов'язує це з пригніченням націй і, в той же час, констатує більш передову фазу розвитку такого мистецтва в Україні.

За словами Марини Куценко, експонат має свою історію.

"Рукописну чернетку знайдено в архіві відомого харків'янина, літератора 20-х років Івана Дніпровського. Для встановлення авторства ми звернулися до наукових співробітників Інституту української літератури (Київ) і отримали підтвердження, що почерк збігається з іншими зразками почерку Миколи Хвильового", - пояснила Марина Куценко.

За її словами, експонат виставлений на огляд в межах заходів, присвячених пам'яті Миколи Хвильового: "В архіві Івана Дніпровського, де знайдений рукопис Миколи Хвильового, зберігаються матеріали, що розповідають і про інших літераторів-земляків: книги з автографами, зокрема й Миколи Хвильового, рукописи, фотографії, документи того періоду".

Харківський літературний музей заснований у 1988 році. Сьогодні в його фонді - до 40 тисяч експонатів, що відтворюють картину літературного процесу в Харкові. Ця колекція має особливу цінність, адже в 1920-х на початку 30-х місто було осередком діяльності письменників періоду "Розстріляного Відродження".

4.ЗАПОРІЖЖЯ. ДВИГУН ДЛЯ “ІЛЛІ МУРОМЦЯ”

У Запоріжжі, в "Музеї техніки Богуслаєва" виставлено двигун, випущений в 1916 році.

За словами директора музею Олега Варяника, історія авіабудування починається з 1907 року. В Олександрівську (так до 1921 року називалося Запоріжжя — авт.) брати-купці Рафаель і Хацкель Мознаіми викупили земельну ділянку під будівництво заводу з виробництва сільськогосподарських механізмів. У 1915 році завод викупило петроградське відділення акціонерного товариства "ДЕКА". Воно збиралося налагодити виробництво авіаційних двигунів. У серпні 1916 року на підприємстві був випущений перший двигун - ДЕКА М-100. Він призначався для чотиримоторного бомбардувальника «Ілля Муромець», конструкції Ігоря Сікорського. Це найбільший бомбардувальник періоду Першої світової війни.

"У нашому музеї представлені два унікальні двигуни, які були випущені в 1910 - 1917 рр. - ДЕКА М-100 і більш потужний ДЕКА М-168. Перший ми знайшли в Новій Зеландії, другий - в Австрії", - розповів Олег Варяник.

Обидва двигуни пройшли реставрацію, але на них збереглися заводські таблички з вихідними даними, де чітко видно і назву заводу-виробника і номер. Наприклад, представлений в запорізькому музеї двигун ДЕКА М-100 - має четвертий серійний номер.

У 1917 році було знищено багато архівних справ. Відшукати інформацію про те, на які саме екземпляри літака «Ілля Муромець» були встановлені перші мотори «ДЕКА» і скільки їх всього випущено, зараз неможливо.

Запорожці кажуть, що коли б не революція, то завод ДЕКА став би одним із найпотужніших у Російській імперії.

"Музей техніки Богуслаєва" відкрився 20 жовтня 2012 року. В його експозиції понад 400 натурних експонатів: унікальна збірка авіаційних двигунів, відкрита експозиція військової техніки, колекції мотоциклів, самоварів, унікальної мисливської зброї.

5.ХЕРСОН. ДАВНІ МЕЧІ

У Херсонському краєзнавчому музеї у Ніч музеїв цьогоріч один із майданчиків присвятять мечам – відвідувачам розкажуть про історію цієї шляхетної зброї, від Античності до Середньовіччя.

Який зі старовинних мечів «крутіший» у музеї - важко сказати. Один із мечів, який є в експозиції - романського типу, його датують ХІІ – ХІІІ сторіччям, а зроблений він у Німеччині. Його загальна довжина 93 см, клинка – 77,5 см. На Херсонщині цей меч випадково знайшли у воді, на території Великого Потьомкінського острова. У 70-х роках ХХ сторіччя меч передав у музей херсонець. «Через територію Херсонщини проходив торговий шлях із варягів у греки і тут були давньоруські городища, зокрема, у Х-ХІІ століттях у нас існувало торгове місто Олешшя (не плутайте з містом Олешки). Тому така знахідка не дивує. Швидше за все, його або купили, або здобули у бою», - каже Тетяна Шандра, завідувач науково-експозиційного відділу історії краю краєзнавчого музею.

Це бойовий меч має клинок і просте руків’я. Проте якщо придивитися, то можна помітити напис, інкрустований сріблом – «S.NERENERENERENERENERE.S» (що означає «Спаситель. В ім’я того, що Спокутує. Спаситель»). Припускають, що це лицарський девіз.

Ще один меч – каролінгського типу, умовно датований Х сторіччям. Його також знайшли випадково, поблизу селища Антонівка (територія Херсонської міської ради). «У 1990 році відомий херсонський краєзнавець та колекціонер Леонід Ширяєв передав нам цей меч з нагоди 100-річчя музею», - розповіла Тетяна Шандра.

Такі мечі виготовляли у Західній Європі, їх ще називають мечами епохи вікінгів. Хоча виковували їх не вікінги, проте вони їх купляли і саме такі мечі знаходять у їх похованнях. Швидше за все, він міг потрапити на Херсонщину як воєнний трофей дружинника. До речі, давньоруським дружинникам мечі видавали з арсеналів у пожиттєве користування, і воїн не міг цей меч ні подарувати, ні лишити у спадок, його не клали у захоронення.

Звісно, у херсонському музеї представлені і скіфські мечі. У Ніч музеїв херсонцям покажуть акінак, який датований умовно V сторіччям до нашої ери і він зберігся непогано. Це типовий меч, їх було багато і з різними прикрасами. У цьому руків’я закінчується орлиним кігтем. Такі мечі дуже короткі – для близького бою. У цей період меч був важливою зброєю, але не основною, оскільки скіфи переважно були лучниками.

6.ЖИТОМИР. «ХРИСТОС І САМАРИТЯНКА» ЛУКИ ДЖОРДАНО

У Житомирському обласному краєзнавчому музеї зберігається оригінал картини «Христос і самаритянка», датований 1684 роком. Вона намальована олійними фарбами на полотні, а її автор – відомий художник XVII століття, представник неаполітанської школи живопису Лука Джордано.

«Це полотно – яскравий приклад італійського бароко в живописі XVII століття. До нашого музею картина потрапила у 1919-1920 роках із приватної колекції маєтку Ілінських-Стецьких. Її врятували під час пожежі у палаці в Романові (райцентр на Житомирщині – авт.), а потім після Жовтневої революції полотно конфіскували і передали нам. Цінність цієї картини полягає у тому, що вона підписана самим Джордано і датована 1684 роком. Саме на той період припадає розквіт таланту митця», - розповідає старший науковий співробітник художнього відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею Вікторія Винокурова.

За її словами, автора композиції ще називали Лука «Fa Presto» (той, що творить швидко), бо він швидко малював досить великі за розміром композиції та прикрашав розписами барокові храми й палаци Італії та Іспанії. Джордано також порівнювали з міфічним Протеєм за те, що міг імітувати манери живопису різних художників. Автор популярний завдяки відтворенню на полотні релігійних та міфічних образів.

Джерелом сюжету картини «Христос і самаритянка» є Євангеліє від Іоанна. Йдеться про те, що на шляху з Іудеї в Галілею Христос зупинився перепочити біля джерела «Криниця Якова». Місцева самаритянка здивувалася, коли подорожній попросив у неї води, адже знала про ворожнечу між іудеями та самаритянами.

«Робота показує невидимий рух рук. Христос простягає руку до самаритянки, ніби передаючи їй своє вчення. Вона пригортає свою руку до серця, приймаючи це вчення. Ми бачимо традиційний образ самаритянки, який відтворює красу тогочасних жінок. Христос одягнутий у червоний хітон, а це колір імператора. Його синій гіматій – символ чистоти та цнотливості. На дальньому плані – вежа, яка символізує сховище грішників. За спиною Христа апостоли, що слухають, як він спілкується із самаритянкою», - розповідає музейниця.

До слова, у залі італійського живопису XVII століття картина «Христос і самаритянка» найбільша, і це єдине полотно Джордано у краєзнавчому музеї.

7.ДНІПРО. АНАЛОЙ ОСТАННЬОЇ СІЧОВОЇ ЦЕРКВИ

На виставці Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького розміщено унікальний аналой із козацької церкви. Це різьблена підставка, на якій розгортали для читання в церкві Євангелії. Незабаром він переміститься на «почесне» місце у залі зібрань козацької доби, де для нього готують спеціальну скляну вітрину.

Як розповіла старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького Ірина Завалова, культова колекція дніпровського музею вважається однією з найдавніших і найбагатших. Тут збереглися унікальні реліквії, серед яких і аналой XVIII століття справжньої Січової церкви.

У кожній Січі обов’язково була церква, козаки, йдучи в походи, зверталися до своєї покровительки – Матері Божої Покрови, щоб та «покрила їх своїм омофором» і захистила. За легендою в одному з морських походів, козаки уповали на заступництво Божої Матері і та зробила їх невидимими для ворогів.

Врятована церковна реліквія - з Покровської церкви останньої Нової Січі, яка була зруйнована у 1775 році за наказом Катерини ІІ. Про неї писав академік Дмитро Яворницький. Зрозуміло, що Січі він уже не застав, але у 1880-х роках академік подорожував запорозькими землями колишніх Січей і в селі Покровському на Нікопольщині знайшов козацьку церкву. Насправді, туди козаки перенесли її разом зі своїми основними реліквіями, рятуючи від руйнування. У своїй книзі Дмитро Іванович описав, що аналой був яскраво зеленого кольору, на ньому були зображені фігури – з одного боку цар Олексій Михайлович і його сестра Софія, з іншого – козаки. Фігури козаків упізнавані й зараз - за характерними козацькими зачісками. А над ними – Божа Матір із розпростертим покровом.

«Насправді таких ікон в Україні збереглося не так багато. Кожен музей, у якому вони є, цим пишається. Їх можна побачити у Львівському, Одеському музеях. І що характерно, і царські особи, і козаки зображені там на рівних правах, у той час говорили ще про дружбу між ними та боже благословення Покрови», - зауважує Ірина Завалова.

Після того, як Дмитро Яворницький описав реліквію, аналой лишився на своєму місці.

У той час Духовна консисторія звернулася до Д. Яворницького, щоб той, як людина, що розуміється на цінностях, об’їздив церкви нашої губернії і вилучив звідти цінні експонати для музею.

«Ми маємо такий документ, він зберігається у четвертій залі музею. І це важливо ще й через те, що в деяких джерелах, які розповідають про академіка Яворницького, він постав як такий, що мало не силою забирав цінності з церков, крав у людей тощо. Насправді ми б хотіли спростувати ці міфи і маємо документальне підтвердження, що це було не так, що це було прохання самої Духовної консисторії», - пояснює науковець.

На той час, і про це писали до Яворницького його друзі-священики, церква була в жахливому стані стосовно реліквій. У тренді були новенькі, гарно написані ікони, позолота, а старі церковні речі викидали або ж палили. Священство само жалілося, що люди-невігласи знімають старовинні оклади з Євангелій, де є якась інкрустація, що старовинні унікальні документи припадають пилом, руйнуються, зберігаються в жахливих умовах. Більша частина тодішнього священства була малоосвіченою і не розуміла цінності тих документів і реліквій, та все ж і просто віддавати їх до музею не бажала, звідси виникали розмови про пограбування церков. Та все ж це було прохання частини самого духовенства, тож Дмитро Яворницький, узявши ті речі до музею, по суті врятував їх. Адже згодом антирелігійна політика радянського часу зруйнувала не тільки культові споруди і все, що було всередині них, а й нищівним буревієм пройшлася по самому священству.

8.КАНІВ. ЛИСТ ІЗ МИНУЛОГО

Музей Тараса Шевченка на Чернечій, або Тарасовій, горі у Каневі було створено за проектом видатного українського художника Василя Кричевського у 1937-1939 роках. Нині тут зберігається не дуже багато автентичних експонатів, пов'язаних із життям поета, найбільш цінні пам'ятки - у Національному музеї Шевченка в Києві. Та все ж тут можна побачити веретено, яке малий Тарас вирізав для однієї зі своїх племінниць, рушника, вишитого Лесею Українкою для хати наглядача шевченківської могили, примірник "Кобзаря", що побував у космосі разом з Леонідом Каденюком...

А є експонат зовсім несподіваний. Це лист захисника Канівського залізничного мосту часів Другої світової війни.

Цього прощального листа під час запеклих боїв у серпні 1941-го написав своїм рідним рядовий Олександр Грицик і в запечатаній пляшці кинув у Дніпро.

"Дорога Феня, мої рідні дітки! Хочеться вірити, що цей лист коли-небудь потрапить до ваших рук, і що вам вдалося виїхати в тил, як ми домовилися. А всі помисли про вас: я бачив нещасних, стражденних дітей, їхні порепані губенята, личика, ридаючих матерів - і вони нагадували про вас", - звертався до родини боєць.

Він розповідав, що ворог рветься до Канева, багато днів тривають жорстокі бої. Бійці відбивають атаки вдень і вночі. Багато товаришів загинули.

"Тільки тепер я зрозумів так глибоко ціну рідного краю. Вчора німець був біля самого міста. Там, кажуть, могила Шевченка. Я не бачив. Серце здригається, коли подумаєш, що ворог може топтати могилу поета, глумитися над нею", - написав Грицик.

Треба зазначити, що хвилювався він не дарма. У часи німецької окупації музей було спаплюжено. В ньому влаштували табір для української молоді, яку виловлювали по довколишніх селах для відправки на роботи в Німеччину. А пам'ятник Кобзареві використовували як мішень для стрільби.

"Як хочеться залишитися в живих, вижити! Одного боюсь – потрапити живим до фашистів. Але не дамся… Любі мої! Якщо доля вготувала мені вмерти – не впадайте у відчай. Безмірно більше горе всього народу. Комусь треба вмерти, комусь вижити. На те війна", - писав боєць.

Просив дружину виховати дітей чесними, правдивими, у любові до Батьківщини. А їх запевняв, що люблячий татко всім серцем, всією душею з ними.

У пляшку Олександр Грицик також вклав прохання до тих, хто знайде лист, надіслати його в село Сумівка на Вінничині. Та минуло майже три десятиліття до того часу, коли влітку 1970 року будівники Канівської ГЕС виявили це послання серед піщаних насипів.

Листа передали в музей. А журналісти київської "Робітничої газети" надіслали запит у Сумівку.

І виявилося, що Олександр Грицик, хоч і отримав поранення при обороні Канева, вижив. Після цього він продовжував воювати до 1945 року. А повернувшись додому, став учителем.

Пізніше і сам Грицик, і його рідні неодноразово приїздили до Канівського музею Шевченка.

Олег Снітовський, Наталія Потапчук, Світлана Лігостаєва, Ольга Звонарьова, Ірина Староселець, Ірина Чириця, Людмила Блик, Ольга Опанасенко

Фото авторів, Дмитра Смольєнка, Вячеслава Мадієвського, Миколи М'якшикова