Як гончарне коло стало рятівним для переселенки з Криму

Історія 44-річної Тетяни Болгарової, яка з програміста-фрилансера «зліпила» з себе гончариню

Ми щодня робимо вибір – для когось він полягає в тому, яку сукню вдягти чи коли кинути палити. Хтось змінює своє життя кардинально, обираючи нову роботу. А якщо, наприклад, ви втратили малу батьківщину, бо прийшов ворог, залишили квартиру, батьків, гарну роботу, взяли за руку дитину і поїхали практично в нікуди – останнім потягом з окупованого Криму? І вже тоді все почали «з нуля»? Це історія 44-річної Тетяни Болгарової, яка з програміста-фрилансера «зліпила» з себе гончариню.

Ми з Тетяною друзі у Facebook, а познайомились особисто на одному заході в обласному Центрі народної творчості – саме тут у неї майстерня. У Криму вона лишила батьків і комфортне життя. За ці п’ять років у неї з’явилось сиве волосся, нова робота і нові проблеми.

ТИМУР СКАЗАВ: «МЕНІ ШКОДА УКРАЇНУ»

«На цю тему вже можу зараз нормально розмовляти. Я поїхала з Криму, тому що не хотіла, щоб мій син бачив брехню. Тобто, коли в школі – одне, вдома – інше. Він усе це бачив, плакав і казав: «Мені шкода Україну». Тимур перейшов на українську мову, це при тому, що ми всі розмовляли російською. Коли мама моя закінчувала школу, ввели російську – і все, вона забула українську, робота, все-все – російською, і пішло… Зараз Тимур не каже жодного слова російською», – розповідає Тетяна.

На ній фартух, бо я відірвала її від роботи. Десь там, у дворі, багато людей, а в майстерні – тиша і творчий затишок, поруч лише Тимур, який уважно слухає, про що ми говоримо.

У Криму залишилися батьки, мамі 84 роки, вона після операції і перевезти її на материкову частину України важко. Так само, як важко поїхати Тетяні в окупований Крим. «Мама скучила за Тимуром, я їй кажу – Тимур виріс, майже з мене зростом. Добре, що колишній чоловік дав мені дозвіл вивезти його з Криму – в останній момент. То були останні потяги. Серпень 2014-го. Я не хотіла залишатися, знала, що це надовго», – розповідає вона.

Обирали, куди поїдуть, разом із сином – їм було все одно, адже рідні на материковій частині України не мають. Хотіли у Львів – Тимур, надивившись світлин, закохався у це місто. Але у Львові хлопці з ДСНС, які зустрічали переселенців, пересадили їх на автобус – і вони поїхали у Луцьк. Пам’ятають, як в автобусі забули зошити Тимура, що йому купила бабуся – й автомайданівці наздогнали той автобус і повернули бабусин подарунок. Влаштували їх спочатку в Луцьку в ресторані, який волонтери пристосували для тимчасового перебування. Жили там кримчани, донеччани, жили – і шукали, що робити далі.

«Потім нам зателефонували люди і кажуть: їдьте до нас. До нас – це у Нововолинськ. Ми рік прожили у Нововолинську, Тимур там пішов у перший клас. Ми сумуємо зараз за волинянами, для мене Західна Україна – це душа України, все інше – руки, ноги, а душа – там. Бо ставлення до людей – не до нас особисто, ми ж на вулиці не казали, що ми переселенці, взагалі, ставлення – дуже тепле», – розповідає Тетяна.

У Херсоні не так, каже вона, тут зустрічаєш проросійські настрої, коли не розуміють: а чого з Криму поїхала, що там такого? Які ви переселенці? Тут більше байдужості. Як на Херсонщину потрапили? «Сонце моє хворіло дуже – клімат інший. Тому вирішили – поїдемо в Херсон, до Криму два кроки, якщо що – ми пішки доберемося. І чекаємо тепер, щороку – у нас такий етап, що от, думаємо, – є надія скоро повернутися додому. Рік проходить – носи повісили. Потім знову надія – ну, все, скоро переїжджаємо додому…», – говорить Тетяна.

З ПРОГРАМІСТІВ – У ГОНЧАРІ

Ми спілкуємося в оточенні Тетяниних глиняних кружок, тарілок, витинанок, кота на стіні й фігурок химерних створінь із глини, які змайстрував одинадцятирічний Тимур. Тетяна мріє, коли будуть гроші, видати його книжку, яку він написав і проілюстрував. А ще, розповідає з гордістю: син виграв олімпіаду в Херсоні з математики.

Ми час від часу відволікаємося на розповіді про кухоль чи тарілку, чудернацьку фігурку. А ще тут гончарне коло – це особлива гордість Тетяни.

Вона закінчила Севастопольський виш у 1999 році й заробляла на життя фрилансом – програмування, дизайн, верстка, копірайтинг. Це давало можливість у Криму комфортно жити разом із сином. Коли перебралась на материкову Україну, замовників втратила. Каже, треба слухати, які тобі дає всесвіт підказки. От не можеш знайти замовлення – і все. До цього було, а потім немає. Значить, треба щось змінювати.

Знову був початок, так само, як і після розлучення, коли синові виповнилось лише півтора року.

Після Волині Тетяна з Тимуром перебралися у Голу Пристань на Херсонщині, Тетяна почала співпрацювати з історико-розважальним комплексом «Зелені хутори Таврії». Це проект, реалізований на межі Голопристанського та Олешківського районів, об’єднав кілька десятків членів особистих селянських господарств під прапором сільського зеленого туризму.

Болгарова вела їхній сайт, просувала в інтернеті. Потім побачила там глину, напросилася сісти за гончарне коло. Тоді було дуже важко – дістала депресія. «Взагалі не знаю, як ми вижили, психологічно дуже важко. Малий тримався – він сильніший. Це був другий рік. Тому я зараз кажу – працюйте з глиною, вона лікує. Бо якби не глина, я не знаю, що робила б», – розповідає жінка.

Потім вона напросилася вести екскурсії – за 7 хвилин ти зустрічаєш групу, розказуєш і ліпиш горщик…

ЦЕ ВАЖКА РОБОТА – ЗМІНЮВАТИ СЕБЕ

Як виявилось, екстремальні умови їй подобаються – нема коли думати, просто сідаєш і робиш. Треба вижити – йдеш уперед. Отак усе потроху й пішло. «Зараз я не скажу, що впевнено тримаюсь. Є моменти, коли ти думаєш: кину все, я вмію програмувати, знаю як це робити, закрив очі – і робиш. І не треба вже вчитися. А тут ти постійно вчишся, експериментуєш», – каже Тетяна.

Нині вона офіційно працює в художній школі та у своїй майстерні. «Я все ж хочу піти з програмування, оце все – моє. У кого вчуся? Однієї якоїсь людини немає, я дивлюся відеоролики, мені подобається акуратна робота китайських і японських майстрів. Себе я ще не знайшла, бо мене кидає з однієї сторони в іншу. Перший рік пішов лише на техніку. Тимур бачив, як я привезла гончарне коло в хату (потім з’ясувала, що воно ще й нерівне було), а в мене нічого не виходить. А я звикла, що треба натиснути Ctrl+C чи Ctrl+V, скопіював, вставив, потім скасував – а тут нічого не скасуєш. Стільки було сліз, емоцій. То зараз я можу сісти, і якщо навіть не вийшло, я спокійно замісила знову…», – розповідає Тетяна.

Каже, на Зелених хуторах помічала – що відбувається, коли людина сідає за гончарне коло: коли приходять на екскурсії такі смикані, знервовані. А потім хвилини дві-три – і людина заспокоюється, розслаблюється і вже неможливо її витягнути з-за того кола – сидить і кайфує. Це просто терапія, каже: у Європі зараз у тренді гончарні кола, працюють за ними і бабусі, й малята.

«Я тут у Херсоні хочу, щоб люди приходили до майстерні, сідали за гончарне коло – і релаксували», – ділиться Тетяна.

«Гончарне коло я виграла у грантовій програмі для переселенців від Міжнародної організації з міграції, Великобританія. Моє коло коштувало 22 тисячі гривень – звісно, сама я таких грошей не знайшла б. Спочатку були тренінги, потім ми писали бізнес-план, захищали. І якщо ти проходиш, якщо в тебе вірять, – ти отримуєш те, що треба. Я вже почала годувати себе – пічку купила сама, не нову, вживану, але сама, спеціальний розкаточний стіл – це другий грант, у 2018 році, проект «Економічні можливості постраждалим від конфлікту» від USAID», – каже вона.

Спочатку, ділиться, не було свого гончарного круга, то виручили у художній школі, де почала викладати комп’ютерну графіку та займатися їхніми сайтами. У них є ножний гончарний круг – там і працювала. Якщо з кругом вирішилось, то пічки не було. Ліпила на роботі, потім ставила в коробку, носила додому, вдома робота сохла. Потім знайшла пічку на іншому боці Херсона – везла туди, в маршрутках і там запікала. Це, каже, був рік знущання з себе, мазохізму такого.

У 2017 році потрапила на один із ярмарків, що організовує обласний Центр народної творчості, а в них була ідея – зібрати майстрів разом.

«Тут, у майстерні, де ми зараз, був сарай. І я попросила – візьміть мене до себе. Взяли», – каже Тетяна.

Продає свої вироби через власний сайт, через міжнародний майданчик для хендмейду. Так отримує насолоду від роботи і ще й заробляє. От, розповідає, чашки поїхали в Південну Корею, у США, витинанка – з міністром культури в Київ, а це – на майстер-класі поліцейські робили, оце канадка ліпила, забере з собою.

Останній місяць був важкий – ту саму безцінну для роботи пічку зіпсував горе-майстер, ще й гроші взяв і не повернув. Зірвані замовлення, домовленості з магазинами. Каже, зараз викручується, як може, картає себе за довірливість.

Проте є й гарні новини: її роботу – керамічну витинанку "Дерево життя" відібрали для участі у Міжнародному бієнале художньої кераміки у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному.

А ще Тетяна вірить, що переживає разом із країною нелегкі, але гарні часи. «Чи змінюються люди? Це важка робота – змінювати себе. Більшість людей спить. Мені подобається, що ми пробуджуємося», – каже вона.

Ірина Староселець, Херсон

Фото автора та зі сторінки Тетяни Болгарової у Facebook