Михайло Сирохман, дослідник старовинних церков

Михайла Сирохмана зайвий раз не треба рекомендувати — мистецтвознавець, відомий дослідник дерев'яних церков, саме на нього посилаються майже усі, хто досліджує, вивчає чи рятує ці храми.

Але цього разу Михайло Васильович до чесної громади вийшов із книжкою про тих, хто ці церкви будував. Нещодавно в Ужгороді було презентовано його нову книгу “Будівничі закарпатських церков”, де мистецтвознавець розповів усе, що йому за 25 років вдалося знайти про тих, хто будував церкви на Закарпатті. Зі слів автора, про традицію в будівництві храмів Закарпаття можна говорити, що вона тривала аж до середини ХХ століття – аж до совєцької заборони церкви. Хто вони, ці невідомі будівничі старовинних церков, ми розпитали Михайла Васильовича на презентації книги.

ВОНИ БУЛИ, ПО СУТІ, САМОУКАМИ

- Я зацікавився матеріалом про будівничих у той час, коли почав збирати матеріал про архітектуру старовинних церков Закарпаття. На Закарпатті, фактично, традиційне будівництво тривало до середини ХХ століття, навіть остання хвиля храмів збудована абсолютно в традиції. Всюди в світі це вже давно відмерло на той час. Тому й цікаві власне постаті будівничих, їхні методи обробки деревини, уміння зберігати традиції будівництва...

- На деяких старовинних церквах, на вхідних дверях, є надписи із зазначеними датою спорудження та іменами майстрів...

- Так, але це, на загал, рідкісні випадки. Маємо такий напис на церкві в Ужку, наприклад (Святомихайлівська церква 18 ст., село Ужок, пам'ятка внесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО — авт.): “Церква Ужанська збудована в році 1745 дня 11 місяця юлія майстрове Павел Тонеів з Бітлі та Іван Циганинов з Тихого”. Тихий — це село на Великоберезнянщині, поблизу від Ужка, а Бітля — це Турківщина на Львівщині. На жаль, на церкві, що внесена у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, громадою встановлено нові двері, які частково закрили цей напис...

- Та й там узагалі – та ще історія з громадою, котра не дає доступу до храму і забудувала прихрамову територію без будь-якої відповідності до правил ЮНЕСКО...

- З церквою в Ужку справді є велика проблема. Але якщо говорити про майстрів старовинних церков, то треба сказати, що переважно – окрім напису на дверях храму, ми більше нічого про них не знаємо.

- Це ще питання, власне, бо ми бачимо витвір їхніх рук та умів, дивуємося цьому уже триста років... Ми знаємо, що вони були великими майстрами!

- Погоджуюся. Але також зазначу, що великими майстрами були й їхні наступники, на Закарпатті до середини ХХ століття існувало традиційне будівництво церков, майстри вчилися один від одного, дуже рідко маємо будівничих із професійною освітою. Але незважаючи на те, що ці майстри були, по суті, самоучками, ті храми, які вони зводили — це таке відчуття пропорції та смаку, що нинішні майстри (адже ж будується в регіоні багато храмів і нині) можуть їм тільки позаздрити.

ХТО ТАКИЙ БУДІВНИЧИЙ

- І як люди без освіти досягали такого результату?

- По-перше, це відчуття дерева, по-друге — практика. Зазвичай такі майстри спочатку були підмайстрами, а чи синами майстра, тобто змалечку були при цій роботі, потім — вони будували також будинки, млини, дзвіниці, вони мали велику практику! Ну й по-третє, тоді не було польських базарів і золотої бляхи. Вони використовували простий природній матеріал і досягали неймовірних результатів ще аж до 30-х років ХХ століття, бо на Закарпатті ще до цього часу будувалися дуже красиві храми — з правильними пропорціями, з відчуттям матеріалу, гармонійні у навколишньому ландшафті. А ми завдяки цим будівничим початку ХХ століття, їхньому зв’язку з традицією та фактам з їхньої біографії можемо спроєктувати це знання та скласти своє уявлення про життя будівничих дерев'яних храмів, їхній світогляд, художні смаки, будівельні прийоми.

- Чому ви їх називаєте “будівничими”?

- Тому що це слово найкраще передає зміст творчої діяльності, майстер творить ідею, образ — і він же водночас є тим, хто втілює цю ідею в будівництві храму. Такий тип майстра-будівничого завжди існував у Карпатському регіоні. Як правило, громада довіряла будувати храм найкращому сільському майстру чи навіть групі найкращих майстрів. Таких майстрів знали далеко поза межами їхнього села, запрошували у сусідні. У книзі йдеться про таких будівничих: це Василь Улинець, Петро Карпа, Олекса Карпа з відомої династії майстрів, Василь Даруда. Знали їх, звісно, за їхньою роботою, як я вже казав: до будівництва храму в майстра вже були за плечима десятки збудованих житлових чи господарських споруд (будинків, млинів). Ну, а деякі містечка чи села, як наприклад Міжгір'я та Сойми (Міжгірщини це взагалі стосується особливо), а ще – Теребля, Рахів, – були справжніми народними дерев'яними архітектурними “академіями”! Цікаво, що майже усі будівничі робили плани церков, але ці плани досить загально зображували вигляд храму, його форму, а розміри могли потім варіюватися уже в процесі будівництва. Будувалося на око — майстер спирався не на розрахунки, а на власне відчуття пропорцій та інтуїцію. Це видно, бо часом паралельні стіни зрубів різняться на кілька сантиметрів, довільно змінюються пропорції верхніх ярусів церкви, всі форми мають ледь помітний нахил усередину — це надає споруді більшої стійкості.

СПІЛКУВАВСЯ ПЕРЕВАЖНО З ДІТЬМИ МАЙСТРІВ, ЖИВИМИ ЗАСТАВ ЛИШЕ ДВОХ

- Ви застали багатьох майстрів? Про скількох узагалі розповідаєте в книзі?

- Професор Сергій Федака в рецензії на мою книгу про будівничих нарахував розповіді про 110 майстрів. Я спілкувався здебільшого з їхніми дітьми чи родичами. Але в польових дослідженнях своїх застав живими небагатьох. Один із таких — Петро Голубка зі Старої Стужиці. Коли в Лубні (крайнє село на україно-польському кордоні, де проводяться Дні добросусідства між країнами — авт.) влітку 1991 року на Трійцю згоріла дерев'яна церква, громада звернулася до нього, аби відбудував. Знайшли дерев'яні бруси на сусідній Львівщині, кошти на будівництво збирали по селах усієї Ужанської долини — і до храмового свята пророка Іллі, 2 серпня, спорудження церкви було завершене. Будівничий 1949 року народження, класичний сільський майстер на всі руки, все життя працює з деревом, уміє класти кутові з'єднання “в ластівчин хвіст”. Нині дякує в церквах Старої та Нової Стужиці, до речі, ратує за українську мову в церкві, хоча цьому опирається громада.

- Про кого хотілося б розповісти окремо? Хто з цієї плеяди майстрів найбільше зачепив і чому?

- Кожен зачіпає. Напевно, одні з тих, хто найбільше — це представники міжгірської династії майстрів Карпів. Батько Василь Карпа був засновником династії, майстром високого рівня, будував хати, млини та колеса до них, а також церкви, наприклад, у селі Колочава-Горб. У нього було шестеро синів, троє з них — Іван, Олекса та Петро – будували церкви. Олекса і Петро при цьому будували церкви паралельно, ніби змагалися, — у селах Широке та Запереділля. Це дві церкви-красуні, там є маса елементів сецесії, дуже багато фігурних речей в оздобленні, художніх елементів. На жаль, обидві церкви спартачені, бо оббиті бляхою. Цікаво, що батько Василь Карпа був греко-католиком, а всі сини — православними, вони будували православні храми. Іван Карпа за порадою угорського урядника додав до свого прізвища угорське закінченні “ті” й називався Карпаті. Ще зараз можна помилуватися збудованою ним у 1934 році церквою св.Юрія в Широкому, вона подібна до Запередільської, яку будував його брат Олекса — теж названа на честь св.Юрія.

Олекса Карпа встигав будувати церкви поміж війнами, бо він брав участь й у Першій світовій, і навіть воював у Польській армії супроти армії УНР, потім був мобілізований чеською армією, у Другу світову Олексу вивезли на примусові роботи в Німеччину... Словом, якби не ці події, ми би побачили набагато більше проявів його художнього єства, адже це був художник від Бога! Односельці розповідали, що ще у шкільні роки він задля забавки різьбив пастушкам палиці. Його церква святого Юрія в Запереділлі — це верх прояву його таланту, тут надзвичайно тонкі пропорції, усі деталі виконані з високим художнім смаком.

ВОНИ БУЛИ БАГАТІ ЛЮДИ, АЛЕ НЕ В НАШОМУ РОЗУМІННІ

- Ці всі люди, напевно, були багатими в ті часи? Скажіть, добре платили за роботу будівничим церков?

- Непогано, так, але треба зважити, що майстри платили також підмайстрам і робочим. Але багачами — в нашому сучасному розумінні — вони не були.

- Хочете сказати, що по курортах не їздили?

- Це було абсолютно не в їхньому дусі! Ці люди були самі постійно в роботі й давали роботу іншим. От наприклад, майстру Василю Улинцю за церкву платили 5 тис. корун. Він збудував за своє життя десять храмів! Але при тім він за ціле життя не мав часу збудувати собі велику хату. Його внучка розказувала, що дід був також добрим ґентешом (різник, який колов свині — авт.), то вони вдома навіть свині не тримали, бо дід м'ясо заробляв під час ґентешування (на Закарпатті й досі існує традиція платити різникам свіжиною — авт.).

Але були й майстри, які церкви будували на Божу славу.

- Тобто, не брали за це грошей?

- Так. Таким був Михайло Молнар із Вільшинок Перечинського району. Він будував муровані церкви, також не мав профільної освіти, але при тому зводив дуже ладні храми. Він був глибоко віруючою людиною, тому свого часу не пішов учитися, бо для цього треба було вступати в комуністичну партію. Цікаво, що він відбув два з половиною роки в тюрмі в Караганді, — приїхав додому у відпустку з роботи в шахті в Первомайську, а його заарештували в Ужгороді на вокзалі як такого, що втік з роботи. Він будував у 90-х роках ХХ століття — однонавні муровані базиліки, це був період розвою церковного будівництва на Закарпатті. Працював у Мукачівському, Свалявському, Іршавському районах. Усі зведені ним храми мають надзвичайний смак, це при тому, що майстер не робив жодних обліків пропорцій на папері, будував, як кажуть, “на око”. На жаль, життя майстра й обірвалося на будівництві греко-католицької церкви в Дубриничах: він упав із риштувань.

ІСТОРІЯ ІНЖЕНЕРА ЕМІЛА ЕГРЕШІ

- Невже серед усієї когорти будівничих не було жодного майстра, який би мав освіту?

- Ні, були, щоправда — дещиця... От цікаво розповісти, наприклад, про Еміліяна Еґреші, це ужгородський інженер, за проєктами якого було споруджено 20 церков. Його храми відрізняються від творінь майстрів із народу, він використовує різні стилі, бетонні конструкції — за останнім словом інженерної думки... Він товаришував із відомим художником Йосипом Бокшаєм (до речі, вони були одружені на рідних сестрах, тобто були шваґрами), багато малював, на усіх проєктах церков виконував загальні вигляди гуашшю чи аквареллю. Еміл Еґреші посідав ключові позиції в інженерно-архітектурному середовищі краю, був головним інженером Ужгорода. До совєтів був інженером-радником Мукачівської греко-католицької єпархії, не оминув увагою жоден проєкт церкви (про що є свідчення у документах). Ну, а сам проєктував храми у період з 1920-х до 1940-х років, його храми наче символізували географічне розташування краю та місце зустрічі східної та західної гілок християнства. За стилістикою вони відносяться до еклектики, мають риси неороманського стилю, необароко чи неокласицизму. Він, до речі, педантично складав усі свої проєкти у папки, робив підшивки. Існував повний архів зробленого за період його інженерної кар’єри, втім, на жаль, під час паводку 1998 року цей архів, який зберігався у підвалі, було затоплено і з нього вдалося вирятувати жалюгідні рештки. Але головними свідками його професійної діяльності як інженера, що проєктував церкви на Закарпатті, залишаються ці церкви в різних районах краю — у селах Сасово, Терново, Чинадієво, Лопухово...

ЗАРАЗ БУДУЄТЬСЯ БАГАТО ХРАМІВ, АЛЕ ЧАСТО ЦЕ АРХІТЕКТУРНІ НЕВДАХИ

- Зараз же ж на Закарпатті також активно будуються храми. Чи можна ставити в один ряд сучасних майстрів із тими, про яких ви написали книгу?

- О, так, у нас зараз будується багато храмів, проте майже всі вони – архітектурні невдахи.

- Чому так?

- Тому що люди, здається, остаточно втратили відчуття смаку, пропорцій та природного матеріалу. Ці церкви будуються у непритаманній краю стилістиці — із золотими банями-цибулями. Сучасні дерев'яні храми чомусь будують із кругляка, а не з тесаних брусів, як колись, хоча технологія не втрачена, проте, використовують саме кругляк, бо то дешевше і швидше.

- І що – з усього, зведеного останнім часом, не можна назвати жодного храму, вартого похвали?

- Ні, чому, кілька можна. Є справді шедеври, це церкви в Жденієві та Поточині, витримані в бойківському стилі. Також дерев'яна гуцульська церква в селі Луги. Її зведено рахівським майстром Михайлом Кравчуком з ініціативи священника о.Володимира Проданця. Майстер навчався на архітектурному факультеті Львівської політехніки. Церква Христа Царя зведена у Лугах в 2010 році, вона одразу почала приваблювати туристів як архітектурна пам'ятка. Це, до речі, перша за півстоліття дерев'яна церква, зведена в долині Білої Тиси! Також треба відзначити в цій царині отця Василя Мандзюка з Міжгір'я. Завдяки йому була споруджена перша за пострадянський час в області дерев'яна бойківська церква — на честь Воскресіння Господнього у Міжгір'ї. Отець Мандзюк для цього вивчив цілу кипу книг з архітектури, шукаючи варіанти для вирішення бойківських верхів із заломами. А спорудили храм за його задумом майстри із Негрівця — Юрій Сідей, Василь та Іван Сметани, Василь Шутак.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото пресслужби Закарпатської ОДА, з книги автора та з мережі