Табун, врятований з-під обстрілів

Історія про те, як дві запоріжанки вивезли з прифронтової Авдіївки табун верхових коней

Двоє жінок із Запоріжжя — мати і донька — взялися рятувати табун коней з  ферми під Авдіївкою. Запоріжанки практично власноруч збудували конюшню і  перевезли тварин до села у Вільнянському районі.

Кореспондент Укрінформу побувала на новій фермі та дізналась більше про історію “переселенців” з Авдіївки.

ЕВАКУАЦІЯ

Аліса Журик та Марина Панюшкіна — донька і мати з Запоріжжя, які взялись евакуювати тварин з прифронтової Авдіївки. З Алісою ми познайомились через Facebook. Дівчина писала, що на території сусідньої області живе фермер, у якого є табун чистокровних верхових коней. Чоловік вимушений жити з тваринами у конюшні, сіна зовсім не лишилось, коні постійно на пасовищі і за ними необхідно весь час доглядати.

Ще торік коней у табуні було 40, цього року лишилось 23. Деякі тварини загинули, потрапивши під БТР, деяких — довелось продати, аби не померли з голоду.

«Ми познайомилися з фермером 4 роки тому. Купили в нього кобилу Пателу. Наступного дня він мені зателефонував і сказав, що вночі у конюшню, саме у те місце, де стояла Патела, влучив снаряд», - згадує Марина.

Жінка розповіла, що в дитинстві займалася верховою їздою, про її любов до коней знали всі родичі та знайомі. Проте вона навіть не думала, що колись у неї з'явиться власний кінь.

«Після смерті мого батька, мені зателефонували зведені брати. Не знаю, правда чи ні, але вони сказали, що батько перед смертю попросив їх купити мені подарунок — коня. Так і з’явилась Патела», - говорить Марина Панюшкіна.

Разом із Пателою вона купила й жеребця, проте через його складний характер відносини не склались. Коня довелось продати.

Марина з донькою постійно підтримували зв’язок із фермером (чоловік попросив аби його ім'я не називали). Він розповідав, як не раз ховався від обстрілів у погребі, возив на велосипеді лушпиння від насіння для коней і гнилу макуху, бо іншої їжі не було. Тоді жінки зрозуміли: коней треба вивозити.

Дізнались, що у селі Георгіївське (Вільнянський район) продається ділянка з побутовими прибудовами (там колись була тракторна бригада). Купили. Майже рік оформлювали документи, потім займались облаштуваннями конюшень, прилеглої території, закуповували сіно.

За словами Марини й Аліси, фермер, що майже все життя присвятив коням, має документи на кожну тварину.

“Ця порода коней найкраща у світі. Це коні для великих змагань - вони мають брати участь у перегонах та конкурі. Вони можуть стати гордістю країни, проте інші фермері чомусь проігнорували проблему, не допомогли колезі, що опинився в біді”, - говорить Марина і додає, що чоловік досить довго не міг наважитись на те, щоб вивезти коней, але дуже боявся за їхнє життя. 

“Коли ти не знаєш, що на тебе чекає і не розумієш, що буде завтра, неможливо нічого планувати. Неможливо займатись кіньми, коли повністю зруйнована інфраструктура, коли ніхто не хоче їхати на ферму аби привезти корм тваринам; боялись приїхати і потенційні покупці”, - додає Марина Панюшкіна. 

Запоріжанки запевнили, що збережуть табун. Обіцяли зробити все, аби коні брали участь у змаганнях. Фермер повірив, але вивезти коней з Авдіївки виявилось складно. Так звані коневози відмовлялись брати замовлення, як тільки дізнавались, куди треба їхати. Зголосився один, ціну загилив у півтора рази вищу ніж середньоринкова. Табун перевезли за три “ходки”.

“Виходу не було. Ми погодились на його ціну. На гроші, що ми переплатили йому, могли б купити 2-місячний запас сіна”, - кажуть запоріжанки.

Наприкінці минулого тижня до Георгіївського переїхав останній 23-й кінь. Ось цей чорнявий красень на ім’я Кардинал у неделю вперше вийшов на прогулянку на новому місці. Тварина трохи сполохана, але швидко заспокоюється.

Трохи осторонь трималась ось ця “переселенка” на ім’я Гран-Мерсі. Як виявилось, кілька років тому вона потрапила під БТР, потім - отримала осколкове поранення - втратила зір на одне око. Тварина не одразу зрозуміла, що частково не бачить, тому їй нерідко діставалось від інших тварин.

АБО ДУРНІ, АБО ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ КОНЕЙ

Разом з Алісою та Мариною на фермі працює і Юлія. Дівчина живе у сусідньому селі. Про ферму дізналась через інтернет, вирішила просто прийти і подивитись.

«Приїхала. Глянула, посередині левади лежить величезна купа попелу, з іншого боку — купа сміття. Роботи - «почати й скінчити», та бачу, як гребеться одна жінка. Так познайомилась спочатку з Мариною, а потім і з Алісою. Подумала, що треба бути або дурною, або ж дуже любити тварин, щоби стільки пахати тут. На дурних вони не схожі. Тож вирішила допомагати», - розповідає Юлія.

Дівчина колись і сама займалась верховою їздою, тема коней їй була добре знайома. Виявилось, що вона покинула спорт через загибель жеребця, тож наша  розмова вийшла емоційно болючою. На вигляд “сталева” Юля не змогла стримати сліз.

«Привезли першу партію коней, я подивилась на них, нічого всередині не задрижало, аж потім побачила Делічію (жереба кобила, має народити навесні, - авт.) і зрозуміла — це моя любов. Дама вона дуже темпераментна, ми інколи з’ясовуємо стосунки з нею, але дуже люблю її», - з посмішкою розказує Юлія.

Дівчина займається розведенням середньоазіатських вівчарок, одна з яких — Сабур — тепер «працює» на конюшні.

Дівчата не знають, чи переїде вслід за кіньми і їх власник, бояться говорити вголос про плани на далеке майбутнє. Кажуть, що першочергове завдання — створити гідні умови для тварин і забезпечити їх гарним харчуванням. Не приховують: власних грошей не лишилось, фізично — виснажені. Та вірять, що знайдуться небайдужі до долі “чотириногих переселенців” з Авдіївки і допоможуть їм виконувати зовсім “не дівчачу” роботу: носити воду коням по 40 відер в день, солому, прибирати у денниках, лагодити дах у приміщенні, де зараз зберігають солому, але де мають стояти коні, обладнати левади, щоб можна було одночасно випускати на прогулянку і кобил і жеребців, а потім - і підготувати табун до змагань, аби авдіївськими кіньми пишалась вся країна.

Ольга Звонарева, Запоріжжя

Фото автора