Поліна Райко: дорога до раю, що може зникнути
Про те, що у місті Цюрупинськ (нині Олешки) на Херсонщині живе бабуся, яка розмалювала стелі, стіни, двері, паркан, - і що малюнки ті дивовижні, пішов розголос у кінці 90-х
Поліна Райко, яка почала малювати, коли їй виповнилося сімдесят років, привернула увагу художників, мистецтвознавців. До її будинку на тиху провінційну вулицю Нижню, 74 потяглися екскурсії, про неї писали журналісти.
Пішла з життя вона 15 січня 2004 року, автор цих рядків побувала у її будинку в лютому того ж року, тоді я написала матеріал під назвою «Будинок Поліни Райко: спадок без майбутнього?»
Пройшло 15 років, але наразі питання про будинок Поліни Райко і її творчий спадок так само актуальне, як і тоді, після смерті художниці.
СВІТ ХУДОЖНИЦІ: «Я МАЛЮЮ І СПІВАЮ»
Наїв у виконанні Поліни Райко привернув увагу експертів. Як писав краєзнавець, один із авторів каталогу робіт Поліни Райко «Дорога до раю» Сергій Дяченко, її розписи не традиційні, народна художниця відкрила завісу в інший світ, який бачила лише вона.
Нині у її будинку ніхто не живе, але двір не порожній – тут у «літню кухню» влаштували жити дуже хвору жінку, з не менш трагічною долею, ніж у Поліни Райко. Уже десять років опікується і хворою, і будинком художниці місцева мешканка Алла Зборовська - парафіянка римо-католицької церкви Святого Антонія.
Так вийшло, що раніше пані Алла жила за кілька хат від Поліни Райко, тоді вони й познайомились, у 1995 році. Тепер саме Аллу Зборовську називають неофіційним директором музею, який насправді навіть не функціонує, а радше просто живе власним життям - без статусу, реклами та штатного розпису. Але з екскурсіями і великими планами.
Цей музей — то, по суті, просто старенька хата Поліни Райко, що нині є у приватній власності (про це - трохи далі). Вам відкривають двері, і все – ви вже у іншому вимірі, у світі художниці, де леопарди, церква, дивовижні птахи, квіти. До речі, художниця дуже ображалась, коли її леопардів називали котами.
У вітальні на головній стіні – ангели у Райському саду. Насправді, то Поліна Райко намалювала своїх сестер і себе.
«Ви бачили, як вона малювала?», - запитую Аллу Зборовську. «Ніколи не бачила, вона тільки як намалює вже, то гукала: прийди, подивись», - відповідає пані Алла.
Розписані не лише стіни, а й усі поверхні – стеля також. Це такі роботи, як каже засновник Благодійного фонду імені Поліни Райко, художник В'ячеслав Машницький, які не можна взяти в руки і винести, щоб урятувати.
Правда, у Києві, у PinchukArtCentre, у межах одного з проєктів частково відтворили «кімнату» Поліни Райко. Вам розкажуть про те, що у своєму будинку художниця створила власну «іконографічну систему» сюжетів і образів, які описують її земне життя та уявлення про життя після смерті.
Власне, якщо переказувати сюжети малюнків, їх історію, чи писати про техніку Поліни Райко, це забере дуже багато часу і місця. До того ж, усе це можна почитати в каталозі її робіт, який підготували люди, що знали художницю, спілкувалися з нею. «Я за нею записувала історії, які вона розповідала про свої картини», - каже керівник Центру культурного розвитку «Тотем» Олена Афанасьєва.
У 2005 році у межах програми малих проєктів Посольства Королівства Нідерландів побачив світ уже згаданий каталог робіт художниці «Дорога до раю». Тексти до нього готували саме Олена Афанасьєва та Сергій Дяченко. Видання це, до речі, можна придбати у туристичній кав'ярні братів Білецьких на вулиці Суворова у Херсоні.
Народилася Пелагея Андріївна Райко (дівоче прізвище Солдатова) в Олешках, 15 травня 1928 року (це за паспортом), а насправді - у квітні. Одружилася, коли їй виповнилось 22 роки з Миколою Райком. Жили з власного городу і підробляли у сезон у колгоспі або за наймом.
Малювати Поліна Райко почала після трагічних втрат. У 1994 році загинула в автокатастрофі улюблена донька Олена, наступного року помер чоловік. Через два роки потрапив у виправну колонію син Сергій, який пропивав усе цінне, що було в домі. Повернувся син із колонії і знову взявся за старе, ще й із ножем кидався на матір. Невідомо, чим би закінчилась ця історія, якби у 2002 році він не помер від цирозу печінки.
«Добра бабця була, спокійна така. Ми з нею спілкувалися, вона мені про свого горе-сина розказувала, що він неслухняний, недобрий, все з хати виносить, пропиває і навіть її б’є. Шкода було бабцю», - розповідає Алла Зборовська.
Художньої освіти у Поліни Райко не було. Свій поклик до творчості вона називала божим даром за всі її страждання та нелегке життя. До речі, не мала в хаті телевізора і, як кажуть експерти, може, це й допомогло зберегти щирість і чистоту образів.
«Перші композиції на стінах будинку з’явились восени 1998 року, через три роки після смерті чоловіка, коли син Сергій перебував у виправній колонії. Поліна Андріївна, залишившись одна, намагалася якось зібратися з думками, навести лад у господі. «Все одно ж потрібно було підмазувати і підфарбовувати стіни, - згадувала Поліна Андріївна. – Ось і думаю, дай-но спробую що-небудь намалювати, щоб душі було веселіше», - йдеться у «Дорозі до раю». Але радість не приходила, а лише смуток, тож щоби не плакати, вона співала.
Як розповідає Алла Зборовська, пенсія у Поліни Райко була маленька, гривень 75. На фарбу як заробляла? Ходила по городах - наймалася, бабуся була міцненька. Хто їй там погодує, хто гроші дасть. Зі свого городу щось могла вторгувати.
Малювала найдешевшою фарбою, яку купувала на місцевому базарі – емаль ПФ, нею фарбують підлоги та двері. Коли приїздили екскурсії мало хто з туристів додумувався лишити гроші на пензлі та фарбу.
«Їй нецікаво було щось інше купляти – в неї вся цікавість була в цьому. Вона жила цим, казала: «Я малюю і співаю». Легше їй ставало», - каже Алла Зборовська.
Як місцевий люд ставився до її малювання? Хто сміявся, хто казав: збожеволіла Поліна. Але вже тоді приїздили не лише здалека екскурсії, а й олешківських дітлахів вчителі приводили. Та й зараз школярів привозять, їм подобається. Гарно ставляться до її робіт і вчителі, і дітлахи на екскурсіях, каже пані Алла.
«Іноземці приїздять, дивляться, щось кажуть, але ж я їх мови не розумію. Фотографують. Як вони мене знаходять? Я не знаю, мене по Україні знають. Я відпочиваю лише в неділю, лише до церкви йду. Але коли телефонують – як не прийдеш? Іду. Ще й розкажи – розказую. Буває, кидаю обід готувати – біжу. Ні, за ці роки нікого з родичів (Поліни Райко – авт.) тут не було. А от колишній міністр культури Нищук був, зі мною фотографувався», - ділиться Зборовська.
В одній із кімнат стоїть скринька – так збирають гроші на потреби музею. Хто скільки хоче, може туди покласти.
Стурбована пані Алла тим, що коли дощ та сніг, вся вода з вулиці тече у двір – без чобіт не зайдеш і не вийдеш. Каже, сусіди понагортали біля себе горби на дорозі і вода біля хати стоїть. «Ґанок був такий гарний – розмальований, а через цю воду отаке», - скаржиться вона. І справді, ганок на світлині 2004 року ще з яскравим малюнком, а тепер птахи, зображені на ньому, просто зникають. На фундаменті видно слід, куди вода доходить у негоду.
«Поліна Райко актуальна. Це очевидний бренд і не лише Херсонщини. Вона народний художник, як ви сказали, наївне мистецтво - так, але вона постмодерністськи вирішила всі ці свої композиції, відпрацювала власний стиль. Скажу, що розписати стелі, стіни – це важка праця. Це її історія на всіх стінах будинку, такий щоденник, спогади, її світ. У той час вона нас здивувала і надихала водночас. Благодать спустилась на неї, це чудо», - каже художник В'ячеслав Машницький.
НАЩАДКИ: ЯК РЯТУВАЛИ БУДИНОК РАЙКО
Тоді, у 2004 році, після смерті Поліни Райко, в будинку поселився її онук – приїхав з Херсона, щоб не розікрали там усе без господаря. Трохи спілкувалася з ним. Беріг він будинок не тому, що на його стінах малюнки бабусі, просто хотів хату для продажу зберегти. Частина робіт була знищена, щось зникло – малювала ж художниця і на паркані, хвіртці та воротах. Нащадок справді щиро не розумів, чого навколо тих малюнків такий інтерес виник.
Тоді художники і мистецтвознавці шукали можливість урятувати роботи Райко.
«Я сприяв придбанню цього будинку. Через київських художників знайшли ми покупців», - розповідає В'ячеслав Машницький. Власники - шанувальники мистецтва, канадська родина, врятували будинок Поліни Райко від знищення, придбавши його, проте далі справа не пішла. Питання реставрації робіт і підтримки будівлі у належному стані «зависло» в повітрі. Адже для збереження малюнків необхідно, щоб тут працювали реставратори, щоб дотримувався необхідний температурний режим, словом, потрібен справжній музей.
У 2017 році у Міністерстві культури заявили: хоча будинок Поліни Райко є унікальною пам’яткою та охороняється Законом України «Про охорону культурної спадщини», а цінність її творчості підтверджена багатьма як українськими, так і іноземними експертами, питання збереження та музеєфікації унікальної будівлі залишаються не до кінця вирішеними.
Унікальні розписи потребують реставраційних і музеєфікаційних робіт. Тож заговорили про необхідність поновлення контакту з власниками будівлі для створення у ній меморіального будинку-музею та включення його до туристичних маршрутів.
Влада навіть кошти знайшла, щоб викупити той будинок. Але виникла проблема – вийти безпосередньо на господарів не змогли. Як кажуть місцеві чиновники, ситуація заплутана - є політична воля, знайшли гроші, а от як це реалізувати, коли немає виходу на власника?
Олешківська міська рада навіть по допомогу до мера Києва звернулася, шукаючи контакти господарів садиби, бо було відомо, що вони проживають в українській столиці. Просвіток у цьому питанні наче з’являється.
Як повідомила кореспондентові Укрінформу начальниця обласного управління культури Світлана Думинська, їй вдалося у Києві поспілкуватися з власником будинку Андріусом Неміцкасом. «Ми наразі залучаємо фахівців для розробки проєкту, з врахуванням реставрації. Власник будинку Поліни Райко обіцяє, що коли проєкт буде підготовлений, він приїде на Херсонщину на зустріч із керівництвом області», - каже Думинська, і додає: «Вже й зараз, коли немає офіційного статусу, немає реклами – люди їдуть. Навіть з-за кордону. Ми казали, що треба зробити не просто музей, а живий центр мистецький, хотіли там побудувати невеликий центр для художників, робити пленери, виставки. Ми сподіваємося, що такий проєкт усе ж буде реалізований».
Наче є привід для дуже обережного оптимізму.
Ірина Староселець, Олешки-Херсон
Фото автора