Рябці: село, в якому "ожили" пеньки й колоди

Це село на Чернігівщині особливе не завдяки своїй історії, а тому, що тут живе талановите подружжя скульпторів

Тут живе талановита подружня пара - відомий чернігівський скульптор Петро Пікуль та майстриня з різьби по дереву Оксана Сапроненкова.

Ці творчі, креативні та небайдужі люди за 5 останніх років прикрасили своє село великою кількістю оригінальних мистецьких виробів. На центральній вулиці тут можна побачити дерев’яні скульптури, ексклюзивного дизайну лавочки, карту села, вказівники вулиць, дошку оголошень, біля ставка - прикрашений вишуканою різьбою уклінний хрест, на цвинтарі - різьблену каплицю. Навіть сміттєва урна тут - зі старого пенька нестандартної форми. Всі роботи задля краси, зручності та благоустрою села митці виконали з власної ініціативи і безкоштовно. Такого альтруїзму треба ще пошукати!

Отже, проєкт "Точка на карті" вирушає у Рябці - село, розташоване за 16 км від Чернігова.

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО

На першій у населеному пункті зупинці громадського транспорту подорожніх зустрічає кумедна дерев’яна жабка. На лавочці біля неї - побажання щасливої дороги тим, хто від’їжджає. З протилежного боку вулиці - прикрашений півниками вказівник на Рябці з датою заснування та картою села. Побачене відразу зацікавлює, а за кілька метрів я починаю шукати дерев’яних лелек на високому стовпі. Біля них і зустрічаюся з майстрами.

Від них дізнаюся, що Рябці - село маленьке, налічує близько 250 постійних жителів, більшість із яких - люди пенсійного віку. Школи тут нема, з півтора десятка дітей їздять на навчання у центр об’єднаної громади - Хмільницю. Частину хат у Рябцях викуплено під дачі. Довколишні землі обробляє аграрна компанія, картоплесховища не пустують - орендуються, працює конеферма. Загалом село не справляє враження бідного: будинки і паркани тут добротні, дорога якісно заасфальтована, транспортне сполучення із Черніговом - регулярне. Поряд - і міжнародна траса, і залізнична станція.

Митці запрошують до свого скромного будинку, пригощають чаєм і домашньою випічкою, розповідають про себе і свою творчість. Із приємністю дізнаюся, що Петро Васильович - професійний скульптор, чиї роботи відомі кожному чернігівцю, зокрема і мені. Вони стоять біля Палацу урочистих подій, в апеляційному суді, у різних мікрорайонах міста. На багатьох будівлях Чернігова розміщені барельєфи майстра.

Завдяки вмінню точно передавати риси обличчя і навіть почуття Петро Пікуль зажив слави одного з найкращих скульпторів-портретистів Чернігівщини. Він працює з різними матеріалами - каменем, деревом, бронзою, гіпсом, а його витвори вражають. Від побаченого у фотоальбомах у мене аж подих перехопило. Бо там не тільки "живі обличчя", а й безліч унікальних скульптурних композицій на різну тематику. Роботи майстра розійшлися всією Чернігівщиною та іншими містами України, за кордоном їх найбільше у США.

Пані Оксана - уродженка латвійської столиці Риги. В Україну переїхала разом зі своєю матір’ю в 1991 році. За фахом - землевпорядник, десятки років професійної діяльності віддала геології. Як митець вона - самоучка, працювати з деревом навчилася за книжкою. Різьбою жінка займається з 2002 року, особливо їй подобається "вдихати життя" у зрізані з дерев нарости. Із розмови розумію, що будь-яка крива деревина відразу викликає в неї творчі асоціації, а креативне мислення дозволяє уявити, що з того може вийти. Свої роботи майстриня демонструвала на персональних і загальних міських та всеукраїнських виставках народної творчості.

У Рябцях жінка мешкає понад 20 років - тільки тут їм із матір’ю фінанси дозволили свого часу купити будинок. Із Петром Пікулем, який з родиною жив у Чернігові, познайомилася після смерті його дружини Ганни Григоренко. Вона була заслуженою майстринею народної творчості з вишивки і про неї ще згадаємо тут окремо.

ЖАБКА ЯК СИМВОЛ

Бажання прислужитися людям і якійсь загальній справі з’явилося в пані Оксани після пережитих негараздів і глибоких душевних травм. У 2012 році, після ліквідації Чернігівського інституту геологорозвідки, вона втратила роботу, а через рік померла матір. Жінка задумалася, як себе реалізувати далі. Почала вивчати історію Рябців, підбирала на городі рештки давньої димчастої кераміки, ходила з ними в історичний музей, аби встановити вік знахідок. Так дізналася, що село було засноване, приблизно, в середині ХVІІ століття і після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького тут жили козаки.

Рябці були засновані на річці, що звалася Жабка, відтак, звідси пішло прізвище Жабинські. Ім’я військового льотчика, Героя Радянського Союзу Дмитра Жабинського, уродженця саме цього села, носить одна з відомих вулиць Чернігова.

Назва річки, яка давно обміліла й нагадує про себе кількома сільськими заболоченими ставками, й породила в уяві Оксани Сапроненкової образ веселої жабки як символу Рябців. Так у селі з’явилася перша дерев’яна скульптурна композиція.

Поставили її майстри біля свого двору. Це були дві жаби, які нібито посварилися і розсілися по різних краях лавки. Повз ці контактні фігури ніхто не міг пройти-проїхати спокійно: всі, хто бачив їх уперше, поспішали тут сфотографуватися.

- Ми мусили цих жабок позбутися, бо життя не стало. Вони здобули таку популярність, що люди приїжджали сюди вечорами й навіть ночами. Собаки гавкали, люди шуміли, фари світили... Високого паркану в нас тоді не було, господарство - на виду, доводилося ще й слідкувати за "гостями". Тому згодом жабок замінила декоративна лавка, крізь отвір якої улітку ростуть мальви, - розповідає господиня.

Утім, жабка як символ і натхненниця, у селі залишилась. Їй майстри пов’язали бантик і встановили на в’їзді в село.

- Це смішно і розкріпачує людей, - зауважує майстриня.

Усі подаровані селу вироби подружжя робило разом. Чоловік виконував грубу і важку роботу, а жінка надавала витворам витонченості, прикрашала їх візерунками, вирізала якийсь текст. Петро Васильович часом бурчав, бо за доброчинною творчістю робота в домашньому господарстві стояла, однак дружині допомагав.

ЛАВОЧКА ДЛЯ КОЖНОГО СУСІДА

Приказка "Апетит приходить під час їжі" — саме про рябцівських майстрів. Втілення першої ідеї з жабкою надихнуло на інші проєкти, і митці захопилися благоустроєм села.

Великою роботою стало виготовлення ексклюзивних лавок для сусідів.

- Усі наші лавочки робилися під ландшафт і зі смислом. Хто тримав корову і продавав молоко - тим лавочка з глечиком. Сусіду - великому любителю котів - ми посадили на лаву котика і вирізали сліди котячих лап. Бабусі, що живе напроти нас, зробили лавку з квітами (вона їх дуже любить) і словами з пісні Ніни Матвієнко "Квітка-душа". І ще я вирізала їй "сідло" - щоб зручніше було сидіти. Під дубом поставили дубову лаву. Багатодітній родині вирізали на лавці совеня, - розповідає пані Оксана.

Оригінальних лавок по селу ентузіасти наставили чимало. Їх можна побачити й на зупинці, біля уклінного хреста, на співочому полі, біля ФАПу...

- Тепер бабусям є де посидіти в очікуванні, - зазначає співрозмовниця.

Справжньою окрасою Рябців стали кілька дерев’яних скульптур. Одна з них - голова запорізького козака із дуже виразними очима. Цю роботу Пікуль ще 2010 року возив на фестиваль "Болд", який проходив у Чернігові в межах святкування Дня міста. По завершенню заходу представлені роботи мали прикрасити паркові зони обласного центру, однак місця їм, кажуть митці, чомусь не знайшлося. Так той "Козак" опинився в селі.

Якось заїхавши у Рябці, всю створену на той час тут красу побачив народний артист України, лауреат Шевченківської премії, відомий чернігівський кобзар-лірник Василь Нечепа. По тому він захоплено писав у Фейсбуці, що Пікуль "сухі пні на козаків перетворює". Та й сам Нечепа, зрештою, став прообразом для нової скульптури, виготовленої зі старого в’яза. Дерев’яного кобзаря, в якому легко впізнається Нечепа, встановили на галявині, де планується створити співоче поле, і відкрили до котрогось Дня Незалежності України. Урізнобіч від співця, ніби промені, тягнуться довгі лавки з візерунками та словами пісень відомих українських виконавців (це вже робота Сапроненкової). Взагалі пані Оксана дуже шанує українську народну мудрість, пісенну творчість і загалом все українське. І там, де докладає своїх рук, завжди старається нагадати людям те, що не варто забувати.

Матеріал для виробів майстри брали де доведеться: то сусід зрізав дерево у дворі й поділився колодою, то вітер щось завалив... Для великих робіт із дуба з матеріалом допомагали вже сільрада і лісництво. Коштами на витратні матеріали скидалися небайдужі односельці.

НА СЛАВУ БОЖУ

Особливими дарами митців для села стали створені ними об’єкти релігійного призначення - триметровий уклінний хрест і відкрита капличка для відспівування померлих. Майстри кажуть, що вони - унікальні, зроблені з дуба без єдиного гвіздка, і подібних в Україні не знайти. Якби хрест робився на замовлення, то коштував би 3,5 тис. доларів США.

- Хрест я вирізьбила сама - від початку й до кінця, працювала три з половиною місяці. Без будь-якої винагороди. Такою була моя духовна потреба. У селі нема церкви, й у свята батюшка освячував дари прямо на землі. І, звичайно, робила хрест у пам’ять про маму. Вона мене завжди підтримувала й дуже шкодувала, що я не пішла вчитися у Латвійську академію мистецтв, куди готувалася ще школяркою", - розповідає пані Оксана.

Той хрест вона оздоблювала вручну і з чистими думками, молитвою та причастям. Вкладала у роботу всю душу. З обох сторін прикрасила його орнаментом вишивки покійної Ганни Григоренко з її панно "Мальви". Тому що народна вишивка, вважає майстриня, є кодом нації та її оберегом.

Чоловік помагав збирати хреста, сам виконував цементні роботи, варив металеву огорожу, ставив лавочку для бабусь - як же без неї! Встановлювати хреста допомагали односельці.

Найважчою фізично, фінансово й організаційно роботою для майстрів було торішнє будівництво каплиці на сільському цвинтарі. Пошуки дерева, спонсорів на виготовлення купола, оздоблення різьбою - все це забрало багато часу і сил. Добре, що знаходились і кошти, і добровільні помічники. І от, коли каплиця була майже готова, сталася прикрість, яка дуже вдарила по натхненню вразливих митців: після відспівування покійника, священник залишив у ній поховальний інвентар.

- Ми збудували ексклюзивну каплицю з куполом без єдиного гвіздка, з різьбою, такої в Україні не знайдете. А вони в ній зробили склад. Після того у нас просто опустилися руки, - з гіркотою згадує Петро Васильович.

І хоча згодом той злощасний інвентар прибрали, майстри не захотіли завершувати проєкт: доробляти фронтони, підводити східці тощо. Заготовлена різьба для оздоблення так і лишилася в їхній майстерні.

Відтоді подружжя вирішило припинити свою безкорисливу діяльність на благо населеного пункту. Згадалися образи, пов’язані з плюндруванням їхніх витворів місцевими мешканцями (а від вандалізму постраждав практично кожен виріб), відсутністю в місцевої влади прагнення зберегти подаровані селу твори мистецтва, нерозуміння частини селян - навіщо все це взагалі...

- Ми вважаємо, що Рябці можуть бути перлинкою Чернігівського району. І не проблема це зробити. Були б бажання й організація. У нашому комп’ютері стільки ексклюзивних проєктів для села! Все під місцевість підібрано. Ландшафт тут - красивенний, але це чомусь не цінується. Якби в Рябцях підтримувати порядок, сюди могли б їздити навіть туристи, - кажуть митці.

Окрема журба у них через свої дерев’яні вироби. Адже на відкритому повітрі, під впливом опадів і зміни температур вони зазнають пошкоджень і чорніють, як звичайний нефарбований паркан.

- Для того, щоб дерево мало вигляд і радувало око, його потрібно правильно просочувати. Та хороші антисептики і лаки коштують дорого. Тому, звичайно, хотілося б, щоб знайшлися небайдужі люди (хоча б із тих, хто приїздить у село і милується нашою роботою), які б фінансово підтримали їх придбання", - каже пані Оксана.

ПОВАГА І БАЙДУЖІСТЬ ЖИВУТЬ ПОРУЧ

Після розмови з майстрами йду на екскурсію селом. Ось вони - і жабка, і лавочки, і вказівники. На одній стрілці написано навіть, скільки качкам іти до води - 150 метрів. Весело! Біля одного двору бачу маленького хлопчика і кремезного молодого чоловіка. Подарована їм чудесна лавочка ніяким лаком-фарбою давно не покривалася і вже зовсім гине. Запитую в господаря, чому не береже таку красу.

- Немає фінансової можливості, - відповідає сухо і байдуже.

Біля іншого двору сидять двоє чоловіків. Лава під ними густо полакована, міцна і ціла. З’ясовую їхні погляди на роботу творчих сусідів.

- Вони такі майстровиті обоє! Те, що для мене - попиляні дрова, для них - витвори мистецтва. Оксана не встигла подивитись - уже бачить, що з того вийде, - говорить господар.

- А як люди в селі ставляться до митців? - запитую.

- Поганого слова про них ніхто не сказав, - додає товариш.

Іду далі й підходжу до хреста. Потемнів, але дуже гарний. Він стоїть біля ставка, прилегла територія озеленена ялівцем. Його пані Оксана купувала за пожертви місцевих жителів.

А на протилежному боці ставка - мамо рідна! - спиляли два великих дерева. Щойно я їх бачила на фотографії біля збудованої подружжям для рибалок бесідки у формі поставленого носом догори човна. Бесідка стоїть, а дерев нема. Гілки - у воді. Їх, звісно, приберуть, але мальовничий пейзаж уже зіпсований. Підхожу ближче - зрізи спиляних дерев абсолютно здорові. Люди кажуть, що дерева могли впасти на дитячий майданчик. Ну, місцевим видніше...

На відкритій території біля ставочка бачу співця з бандурою "а-ля Нечепа". Він теж потемнів, але все одно вражає. Неподалік - згаданий уже козак з оселедцем. Люблю скульптуру, особливо зроблену талановито. А Петру Пікулю таланту не позичати.

Зустрічаємося з ним на розташованому в сосновому лісі кладовищі. Скульптор показує каплицю, розповідає, що за проєктом тут іще має бути. Всередині споруди - порядок.

Прогулявшись селом, помічаю, яка в Рябцях гарна природа. Але, як і в багатьох інших селах Чернігівщини, запущена. Водойми і зелені зони потребують розчистки. Та чи скоро тут буде кому це робити?

По приїзді додому телефоную очільнику Хмільницької ОТГ Юрію Слюньку. Голова розповідає, що сільська рада і він особисто прихильно ставляться до ініціатив рябцівських майстрів і завжди допомагають дієво і фінансово. Коли треба - пишуть офіційні листи, залучають спонсорів. Закупівля якихось матеріалів, буває, затягується й на місяць, тож не завжди все виходить так швидко, як хотілося б.

- Населення - задоволене. Люди, які проїжджають через Рябці, обов’язково фотографуються зі скульптурами, а потім виставляють фотографії у Faceook.

- Але ж треба ці скульптури якось підтримувати, щоб стояли якомога довше, - зазначаю.

- Це не завжди виходить, бо бувають проблеми з фінансами. Та й перед лакуванням скульптур їх треба шліфувати заново, а це має робити майстер, будь-кому не доручиш. Фахівець із благоустрою не пошліфує належним чином, може навіть зіпсувати, - пояснює Слюнько.

Проте, й працівника з благоустрою, правду кажучи, у Рябцях нема.

- Якщо знайдеться хтось - нема питань. Але ж люди не дуже хочуть іти прибирати сміття, - зауважує Юрій Іванович.

Щодо подальших планів благоустрою Рябців, то тут голова налаштований оптимістично. Каже, капличка на цвинтарі буде в цьому році закінчена, а на співочому полі таки постане оригінальна сцена за проєктом, наданим Сапроненковою.

Розмова з головою громади вселила надію, що Рябці в найближчому майбутньому не тільки не втратять своєї оригінальної краси, а й примножать її. І гостей село зустрічатиме не тільки кумедною жабкою, а й бадьорою народною піснею на співочому полі.

Наталія Потапчук, Чернігів-Рябці-Чернігів

Фото автора та з особистого архіву майстрів