Остання експедиція Василя Омеляновича

Трагедія на станції “Вернадський” сколихнула Малин

34-річний кухар 25-ї Української антарктичної експедиції Василь Омелянович трагічно загинув за тисячі кілометрів від рідного міста Малин Житомирської області. Він помер, покінчивши життя самогубством, 8 травня на станції «Академік Вернадський», що розташована на острові Галіндез архіпелагу Аргентинські острови у далекій Антарктиці.

Його згадують як добру, світлу і спокійну людину, яка могла в будь-який момент прийти на допомогу. Натомість про свої проблеми він нікому не розповідав. Крім того, всі полярники одностайні, що Василь – неперевершений кухар, бо готував смачно і з душею.

Складно писати про людину, якої не знаєш, але світ тісний і в ньому знайшлися спільні з Василем Омеляновичем знайомі, які поділилися своїми спогадами.

ВАСИЛЬ БУВ УНІКАЛЬНО ДОБРОЮ ЛЮДИНОЮ

Дорога на станцію «Академік Вернадський» виявилася для членів 25-ї експедиції дуже складною через карантин у світі. Спочатку команда вирушила, але була змушена повернутися до Києва, бо скасували авіарейси. Під час другої спроби через коронавірус була 2-тижнева обсервація в Чилі. 21 квітня 12 українських полярників нарешті добралися в Антарктику, де змінили своїх колег із 24-ї експедиції.

А 8 травня кухар Василь Омелянович покінчив з життям, про що громадськість поінформували вже наступного дня. В історії станції «Академік Вернадський» це була перша смерть.

Полярник народився 11 червня 1985 року. У свою першу зимівлю він вирушив із 16-ю експедицією у 2011 році, а потім був учасником 18-ї, 20-ї та 23-ї експедицій, 25-та стала для нього останньою.

Василь змінив своє фото у Facebook 3 травня. Там він у профілі зосереджено дивиться у далечінь, а його мама залишила під світлиною коментар: «Синуля, тебе завжди чекають і люблять».

У своєму останньому дописі він закликав шанувати та поважати людей і домівки, де на нас чекають.

Новина про трагедію на станції «Академік Вернадський» миттєво облетіла інформаційний простір.

Юрій Посипайко у своєму дописі опублікував близько 20 світлин, на яких є Василь, написавши: «Був надзвичайно працьовитим, професійним, спокійним, виваженим. Він був у центрі уваги. Повага до нього була безмежна. Я бачив його роботу і товаришував з ним, коли працював у «сезонах» 2016 і 2019 рр. Я б сказав, що він належав до «Золотого фонду НАНЦ». Світла йому пам'ять…».

Директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий розповідає: «Це була п’ята його експедиція. Він чотири рази відзимував і це, до речі, відповідь на запитання, чому психологи не змогли чогось там догледіти. Річ у тому, що людина випадково може потрапити туди один раз. Василь зимував уже 4 рази і зарекомендував себе не просто найкращим чином, а зразковим. Якби психологам показували, на що треба орієнтуватися, і якою має бути людина, щоб там на зимівлі себе гарно показати, то ми насправді, швидше за все пропонували б саме Василя».

За його словами, у людей, які перебувають разом у замкнутому маленькому колективі упродовж року – стосунки складаються по-різному. На станції вони одне одного терплять, а коли повертаються додому, дехто категорично не хоче бачити когось із колег, а інші залишаються друзями на все життя. Щодо Василя, то за 4 зимівлі ніхто жодного разу на нього не поскаржився, що трапляється украй рідко.

«От про Василя ніхто ніколи не сказав нічого поганого, і це зараз не варіант, що про небіжчика добре або ніяк. Знаєте, він був, що називається, «хоч до рани прикладай». До нього всі могли прийти зі своїми проблемами, і це була унікально добра людина, яка зажди допомагала, вислуховувала. У цьому сенсі він був дуже інтровертним, закритим. До нього приходили по допомогу, а сам він ніколи своїми проблемами не навантажував. Можливо, саме ця риса спрацювала, що замість звернутися до когось по допомогу, він усе переварював у собі й, на жаль, не витримав», – зауважив Дикий.

Всеволод Мірошниченко із Житомира був під час 23-ї експедиції системним механіком і добре знає Василя Омеляновича.

Він каже, що у вільний від роботи час їхній кухар полюбляв рибалити, їздити човном на сусідні острови, а ще йому подобалося спостерігати за біологами, які вимірювали зріст і вагу пінгвінів.

«Запам’яталося, що він дуже відкрита, чуйна, світла людина і завжди готовий прийти на допомогу, коли потрібно. Я і всі, хто його знали, не можуть повірити, що він таке зробив… Його фірмова страва у всіх експедиціях – це рублені котлети. Він взагалі дуже смачно готував. Усім на день народження випікав великий гарний торт і щоразу тематично його оформляв. От у нас був Діма Литвинов, який серйозно займався у спортзалі, то йому Вася спік торт у формі гантелі», – пригадує Мірошниченко.

«МАБУТЬ, ЦЕ БУДЕ ОСТАННІЙ РАЗ, ТА Й УСЕ»

Євген Дикий каже, що коли дізналися про смерть кухаря з 25-ї експедиції, то спочатку поїхали в Малин, аби розповісти про сумну звістку батькам, а вже згодом опублікували офіційну інформацію. Через важку втрату до мами і тата вже кілька разів викликали «швидку».

У сім’ї Омеляновичів двоє синів – молодший Василь та старший 42-річний Сергій.

«Він для мене Людина з великої літери. Вася викладався душею, коли в нього просили про допомогу. Він усіх навколо себе міг згуртувати. Батькам дуже важко, бо вони ним жили. Сергія вони теж дуже люблять, але Василь менший і вони його любили по-особливому. Нам не віриться у те, що сталося, бо Вася дуже стриманий і чіткий. Він завжди засуджував тих, хто вішався. Казав, нащо ви таке робите, бо це ж горе батькам. А сам так зробив, і я не знаю, чи це правда, чи ні. Чому так сталося, знає лише Бог…», – ділиться дружина старшого брата покійного Любов Омелянович.

Жінка розповідає, що Василь професійний кухар, працював у ресторанах до того, як потрапити в антарктичну експедицію. Він був неодруженим, але побудував гарний будинок і, вочевидь, планував своє життя в ньому.

Любов каже, що Василь дуже любив двох своїх собак породи хаскі та риболовлю, на яку часто вибирався разом із батьком.

«Перед тим, як померти, він зателефонував до батька, а той каже, що їде на рибну ловлю, то Вася попросив – ти ж мені передзвониш і скажеш, що ти там зловив. Він побудував дуже гарний будинок. Трішки ще роботи там залишилося, а перед від’їздом дуже швидко хотів усе завершити, може, відчував щось», – додала Любов Омелянович.

Ігор Ломаков розповідає, що познайомився з Василем, коли допомагав із ремонтом у його будинку. Каже, що у чоловіка було багато друзів і він запам’ятався надзвичайно доброю людиною, яка вкладала душу в усе, що робила.

«Перед від’їздом я його бачив і спілкувався з ним. Він дуже рвався туди, чекав, коли вже буде їхати. Я йому кажу: «Воно тобі треба?». А він мені: «Мабуть, це буде останній раз, та й усе». Отак ми з ним востаннє поспілкувалися», – зазначив Ломаков.

Тепер рідні Василя Омеляновича чекають, аби поховати його тіло в рідному місті, але коли це буде, ніхто поки що не знає.

«Наразі тіло зберігається при низькій температурі -20, але, звичайно, ми намагаємося доставити його якомога швидше. Дали офіційне сповіщення про ситуацію через організацію національних антарктичних програм, тобто ми подали запит: чий криголам буде першим у районі нашої станції, прохання забрати тіло на материк. Звичайні судна там уже не ходять. У деяких багатих антарктичних програм, як-от британська чи американська, є криголами, які час від часу бувають поряд із нашою станцією. Тобто, криголам допоможе доставити нам тіло на материк, до Чилі або Аргентини, а там уже попереджені обидва посольства (України – ред.) Як тільки воно буде на березі, далі вже є процедура репатріації на батьківщину, і вони готові її виконати», – роз’яснив ситуацію Євген Дикий.

Про мотиви такого вчинку молодого полярника тепер уже не дізнається ніхто, бо в душу людині не заглянеш.

Василь був першим і поки що єдиним, хто підняв прапор Малина над крижаними просторами на іншому краю світу, й рідне місто тепер у жалобі чекає його повернення.

Ірина Чириця, Житомир
Фото – із соціальних мереж