Мікрозелень як ліки від вірусу й невпевненості у собі

Як сестри-переселенки започаткували агробізнес у Харкові

Переселенки з Донеччини сестри Валентина Денисенко і Тетяна Чернікова вже два роки розвивають власну справу, вирощуючи на орендованій ділянці в передмісті екологічно чисту мікрозелень (невеличкі паростки овочів, зелені й трав) і різноманітну екзотику. Починали з маленької теплички, а нині постачають свою продукцію у кілька супермаркетів і відомі ресторани. Як покинули рідну Горлівку, створили власний бренд і пробивалися в «суворому» Харкові, сестри розповіли Укрінформу.

«КРИВАВА МЕРІ» ТА ПІКАНТНІ КВІТИ

З Валентиною і Тетяною зустрічаємося, звичайно, у їхньому господарстві. Це орендований у невеличкому селі Мовчани будинок із земельною ділянкою, частина якої зайнята теплицею, а решту сестри засадили городиною – помідорами, огірками, салатними травами.

«У нас уже досить велике коло покупців, які хочуть брати не лише зелень, а сезонні овочеві кошики, тому посадили цього року ще й город», – говорить Тетяна. Та головне дітище сестер, звичайно – теплиця зі стелажами, густо заставленими ящичками з соковитими паростками, та з грядками екзотичних рослин. Про всю цю смачну красу господині розповідають натхненно.

«Ми б ведмедя з казки точно обманули – вершки смачніші! – сміється Валентина. – Ось, наприклад, наші мангольди. Виглядає, як буряк, але насправді ця рослина фактично не має коренеплоду». «Використовуються саме стебла. Молоде листя можна додавати в салати, зріле – тушкувати. Ми готуємо також мангольдці – тобто голубці, загорнуті в це листя. Дуже смачно», – підхоплює Тетяна.

Далі на грядках – щавель «Кривава мері», який дуже цінують професійні кухарі за яскраво-червоні прожилки на зеленому тлі, японська капуста мізуна, що виглядає радше як трава. А ще – різні види базиліку, рукола, перила.

«Ми шукаємо незвичайні для України види рослини, бо петрушкою нікого не здивуєш. Ось, наприклад, красуня-капуста кейл, американці її дуже люблять за вміст білка та всіляких мікроелементів. Беремо ніжні молоді листочки і додаємо в мікс-салати», – продовжує Тетяна.

Після грядок переходимо до стелажів, де стоять ящички з молодими стеблами. Тут соняшник, гірчиця, різні види редиски та капусти, горошок. Важливо, щоб усе це не переростало – тоді стебла містять максимум вітамінів і мінералів. 8-12 днів – і черговий засів.

«У нашій країні культури споживання зелені практично немає. І це наша свого роду місія. Ми постійно розповідаємо, як корисно, смачно і цікаво вирощувати мікрогрін», – говорить Валентина.

Далі сестри пропонують мені скуштувати… квіти. «Настурція. Пеларгонія. Це ж усе товар, який люблять ресторатори, вони й наштовхнули нас на вирощування квітів. Переконайтеся – ось настурція має цікавий і пікантний смак. Кухарі використовують її, щоб прикрасити страви. Через коронавірус весною ресторани мало що замовляли, тож ми квітки додаємо в магазинні набори», – розповідає Валентина.

Загалом теплиця та її власниці настільки захоплюють, що вкотре констатуєш: як же класно, коли справді подобається те, чим займаєшся у житті, і як приємно зустрічати таких людей. Від продажу першої партії мікрозелені сестер-переселенок минуло рівно два роки. Наразі вони мають статус перевіреного постачальника і співпрацюють з чотирма мережами супермаркетів у Харкові, а також відомими ресторанами міста. Але прийшов цей успіх після неабияких сумнівів, навчання, наполегливої щоденної роботи. А ще раніше був вимушений і болісний переїзд із рідної Донеччини.

ВРЯТУВАЛИ ЖИТТЯ ГАРАЖНІ ВОРОТА

Сина-першокурсника Валентина вивезла з Горлівки насамперед – молодь почали переслідувати. «Могли забрати з вулиці, побити просто за те, що ти якось не так подивився, а не щось там зробив. До того ж, він відкрито говорив ті речі, про які там краще було мовчати», – розповідає жінка.

Трохи згодом Валентина потрапила під обстріл – чудом залишилася живою. «Я була на гаражах. Зайшла всередину, а там такі міцні металеві ворота – й одразу удари. Розірвався снаряд. Прибіг чоловік. І ми прийняли рішення – виїжджаємо. Він узагалі кричав: «У вас дві години!» Але ми вмовили, за ніч спакувалися», – згадує старша сестра.

«Маму та бабусю, якій уже 80 років, привезли до мене у Донецьк. Думали ж, ось-ось перетерпимо, все нормалізується», – продовжує Тетяна.

Та цього, як ми знаємо, не сталося. Валентина з чоловіком, матір’ю і бабусею знаходили прихисток на Сумщині, Полтавщині, в Дніпрі. Тетяна зі своєю родиною залишалася в Донецьку.

«Я ще якось намагалася там жити. Спершу це ще не було так страшно. Ми мешкали на околиці, основні бойові дії були з інших боків – район аеропорту, Петрівка. Та вони й зараз там продовжуються. Я працювала управителькою супермаркету «Брусничка». І якось не могла кинути свій колектив, відчувала відповідальність. Були ці порожні полиці, паніка покупців», – розповідає Тетяна.

«Сестра говорить, що до обстрілів можна звикнути. Що люди звикають, і можна з цим жити. Але я не могла. У сусідній будинок 9-поверховий потрапив снаряд, родину вбило – батьки, двоє діток. До друзів ходили завали розбирати, слава Богу, вони живі лишилися. Я просто не уявляла, як можна постійно перебувати в цьому жаху», – додає Валентина.

«Було таке, що лінія бойових дій проходила дуже близько. У мене на той час півторарічна донька – під наглядом бабусі, мами чоловіка. Починався обстріл – весь магазин біжить у підвал, а я – на пагорб, щоб подивитися, куди полетить, чи не в бік мого дому. І все повторюєш: «Господи, тільки не в нас!», – продовжує молодша сестра.

А Валентина з родиною на той час уже вирішували, де осісти. Восени 2015 року приїхали до Харкова. «Зійшлися всі обставини. Сина перевели у харківський виш. І хотіли, щоб було недалеко до Сум, куди виїхали брати чоловіка з їхньою мамою. Про Харків ще подумали, бо тут мешкає наша тітка і двоюрідний брат. З родичами рідко спілкувалися й бачилися, але зателефонували – і вони нас прийняли. Ми певний час пожили в тітки, вона ж допомогла згодом винайняти житло, бо це доволі проблематично – одразу приїхало стільки людей у місто. Брат узяв чоловіка на роботу, на СТО. Хоча місця в нього не було, але не відмовив, мовляв, приходь, подивимося, що вмієш. І досі там працює, вже тепер у керівному складі», – розповідає Валентина.

Старша сестра постійно переживала за молодшу. Тетяна ж із чоловіком наважилися на переїзд, вже очікуючи другу дитину.

«Все не хотіли покидати батьків чоловіка. А вони категоричні в цьому питанні. Вони й зараз там, не хочуть залишати будинок, у який стільки вклали, в якому все життя… Хоча дуже страждають і переживають, бо не бачать онуків. Але вже одна дитина підростала в нас, а на другу ми чекали, тож постав вибір – яке майбутнє буде в них? Неможливо в таких умовах ростити дітей», – говорить Тетяна.

Уже перед самими пологами жінку не випустили з Донецька. «Я вже часто їздила туди-сюди. Того дня перекрили блокпост, не випустили. А наступного дня відчула, що вже мені не варто вириватися в дорогу, довелося народжувати в Донецьку. А через два тижні нарешті виїхала з сином до Харкова, – говорить Тетяна. – Жили вдев’ятьох у двокімнатній квартирі, ще й з величезним лабрадором. Було спочатку дуже важко нам окреме житло винайняти – працював тільки чоловік, а я ж із сином. Але пережили. Витримали. Згодом знайшли квартиру поряд, через парк».

«ЦЕ НЕ СУПЕРМАРЖИНАЛЬНИЙ БІЗНЕС ЗІ $100»

Саме в цьому «гуртожитку» сестри вперше й замислилися про власну справу. Кожна мала вже значний досвід у торгівлі, менеджменті, хотілося працювати, як-то кажуть, на себе. Валентина вирішила залишити роботу в компанії, що продавала будматеріали.

«Сестра говорить, що стільки навчальних програм різних, професійних, і уяви – це все безкоштовно», – розповідає Тетяна.

«Хоча ми ще не розуміли, як це грант? А чи нам можна в такому брати участь? У нас же є руки-ноги, ми маємо самі заробляти. Може, комусь це потрібніше. Але все ж зважилися. Мабуть, і спонтанність була. Прочитала ввечері оголошення у Facebook про набір на навчання, яке стартує вже наступного дня. Потрібна ідея. І я кажу, мовляв, буду зелень вирощувати. Таня така: «Ага, я теж хочу!», – згадує Валентина.

У вересні 2017-го сестри потрапили у третій набір проєкту «Новий відлік» (програма підтримки малого бізнесу та самозайнятості переселенців і ветеранів АТО, що проводилася за підтримки міжнародного фонду «Відродження» в кількох містах України) і пройшли бізнес-курс від успішних підприємців-лекторів.

«Написали та захистили бізнес-план з вирощування салату на гідропоніці. Розумні люди нас послухали, сказали: «Ви – молодці». Але ж ми порахували великі об’єми, великі площі, дороге обладнання. Де і як знайти інвестора? І поклали ми цей проєкт на полицю, – сміється Валентина. – І вже ми з сестрою розуміємо, що навчання було класним, але, мабуть, треба вже якусь роботу шукати, бо довго ми так не протягнемо».

У той самий час сестри почали пробувати на підвіконні пророщувати насіння. «Всі ж говорять, що це так просто. Що це супермаржинальний бізнес зі ста доларів! Але виявилося, що не все так просто – посіяв і зібрав. Бо воно то не проростає нормально, то загниває. Тобто ми не розуміли, чому не виходить», – пояснює Тетяна.

Бути більш рішучими і не чекати міфічного інвестора сестрам порадив один із менторів «Нового відліку».

«Дзвонить, питає, мовляв, дівчата, як у вас справи? Ми відповідаємо, що поки що нічого не робимо, бо вкладення ж потрібні. Він говорить: «Рухайтеся вперед і без грошей, навіть, якщо у вас нічого немає. От скажіть: що вам заважає і чого не вистачає?» Ми дійсно чітко зрозуміли, що не вистачає спеціальних знань з агрономії. Тоді ми знайшли школу тепличного господарства у Хмельницькому. Відучилися там. Далі вийшли на потужного виробника мікрозелені, звернулися з проханням, мовляв, навчіть нас, підтримайте, ми ж якраз і земляки. Але він погодився поділитися своїм досвідом лише за 2 тисячі доларів, для нас це було непосильно. Вийшли на іншого виробника – і людина пішла нам назустріч. Так, ми заплатили за навчання, але це була реальніша сума, хоч і її нам довелося позичити. Поїхали на два дні, а стільки відкриттів зробили! Ми дуже вдячні йому за інформацію, за те, що поділився контактами своїх постачальників. Тепер підтримуємо зв’язок уже як партнери», – розповідає Тетяна.

За порадою ментора з «Нового відліку» сестри також моніторили ринки та супермаркети – шукаючи для себе нішу, вивчали, що саме продається та за якими цінами.

«Їздили й на «Перший кілометр» (гуртовий ринок, – авт.), там уже інколи перед нами закривали двері, бо не розуміли, чого ми ходимо, розпитуємо – і нічого не купуємо. Я почала ще паралельно відвідувати різноманітні заходи. Наприклад, потрапила на форум рестораторів. І в мене жінка, що сиділа на сусідньому стільці, питає: «А ви хто, звідки, теж ресторатор?» А я кажу: «Та ні, в мене буде своє фермерське господарство». Уявіть! У нас тоді ще нічого не було! Про мене подумали, що я несповна розуму. Прийшла з вулиці незрозуміло з чим. Але минуло два роки – і ці ресторатори наші клієнти», – сміється Валентина.

У травні 2018 року сестри винайняли будинок з ділянкою і поставили свою першу маленьку тепличку, яку їм віддала інша переселенка. «Вона отримала її за грантом, але так і не знайшла ділянки й не почала справи», – пояснює Валентина.

Та й далі сестри продовжували вчитися. Після курсу від громадського фонду «Професійний розвиток Харкова» захистили план уже з мікрозелені й отримали грант на перше обладнання. Паралельно стали учасниками проєкту «Рука допомоги» від Обласного центру зайнятості, за результатом якого змогли взяти безвідсотковий кредит. «За ці кошти, які ми ще виплачуємо, взяли цю велику теплицю», – пояснює Валентина.

Практично все у теплиці зроблено руками її чоловіка Олексія, який спочатку дуже скептично дивився на всі дії жіноцтва. «Та вже коли й допомагав, ще не вірив у нас. Просто вже не витримав, бо ж нам важко було все тут облаштувати. Опалення, система поливу, стелажі – все він. І тепер уже, слухаючи відгуки наших клієнтів і просто знайомих, яких пригощаємо, каже: «Та ну, ви реально класні!» – сміються сестри.

СЕКРЕТ УСПІХУ – ЗРОБИТИ КРАЩЕ, НІЖ ХАРКІВ’ЯНИ

Свою продукцію сестри спочатку запропонували одному з харківських супермаркетів – ще не маючи навіть етикетки. Але адміністрація зацікавилася. Інші супермаркети, вже поглядаючи на полиці конкурентів, самі вийшли на Валентину й Тетяну. Фактично сестри запропонували в місті продукцію з сегмента преміум-класу, яку цінують спортсмени та інші покупці, що споживають здорову їжу. В наборах від сестер-переселенок під брендом Green for you зелень поєднана не випадково – на основі порад від професійного дієтолога.

«Наші мікси: «Дитячий» – із соняшником і горошком, які подобаються малюкам найбільше, «Фітнес» – з оптимальним набором для тих, хто активно займається спортом, «Вітамінний» – найкорисніше з корисного. Тобто набори мають різний смак і різний комплекс вітамінів. Кожен обере за потребою», – пояснюють власниці теплиці.

На запитання про конкурентів підприємниці віджартовуються: «Та ми не звертаємо на них уваги. Вони, як гриби: з’являються – пропадають».

Насправді ж сестри зізнаються: все зароблене наразі вкладають у подальший розвиток справи, і постійно вдосконалюють свою роботу. Як і в будь-якому бізнесі, живуть не без проблем. Восени довелося витратити 200 тисяч гривень на твердопаливний котел, бо наявний булер’ян не впорався з опаленням, тож рослини в буквальному сенсі треба було рятувати від холоду.

А наразі сестри займаються сертифікацією, хоча вона не обов’язкова для такого виду продукції. І це теж потребує вкладень.

«Що ми швидко зрозуміли у Харкові, так це те, що в цьому місті не люблять чужаків. Люди співпрацюють, умовно кажучи, зі своїми знайомими, з місцевими. Для того, щоб у Харкові пробитися, треба або запропонувати унікальний товар чи послугу, або, якщо це щось уже відоме, то це потрібно робити краще за харків’ян. Зараз ми вже можемо сказати, що нас прийняли. Та й взагалі ми стали харків’янами – за своїми внутрішніми відчуттями», – говорить Валентина.

«Ну, що сказати? Було таке, що й ночі не спимо, фасуємо. Знаємо, що треба не втратити й підтримувати репутацію», – додає Тетяна.

З початком епідемії COVID-19 сестри збільшили посівні площі: по-перше, не підвищуючи ціну наборів мікрогріну, збільшили їхню вагу на 20 грамів – «Для боротьби з вірусом», адже корисне харчування надважливе для імунітету, по-друге, почали роздавати безкоштовні набори.

«Вже два роки ми у співпраці з благодійним фондом «Карітас Харків» займаємося з дітьми з синдромом Дауна як агроконсультанти проєкту «Паростки майбутнього». Нам виділили приміщення, де ми навчаємо діток вирощувати корисну зелень. Тож коли через карантин наші зустрічі припинилися, ми почали передавати для дітей набори. А ще пригощали людей похилого віку, якими опікується «Карітас». Потім вирішили пригостити медиків. Зберемо кілька ящиків – і веземо в інфекційну лікарню, дитячий хоспіс, онкоцентр, Інститут ім. Сітенка. Так, у нас нема фінансового ресурсу, щоб придбати якесь обладнання чи засоби захисту, але ж ми можемо час від часу підтримати людей своєю корисною продукцією!» – розповідає Валентина.

З послабленням карантину сестри потроху відновлюють заняття з дітьми – поки невеликими групками і лише раз на тиждень.

«Почали знову зустрічатися. Скучили за всіма страшенно! Ми стали вже однією родиною», – говорить Тетяна.

Окрім роботи з дітьми з синдромом Дауна, сестри реалізують ще два соціальні проєкти, що отримали фінансову підтримку Євросоюзу.

«Ми започаткували «Агенцію творчих ідей», що віртуально об’єднує людей, які мають особливі навички та таланти і хочуть ними поділитися. Це для жінок, які хочуть реалізувати себе не лише як мами та дружини, а розвиватися, дізнаватися щось нове. Ми вже почали онлайн майстер-класи», – розповідає Валентина.

Також сестри долучилися до проєкту «Творчий імпульс» для школярів із Чугуївського району Харківщини.

«Це буде знайомство дітей з різними професіями, переважно творчими. Наприклад, режисер, художник. Бо ж у сільській місцевості у школярів менше можливостей для розширення свого кругозору, і є певна стереотипність щодо вибору майбутньої спеціальності», – говорить Валентина.

«Як ви все це встигаєте? Теплиця і проєкти?» – не витримую.

«Щодо бізнесу, то допомагають весь накопичений робочий досвід і вміння спілкуватися. Очі бояться – руки роблять. Щодо такої громадської діяльності, то ми відчули, що є велика внутрішня потреба робити щось іще, окрім справи для заробітку. Загалом кожна людина на своєму місці, на тому рівні, який може, має робити щось для людей. Нести свою часточку добра, без пафосу робити світ навколо кращим», – говорить Валентина.

«Як справляємося? Так нас же двоє! Одна залишилася в теплиці, друга – поїхала кудись. Ми підхоплюємо процеси. Підтримуємо одна одну. І ми обожнюємо наш продукт, щодня споживаємо самі й заряджаємо всіх цією любов’ю. Ми радіємо нашим рослинам зараз так само, як і першим, які виростили і змогли продати», – додає Тетяна.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського