Гуцульські ліжники, які пасують до зимових свят
На Гуцульщині здавна казали: “На ліжник лягли двоє, а встали троє”
Напередодні новорічно-різдвяних свят в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відкрили виставку «Гуцульський ліжник: плинність традицій». Першу частину експозиції представили народні майстри з Яворова – гуцульського села, яке вважають столицею ліжникарства. У другій частині організатори запропонували оглянути сучасний і авангардний текстиль, в основі якого лежать традиції й техніки ліжникарства.
КЛАСИКА ТА ЕКСПЕРИМЕНТ У ЛІЖНИКАРСТВІ
Ліжник на Гуцульщині з’явився понад сто років тому. Тоді це була виключно ужиткова річ. На ньому спали, ним же й укривались. Крім того, ліжник був предметом гуцульського обряду. Ліжники складали у посаг нареченої, стелили під ноги молодятам. Згодом ним почали прикрашати оселі: ліжники вішали на стіни й застеляли ними ліжка. А ще на Гуцульщині здавна казали: «На ліжник лягли двоє, а встали троє».
На Прикарпатті столицею гуцульського ліжникарства справедливо називають село Яворів. Тут ліжники виробляють від малого до старого вже кілька поколінь поспіль.
«У нас майже 90% селян вміють працювати у ліжникарстві. Через економічну ситуацію нині цим промислом займається менше людей, але близько 200 майстрів у Яворові ліжники роблять постійно», – розповідає директор регіонального Центру народного мистецтва «Гуцульська Ґражда» Василь Лосюк, який зізнається, що теж виріс у Яворові під куделею, бо бабуся постійно пряла.
У Яворові історію ліжникарства умовно поділяють на чотири етапи. Перший – це виробництво звичайних ліжників для побуту. Другий етап тут пов’язують із тутешньою майстринею Параскою Шкрібляк-Король. Це вона розробила класичні види ліжників «кривий» і «рОсийський», який, зазначає Василь Лосюк, одразу на Гуцульщині охрестили як «писане веренє», що означає верета, або шмаття під ноги, яке не надто сприймали як мистецтво. Нині ж ці види переплітання ниток вважають головними у ліжникарстві. Третій етап майстри називають “радянським”. Тоді на Гуцульщині працювало чимало спеціалізованих підприємств, де виготовляли ліжники і навіть експортували їх до Канади.
«Тоді був обмежений асортимент: майстри мали виготовляти продукцію виключно за визначеними взірцями, яких налічували близько десятка. Художні ради визначали вигляд ліжників і жодних творчих експериментів не можна було собі дозволити. Нині ж є класика, а є й експеримент. Цей четвертий етап розпочався після 1990-х, коли кожний майстер сам собі шукав матеріали для ліжника і заробіток. Тепер нас інколи критикують за відхід від традиції, але я не виключаю: те, що нині називається «експериментом», вже завтра стане «класикою» у ліжникарстві», – каже Василь Лосюк.
Він роз’яснює, що давні ліжники завше були лише білі, чорні й сиві. Тобто кольору овечої вовни, з якої їх і роблять. Нині ж ліжники можуть бути усіх барв веселки, бо майстри застосовують анілінові фарбники, які довго зберігають колір. Не відкидають у Яворові й природні фарби: кору дуба, цибулю, горобину. Тоді, каже Василь Лосюк, ліжники виходять надзвичайно ніжних відтінків, з узорами пастельних тонів, без крикливих інтонацій. І якщо у грі з кольором ліжникарство зазнало суттєвих змін, то ось технологія виробництва ліжників за сто років майже не змінилась.
«Лише трохи удосконалені деякі деталі. Які саме? Найголовніше те, що надзвичайно полегшилося розчісування вовни. Раніше це робили лише вручну і було дуже непросто. За день людина могла лише на один ліжник вичесати нитку. Тепер цей процес механізований. Є спеціальні граблі, які роблять це швидко і якісно. Якщо майстри кооперуються, то за тиждень кожний може зробити щонайменше два ліжники», – пояснює Василь Лосюк.
Він розповідає, що виготовлення ліжника – це більш як 20 етапів праці. Все починається зі стрижки овець. Далі вовну парять, сушать, розчісують, прядуть і фарбують. До роботи на верстаті ще треба напрясти тонку нитку, а вже готовий ліжник треба віднести у валило – спеціальну споруду, де ліжник обертається у воді як у пральні, після чого його знову сушать, розчісують і він стає пухнастим, теплим і щільним.
Я ЦІЛЕ ЖИТТЯ ДУМАЮ ПРО УЗІР
«Валило можуть мати лише ті люди, які живуть біля річки», – каже майстриня з Яворова Ганна Копильчук.
У Яворові, каже, таких є три господарства і вони мають добрий попит на цю послугу, бо в селі є багато майстрів, і замовлень на ліжники нині отримують чимало. Переважно через Інтернет. Готову продукцію відправляють по всьому світі поштою. Тож у Яворові жартують, що тепер ліжникарство перейшло у цифру.
«Цього року від такого сумбурного життя люди більше хочуть яскравих ліжників. Взорів ми маємо безліч і щораз їх є більше й більше… У нас ліжники робили моя мама, бабуся. Я в п’ять років вже вміла закручувати нитку. Коли закінчила школу, то робила вже все професійно. Закінчила Косівський художній комбінат, де працювала 18 років. З розпадом Союзу, почала працювати самостійно. Так, ця справа приносить мені основний заробіток. З нього ми будували собі хату, вчили дітей, робили весілля. Так і тепер є», – розповідає Ганна Копильчук.
Цього разу на виставку до Франківського музею вона привезла два своїх ліжники, ще кілька десятків виробів – праця її односельців. Для популяризації ліжникарства майстри у Яворові об’єдналися в осередок, який нині представляє пані Ганна. Вона пригадує, що торік їй вдалося зробити 126 ліжників і привезти їх на персональну виставку до Франківська. Один ліжник Ганна Копильчук робить за тиждень. При цьому господарство теж залишається на її руках.
«Треба доглянути худобу, поле, город. Літом – сіно заготувати, тому влітку менше робимо ліжників, більше взимку. Колись у Яворові були вівці, а тепер ми вовну веземо з Закарпаття. Якби ще тримали тут овець, то не встигали б робити ліжники. Треба щось одне робити, бо хто робить усе, той не робить добре нічого», – пояснює майстриня.
Вона розповідає, що ліжникарство – не лише жіноча робота.
«Чоловіки привозять вовну, миють її, везуть у граблю. Жіноча робота – прясти і фарбувати вовну. А ще придумати узір. Я ціле життя думаю про узір. Лише десь відвернусь, вже думаю, що вже і це випряла б, і таку ідею б запозичила. Переважно, взори шукаю у природі», – зізнається пані Ганна.
СТУДЕНТИ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ ЛІЖНИКОВІ ТЕХНІКИ
«Ідея – це найголовніше і найбільш важливе для художника. Наші ідеї – це звернення до народного мистецтва, плюс політ фантазії. Ліжникарство – одна із найпростіших технологій у текстильній справі. Студенти дуже люблять ліжникові техніки, бо вони надзвичайно швидкі. Опанувати техніки ліжникарства можна за день-два, а ось ідея може народжуватись місяцями», – стверджує викладачка Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ, завідувачка відділення художнього текстилю Оксана Гордійчук.
Вона розповідає, що традиційних мотивів у ліжникарстві є не більше трьох-чотирьох. Решта – то фантазії майстра.
«Ліжник – це бренд Яворова, Гуцульщини. Я завше люблю казати своїм студентам, що народне мистецтво – джерело і фундамент, а ми є надбудовою над цією основою. Авангард – це поєднання традиційних технік та експерименти з ниткою. Бо коли ми говоримо про ліжникарство, то розуміємо, що тут є специфічна ниточка, натурального чи іншого кольору. Це те, що не можливо обійти. Серед сучасних нововведень – випущений ворс, крючки та інші прийоми. На те ми є художниками, аби комбінувати і шукати нові рішення», – говорить Оксана Гордійчук і показує другу частину експозиції, яку складають роботи її студентів.
Найчастіше юні художники працюють не з пряжею, а з руною – не прядена нитка. Вже на замовлення митців майстер робить з руни нитку потрібної товщини.
«Класичні ліжники роблять з нитки, товщиною у палець. Ми використовуємо у своїх роботах тонші нитки. Ліжникова вовна має палітру від кремового білого до темного коричневого кольору. Ось цю розтяжку відтінків ми стараємось використовувати у своїх роботах найчастіше», – зазначає Оксана Гордійчук і показує моделі верхнього одягу для чоловіків та жінок. Тут і сорочки, й спідниці, й пальто, і гуцульські гуні (своєрідні шуби для вівчарів, які захищали їх від холоду та укусів звірів – авт.).
Нині на курсі Оксани Гордійчук вчаться до десяти студентів. Викладачка вважає, що це – прийнятна ситуація, бо художників не може бути багато. Після закінчення вузу студенти часто розробляють власні бренди, або ж кооперуються і створюють фірми, які працюють у кількох напрямках. Під час навчання, каже, нерідко буває, що студенти закохуються, одружуються і вже далі працюють у творчих тандемах.
«На одяг сьогодні є дуже великий попит, а ось на текстиль – ні. Він дорогий. Крім ліжника, який у ціні є доступним, інші речі не всім по кишені. Адже ліжник можна зробити за два тижні, а ось, до прикладу, гобелен – це до трьох місяців праці», – зазначає Оксана Гордійчук і показує дипломну роботу настінного панно, в якому можна роздивитись мотиви фільму «Тіні забутих предків».
«Так, у цих образах можна побачити Іванка та Марічку, але це, радше, емоційна назва гобелену… Таке текстильне панно використовують для оформлення громадського приміщення. У квартирі таким презентаційним речам не місце, але в кінотеатрі, готелі, кафе чи ресторані вони цілком прийнятні», – погоджується Оксана Гордійчук.
МІЖНАРОДНІ ПЛЕНЕРИ І «БАРВОГРАЙ»
«Раніше ніхто не надавав такого значення ліжникарству. Його вважали звичайним промислом, а не мистецтвом. Тепер у Яворові започатковані міжнародні пленери, щорічно проводять виставки «Барвограй», а зараз ми вже підросли й організували міжнародний фестиваль-ярмарок «Барви карпатського ліжника», у якому беруть участь прикарпатські, закарпатські, буковинські та румунські майстри», – розповідає Василь Лосюк.
За його словами, торік такий фестиваль відбувся у Яворові, а цього року на нього чекали в Румунії. Але через пандемію коронавірусу дійство довелось перенести.
«Треба сказати, що у порівнянні з іншими народними промислами Гуцульщини, ліжникарство залишається найбільш популярним, бо на нього є попит. Колись був такий період, що більше питали за дерев’яними виробами з художньою різьбою. Потім популярними були точені іграшки, металеві картини, які доїжджали з Гуцульщини аж до Камчатки. Але ліжникарство втримало першість і розвивається. У Яворові дівчатка вже з юного віку беруться до верстата. Ось нещодавно одна майстриня навіть без професійної освіти зробила дизайнерські гуні, які замовив для спектаклю Івано-Франківський драмтеатр (йдеться про мюзикл «Гуцулка Ксеня», де можна побачити унікальну колекцію гуцульських гунь Руслани Гончарук – авт.)», – говорить голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, доцент Інституту мистецтв, заслужений художник України Василь Корпанюк.
Він зізнається, що долучився до організації цієї виставки, бо вважає, що ліжники дуже пасують до Різдва та зимових свят. Каже, тоді люди хочуть торкнутись чогось теплого, зробленого з душею. За його словами, зовсім недавно Прикарпаття отримало Концепцію розвитку народних художніх промислів в Україні, і цей документ вселяє надію на позитивні зміни. Народна творчість, зазначає майстер, вже давно очікує не лише уваги з боку держави, а й матеріальної підтримки. Художник вважає, що державні стипендії, які запроваджені в Румунії, не зайвими були б і для українських народних майстрів. Адже вони зберігають і популяризують елементи культури й традицій, які презентують Україну на увесь світ і перетворюються на ті «магніти», що ваблять до себе людей, захоплюють їх і нікого не залишають байдужим.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука