Краплі води на чудотворній іконі

Історія появи й зникнення “Любарського Спасу”, на честь якого було написано церковний гімн

Костел у селищі міського типу Любар, що височіє над річкою Случ, побудований у ХVIII столітті й за майже 300 років переживав розквіт, занепад, відновлення і бачив багато людських страждань.

На згадку про чудотворну ікону, яка зникла у невідомому напрямку, там зберігають її копію та знайдені на початку 1990-х років воти, як свідчення про вдячність тих, хто зцілився завдяки молитвам до неї.

Парафіяни костелу святого Домініка знають історію про ікону, а дехто береже листівки з її зображенням і молитвою до Ісуса з Любара, які колись видали у місцевій друкарні.

ВЕЛИЧНИЙ КОСТЕЛ І 1438 КНИГ

Про чудотворну ікону, гімн до Ісуса з Любара «Jezu słynący łaskami w Lubarze!» та чорно-білу листівку із зображенням образу напередодні католицького Різдва написав на своїй сторінці у Фейсбуці філософ і краєзнавець з Любара Віктор Канчура. Його розповідь зацікавила та замотивувала дізнатися більше.

Сама назва міста Любар походить від імені Любарта – сина великого князя литовського Гедиміна. Згодом доля містечка переплітається з князями Острозькими та Любомирськими.

У книзі «Любарський Домініканський костьол» Віктор Канчура описує історію храму. Він зазначає, що домініканський костел заснував князь Станіслав Любомирський. Його побудували з дерева у 1634 році на правому березі річки Случ і він вважався одним із найбільших в Україні. Утім під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького костел неодноразово руйнували і в 1752 році вже за кошти князя Францішека-Фердинанда Любомирського почали будувати цегляний храм, який освятили 4 серпня 1765 року і дали йому назву святого Архангела Михаїла і Яна Непомука. У 1782 році там звели кляштор (монастир). Територію костелу огородили стіною, від якої до нині залишився лише маленький фрагмент, а місцеві жителі під час земляних робіт досі часто знаходять залишки її цегли.

«При монастирі домініканці провадили просвітницьку діяльність. Тут діяла потужна бібліотека з 1438 томами різних книг. При храмі домініканці займалися соціальним служінням, так як зараз місія Римсько-католицької церкви «Карітас-Спес» у Любарі, яка допомагає потребуючим. Домініканці мали більше 10 підопічних, і це в основному діти-сироти й старці. Діти тут отримували освіту і навчалися грати на органах. Також зберігалися ікони й картини (одна з них «Любарські мученики», де зображений сюжет катування домініканців – авт.). Тут у ХІХ столітті була славнозвісна, як на той час, вища школа, де викладали грецьку мову, граматику, філософію та богослов’я. Крім того, діяла ще й парафіяльна школа», – розповідає настоятель Римсько-католицької парафії святого Домініка в Любарі отець Віталій Умінський.

У 1864 році влада закрила монастир і конквіт (училище). Домініканці пішли з кляштора і в Любарі лишилися лише дієцезіальні священники.

У роки Другої світової війни німецькі окупанти влаштували у костелі концтабір, а богослужіння там припинилися на багато років. Поки храм не діяв, любарчан хрестили, вінчали і відспівували у Полонному, Бердичеві та Житомирі.

Отець Віталій показує на закритий у підлозі костелу отвір і пояснює: «Тут знизу був гробовець, де колись ховали монахів, які перебували в кляшторі, а потім це використовували як катівню і концтабір. Знизу тримали полонених і знущалися над ними».

ЯК БОЖА БЛАГОДАТЬ ПРОЛИЛА СВІТЛО

Тривалий час паломники та всі, хто потребували зцілення від хвороб, приходили в костел із молитвами до чудотворної ікони розіп’ятого Ісуса.

Вона зберігалася вдома у дворянина Якова Новіцького, який був на службі у Любомирських, а в 1794 році її визнали чудотворною.

«Одного вечора на іконі вдома у Новіцького з’явилися краплини води, – ділиться історією про святиню отець Віталій. – Він і всі в його домі були налякані й почали молитися перед нею на колінах. Ікона розіп’ятого Ісуса була написана в дуже темних кольорах. Коли висохли ці краплини, то її верхня частина стала світлішою, а нижня залишилася темною. Пояснювалося це тим, що так Бог проявив свою благодать і показав, що світло спасіння завжди йде зверху. Вирішили, що треба віддати цю ікону греко-католицькому священнику в Гринівцях. Оці Гринівці я не можу знайти, бо їх є кілька (зокрема, є село Гринівці поряд із Любаром – авт.). От чи була греко-католицька парафія у наших Гринівцях, складно сказати. Питання в тому, чому настоятель греко-католицького храму віддав цю ікону римо-католицькому єпископу. Звершуючи молебень, він (греко-католицький священник – авт.) бачив, як на іконі знову з’явилася краплина води і те ж саме повторювалося пізніше. Дізнавшись про чудо, єпископ Ігнатій Каїтан Солтик наказав запечатати ікону, а згодом визначив групу каноніків. 3 травня 1794 року відбулася комісія. Вона прослухала 9 свідків, які спочатку сповідалися, а потім прийшли і розповіли про факт чуда. Визнаючи правдивість чуда, наказали помістити чудотворну ікону до публічного шанування в Любарі в костьолі домініканців».

Настоятель парафії звертає увагу на те, що в різних джерелах є опис, як багато людей приходили до ікони і зцілювалися. Він показує воти (дари, складені до ікони – авт.). Їх знайшли у костелі серед побутового сміття у 1990 році. Наприклад, на звороті металевих сердечок є інвентарний номер та вказується 1897 рік й ініціали людини, яка отримала зцілення.

«Тут відбувалися великі паломництва. Думаю, що в день паломництва людей було до 5-6 тисяч», – додає священник.

Він показує фото молитовника польською мовою 1905 року, де написано про богослужіння на честь розіп’ятого Ісуса, шанованого благодатями в місті Любарі.

На честь чудотворної ікони польсько-білорусько-литовський поет Людвік Владислав Франтішек Кондратовіч, відомий під псевдонімом Владислав Сирокомля, написав гімн «Jezu słynący łaskami w Lubarze!». У любарській друкарні Нухима Диментбарга у 1880 році була надрукована листівка із зображенням чудотворної ікони та словами Сирокомлі на звороті. Нині є переклад гімну українською мовою «Любарський Спаситель (Спас)».

«Ясно, що це гімн, а не молитва, бо молитва мала бути підтверджена владою церкви і завершуватися словом «Амінь». Хоча часом буває так, що й деякі колядки стають молитвами», – додає отець Віталій.

Він каже, що чудотворний образ зник із костелу ще до 1940-х років, коли монастир використовувався як шпиталь і священники усвідомили потребу в порятунку цінних речей.

Є припущення, що чудотворна ікона замурована десь у костелі. Дехто вважає, що вона може бути на території Польщі, а отець Віталій свого часу знайшов про неї інформацію в архіві однієї з країн Прибалтики.

Зараз у костелі святого Домінінка в Любарі замість оригіналу ікони розіп’ятого Христа зберігається її копія, яку створила у 2001 році художниця з Хмельниччини Галина Горбаха (дівоче прізвище Осінська).

«Вона помилилася, коли писала цю ікону, бо зобразила темний фон зверху, а світлий знизу. Я думав, можливо, треба заново писати, але з іншого боку – якщо Бог захотів зробити чудо на той час, то коли захоче, підправить ці кольори», – зазначає настоятель парафії.

ЛИСТ ПАРАФІЯНКИ ДО ГОРБАЧОВА

Повторно костел у Любарі освятили 14 жовтня 1989 року, коли парафіяни домоглися повернення будівлі для проведення богослужінь. Шлях до цього був складним.

Місцеві жителі ще добре пам’ятають, що до того в храм зносили сміття. А от від розповіді отця Віталія стає моторошно. Серед сміття, якого вивезли з костелу кілька вантажівок, знайшли не лише воти, а й останки закатованих людей, яких поховали на цвинтарі в Любарі.

«У тому, що нам повернули костел, є велика заслуга нашої парафіянки Регіни Гуртової, яка писала до Горбачова. Так Бог надихає людей, що деякі парафіяни стають мужніми воїнами. Я вам скажу, що це неабияке зусилля у радянські часи – поїхати в Москву. Тодішня любарська влада категорично не хотіла відновлення костелу. Нам сказали, що така велика будівля для нас зайва. Може, якусь хату вам віддамо – і там моліться. Їм історична будівля була потрібна, щоб сюди звозити сміття. Окрім того, це був настільки великий цинізм, бо у храмі катували людей. Як же вони собі уявляли, що тут, де проливалася кров і катували людей, можна викидати сміття? У листах пані Регіни є свідчення віри цієї людини», – ділиться священник.

Костел і тепер вражає як зовні, так і зсередини. Першу реставрацію тут провели у 1990 році, коли накрили храм, у дах якого під час війни потрапили дві бомби. Потім парафіяни своїми силами поштукатурили будівлю, а в 2015 році з’явилася тепла підлога.

Минулого року за реставраційні роботи у костелі святого Домініка взялися фахівці. Роботами керує архітектор Сергій Юрченко. Там реконструювали вежу, для якої спеціальний розчин виготовляли у лабораторії підприємства в Києві. Крім того, встановили хрест, що відповідає архітектурному стилю храму, а ввечері він підсвічується, додаючи будівлі величі. Далі планують перейти до реконструкції даху, а це справа недешева, враховуючи, що роботи тривають за кошти парафії.

«Як говорить Сергій Юрченко, архітектура костелу унікальна тим, що він восьмигранний і одночасно має хрестоподібну форму. Для мене важливо зібрати архів, і може, як прийде час, ми видамо про наш костел потужну працю», – резюмує отець Віталій.

Усім відомі слова зі Святого Письма: «По вірі вашій дасться вам», тож у час хвороб помоліться до Ісуса з Любара, а при нагоді відвідайте костел святого Домініка у маленькому містечку на кордоні Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей.

Ірина Чириця, Житомир – Любар
Фото автора, надані отцем Віталієм Умінським, Віктором Канчурою та з відкритих джерел