Труднощі перекладу в Берегові

Що вам скажуть у відповідь, якщо попросите етнічних угорців на Закарпатті говорити українською?

Дискусія про українську мову і закарпатських угорців майже така ж давня, як і аналогічна про українську мову та російськомовних українців. Узагалі, дискутувати про це – справа невдячна: місцеві на Закарпатті у випадку чого одразу починають оперувати заїждженими фразами про “закарпатську толерантність” і “представників 100 національностей, що мирно вживаються на цій території упродовж століть” – ну або, що ще краще, йдуть пити закарпатське вино чи каву.

Ба навіть дипломати на останній міжурядовій зустрічі мовного питання воліли не торкатись, а розмову повели про добросусідські відносини, ремонт доріг і КПП на кордоні. Проте з 16 січня мовний закон діє, і його буква гарантує захист державної мови у сфері обслуговування в Україні. Тож чи виконується цей закон у Берегові, й власне, як саме – наші кореспонденти вирішили перевірити на собі, у звичайний день відвідавши головне місто закарпатських угорців.

ЯКОЮ ВАМ ТРЕБА, ТАКОЮ І РОЗМОВЛЯЄМО

Закон про мову, або ж точніше, стаття 30 закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної”, що набула чинності 16 січня цього року, гласить, що відтепер мовою обслуговування споживачів в Україні є державна. Отже, інформація про товари та послуги на території України має надаватися насамперед українською, себто, підприємства, установи й організації усіх форм власності та підприємці мають обслуговувати споживачів їхніх товарів і послуг насамперед українською. Закон, очевидно, захищає українську мову як державну і права українців, для яких вона є рідною.

Так само очевидно, що українці, чия рідна мова не українська, сприймають закон без особливого пафосу. І хоча ставлення громадськості до заяв про “ущемления прав русскоязычных граждан” в Україні загалом відоме (якраз останній скандал із викладачкою одного з київських університетів був цьому добрим доказом), на територіях, де проживають етнічні групи, як-от угорці, все не так однозначно.

Власне, наскільки все неоднозначно, ми і спробували з'ясувати, відвідавши Берегове. Це місто, де угорці складають серед населення, за різними оцінками, 50-60%. То як тут із мовою? Чи утискаються чиїсь права – угорців (адже саме про це ми чуємо постійно із заяв Товариства угорської культури Закарпаття та час від часу – від угорського уряду), від яких вимагають спілкуватися не рідною, а державною? А чи українців, які можуть не отримати гарантованих законом послуг на території України у місці компактного проживання угорської нацменшини?

Перевіряти дію закону вирішую буквально на своїй шкурі. Йдемо в центр міста, плануємо зайти у кілька крамниць, аптеку та на місцевий ринок – де ж краще можна вивчити ситуацію? (Одразу відкидаємо варіанти із термальними купальнями та готелями, оскільки орієнтовані ці заклади на українських туристів і де-де, а там точно володіють та користуються українською. Так само відкидаємо і варіант з Угорським інститутом імені Ф.Ракоці – приватний вуз, де навчають студентів угорською і де донедавна головувала відома проугорська ректорка Ільдіко Орос: де-де, а тут нею, м'яко кажучи, точно не володіють.)

Пригадую, що треба придбати дітям судинозвужувальні краплі й заходжу в одну з аптек у центрі Берегова. Вітаюся українською та прошу товар. Продавчиня ввічливо відповідає українською з місцевим акцентом, дає ліки. Розраховуюся і вирішую ще спитати, якби звернулася до неї угорською – вона теж відповідала би українською?

- Ні, покупцям, які говорять угорською, ми відповідаємо угорською. Ми мусимо знати кілька слів угорською, аби могти спілкуватися з місцевими жителями. Хоча я не володію угорською, але зможу порозумітися з клієнтом. Від нас цього вимагають власники аптеки, та й знаю, що в більшості крамниць у місті така ж практика. Зручно має бути насамперед покупцеві, тому ми тут усі переважно двомовні. І спілкуємося тією мовою, якою зручно розмовляти саме покупцеві.

Згодом, коли я запитую те саме (але вже не як покупець, а представившись журналістом та зайшовши до крамниці разом із колегою-фотокором) у продавщиці окулярів у бутику, розмова у нас виходить суха і дещо напружена (все-таки відчувається накрученість навколо “мовної теми”).

- Ми можемо розмовляти з вами тією мовою, якою вам зручно, якщо ви захочете придбати окуляри у нашому магазині, – відповідає продавчиня, відмовляючись назватися та не дозволяючи себе сфотографувати, навіть попри те, що вона у масці.

Пані каже, що вона – угорка, послуговується угорською, українською знає кілька десятків слів, які використовує у роботі. І також наголошує, що на роботі для неї головне – комфорт клієнта.

Зауважую, що навіть попри те, що жінці явно не подобається тема розмови і моя присутність у її магазині, вона не грубіянить і не відходить від “офіційної” лінії про “робимо все для комфорту споживача”.

Побіжно задумуюсь: чи було б це так само толерантно сказано мені, якби я зараз запитувала те ж саме десь, скажімо, в російськомовній Одесі чи Херсоні?..

ДВОМОВНІ ВИВІСКИ: ЧИЯ КАВА ЗВЕРХУ?

Із продавчинь переводимо з колегою увагу на вивіски. Адже закон гарантує, що виробники та продавці зобов'язані надавати споживачам інформацію про свої товари, роботи чи послуги також державною мовою. Отже, українською має подаватися інформація на вивісках, цінниках, в інструкціях, технічних характеристиках, маркуванні, квитках, меню... Вивчаємо, як із цим ситуація в Берегові. Примітно, що майже всюди – вивіски й українською, і угорською. Переважно, вони поруч. Або ж угорською – зверху, напис українською нижче. Дуже рідко – навпаки.

Так можна вивчити, що аптека угорською – це patika, перукарня – fodrász, „не паркувати” – „nem parkolo”, а з продубльованого українського оголошення на дверях „вхід лише у масках” угорською ідентифікую хіба „maszk”.

Зате ми добряче посміялися з банера вуличного фастфуду, де продають розчинну каву, млинці та фанки (угорський варіант пампухів, присипаних пудрою – авт.). Для перекладу власники користувалися явно не словником і навіть не Google-перекладачем, а своїм знанням мови. Відтак, kave перекладено як „кофе”, fank – „пончики”, а „безалкогольні напої” написано як „безалкАгольні ПаНої”. Розраховано, очевидно, на те, що той, хто раптом посеред вулиці захоче кави чи напоїв, все і так зрозуміє. На крайній випадок, є картинка. Тому для людей з гумором у Берегові – ніяких труднощів перекладу!

У цьому ж переконуюсь і з розмови з ромкою, яка поруч із цим кіоском продає вживане взуття, розкладене в дитячому візочку (гарна вітрина, чого ж!). Знаю, що роми в Берегові – переважно угорськомовні, вирішую спробувати, чи зможу я, україномовна, придбати у неї товар.

Жінка, бачачи, що я підійшла до візочка з чоботами, кедами і туфлями, починає жваво нахвалювати товар угорською. Перепитую українською, яку ціну править за черевики.

- Двесті грівєн пара, – відповідає ламаною російською. – Какіє вам надо? Вот харошій сапогі на вас.

- Та мені б дітям щось, дитячі є у вас? – перепитую.

- Дітям? Дітям тоже маєме, паніко, никайте, але які файні (“Для дітей теж маємо, пані, дивіться, он, як гарні” – діал.) – ромка одразу ж переходить на місцеву закарпатську говірку. Жінка пропонує кілька варіантів, але я відмовляюся: мовляв, не той розмір. Хоча з розмови лишаюся задоволеною. Діє той же принцип: якою мовою хочете, такою й розмовлятимемо – лишень щось купіть.

ЗНАЄ ДВА СЛОВА УКРАЇНСЬКОЮ: ЧОРНИЙ І ТЕМНО-КОРИЧНЕВИЙ

- У Берегові немає мовної проблеми на рівні обслуговування, – підтверджує мої думки Марічка Муска, службовиця з Берегівської РДА, з якою ми зустрічаємося в місті згодом, аби “розвіртуалитися”. – Усі, хто працює у торгівлі чи в сфері послуг у місті, зацікавлені продати свій товар чи послугу, відтак, якщо це притомні люди, вони зроблять усе, аби отримати в вашій особі свого клієнта. Тому в магазинах – двомовні продавці, а надавачі послуг зуміють зробити так, аби клієнт залишився задоволений. Усі мої перукарі, майстри манікюру чи з корекції брів – угорки. Моя “бровистка” українською знає два слова: “чорний” і “темно-коричневий”, але вона так викладається в роботі й править за це таку ціну, що я продовжую до неї ходити. Так за кілька місяців вона вивчить десять слів, – каже Марічка.

На мовну проблему можна наштовхнутися у спілкуванні з тими людьми, каже жінка, котрі читають і дивляться відповідні медіа й упевнені в тому, що їх утискають, залякують і прагнуть нашкодити тільки тому, що вони – угорці.

- Маю знайому, працювали в одній установі, вона в декреті зараз, після однієї з недавніх погроз (мова про провокацію з надсиланням листа на адресу угорського консульства з погрозами угорцям – авт.) написала мені, що перелякана і думає, що їй нічого більше не лишається, тільки емігрувати звідси. Ну як можна думати про провокації подібного штибу, абсолютно не аналізуючи ситуації? Це, мабуть, результат роботи медіа, що фінансуються КМКС.

ПРОБЛЕМИ ПОЧИНАЮТЬСЯ, КОЛИ МОВА ЗАХОДИТЬ ПРО ПРИНЦИПИ

Про ще один випадок, коли мовна проблема в Берегові може спричинити конфлікт, згодом за кавуванням у центрі міста скаже дружина мого колеги Наталія, вчитель англійської. Свого часу вона щодня їздила на роботу в Угорщину через кордон велосипедом – викладала в тамтешній школі. Вона перфектно володіє й українською, й угорською, але спілкується українською і вимагає української ж у відповідь.

- Був один випадок, коли я поскаржилася на чоловіка, що принципово не хотів переходити на українську, – каже Наталія. – Це був автозаправник на АЗС однієї з всеукраїнських мереж. Я зверталася до нього українською, а він мені відповідав угорською. Попросила його відповідати також українською, він відповів, що принципово не перейде на неї, бо я приїхала сюди на автомобілі з угорськими номерами. Мене це обурило, Берегове маленьке містечко, тут усі одне одного знають, і я знаю, що він може розмовляти українською. Я тоді подзвонила на гарячу лінію і поскаржилася на того працівника, ну а потім більше його не бачила. Можливо, він і втратив роботу через це. А може, я просто більше не потрапляла на його зміну.

Словом, мовні проблеми починаються тоді, коли йдеться про принципи.

- Якось у подруги, яка переїхала з Івано-Франківська в Берегове і працює тут у банку, – пригадує Наталія, – був випадок, що пара старших людей, які прийшли до неї на роботу, вимагали обслуговування угорською. Дійшло до криків з одного боку: “Хто вас узяв сюди працювати?” – а з другого: “Я працюю в Україні й розмовлятиму з вами українською на роботі”, – розказує Наталія.

Міркую собі, що, можливо, саме якраз для таких випадків і потрібен закон про мову. Адже саме закон найкраще визначає, хто правий, а хто ні.

ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ В РОЗМОВІ НАСТАЄ “ФОДЬОНТЬ”

Тим часом підходимо до місцевого ринку. Перед входом до нього розмістилися вряд сільські жіночки. Яйця, сало, молоко, квасоля, шматки гарбуза та домашні закрутки... Хто на що ласий. Зупиняюся біля жіночки з букетиками котиків та невідомої, проте дуже гарної рослини: на зелених гілочках, як намисто, нанизані фіолетові ягоди. Власниця краму принаджує закликами угорською, але після того, як запитую, мовляв, а скільки хочете за букетик, відповідає ламаною російською:

- Десіть грівєн, – каже вона (місцеві угорці 40-50 років досить непогано володіють російською, бо вчили її в школі за часів Союзу).

Даю десятку, вибираю букетик, роздивляюся і нахвалюю – бо ж гарний! Продовжую далі розпитувати жінку українською, очікуючи, що продавчиня також на неї перейде:

- А як ця рослина називається? Що це таке?

- Нє могу сказать, ми на єто по-венгерскі кажем “фодьонть”, – пояснює ламаною  російською жінка.

Мені очевидно, що українською вона не заговорить, хоч як би я старалася: жінка її не знає (це, до речі, тенденція: місцеве сільське населення часто володіє лише угорською і дуже погано розуміє та говорить російською чи українською). Тобто, настає саме той момент, коли розумієш: розмові “фодьонть”.

Зате сусідка цієї продавчині, біля якої зупинився колега, перебиває нашу розмову і пояснює ламаною російською та місцевим діалектом, що рослина ця росте на Малій горі (Мала гора – це місцевість під Береговим, де схили завжди були засаджені виноградниками, але частина із них занедбана з часів Радянського Союзу, і на тому місці розрослися хащі), її там багато. За дві хвилини я також встигаю дізнатися, що у цієї жінки там найкращий черешневий сад у Берегові, понад 40 дерев і черешні “бальшиє, как мячики”, а ще є яблука та персики, й отримую запрошення весною прийти туди в гості й зробити репортаж. Пані Ліза сьогодні на ринку продає сироп із шипшини, за наступну хвилину я вже дізнаюся про особливості його приготування та користь ягід шипшини для діабетиків і людей, які мають проблеми з жовчю. Уся наша розмова проходить цим самим суржиком (гримуча суміш угорських слів з російськими та закарпатським діалектом) – але задоволення від спілкування отримуємо обидві.

“ВИ – НЕМІСЦЕВИЙ?” – “НІ, Я ПРОСТО ОСВІЧЕНА ЛЮДИНА!”

І тітка Ліза, або як вона просить себе називати Ліза-нийні, залишилася б найяскравішим спогадом з Берегівського ринку.

Якби за кілька десятків метрів ми не зустрілися із Ігорем Семеновичем. Біля нього я зупинилася придбати аукубу. Поки шукала гроші за рослину, продавець взявся пояснювати особливості догляду за декоративним кущем – і я аж перестала порпатися в рюкзаку. Він говорив чистою літературною мовою, як моя університетська професорка! На ринку в Берегові! Погодьтеся, випадок особливий.

Я знаходжу таки гроші, даю, хвалю прекрасну українську співрозмовника і запитую: ви – немісцевий?

- Чого ж – немісцевий? Я просто освічена людина. Живу в Берегові все життя, ходив тут у школу, підпрацьовую трохи зараз на ринку, продаючи вирощене в саду, бо гроші потрібні, – чоловік явно потішений компліментом.

Тим часом розповідаю, що я журналіст і готую матеріал про закон, українську мову та Берегове і прошу поспілкуватися на цю тему та питаю дозволу його сфотографувати. Чоловік міняється в настрої, фотографуватися відмовляється і завершує нашу розмову фразою:

- А що тут говорити? Це тисячу років була територія Угорщини, тут говорили угорською, і далі говорять... І я теж можу Magyarul beszélek (розмовляти угорською – авт.) за потреби. І українською можу. Тому нема чого в Берегові про мову говорити, – каже Ігор Семенович.

Та вже ж нема, думаю. От навіть дипломати про це не говорять!

Дорогою назад уже з кущем аукуби в руках ще раз зустрічаюсь з Лізою-нийні.

- Сколько цветок купіла?

Називаю ціну.

- Ну, ти прієжжай вєсна мой сад. Я тєбє так дам, – махає Ліза-нийні.

Прощаємось. Іду з базару з думками про те, що, може, й справді ото в Берегові варто говорити з людьми про рідкісні рослини, сироп із шипшини чи закарпатські вина?.. Розмова тоді, навіть якщо ти ні бум-бум по-угорськи або ж твій співрозмовник – по-українськи, виходить набагато злагодженішою і приємнішою.

*  *  *

Замість постскриптуму.

Хоча навіть за келишком вина в Берегові мова таки заходить часом про мову, даруйте за тавтологію. Як розповів нам відомий приватний винороб Карл Шош, у підвал до якого ми не могли не зайти, коли були в Берегові (тим більше, що Корчі-бачі (дядечко Карл – угор.) нещодавно став одним із двох найкращих виноробів краю за результатами сліпих оцінювань на фестивалі “Червене вино”, саме його вина взяли найбільше золотих і срібних медалей) – тому чекайте на матеріал в Укрінформі. Так от, як розповів Карл Шош, угорець, у чиїй сім'ї з діда-прадіда роблять вина (зараз цим займається вже 5-те покоління Шошів), у його дегустаційному залі буває спалахують і мовні суперечки.

- Буває, – каже Карл Шош, – що закидають мені гості, особливо з Львівщини чи Івано-Франківщини, що я не веду презентацію вин і дегустацію українською мовою. Мовляв, ти живеш на українській землі, то розмовляй з нами українською. Зазвичай, пояснюю, що я етнічний угорець і розмовляю угорською, і так розмовляли мої батько й діди, які теж тут жили, робили вино і мене цього навчили. Саме тому воно таке смачне, і ви його зараз п'єте, нахвалюючи. А в школі ми колись учили російську – нею я й спілкуюся з туристами. Вивчати зараз у свої роки українську я не почну, зазвичай, пропоную на цьому й припинити суперечку. Зазвичай, на тому й розходимося. Але зрідка бувають випадки, що чую неприємні слова від відвідувачів на свою адресу. Що ж, люди всякі бувають. Маю надію, що більше вони у мій підвал не прийдуть, – каже винороб із Берегова Карл Шош.

Тетяна Когутич, Ужгород-Берегове
Фото Сергія Гудака