Олександр Савчук, видавець, співзасновник «Літературної резиденції «Слово»

Олександр Савчук відомий у Харкові та за його межами як засновник і редактор іменного видавництва, що спеціалізується на культурологічній літературі. Також він – співзасновник славнозвісної «Літературної резиденції «Слово».

Завдяки проєктам Савчука вийшли друком унікальні видання, які повертають нам імена колись викреслених радянською владою діячів української науки та культури. Можна сказати, що це книги-відкриття.

Торік його «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута», що стала першим повним виданням нарбутівських літер, отримала гран-прі на Форумі видавців у Львові. А скоро буде презентовано другий том спогадів видатного мовознавця Юрія Шевельова – зокрема й з матеріалами, що публікуватимуться вперше. Про специфічну літературу, яка відкриває нам Україну, її читачів та зміни у суспільстві ми й говоримо із власником, головним редактором «Видавництва Олександра Савчука».

УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ ДОПОМІГ ЗНАЙТИ СЕБЕ

- Згадую, коли вперше вас побачила: в Національному музеї Сковороди під сковородинівським дубом із бандурою. Точно не пам’ятаю рік…

- 2010-й. І це була щаслива людина (сміється), яка змогла захиститися в аспірантурі ХНУ ім. Каразіна. І тоді мене запросили на роботу в музей Сковороди, заступником директора.

- Чому кинули музейну роботу?

- Півтора року я працював на цій посаді. І це та робота, якій треба віддавати всі сили, там треба жити. І хоча була певна амбіція, бо ж музей національного рівня, це було не те, що мене цікавило на той момент.

- Як узагалі випускник технічного вишу прийшов до видавничої справи?

- Справді, я навчався в Національному політехнічному університеті «ХПІ» за спеціальністю «танкобудування». І потрапив у середовище науковців, що існувало завдяки Михайлу Красикову (відомий краєзнавець, фольклорист, літературознавець, поет, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки «ХПІ», – авт.). Часто про якісь гуртки, на які приходить по 10 чоловік, скептично говорять, що це такі-собі «бульбашки», нікому особливо не потрібні. А насправді це той контекст, який комусь, зокрема мені, допоміг знайти себе. Може, й звучить трішки пафосно, але це так.

І треба сказати, що вступав я в «ХПІ», не знаючи чого хочу. Бо просто міг вступити на бюджет, маючи добрі шкільні результати. Брат у мене філолог, і звичайно, я цікавився його програмою, щось підчитував. Певний час я думав, що ось, піду на завод, де будуть танки, почну працювати, і тоді точно стане ясно, для чого ж я цю математику вчу, і все зміниться. Я ще встиг вступити й до аспірантури в «ХПІ» і кілька місяців там провчився. Але початок 2007 року був уже таким критичним, що я зрозумів: треба терміново шукати, чим я можу займатися. Вступив до аспірантури в ХНУ ім. Каразіна на філософію. Моя робота, присвячена слобідському кобзарству, завдяки використанню філософської та культурологічної методології, вийшла нестандартною – не описовою і не музикознавчою. Після захисту залишився працювати на кафедрі філософії й паралельно в музеї в Сковородинівці.

- А власну справу як почали?

- Історія з книжками в мене давніша за аспірантуру. У 2003 році влітку я працював у друкарні. Побачив технологічний процес видавничої справи. У 2005 році вийшли перші книжки, де я був редактором, упорядником, але, по суті, виконав усю підготовчу роботу.

- У якомусь харківському видавництві?

- Це була співпраця з підприємством «Атос», яке займалося будівельними матеріалами і чомусь вирішило видавати книжки. Це була любов керівника до літератури, іміджевий і маркетинговий хід одночасно. Я організував однойменне видавництво і з ними працював протягом п’яти років.

В «Атосі» вийшло кілька видань, які мені дуже важливі. Це «Пісні Слобідської України» 2006 року, взагалі унікальна на той час книга – горизонтального формату з прикріпленим усередині диском. На ньому були розшифровки пісень, які записувалися етнографом-упорядником Ларисою Новиковою переважно на Краснокутщині. У 2007 видали «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» Петра Іванова – видатного етнографа. Потім вийшла книга, упорядкована Михайлом Красиковим, – «Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України. Вибрані праці» Миколи Сумцова. І було перше видання праць Стефана Таранушенка, згодом у 2011 його праці стали першою книгою вже мого власного видавництва.

Так я поступово прийшов до самостійної справи. Зараз це видається закономірним. Але я цього не планував. Це було те, що хотів робити, що захоплювало.

ФАХІВЦІВ БАГАТО, АЛЕ ЇХ КРАЩЕ НЕ ЧІПАТИ

- У 2020-му ви отримали гран-прі Book Forum за книгу «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута». Яскравий підсумок 10 років діяльності видавництва...

- А до того двічі ми були у десятці кращих. Але скажу, що була мрія, прямо-таки дитяча, щоб книжка була найкращою. Планувалася презентація на «Арсеналі» – саме в день 100-річчя від смерті Нарбута – 23 травня. І це було б дуже знаково, бо, на жаль, за весь минулий рік жодна інституція, жоден музей не згадав його. Тішуся, що видавництво «Родовід» у кінці минулого року за підтримки Українського культурного фонду реалізувало прекрасний проєкт – реконструкцію «Нарбутівського збірника» 1933 року, який знищили одразу в друкарні, бо майже всі автори були на час друку вже репресовані, тож книжку заборонили. Збереглося два примірники, один – у Харкові, другий – у Києві.

Щодо нашого видання, то воно через перенесення «Арсеналу» не отримало такої медійної підтримки, якої б хотілося. Але в будь-якому разі ми маємо справжню відзнаку, а я завжди розумів, що етнографічні книжки, видані мінімальним накладом, не можуть бути суперприбутковими чи взагалі прибутковими. Намагаємося просто утримуватися і продовжувати робити, що подобається.

- Справді сумно і дивно, що роковини Нарбута оминули увагою. Чому, на вашу думку, так сталося?

- Немає організованості та стратегічного мислення. І це не тільки через те, що не вистачає менеджерів. Наприклад, ми дуже довго шукали фахівця, який напише передмову до «Абетки». Знайшли у Швейцарії. Це львів’янин Маркіян Філевич, який мешкає за кордоном останні 10 років. Він сам художник, автор багатьох наукових статей. Але був варіант, що ми візьмемо фахівця з іншої теми, і він ще рік готуватиметься, щоб написати передмову. І це дуже-дуже сумна реальність, що на таких гігантів як Нарбут, Кричевський (Василь Кричевський – живописець, графік, архітектор, художник кінофільмів, один із засновників Української академії мистецтв, – авт.) в Україні неможливо знайти спеціаліста.

- Нікому це нецікаво?

- Завжди є фахівці, які займаються певною тематикою вже, скажімо, 20 років. Коли ти їм показуєш якийсь рукопис, що ніколи не публікувався, то виводиш із зони комфорту. Так було з Хоткевичем. Лежав собі у Львові рукопис 1927 року – вдвічі більший за попередню роботу про музичні інструменти. Але всі знають лише видання 1930 року. А тут він додав мало не 50 нових інструментів, доопрацював і переосмислив свою першу роботу. І фахівці не знають, що з цим робити. Це ж треба знову вивчати, аналізувати, шукати різницю, зрозуміти, чому він так зробив. Що робити кафедрі академічної бандури, коли Хоткевич описує зовсім інший інструмент? Або з харківською бандурою, яку він викладав у Музично-драматичному інституті в Харкові.  А нею в Україні ніхто не займається, крім двох-трьох унікумів, які роблять це поза консерваторією.

- А ваші книжки фахівці купують?

- Мабуть, з видання спогадів Шевельова у 2017-му я це вже цілком усвідомив, що ні. Фахівці все знають зі своєї теми, вони перенасичені, і їх краще не займати. Так само наша серія про дерев’яну архітектуру. Вже 5 книжок вийшло – одиниці примірників придбані справді фахівцями.

Я пам’ятаю, як колись у нас була презентація в одному профільному харківському виші. Завкафедрою, який все організував, просто втік, наче спеціально. Йшлося про дерев’яні храми Слобожанщини – з кресленнями, описами, фотографіями. І було величезне поле для професійної дискусії, скажімо, про те, чи правильно робив обміри Стефан Таранушенко. Я був би радий, якби нас покритикували!

Коли читач мені дзвонить і каже: у вас на 27 сторінці в книзі Шевельова помилка. Я такий щасливий! Не тому, що помилка. А тому, що людина купила книгу й читає її так уважно! Від фахівців такого зворотного зв’язку практично нема. Хіба на Фейсбуці, коли виходить якесь видання, з’являються десятки «спеціалістів».

У НІМЕЧЧИНІ ЗНАЙШЛИ АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ШЕВЕЛЬОВА

- Бачу з коментарів на сторінці видавництва у Фейсбуці, що другий том спогадів Юрія Шевельова дуже очікуваний. Коли вийде книга?

- Зовсім скоро, у цьому місяці. З ним ми, я сподіваюся, поїдемо на «Арсенал» у Київ. Наклад – тисяча примірників. Один із найбільших для нас. Ми розраховуємо, що розійдеться. Матеріалів другого тому немає в Інтернеті.

Ним ми займалися з 2018 року. Це європейський період у житті Шевельова, від виїзду з Криниці, (лемківська територія сучасної Польщі, де тоді можна було чути українську). А далі будуть спогади про Німеччину, Швецію. Також ми додали розповідь про зустріч із Романом Якобсоном (один із видатних мовознавців XX ст., – авт.) – це уривок із третього тому, який Шевельов так і не написав, про американський період, але він дуже добре в’яжеться з другим томом. Ідеться про запрошення Шевельову переїхати зі Швеції до Сполучених Штатів.

У книзі будуть примітки, маса ілюстрацій, які публікуються вперше, архівні матеріали знайдені в Німеччині завдяки тому, що наш упорядник Сергій Вакуленко – поліглот і легко комунікував із тамтешніми установами. Я наголошу, що німці з задоволенням і абсолютно безкоштовно надали нам матеріали – лише за умови, що ми будемо посилатися на архів як джерело. Для українського сприйняття то видається дуже дивним (усміхається): уявіть, країна 50 років виділяє кошти на збереження українського архіву письменника Ігоря Костецького, члена Мистецького українського руху, щоб нарешті знайшовся хтось, кому це цікаво й потрібно. Ось так розумієш, що таке держава, де все організовано.

- Можете назвати найуспішніші свої видання?

- У нас було близько 40 власних проєктів (це без урахування видань, які ми беремо в друк на замовлення, і за цей кошт також живемо).

Якщо порахувати всі витрати на підготовку книги, поїздки, музейну оплату за користування джерелами, то це все не дуже вкладається в бізнес-план. Змоги вкладатися в 500 примірників одразу ми не маємо, тому прогнозуємо таку кількість і потім додруковуємо по 50. Цей механізм дозволив нам узагалі вижити та розширювати перелік видань.

Перша книжка, яка реально стала популярною, це «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича. «Абетка» Нарбута – наш видавничий бестселер. Розійшлася така унікальна книжка як «Дніпрові пороги» Дмитра Яворницького. При тому я довго не наважувався видавати її, бо праця здавалася такою специфічною. А Дніпро і Запоріжжя просто «розірвало» цією книгою. Це історія про створення ДніпроГЕСу і про ту красу, що затопили водосховищем. І це виявилося таким вузловим, болючим питанням для цієї території. Тут і гордість, і екологічна катастрофа, і та Україна, яку ми втратили. Видання було реально успішне фінансово – наскільки це можливо для культурологічного видання. «Студії з української етнографії та антропології» Федора Вовка – достатньо успішна книжка. Востаннє її  видавали в 1995-му, і це був, по суті, репринт 1928 року. А ми заново переклали з оригіналів і вийшло, що було для читачів багато відкриттів. Тисячний наклад розійшовся.

- Могли б назвати, приміром, 10 знакових постатей з минулого і сучасного? Яких варто знати і про яких треба говорити.

- З минулим набагато простіше. Олександр Потебня, Григорій Сковорода, Дмитро Багалій – скільки б не сперечалися про нього, для Харкова це дуже важлива постать. Василь Кричевський і Гнат Хоткевич – у них є справді харківське єство, яке, я відчуваю, досі резонує з моїми поглядами, баченням, реакціями, стереотипами поведінки. І треба сказати, що працювати з ними легше, бо ти не відчуваєш якогось гніту «святості», як із Шевченком, Франком, Лесею Українкою.

До тих постатей, які я назвав, ми приходимо через їхні справи. Бачимо результати і вже потім – логічно, органічно – звертаємося до постатей. Можливо, в школах і не потрібно починати з біографій, прізвищ, із оцієї схеми народився – написав – помер.

- А з сучасних?

- Приходить на думку Ігор Юхновський (доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАН України, перший директор Українського інституту національної пам’яті, – авт.). Я з ним кілька разів зустрічався і в ньому бачив оту стару справжню Україну.

Назву Сергія Жадана, бо коли взнав його ближче, справді зрозумів, що не йдеться про бренд, маркетинг. Це глибока, дуже важлива нам людина, я думаю, феноменальна постать.

Ще Оксана Забужко. Мав можливість кілька разів із нею спілкуватися, робити екскурсію Харковом. Ще назву Людмилу Міляєву, до речі, харків’янку (доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, – авт.). Людмила Семенівна – прекрасний мистецтвознавець, займається бароко, переважно сакральним мистецтвом. І це просто глиба. Дивуєшся свіжості думки. Починаєш слухати і розумієш, наскільки мізерні твої знання з історії мистецтва.

- Ви особисто багато комунікуєте з читачами. Можете схарактеризувати аудиторію? Хто цікавиться такою доволі специфічною літературою?

- Це люди, які цікавляться взагалі Україною та україністикою. Які для себе в один прекрасний момент зрозуміли: те, що їм показували по телевізору або навчали в школі у радянській час, і те, що є насправді, – це дві різні України. І ось ці люди шукають свою справжню історію, етнографію, справжню культуру. Бо ті автори, яких ми видаємо, були або репресовані, або їхні роботи не можна було до 1990-х років згадувати.

Наші читачі – це переважно програмісти, медики, люди технічних спеціальностей, гуманітарії. Це часто люди, які непогано заробляють. Ми говоримо про навернення до українства людей середнього класу, людей бізнесу. Вони тут живуть і заробляють, тож хочуть розуміти, що це за країна – Україна. І я хочу зазначити, що в Харкові навіть у мовному плані більш лояльні бізнес-заклади – ресторації, магазини, аніж державна сфера.

УКРАЇНСЬКИЙ ХАРКІВ НЕ ПОМІТНИЙ ЗА МІСЦЕВОЮ ВЛАДОЮ

- В одному зі своїх минулорічних інтерв’ю ви сказали, що шукаєте «українську Атлантиду». Вже видно її обриси? Змінюється ситуація у Харкові?

- Ми, мабуть, цього не помітимо. Треба робити спеціальне дослідження, бути неупередженим. Це глобальне питання. Тому що нам закриває все політика і стратегія діяльності міської влади. Вона дуже видима, і багато людей цю владу справді підтримують. Якщо «Атлантида» і піднімається, то відбувається це непомітно. Я розумію одне: треба робити, що можеш, принаймні, у своїй сфері й з тим рівнем впливу, який маєш. Діяти у підтримку українського контексту і контенту, створювати середовище, що в якийсь момент для когось спрацьовує. Підійшла людина до цього, починає ставити запитання – а де ж Україна, яка вона? А Україна ніколи нікуди не зникала, її просто треба побачити.

Я вже колись казав і повторюся: мені дуже шкода харків’ян, у яких не було бабусі в селі. Ти виїздиш на 20 кілометрів в область і розумієш – це Україна, Слобожанщина, це ні з чим не сплутаєш.

- Ви погоджуєтеся з думкою, що нинішній український Харків – камерний? Всі одне одного знають.

- Зазвичай, так. Але я вже трішки оптимістичніше дивлюся на ситуацію, тому що навіть введення в дію закону про мову показало, що насправді люди знають українську і можуть нею говорити. Ми ж не знаємо, скільки людей насправді категорично проти всього українського, кому все одно. Це все дуже приблизно. Те, що я чую, бачу щодня, свідчить, що все не так трагічно та критично.

- Уже відомо, що скоро відновлять на будинку «Саламандра» дошку Шевельову. Як вважаєте, не буде знову провокацій, і коли місто взагалі «доросте» до того, щоб вивчати історію, а не продовжувати вірити старій пропаганді?

- Для Харкова єдиний варіант змін – це проукраїнська місцева влада. Прийде людина, яка не буде такою категоричною, тоді можливий і вплив на маси. Бо харків’яни більше довіряють місцевим новинам, а не національним. Для багатьох колишній мер (Геннадій Кернес, – ред.) був саме тією людиною, що «захистила» місто від «повальної українізації». І ми можемо побачити, як виконувач обов’язків мера (Ігор Терехов, – ред.) говорить лише російською мовою.

Це не незнання української, а позиція. Це все гра з виборцями. Це й продовження теми «буфера» між Києвом і Харковом, тобто що є міська влада, яка захищає харків’ян. Тому в мене рецепта немає. Найменше, що можна робити – це створення свого контенту. І методологічно це має бути подача, яка не викликає відрази. Бо часто-густо, як ми можемо побачити, «професійні українці», «професійні патріоти» не залучають людей до спілкування, а навпаки – налаштовують ще більше проти, тому що це виглядає агресивно, некрасиво, з’являються якісь протиставлення. Можна ж показувати, що людина, яка в Харкові говорить українською, просто так себе почуває комфортно й органічно, а не прагне щось комусь доводити.

- У контексті літературної резиденції, що відкрилася в квартирі Шевельова. Могли б назвати ще такі локації в Харкові, з яких потенційно можна було б зробити крутий культурний проєкт?

- О, є такі місця, звичайно. Насамперед, це мансарда Єрмілова–Косарєва на розі вулиць Дмитрівської і Полтавського Шляху (Василь Єрмілов – живописець, графік, монументаліст, художник-конструктор, представник українського авангарду, у 1949 році виключений зі Спілки художників за «космополітизм»; Борис Косарєв – театральний художник, графік, живописець, фотограф і педагог, – авт.). Певний час намагалися зібрати кошти на цей проєкт, і треба було не так і багато, але не склалося, не вдалося. А це могло б бути місце для виставок молодих художників, які виходять зі своїми першими роботами, місце для мініпрезентацій, квартирників, лекцій.

Ще є квартира, де мешкав Микола Самокиш (художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік, – авт.), на вул. Дарвіна.

Цікавий простір можна було б зробити у квартирі художниці Зінаїди Серебрякової на вул. Конторській (ранні роботи написані саме на Харківщині, – авт.). Цим довго переймався Михайло Красиков, але ніхто не відгукнувся на цей проєкт. Тепер квартира продана, все, що там ще було автентичним, утрачено. Можна, звісно, розмірковувати: та скільки вона пожила в тій квартирі?! Але це величина. Це культура і наша історія.

З нашою літературною резиденцією «Слово» все було складніше, бо йшлося, по-перше, про великі суми для викупу, по-друге, про цілу програму на рік. А простори, які я перерахував, могли би існувати без таких значних вкладень.

Насправді для такого багатого міста як Харків це взагалі могло б бути не питання. Коли б дві сотні забезпечених людей мали «забавку» – витратити 25 тисяч доларів на якийсь проєкт. Але це для одиниць важливо, і вони відчувають у цьому потребу – зробити внесок у розвиток, у майбутнє.

- Як же посилити оцю культурну колаборацію бізнесу та митців, музеїв?

- Треба робити з цього тренд. Забезпечені ж люди діляться своїм досвідом одне з одним. І людина думає: ага, Петро допомагає дитячому будинку чи якомусь музею, а що зробив я? Але це все прив’язано до світогляду. Необхідно мати сентимент – усвідомлення, що тут я залишаюся жити, хочу, щоб тут жили мої діти. От, власне, коли ти починаєш шукати свою Україну, тоді починаєш щось робити.

- Пропоную завершити розмову, повернувшись до її початку. Зараз граєте на бандурі? І чи це – все ще той самий інструмент?

- Інструмент, який зробив сам, зберігаю. А граю на замовленому в майстра. Я від цього отримую задоволення. По-перше, ти себе краще чуєш, по-друге, спів – важлива умова для гармонійного існування, бо використовуєш ті різні тембри й тональності, які не потрібні при говорінні. Для мене це спроба осягнути кобзарський феномен і ті психофізіологічні особливості, які дають спів і звучання інструментові.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського