Гайдамацька могила за двадцять кілометрів від Московії

Запорозький корпус охороняв тут у червні 1918-го кордон України з більшовицькою Росією

Вважається, на Луганщині немає пам’яток, пов’язаних із визвольною боротьбою українського народу. Надто копіткою була «робота» московських намісників по їх винищенню. А з іншого боку, будь-які спроби місцевих краєзнавців та істориків розшукати ознаки цієї боротьби в рідному краї припинялися з усією пролетарською люттю.

І все ж дещо українці таки зуміли вберегти. Причому не тільки в душах, а й у матеріальному втіленні. Однією з таких – нечисленних, слід визнати – пам’яток є Гайдамацька могила неподалік села Можняківка. Цікаво, що звідси до кордону з Московією – усього два десятки кілометрів. 

АЕРОДРОМ НА КУРГАНІ

Збираючись до Можняківки, думав, по можливості, написати щось і про саме село на «крайній півночі» Луганщини. Однак, через певні обставини мій гід Василь Каплунов, з яким ми ще з весни домовлялись про мій візит, саме в ці дні й не зміг приділити гостю достатньої уваги. Хоча провезти до Могили й розповісти про свої краєзнавчі розвідки щодо неї погодився. А коли я вийшов з автобуса й роздивився навколо – якось перехотілося щось писати про село, головна вулиця якого досі носить ім’я «вождя пролетаріату». Про що свідчила табличка на вишуканому паркані ошатного будиночка просто навпроти автобусної зупинки. Причому напис був зроблений мовою недалекого звідси «сусіди».

Насправді вулицю кілька років тому перейменували. Каплунов пропонував назвати її Слобідською; сільрада спочатку взагалі відмовлялась щось міняти в топоніміці села, але нагадування про обов’язкову декомунізацію таки спрацювало. Вулицю нарекли, ну, дуже оригінально: «Миру». Сьогодні на «декомунізованій» Луганщині вулицю Миру можна зустріти чи не в кожному населеному пункті. От тільки старі вказівники не скрізь поміняли. А було ж колись… У жовтні 1991 року, ще до референдуму 1 грудня, Можняківська сільрада проголосувала про підняття над офіційними установами поряд із державним на той час червоно-синім – національного синьо-жовтого прапора.

Дорогою Василь Іванович, показуючи на кукурудзяні зарості, впевнено розповідав, що саме тут під час Другої світової війни розміщувалась транспортна авіація, чиї літаки закидали в тил ворога партизанські групи. А через дорогу яскраво жовтіло поле скошеної пшениці, серед якого помітно вивищувався такий же жовтий пагорб.

- От – скіфський курган. Командний пункт Можняківського польового аеродрому розміщувався за ним метрів за двісті.

За словами краєзнавця, на пшеничному полі дислокувались бомбардувальники та штурмовики. І якщо про цю половину аеродрому місцеві добре знали, то про «партизанські» транспорти навіть Василь Іванович довідався доволі пізно – коли після війни до села приїздив син комісара полку на прізвище Сандлер збирати відомості для своєї книги. Так надійно була засекречена ця військова частина. До речі, одна з найефективніших на фронті. На думку мого співрозмовника, карколомні сюжети діяльності Можняківського ВПА і його підрозділів містять безліч матеріалів для створення художніх фільмів «про війну».

Агов, сценаристи!

КОПНЯК НА ПРОЩАННЯ

Про Гайдамацьку могилу і навіть про те, що в 1918 році північно-східні кордони України від більшовицьких диверсійних груп охороняли гайдамаки Павла Скоропадського – я, звичайно, чув і раніше. А от з подробицями зміг познайомитись лише на місці завдяки Василю Івановичу і його довголітній роботі на ниві краєзнавства. На виправдання свого невігластва можу сказати лише те, що й він, місцевий мешканець, далеко не одразу дізнався взагалі, хто вони такі – ці гайдамаки.

- Я працював помічником комбайнера, і коли комбайн тут проїжджав, спитав, що то за могила. – «Гайдамацька». Спитав у школі – але ж тоді про гайдамаків якщо й згадували, то тільки про тих, що діяли в Центральній Україні в середині XVIII століття. А вже потім відомий наш краєзнавець Ігор Саєнко дав мені матеріали з Українсько-Канадського центру. Він познімав ксерокопії зі спогадів генерал-хорунжого Олександра Натієва та інших людей, які згадували про перебування на цій території Запорозького корпусу.

Суворі товариші з ідеологічних відділів потурбувались, аби жодних документів не залишилось від того періоду, але в складі корпусу воювали січові стрільці – вихідці із Західної України, які повернулись додому і встигли залишити друковані спогади. Поки хлопці з гарячими руками і холодним серцем дістались Галичини, інформація вже стала суспільним надбанням. А з розвалом СРСР почали прочинятися сталеві двері архівів.

- Тоді ми з’ясували, що гайдамаки – то не вигадка. Документальні підтвердження їхнього перебування на півночі Луганщини були. Прибули вони зі Сватового, після походу на Крим і звільнення Донбасу. Запорозький корпус під командуванням генерал-хорунжого Олександра Натієва прийшов сюди в червні 1918-го. Разом із німцями вони прогнали більшовиків (німці зайняли позиції біля Мілового) й охороняли кордон з більшовицькою Росією від Валуйок (нині Білгородська область РФ) і майже до Кантемирівки (нині Воронезька область). Чекали наказу йти в Подоння (теж Воронежчина), де, згідно з ІІІ універсалом, мало визначитись тамтешнє українське населення: приєднуватись до України чи залишатись у Росії. А інші підрозділи, за домовленості Скоропадського з Кубанською Народною Республікою, мали десантуватись на Таманський півострів і звільнити від більшовиків Кубань.

До цього справа не дійшла – більшовики зайняли домінуючі позиції на Воронежчині, а у військовому міністерстві Скоропадського знайшовся зрадник, який попередив Добровольчу армію про намір українців увійти в Катеринодар. «Добровольці» випередили запорожців і вигнали більшовиків самі. А українцям шлях уже був закритий. Таким чином був поставлений хрест на планах возз’єднання двох частин України.

- Один полк зайняв позиції в Ровеньках біля Валуйок (тепер РФ) – і отак от дугою: Білолуцьк, Кам’янка, Новомарківка (нині – РФ). П’ять полків; потім один на Стародубщину (нинішня Брянська область) переправили. А згодом німці пішли – в них на батьківщині своя була революція. Запорожці навіть встигли там, у Сватовому, дати їм копняка.

- За що?

- Бо вони не дозволили переступити адміністративні межі між Харківською і Воронезькою губерніями. Хотіли навіть роззброїти Запорозький корпус. 

ГАЙДАМАКА СОСЮРА

Конкретно в районі Можняківки розташувався 3-й Гайдамацький піхотний полк полковника Володимира Сікевича з штабом у Білолуцьку (сьогодні – центр Територіальної громади, до якої входить і батьківщина Василя Каплунова). Очевидно, тому й назва могили – Гайдамацька – наскільки я зрозумів, інші полки корпусу носили інші найменування. Скажімо, правим сусідом гайдамаків був 2-й Запорозький піхотний полк полковника Петра Болбочана. Трохи північніше займав позиції 3-й Запорозький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк полковника Олександра Шаповала. Що стосується Запорозького корпусу, влітку 1918-го він став Окремою запорозькою дивізією.

- Весь цей час особовий склад запорожців учився. Вчився і воювати, і кордон охороняти. Муштру проводили досвідчені гайдамаки-кіннотники з колишньої гвардійської кавалерії царської армії, укомплектованої з українців, і січові стрільці – професіонали з підрозділів колишньої австрійської армії. Муштра проводилася з новобранцями кожного дня, бо значна частина вояків поповнилася у Харкові, Барвінковому, Макіївці, Костянтинівці, Сватовому селянами і робітниками, студентами і семінаристами, що не вміли сидіти на конях, орудувати шаблею та рушницею.

«З усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися, і спокійно, як до церкви, йшли на смерть…» – писав майбутній поет Володимир Сосюра, який у Сватовому став ройовим 9-ї сотні цього полку.

У жителів Можняківки, де певний час перебували гайдамаки, й по сьогодні збереглися перекази про перебування кінних гайдамаків на Майданах і Бондарівці (околицях села), про тренування кіннотників і вдосконалення майстерності стрибків на конях через полум’я та спеціально вириті рови, рубку шаблями пучків лози, закріплених на віхах, і таке інше. За спогадами же колишніх вояків запорозьких полків, життя їхнє на кордоні не було аж таким спокійним. Як мінімум, шість разів їм довелося вступати в бої з регулярними частинами «червоних», а скільки було сутичок зі звичайними бандитами, які завжди збиваються в зграї в часи соціальних криз – тепер уже ніхто й не полічить.

Перебування Окремої Запорозької дивізії на Луганщині завершилося в грудні 1918 року, коли підрозділи дивізії роззброювали й витискали з Приайдарщини деморалізованих своєю революцією німців. А потім запорожці й самі відійшли під тиском більшовиків з півночі.

- Але нездійсненні державотворчі зусилля гайдамаків і січових стрільців залишилися по наш час у пам’яті місцевого населення, – переконаний Василь Каплунов. 

СОН НА ХРЕСТІ

Гайдамацька могила розташувалась майже навпроти скіфського (якщо він саме скіфський, а не якийсь більш древній) кургану, і в цьому проглядається певний символізм. Сьогодні на невеличкому могильному пагорбі стоїть металевий хрест – замість старого дубового, який встановили 4 жовтня 1998-го року. Якимось «совкам» він надто сильно муляв очі, бо спочатку хтось розстріляв його з мисливських рушниць, а потім геть спиляли. Хрест відновили, і він, на новій основі, простояв до 2018 року. У 2018-му новий хрест встановлений уже прикордонниками Білолуцької застави за ініціативи заступника начальника Луганського прикордонного загону полковника Володимира Мельниченка. Поки стоїть. Новобранці біля могили присягу приймають…

- Могила встановлена згідно з тодішніми правилами: на перехресті шляхів, за обривом. Хто там похований, від чого помер – можна тільки здогадуватися. Відомо лише, що боїв тут не було. Бої були в Ровеньківському районі (Білгородська область РФ), у Марківському районі. Тут окремі сутички були північніше Біловодська, в районі Козлова, Литвинова. А саме в Можняківці, за 20 кілометрів від демаркаційної лінії… Один – малий шлях, він іде по ярку на Кам’янку. А другий шлях, так званий Гетьманський, або – великий, як його називали можняківці, йде паралельно нинішньому газопроводу «Ставрополь – Москва». Місцями він залишився і навіть використовується. Зі Старобільська є польова дорога на Писарівку…

- А чому саме «Гетьманський»? – питаю.

- Тут у 1558-1561 роках Байда-Вишневецький служив на Москві й ходив тут шляхами, може, навіть, із Запорожжя, хоча це не найкоротший шлях. Є тут і Гетьманський яр.

Можна до цього згадати, що позаторік автор цих рядків побував у селі Осинове (кілометрів десять південніше Можняківки по річці Айдару), і там на мальовничій горі Пристін місцеві активісти встановили пам’ятний валун, присвячений перемозі Дмитра Байди-Вишневецького над татарами саме в цей проміжок часу – в 1559-му році. А якщо згадати, що нижче по Айдару є ще село Байдівка, то цілком можна погодитись: принаймні один гетьман цими краями гуляв.

І наостанок – про містичні властивості Гайдамацької могили. Ну, те, що підлітки років тридцять потому, як пішли гайдамаки, шукали заховане ними золото – це не містика. Он, у Старобільську золото Нестора Махна й досі шукають. Але ж от як пояснити такий феномен. Поки радянська влада не почала війну з релігією, місцевий батюшка у посушливі місяці збирав хресну ходу і вів парафіян дорогою до могили. Прийшовши, читав молитву…

- Розказували старі люди, після того обов’язково йшов дощ. Це були 20-ті роки. Батюшку виселили в 1930-му році, церкву прикрили.

Є ще один переказ, який я чув ще в Луганську, а відома краснодонська поетеса (галицького походження) Антоніна Листопад написала навіть віршовану легенду про цей випадок. Хоча Василь Каплунов особисто її переконував, що це – бувальщина, яку він чув від старих своїх земляків:

- У Можняківці жила одна бабка-повитуха, і якось позвали її до Білолуцька приймати пологи. А це була зима. Назад вона йшла крізь завірюху, темно було – й заблукала. Вона вже зрозуміла, що не туди зайшла – коли натрапила на хрест. І вирішила: якщо все одно помирати – то вже на хресті. Обняла його – й заснула. А вранці їхали люди, дивляться: постать людська на хресті повисла. Вони до неї – а вона спить. Мені це не одна бабуся переказувала (двадцять років тому; уже нікого з них немає серед живих), що повитуха не те, що не замерзла – в неї навіть нежиті не виникло. Після того в народі ставлення до Гайдамацької могили сформувалось напівмістичне.

У цій розповіді є ще одна містична нота. Повитуха замерзала на хресті, який встановили гайдамаки – і він залишався стояти при радянській владі аж до п’ятдесятих років, поки не згнив сам собою. Невже він залишався непоміченим для чужих людей?

P.S. Не втримався – поміщаю вірш Антоніни Листопад, присвячений Гайдамацькій могилі. Власне, він так і називається.

Гайдамацька могила

Щось померло. А щось народилось.
Дивний фенікс – породистий птах!
…Гайдамацька самотня могила.
Серед поля. На сивих вітрах.

Порахує година Покровська
За листочком останній листок.
Скільки витязів тут запорозьких, –
Вже сьогодні не скаже ніхто.

Видно звідси Мартинівські схили.
А навпроти цей скіфський курган.
Пам’ятають, як лози ломили.
Пам’ятають: летів ураган.

Йдуть дощі. І вертається спека.
Над полями яса золота.
За переказом – дивний переказ.
На Шляху невмолимі літа. 

Місяць з неба виблискує в звори.
Відпливають айдарські плоти.
Все незмінне у наших просторах.
Лиш міняються тільки хрести.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора і Василя Каплунова