Львів і Моцарт-син: хтось розгледів у скульптурі ніжну душу, хтось – ”чупакабру”

Незадоволені оголосили збір підписів під петицією про демонтаж пам’ятника

Пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту – сину великого композитора Вольфганга Амадея Моцарта, який урочисто відкрили у Львові 26 серпня, не просто викликав жваві дискусії серед львівської культурної та історичної спільноти, а й спонукав містян звернутися до міськради з петицією про його демонтаж.

Скульптуру Моцарту-молодшому встановили у межах Міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt, який уп’яте пройшов у Львові. Це подарунок місту від Міжнародної фундації «Моцартеум» у Зальцбурзі, Австрія. Ініціатором та натхненницею проєкту стала всесвітньо відома диригентка Оксана Линів, а автором – австрійський митець Себастьян Швайкерт.

Нова львівська пам’ятка розділила місто на два табори: одні називають пам’ятник «чупакаброю» та «бабаєм» (і це ще найніжніші з озвучених епітетів), інші вважають пам’ятник вершиною сучасного мистецтва, якого Львів ще не бачив, тому й не може зрозуміти. Укрінформ вирішив вивчити аргументи сторін.

ПОВЕРНЕННЯ КСАВЕРА МОЦАРТА У ЛЬВІВ

Робота над пам’ятником сина Моцарта, виконана в стилі постмодерної пластики, тривала приблизно пів року. Це перша скульптура Ксаверу в Україні й третя у світі. Але ажіотаж викликає не так сама особистість композитора, як манера його зображення.

- Якщо збоку подивитися, то можна побачити голову лева, з іншого боку глянеш – то розумієш, що в середині композиції є дуже ніжна душа, яка закрита великою перукою. Тому тут кожен побачить свого Ксавера. Та головне, щоб ви його побачили. Адже ніщо не розширює горизонти нашого мислення, крім культури, крім сучасного мистецтва. Я переконаний, що тут будуть народжуватися нові креативні ідеї, з’являтися нові смисли. Це приклад нової сучасної скульптури. І дуже важливо, що власне Львів є тим штовхачем – сказав під час відкриття пам’ятника міський голова Львова Андрій Садовий.

За словами ініціаторки проєкту Оксани Линів, архітектор хотів зобразити конфлікт і драму життєвої долі Франца Ксавера Моцарта. Композитор босий, адже був змушений сам протоптувати собі шлях, оскільки в 4 місяці лишився сиротою, а увесь світ не хотів бачити його таланту, його особистості; рідні та друзі вважали, що Моцарт-син має просто продовжувати справу свого батька.

- Але з чим у всьому світі асоціюється Моцарт? З перукою. І це ніби, як символ чогось відмерлого, попередньої епохи, його син хотів з неї вирватися, та ця тінь батька переслідувала його всюди. Це такий величезний капюшон – як символ попередніх епох, тому що і батько, і дід Леопольд були композиторами ще в бароковому часі, а Ксавер хотів цього позбутися й утвердитися самостійно як особистість. Тому ви бачите його такий вольовий жест відносно великою лівою рукою та ногою вперед, це означає, що він не хотів бути в тіні, а сам вносив зміни в культурне життя. Він тримає ноти і там можна розгадати скрипковий ключик і початок твору з його концерту. Якщо підійти ближче, то можна побачити лице й обриси Ксавера з бакенбардами, які він носив, – розповіла про вигляд пам’ятника Линів.

Франц Ксавер Вольфганг Амадей Моцарт – австрійський піаніст, диригент, педагог і композитор. Він народився 1791 року у Відні, але коли мав 4 місяці, лишився без батька. Був наймолодшим сином і єдиним, хто продовжив шлях видатного композитора. У 17 років Ксавер утік із Відня і приїхав у Галичину, в село Підкамінь, а згодом до Львова, де викладав музику дітям у заможних родинах. Тут заснував хорове товариство Св. Цецилії та був капельмейстером. Саме у Львові, за твердженням дослідників життя композитора, Моцарт-син зустрів своє кохання Жозефіну Бароні-Кавалькабо.

Австрійський скульптор Себастьян Швайкерт наголошує, що навмисне створив скульптуру Моцарта-сина без п’єдесталу, так він наче свій серед своїх, адже прожив на Галичині й, зокрема, у Львові 30 років.

Та чомусь львів’яни, м’яко кажучи, не в захваті від повернення Ксавера Моцарта в такому вигляді.

АГРЕСИВНІ СОЦМЕРЕЖІ

Реакція в соцмережах була неоднозначною, свої відгуки, не підбираючи особливо слів, оприлюднюють як пересічні львів’яни, так і фахові мистецтвознавці, історики, архітектори, письменники…

«Коротко про пам'ятник сину Моцарта у Львові. Я вважаю, що буде помітним місцем на карті міста. Про це писав ще класик: "Розумiєте, Мурзiк Васильович, людина завжди цiкавилася трьома речами. По-перше – своїм калом, по-друге – питками та казнями, i уродами". А тут – три в одному...», – написав у Фейсбуці кандидат історичних наук, громадський діяч, військовий Тарас Гривул.

А от ексзаступниці міністра культури та політичній діячці Ірині Подоляк монумент ніби сподобався: «У Львові відкрили пам‘ятник Францу Ксаверу Моцарту – сину Моцарта, який жив і працював у Львові. До речі, дуже непогано виглядає – динамічно, свіжо... Уже хочу побачити наживо», – написала вона.

«З першого погляду воно здається, що це пам’ятник першій українській чупакабрі (й зблизька теж). Але це зовсім не так. Це пам’ятник сину Моцарта, Ксавер Моцарт жив у Львові, а тут показаний у своєму тяжкому становленні в житті… Ставити серед міста постмодерну деконструкцію, якої ти і більшість не розумієш, тільки тому, що вона з Відня і провінції дали заглянути в «мистецтво» – це чистий рагулізм», – зазначає підприємець і громадський діяч Роман Куницький.

І схожих повідомлень у соціальних мережах сотні, хто не висловився в себе на сторінці – активно коментує думку інших. Більшість отруйних словесних стріл летять в Оксану Линів за те, що привезла такий пам’ятник до Львова, та в Андрія Садового – за те, що дозволив його тут встановити.

ДЕМОНТУВАТИ Й НЕ ШКОДУВАТИ

Львівська мисткиня, екскурсовод Наталія Криничанка пішла далі, вона подала е-петицію до міської ради за «Демонтаж пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту на площі Євгена Маланюка», як такого, що спотворює історичний та мистецький простір Львова. Електронне звернення виставили для голосування по обіді 30 серпня і за пів доби воно набрало 26 голосів.

- Це нормальна швидка реакція на те, що відбувається. Я абсолютно свідомо до цього ставлюся і зовсім не шкодую про це, мій вибір є виважений, і я вважаю, що треба продовжувати почате, тому що львів’яни мають право на свою думку, яка зараз зневажена, – каже Криничанка. І додає: – Демонтувати це чудо дуже реально, оскільки, я зрозуміла, що це не є щось дійсно базове, ґрунтовне і зроблене на віки, я думаю, що це бутафорна річ, яка має мету не увіковічнити ім’я Моцарта меншого (тут теж є певне питання моральності), а це робиться з певними бізнес інтересами, заради піару… Головне, щоб встигнути це зробити законним шляхом. Я думаю, треба авторам проєкту добре охороняти цей пам’ятник, бо буде багато зазіхань з боку простих людей, які зможуть зреагувати абсолютно в незаконний спосіб.

Це вже не перша петиція до міської ради щодо цього нашумілого пам’ятника. Ще до його встановлення, як ініціатори показали проєкт, а виконком міськради його підтримав і затвердив для розміщення пам’ятника площу Маланюка, львів’яни голосували, щоб скасувати це рішення. Але потрібної кількості голосів так і не зібралося.

Пані Наталія перестрахувалася, щоб голосування за її петицію було відкритим і справедливим.

- Я вже сьогодні звернулася до відповідних структур, які займаються кібербезпекою, думаю, що це питання теж треба проаналізувати – наскільки ця сторона, яка приймає голоси, є чесною та незаангажованою, – зазначила активістка.

У міській раді Львова Укрінформу відповіли, що ще рано говорити про демонтаж нового пам’ятника, адже електронне звернення – це тривала процедура. Слід за 60 днів набрати 500 голосів на підтримку, далі клопотання виставлять на голосування львівських депутатів і тільки тоді, якщо депутати його ухвалять, створюється дорожня карта для реалізації потреби.

Проте, Криничанка наполягає, що якщо навіть не демонтувати, то однозначно слід забрати з площі в центрі Львова.

- Я особисто з мистецького світу, мене нічим не здивуєш, бачила різне… але перше враження, як пересічної львів’янки, мами, педагога, екскурсовода – однозначно відштовхуюче. Це не Львів. Можливо цей пам’ятний знак може стати окрасою якогось приватного дворика чи музею, але не площі в межах суспільного простору – додала мисткиня.

МИСТЕЦЬКИЙ ПРОСТІР ЧИ ПАПЛЮЖЕННЯ ЛЬВОВА

За задумом Оксани Линів та мистецьких експертів, які допомагали їй у втіленні проєкту з увічнення пам’яті Ксавера Моцарта у Львові, площа Маланюка вибрана не випадково.

- Це дуже особлива площа, тому що тут поєднується музична традиція. Тут близько вулиця Чайковського, на якій філармонія Скорика, перед нами готель «Шопен», від якого йде вулиця Ференца Ліста, тобто якщо ми подивимося – це всі композитори, які були причетні до музичної історії Львова. Також площа названа на честь поета – Маланюка. Маланюк був революціонером, і Моцарт також свого роду був революціонером, бо змінював культурне середовище, – розповідає Линів.

На її думку, з появою пам’ятника на цій площі запанує мистецька аура, тут планують проводити перформанси, концерти, атракції для дітей…

- Ми не хотіли просто поставити скульптуру, нехай собі буде, ми хотіли запровадити нові традиції. І таким чином, навіть трішки розвантажиться центр, щоб туристи йшли в цей бік – додає відома диригентка.

Але річ у тім, пояснюють громадські активісти, що ця площа вже давно несла у Львові інші культурні сенси. Саме тут до 2016 року стояв пам'ятник Степанові Тудору, який знесли, тому що цей письменник належав радянській епосі, саме тут у середині 1980-х - поч. 90-х збиралася національна еліта Львівщини, читали вірші Калинців, Чубая, Стуса…

Професор, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Орест Голубець ще до встановлення пам’ятника наголошував, що йому тут не місце.

- Ідея встановлення такого пам'ятника Францу Ксаверу Моцарту на площі Євгена Маланюка у Львові – не просто негативне явище, а культурологічна катастрофа, насамперед – у головах тих, хто підтримує і голосує за цю пропозицію, а крім того – відверта зневага до історичного середовища старого міста. Я розумію сенс прислів'я «дарованому коневі в зуби не заглядають», але варто хоча би подивитися, чи «кінь» взагалі подібний до «коня». При спогляданні пам'ятника, затвердженого на виконавчому комітеті Львівської міської ради, виникає питання: що це – чи колективне невігластво в нас, чи в тих, хто приймає подібні рішення.

НЕ ТАКИЙ ВІН СТРАШНИЙ, ЯК ЗДАЄТЬСЯ

Щоб розставити усі крапки над «і», ми звернулися до мистецького критика, куратора Музею сучасного мистецтва у Львові Богдана Мисюги, який одразу наголосив, що не все так страшно і печально, як здається на перший погляд, і розповів про плюси та мінуси широко обговорюваної скульптури.

Одним із величезних позитивних моментів Мисюга вважає те, що у Львові не просто з’явився перший в Україні пам’ятник Моцарту-сину, а й перша у Львові встановлена в громадському просторі постмодерна пластика.

- Вона є у творчості львівських митців, вона дуже крута, але через наш соціальний львівський снобізм, який превалює в офіційній міській культурі, в нас тягнеться шлейф радянської спілки художників, що вирішує, де які мають бути пам’ятники... Якщо взяти всі встановлені в місті за останні 10 років пам’ятники, то цей є найсучаснішим, – каже мистецтвознавець.

Проте, як зазначає Мисюга, постмодерна культура актуальна була у світі в середині 1980-х, на початку 90-х років, тобто ця скульптура відкидає нас на 30-40 років, хоч  Львів ніколи не гальмував щодо мистецьких течій, процесів і інтелектуальних трендів. Таку пластику робили й у Львові ще в 1990-х: Мирослав Ягода робив перформенси, Петро Старух – постмодерні скульптури і звичайно – Роман Петрук, який взагалі йде з випередженням європейських процесів.

- Наш львівський снобізм не дав свого часу поставити Петрука, Старуха у міський простір, і тут пані Оксана Линів, яка ніколи не бачила постмодерної пластики в міському просторі, привезла «новацію». Вона права, а хто б то мав їй показати, вона ж не є експертом від мистецтва. Вона хотіла занести новий струмінь мистецтва, якого у Львові нема, але зробила великий промах. Реально цей пам’ятник – застарий!

Щодо самого стилю – це гіпертрофія, це загравання сенсами, витягування в новий контекст старих контекстів, це властиво для постмодерністів. Проте у Мисюги, та й не лише у нього, викликав здивування той факт, що пам’ятник має інший вигляд, ніж заявлялося при затвердженні проєкту. На початку скульптура мала позолочену нижню частину, і це розкривало ширшу алегорію задуму представлення особистості Ксавера Моцарта.

-  Я сприймав таку дуже якісну постмодерну алегорію, якої у Львові ще не було. Тобто є тілесність музиканта, яка всім помітна, але ця тілесність з його голим задом – це найбільш брутальна річ, якщо ми говоримо про епоху середини XIX ст. Та незважаючи на це, ця посткласична скандальність дуже гарно проходила в концепції. І я, певно, єдиний, хто не критикував це. Але наразі оригінал скульптури не відобразив цих концепцій, всю сутність алегорії, цього анатомічного низу, який мав бути частиною одного життя Ксавера і гіпертрофованої, не зрозумілої людям величі другої частини. І ми зараз говоримо, що ця скульптура не відповідає задуму, – пояснює мистецтвознавець.

Але водночас додає, що австрійський архітектор Себастьян Швайкерт (хоч він зараз і не є на піку слави, як це розповідають у Львові) досить непогано впорався зі своїм завданням. Єдине, вважає, що скульптура повинна була б бути меншою, бо коли пам’ятник вищий над людиною – це гегемонські принципи радянщини, подавлення его.

- Швайкерт виконав своє завдання. Йому начхати на наші сенси, йому начхати на наші цінності… Можливо почнемо писати нову культурно-історично сторінку Львова. І це супер. Я б зараз не говорив про демонтаж. Через 5 років ця скульптура культурно впишеться в мапу Львова так, що будемо тут зустрічати туристичні групи, які прямуватимуть у нашу філармонію.

Проблема львів’ян і гостей міста – у сприйняті твору, наголошує мистецтвознавець. Сприйняття творів мистецтва поділяється на класичне, коли людина намагається впізнати об’єкти, знайти наративи, літературні та художні осмислення; некласичне, коли людина живиться емоціями, та постнекласичне – це коли твір не є мистецьким твором, поки він не набув соціального значення, поки його не побачив глядач.

- У даному випадку ця скульптура набула такого широкого резонансу, що вона насправді дістала постмодерне сприйняття. Те, що її не сприймають, – неважливо для мистецтва, важливо те, що про неї говорять. І воно залишить слід. Ця дискусія – це якраз і є форма сприйняття ХХІ ст. Зараз мистецьким твором є не стільки скульптура, а соціальний клімат навколо цього пам’ятника і популяризація імені Ксавера Моцарта. Зараз мистецтвом є навіть те, що я ходжу кругом нього і це все коментую, жодного разу я такого не робив з пам’ятником Бандері чи Шептицькому, чи ЗУНР, про них перестали говорити після відкриття і вже забули, хто їх автор, – підсумував Мисюга. І додав: – Зараз про Ксавера Моцарта говорять люди, які ніколи про музику не говорили, 80% львів’ян навіть не знали, що такий відомий композитор жив у Львові, а тепер це знають навіть діти.

Людмила Гринюк, Львів