Великі Лази: зі штольні до палацу
Закарпатське село, що славиться залізною рудою, дистилятами та історією про віртуоза Плотені
Великі Лази – село, що було дуже відомим у першій половині ХХ ст. Сюди часто приїжджали репортери з центральних видань Угорщини та Чехії, журналісти робили репортажі й інтерв'ю для своїх газет про першу скрипку Угорського Національного театру Нандора Плотені, який покинув блискучу кар'єру музиканта в Європі та разом із дружиною-англійкою збудував тут палац, народив восьмеро дітей і жив із музикою – в прямому сенсі слова. Ну, а потім типова радянська історія: палац розграбували, його власники емігрували, виробництво Плотені стало колгоспом, а Лази – звичайним собі радянським селом, сірим, як усі.
Утім, три роки тому про Лази знову заговорили. Завдяки молодому запальному краєзнавцю Михайлу Іванцику, який відкрив сучасникам постать Плотені і його палац, почав водити людей у штольні за селом та влаштовувати відкриті екскурсії. Зараз Михайло відслідковує за даними Google чекіни біля палацу Плотені чи штолень – і тішиться, бо село стає популярним для турів вихідного дня: щомісяця гуглять маршрут до 4 тисяч осіб, а приїжджають і чекіняться пів сотні. Погодьтеся, що спонукати людей з'їздити на день у маловідоме село при трасі біля в'їзду в Ужгород, повз яке раніше мільйон разів усі просто проїжджали, не зупиняючись, – таки велика справа у діджиталізовану епоху.
СЕЛО ШАХТАРІВ, ЛІСІВНИКІВ ТА САМОГОННИКІВ
Коли я зібралася у Великі Лази і сконтактувала з Михайлом Іванциком, перше, що він спитав: у штольні йти будемо? Будемо, звісно, відповіла.
- Тоді беріть з собою гумаки і змінний одяг.
Тож у Лази приїжджаю екіпірована. Одразу ж дізнаюся, що досі неправильно називала село – казала ЛазИ з наголосом на другому складі. А треба – на першому: ЛАзи. І люди, які тут живуть, звуться “лазькі”, а не лазівські. Історично це село закарпатських шахтарів (тут добували залізну руду), лісорубів і самогонників, як би їх назвали зараз у простонародді, ну, або виробників фруктових дистилятів, якщо висловитися більш культурно. На місцевих схилах тут завжди садили виноград і фруктові сади й робили з них вина та дистиляти. Найбільше ціняться місцеві дистиляти з груш. Також у селі було багато бондарів, каже Михайло, зараз лишилося двоє майстрів, які роблять дубові чи акацієві діжки для вина та дистилятів (їх закуповують переважно свої ж люди для господарських потреб або ж винороби із Середнього, одного з найвідоміших на Закарпатті винних теруарів).
РУДУ ДОБУВАЛИ, ДОКИ НЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ
У гумаки та штани перевдягаємося вдома у Михайла. Він нещодавно переїхав з Лазів до міста – одружився, це й зручніше, бо на минулих місцевих виборах молодий чоловік здобув мандат, зараз представляє інтереси села в центрі тергромади (Лази входять до складу Баранинської ТГ). Михайло розповідає, що у лісі за селом є ціла мережа штолень різного виду, довжини, складності та прохідності.
- Видобуток залізної руди в Лазах був розповсюдженим місцевим промислом у часи Австро-Угорщини. Покладів руди тут було настільки багато, що з центру сюди відрядили каменярів з міста Пачково на Балканах – спеціально для того, аби вони прорубали тут штольні для видобутку. Люди із села йшли туди з возами, добували в штольнях руду, вантажили її на вози й везли продавати на переробку. Було два варіанти – заводи в Анталовцях та в Тур’ї-Реметах, – розповідає Михайло Іванцик.
Розквіт видобування руди з місцевих штолень – це середина ХІХ століття, далі починається занепад.
- У другій половині ХІХ століття руду тут перестають добувати. Технологія видобутку залізної руди змінилася, її почали брати відкритим способом, у басейнах. Але треба сказати, – підмічає Михайло, – що штольні в лісі за Лазами й сусіднім селом Глибоким ніколи не пустіли: там місцеві тримали вино, наприклад. Іще – хлопчаки гралися, а от зараз ходять туристи.
- Ці печери описані, вивчені, туди може спуститися і вийти будь-хто?
- Ні, вони не досліджені настільки, і спускатися туди краще разом із провідником. Мережа ходів – це десятки гектарів, є лабіринти, є дво-, трирівневі штольні, є напівзатоплені, де рухаєшся по коліна у воді. Також серед цих ходів є дві пам'ятки: одна біологічна – це печера “Лилики” (по-закарпатськи лилики – це кажани, тут описано кілька видів рукокрилих, занесених до Червоної книги України: великий та малий підковоноси, нічниця довговуха, широковух європейський), а друга геологічна – так і називається “Залізорудна штольня XV століття”. Їх досліджували спелеологи.
Ці дві штольні – найпопулярніші для мандрівників, які приїжджають у тури вихідного дня. Останнім часом любителі підземних лазів стали сюди вчащати.
- Ви часто проводите екскурсії?
- Минулого року проводив щотижня, зараз робота не дозволяє, не маю на це часу. Але можу допомогти з організацією, як треба, – каже Михайло Іванцик.
ШТОЛЬНЯ, В ЯКІЙ ЖИВУТЬ БОРСУКИ
Мене Михайло вирішує провести у одну з нетуристичних печер, описує мені всі принади місцини, в яку ми збираємось спуститися: борсуки, виявляється, ще ті дизайнери простору: в них у ходах є окремі функціональні зони: спальня, комора з продуктами та туалет. Гостей вдома вони не люблять, при нагоді втікають, але це молодь, бо якщо натрапиш на старого батька роду – буде кидатися і може подряпати й покусати. Тому ми в печери взяли з собою собак: домашнього Михайлового Барсика, і ще дорогою до нас у компанію прибився чорний сусідський пес.
Та от Михайло показує мені лаз, куди нам треба спуститися: це дірка у лісовому яру в формі півкола, висотою сантиметрів від сили 45. Михайло хутко надягає каску і каже: ну, мовляв, пішли.
Зібравшися з духом і пролізши до штольні, яка більше нагадує нору (це все тому, що вхід напівзасипаний), уже всередині розумію, що все не так страшно. У печері можна сміливо стати на весь зріст, та й ширина достатня для того, аби не боятися закритого простору. Тут прохолодно (я відвідую Лази акурат в період літнього антициклону, коли на вулиці +38), і в міру волого, легко дихається і сухо під ногами. Всередині вражають смуги руди на стінах – вони творять вигадливі криві малюнки, наче хтось розвів коричневу палітру фарб.
Вмикаємо ліхтарики і поволі йдемо. Буквально за два метри від входу в бічній кімнаті надибуємо сліди борсуків. Це туалет. Далі – спальня, її можна впізнати за ліжком, його борсуки собі зробили з ожинових ліан: затягли їх сюди, скрутили в клубок; що ж, напевно, м'яко їм на ожині, не колеться.
Хіба що борсучої комори у штольні ми не знайшли, та й самих борсуків не побачили. Уже на виході зі штольні звідкись збоку було чутно фиркання. То нам у спину тварини, певно ґречно дякували за неочікуваний візит.
НЕМА ТАКОГО ЧОЛОВІКА В СЕЛІ, ЯКИЙ НЕ БУВАВ У ПЕЧЕРАХ
- Звісно, часто ходити в такі штольні, де поселилися звірі, з туристами не варто, бо борсуки перестануть тут жити. Ну, й треба сказати, що на борсуків досі полюють мисливці через жир, м'ясо та хутро. Це незаконно, але полюють все одно. Тому я не надто популяризую ті штольні, де селяться тварини, – каже Михайло Іванцик.
Чи є якась карта цих печер, запитую згодом у гіда. Нема, каже, але місцеві добре знають штольні. Нема такого чоловіка в Лазах, щоб хлопчаком тут не лазив.
- Я вперше в печері побував років у шість. Але є два правила серед місцевих щодо печер, які всі знають. Перше – казати комусь, що йдеш туди, а друге – бажано йти не самому. Такі от нехитрі аксіоми забезпечують ідеальну статистику: тут під землею ще ніхто з місцевих не загубився, – розказує Михайло.
БЕРЕЗИ НА ВОРОТЯХ
Вертаючись із лісу, Михайло звертає мою увагу на маркування на стовпчику – це маршрут “Шлях Плотені” у межах грантового проєкту Британської Ради та Баранинської сільської ради, втіленого наприкінці 2019 року. Цей маршрут Іванцик сам розробив, проклав і промаркував.
- Це та сама подорож одного дня в Лази, в якій люди можуть побачити старий палац Плотені, його спиртзавод і пройтися до штолень у лісі, – каже Іванцик.
Зауважую, що рухаюся цим маршрутом ззаду наперед, тобто, з лісу до села і палацу в його центрі. Роздивляюся будинки на вулицях і ворота (це два показники добробуту закарпатців, як відомо). Тут вони усі добротні й нові, з терасами, гаражами на цокольному поверсі, альтанками, двори мощені дорогою бруківкою. Словом, усе вказує на те, що маються (живуть – діал.) лазькі люди таки непогано.
- Так, у нас в селі не падають демографічні показники, як загалом по Закарпаттю, навпаки, тут фіксують приріст населення – за рахунок того, що люди з міста купують у нас ділянки, будують будинки і селяться сім'ями. На Закарпатті, кілька останніх років, у тренді переїжджати за місто й будуватися, а не вкладатися в житло чи орендувати квартиру в місті. За останнім офіційним переписом населення, в Лазах зафіксовано понад 1400 жителів, зараз, думаю, їх більше. Та й люди, які тут народилися і виросли, із села не виїжджають ані за кордон, ані до великих міст: роботи в Ужгороді достатньо, хто хоче працювати, той може нормально забезпечити свою сім'ю. До Ужгорода із Лазів трохи більше 8 км, – каже Михайло.
Дорогою Іванцик розповідає мені про приклад соціальної відповідальності бізнесу в Лазах: лазький підприємець, що займається виробництвом надгробних пам'ятників, облаштував у селі відпочинкову зону зі штучними озерами і терасами.
- На тому місці колись було стихійне сільське сміттєзвалище. Вони взяли ту територію в оренду, вивезли звідти все сміття, викопали ставки, зарибнили. Згодом над ставками побудували альтанки й тераси – тепер там місцеві справляють дні народження або просто відпочивають у неділю, – розповідає Іванцик.
Та йдучи селом, зауважую, що попри сучасні тренди і добробут, у селі не цураються давніх традицій. Дорогою до центру Лазів бачимо двір, де готуються до весілля. Біля воріт – берези, над входом надпис “Ласкаво просимо”, бантики й кульки. Раніше так до весілля прикрашали капури (ворота – діал.) всюди на Закарпатті, зараз ставлять переважно модні дизайнерські арки з декоративними квітами і тканиною. А в кого грошей на дизайнерів не надто багато, той тримається весільної традиції з березами.
- Я собі на весілля сам ті берези рубав, з хлопцями поїхали в підлісок, везли на причепі, це було так весело! – ділиться спогадами принагідно Михайло.
- А в мене приїхали київські гості на весілля, побачили ті берези у дворі під виноградом і спитали: що ви з ними робитимете, як виростуть, вони ж тут все поламають? Насмішили цим усіх домашніх, – згадую й собі минувшину.
СТАРОСТА, ЯКИЙ ЗІБРАВ КОЛЕКЦІЮ МІНЕРАЛІВ
Біля сільради зустрічаємося зі старостою Михайлом Рогуличем. Він – саме той лазький чоловік, який усе дитинство провів у місцевих штольнях. Але не просто заради розваги. Пан староста зібрав величезну колекцію цікавих каменів, а тепер, ставши головою сільської громади, зробив із них відкриту виставку біля установи.
Каміння та мінерали, добуті власноруч у лазьких штольнях, стоять на акуратних підставках біля входу до старостату. Сама будівля сільради – неподалік того самого палацу Плотені та старого парку, закладеного в ХІХ столітті (на відео радянських часів він іще в гарному стані).
Згодом парк був занехаяний, і Михайло Рогулич самотужки взявся його відновлювати: розчистив частину парку зі старими сходами від драча (чагарників – діал.), насадив лаванди та троянд.
- Висадив тільки лаванди 180 кущів і троянд 140. А загалом тут 2 тисячі різних рослин закладено. Ідея – зробити затишний куточок у старому парку. Від нього зараз лишилися тільки великі дерева: в'язи, буки, граби, каштани, ялиці та кілька гінкго. У парку тут зустрічається молодь, призначають побачення, мамочки гуляють з візочками. Хай діти зростають у красі, мені хочеться зробити для них такий простір, – каже староста.
- У мене й зараз у багажнику камені, я весь час їх за собою вожу, допоки ще не змонтував виставку мінералів перед сільрадою, ідемо покажу, – кличе пан Михайло.
Йду. Так і є. Каміння – в багажнику. Наразі ще без підставок. Незабаром стане частиною виставки під відкритим небом.
Захоплює ентузіазм лазького голови, про такого, певно, може мріяти кожне село. А для Лазів це досить символічно: тут прийшов час збирати каміння – для своєї досить гонорової історії, у якій був палац та перша скрипка Будапештської опери Нандор Плотені.
ЗІРКА З МУЗИЧНОГО ОЛІМПУ
|
|
Власне, той самий палац Плотені – справа, буквально за два десятки метрів від сільради. Зараз тут школа мистецтв із класами живопису, музики та хореографії.
- Нандор (Фердинанд) Плотені свого часу був справжньою зіркою! Він був родом із Лазів, зробив блискучу кар'єру музиканта в Угорщині, концертував по всій Європі, виступав на одних сценах із Лістом та Брамсом. До Ужгорода переїхав разом із дружиною з аристократичного англійського роду Євгенією Макалістер наприкінці століття, почали будувати у селі палац у стилі неокласицизму (Плотені переїхали до палацу в 1896 році) та спиртзавод, заклали виноградники в селі. Плотені давали роботу місцевим людям, а самі жили богемним життям, виїжджаючи до Ужгорода на концерти, вистави та організовуючи прийоми в Лазах. Згадують їх добрим словом – платили своєчасно, підтримували молодих, коли хтось одружувався, з маєтку новій сім'ї давали гроші, а ще – дистиляти із заводу на весілля. Відома історія про пані Євгенію та помаранчі. Колись онучка кухарки, що працювала в маєтку, розказувала, що якось її бабця захворіла на туберкульоз, то пані особисто приходила провідувати її і приносила на гостинець ексклюзивні на той час помаранчі, – Михайло широкими мазками окреслює мені історію роду Плотені перед тим, як ми заходимо в палац.
Звісно, палац зараз – лише бліда тінь. Усередині в коридорах стіни до половини пофарбовані зеленою фарбою: типовий совок. Єдине, з чим палацу пощастило, що в ньому облаштували школу мистецтв, а не якийсь тубдиспансер чи психоневрологічну лікарню, як сталося з іншими маєтками угорської знаті на Закарпатті. Можна сказати, що справа Плотені живе – у цих стінах далі звучить музика і говорять про мистецтво, так само, як і за його життя.
Вчителька живопису, що веде тут гуртки з образотворчого мистецтва, Оксана Русинкович, показує нам малюнки учнів на стінах.
Іще тут збереглися старі вікна, двері та навіть батареї й система опалення початку ХХ століття. А от знадвору палац виглядає плачевно. Важко навіть уявити суму, яка потрібна на те, аби його відреставрувати.
- Так, це мільйони євро, – каже Михайло Іванцик. – Але хтозна, може колись палацу знову пощастить. Багатьох досі вражає історія Нандора Плотені у Лазах.
СКРИПКА СТРАДІВАРІ ТА ІНШІ РЕЧІ ПЛОТЕНІ
- Справді, історія Плотені вражає, каже Тетяна Літераті, авторка проєкту “Втрачений Ужгород”, що свого часу досліджувала історію Плотені на Закарпатті. – Нандор народився у Лазах, його батько був тут гірничим майстром, але талант сина Плотені закинув його далеко від села. Нандор зробив блискучу кар'єру музиканта, у тогочасних газетах писали, що серед прихильників молодого Плотені були Джузеппе Гарібальді, Віктор Гюґо, Лайош Кошут. Його просував знаменитий угорський музикант Еде Ремені, вони успішно гастролювали з концертами Європою. Деякий час у 1870-х Нандор Плотені був першою скрипкою Угорського Національного театру. А тоді переселився до Франції, де познайомився з Євгенією Макалістер. Вони одружилися у 1879 році під Парижем і відтоді Нандор Плотені покинув богемне життя, присвятивши себе сім’ї та даючи лише благодійні концерти, – розповідає Тетяна Літераті.
У них із Євгенією було восьмеро дітей, старший син Вільям (Вілмош, як його називали на місцевий лад) керував маєтком у Лазах після батька Нандора.
- Господарство родини у Великих Лазах та сусідньому селі Холмці було великим: паровий млин, спиртзавод, який виробляв 400 гектолітрів спирту на рік, виноградники, фруктовий сад, корівник. Загальна площа володінь Плотені дорівнювала близько 250 гектарам. Родина давала постійну роботу 22-ом місцевим сім’ям, а на сезонні роботи за рік залучала до п’яти тисяч працівників. Селяни любили і Нандора, і його старшого сина Вілмоша. Вони називали Плотені графами, але насправді Плотені не мали графського титулу, хоча були дворянами, – каже Тетяна.
Михайло Іванцик показав мені місце, де Плотені проводили розрахунок селян за роботу. Воно було у парку навпроти входу до палацу, на невеликому бетонному майданчику між чотирма каштанами. Досі ростуть три із них, одне дерево всохло.
- Цікавий опис палацу Плотені, який я знайшла в одній зі старих газет за 1926 рік, – розказує Тетяна Літераті. – Тоді палац у Великих Лазах відвідав празький журналіст, який описав коридори з мисливськими трофеями на стінах (Вілмош Плотені був пристрасним мисливцем) і музичний кабінет Нандора Плотені, де зберігалися його коштовні скрипки. Музикант їх мав три: скрипку Страдіварі він придбав у відомого скрипаля Генріха Вільгельма Ернста, скрипку Гварнері купив у 1885 році, роками розшукуючи саме той екземпляр, на якому колись грав його вчитель Еде Ремені (знаменитий угорський музикант – авт.) та скрипку Аматі. У будинку був також цінний старий рояль. Загалом, у палаці було багато коштовних речей, відтак Нандор Плотені організував у селі станцію жандармерії, аби було кого сповістити, якби його задумали пограбувати.
|
|
Звісно, доля усього цього майна невідома. Переказують, що діти вивезли та роздарували цінні речі друзям і знайомим, аби вони не пропали. Власник маєтку Вілмош, який не встиг виїхати за кордон після приходу совітів, доживав віку в будинку їхнього головного винаря. Саме на горищі цього будинку пізніше знайшли особисті речі Вільяма – стіл, стілець, підсвічник, посуд, старий альбом із фотографіями, щоденник із мисливськими записами і прикрасу з бісеру, все це нині зберігається у музеї Великолазівської школи. Вілмош доживав віку з того, що ремонтував годинники – він не мав сім'ї, помер у 1960-х роках і похований у селі.
А сам Нандор Плотені помер на початку 1930-х і похований у Будапешті.
НАЩАДКАМ ДОСІ БОЛИТЬ
Чи приїжджають нащадки Плотені у Великі Лази?
- Мені вдалося вийти на слід декотрих із них, один із правнуків живе у Будапешті, займається розробкою комп'ютерних ігор, хтось працює викладачем у Торонто. Вони не приїжджають у Лази. Хоча надіслали мені мейлом родинний герб Плотені – на його основі ми з дизайнером згодом розробили герб села Великі Лази, – розповідає Михайло Іванцик.
Тетяна Літераті каже, що знає ужгородців, які зберігають у своїх родинах речі, подаровані Плотені, зокрема, рояль.
- Нащадки Плотені – це відчувається – досі ображені за те, що їхній маєток розграбували і забули на пів століття. Зараз, коли на Закарпатті знову зацікавилися родом Плотені, у дослідників є дуже багато запитань, було б добре, аби хтось із родини прояснив їх – задля кращого розуміння історії роду, але нащадки не бажають спілкуватися. Це породжує безпідставні легенди – як про те, наприклад, що Ліст гостював у палаці Плотені (насправді, відомий музикант помер, коли будинок ще не добудували, – авт.) або ж про те, що один із синів Плотені щоночі ходив на побачення до лазьких жінок – і начебто там пів села дітей народилося після цих походеньок.
ЛЮДЯМ ЗНОВУ СТАЛИ ЦІКАВІ ЛАЗИ
Насамкінець цікавлюся у Михайла Іванцика: чи змінилася доля Лазів із часу, як зірка Плотені знову засяяла над селом – з подачі самого ж Михайла.
- Так, років зо три тому ще це прізвище нікому нічого не говорило. А зараз значна більшість закарпатців скаже: о, та я ж чув про нього, це чувак із Великих Лазів. Тому зараз сюди знову приїжджають люди, багатьох зачіпає ця історія, – каже він.
Ну, але зачепити увагу і “приманити” туриста – це пів діла. Наступне завдання – втримати його увагу, бо подивитися тут, у Лазах, якщо звернеш із траси Київ-Чоп, наразі можна не надто багато.
Частково виправити цю ситуацію намагається Аліса Смирна, гід, яка розробила костюмовану екскурсію з концертом біля палацу. У ній Аліса грає роль Євгенії Макалістер, а Нандором Плотені виступає актор Закарпатського обласного театру ляльок “Бавка”.
- Уперше я подумала про цю виставу, коли Михайло проводив для нас екскурсію у Лазах – на свій подив і ганьбу, я вперше дізналася тоді про постать Плотені, бо раніше не чула про нього, – каже Аліса Смирна. – Я свого часу вчилася в Австрії та Німеччині, там будь-яку історію намагаються перетворити у костюмовану подію, бо так сучасна людина може побачити і відчути епоху. Тому ми розробили сюжет і влаштували таку подію в Лазах – з акторами, симфонічним оркестром зі скрипкою, дистилятами та помаранчами. Ви ж чули ту історію про Євгенію, селян і помаранчі?
Наразі таку костюмовану виставу про Плотені вдалося провести лише раз, але надалі, каже Аліса, є у планах зробити рекламний флаєр, роздати його у санаторіях і проводити ці вистави, якщо набиратиметься група до 30 осіб.
Хтозна, можливо, так якось до Лазів прийде хтось, хто оцінить життєвий шлях Нандора Плотені у цьому селі й допоможе відновити тут його столітній палац?
Тетяна Когутич, Ужгород – Великі Лази
Фото автора, з відкритих джерел та зі сторінки Transcarpathian Heritage