Спортзал для безхатьків і спецтаксі для людей з інвалідністю

У Дніпрі змінили підходи до надання соцпослуг: те, що інші громади тільки впроваджують, тут уже норма

Наприкінці літа центр Дніпра здригнувся від кількох потужних вибухів. Їх тут чекали щонайменше років із двадцять п’ять. Місто-мільйонник просто задихається без метро. Але на будівництво нових станцій не вистачало то грошей, то дозволів. На щастя, заморожена на десятиліття проблема вибухнула мирним тротилом – підрив ґрунту у кварталі старих забудов ознаменував початок нової ери дніпровського метро.

Тож місто розростається не лише у висоту і вшир, а й у глибину. У Дніпро повернулися інвестори. Місто набуває європейського лоску. Місцеві вже й не помічають, що в ньому зникли маршрутки, а натомість з’явилися багатомісні автобуси. Що поменшало безхатченків… А куди вони, власне, поділися? Цим, зокрема, ми поцікавилися у заступника міського голови, директора департаменту соціальної політики Дніпровської міськради Едуарда Підлубного.

БЕЗХАТЬКІВ ПОВЕРТАЮТЬ У СОЦІУМ: СТИМУЛЮЮТЬ ЗАРОБЛЯТИ, ВЧАТЬ КОРИСТУВАТИСЯ ГРОШИМА

- Поїхали, усе побачите на власні очі, – запрошує Едуард Станіславович до авто, й ми вирушаємо на околицю міста. Дорога пролягає проспектом уздовж облаштованої широкої набережної з ресторанами, пляжами, велодоріжками і зонами відпочинку. Проїжджаємо повз цікавий за архітектурним вирішенням комплекс нових житлових будинків, але заступник мера просить мене звернути увагу на чотириповерхове приміщення справа, що перебуває на етапі реконструкції.

- Це колишня будівля Індустріальної районної ради, – пояснює. – А вже незабаром тут розміститься найбільший у місті Центр надання адміністративних послуг у форматі «Прозорий офіс». До речі, він єдиний в Україні, який потрапив до президентської програми «Велике будівництво», в інших містах такі офіси збудовані переважно за підтримки Світового банку. Ми не встигли скористатися цією програмою, тому, перевівши приміщення в комунальну власність міста, почали проєктування ЦНАПу за кошти громади. А якби сиділи склавши руки й чекали невідомо яких інвесторів, то навряд чи отримали б державне фінансування на цей об’єкт.

Дніпро сьогодні попереду багатьох територіальних громад у реформуванні соціальної сфери. Міністерство соціальної політики визнає її організацію найкращою у країні. Між іншим, турбота про безпритульних також належить до цієї сфери.

Притулок розташований за кількасот метрів від кінцевої зупинки громадського транспорту і займає добротний одноповерховий цегляний будинок загальною площею понад 500 квадратних метрів. Територія закладу огороджена, що створює відчуття домашнього затишку. Більш як два десятки років безхатьки мали скромний прихисток на першому поверсі багатоповерхівки одного з мікрорайонів, але добропорядні мешканці весь час протестували проти цього: кому ж сподобається таке сусідство?

- У нас діють жорсткі правила: напідпитку сюди нікого не впускаємо. Навіть із запахом, – одразу інформує директор відділення міського центру соціальної допомоги Максим Єрьоменко. – Але один раз допускається.

На нове місце притулок переїхав трохи більше року тому. Нині тут може розміститися одночасно 60 чоловік – утричі більше, ніж у колишньому приміщенні. Замість одного спільного санвузла з душовою кабіною – тепер сім роздільних душових і стільки ж убиралень. Чиста білизна на ліжках, медичний кабінет, охайна кухня, де увечері роздають гарячі страви, банк уживаного одягу, пральна машина. Це вражає, бо такі умови у притулках для безхатченків, думаю, створено далеко не в кожному обласному центрі. І що надзвичайно приємно – відсутній специфічний запах.

СЕРЕДА – ДЕНЬ ПОПОВНЕННЯ ПРИТУЛКУ

- Тут добре, – посміхається мешканка притулку баба Галя.

Ті, хто має здоров’я, вдень розходяться або по підробітках, або у пошуках якогось заробітку. У день нашого візиту 12 чоловік із тих, хто має паспорти з кодами, організовано повезли соціальним автобусом на вакцинацію. А в цієї жінки немає ні роботи, ні поки що документів.

Раніше баба Галя жила на теплотрасі. Після смерті батьків сестра продала квартиру, а донька відмовилася взяти її до себе. Так вона стала безхатьком. А до притулку потрапила так само, як і більшість із 48 його мешканців – на «персональному транспорті», тобто її підібрав на вулиці соціальний патруль.

- Раніше такий патруль, у складі якого були соцпрацівник, фельдшер і дільничний інспектор, виїжджав у місто для виявлення безхатьків раз на місяць, а тепер – щосереди, – розповідає Максим Єрьоменко. – Їхні місця перебування підказують нам громадські активісти та благодійники, з якими ми тісно співпрацюємо. Проводимо бесіди з безпритульними, збираємо дані про них, пропонуємо пережити кризу в нашому відділенні. Якщо людина погоджується з цими умовами, привозимо її сюди, а ні – даємо пам’ятку, де нас можна знайти. Взимку в нас усі місця зайняті.

У центрі можна залишатися до півроку. Для людей, які опинилися на вулиці, це час для адаптації в нормальному середовищі, поновлення розірваних соціальних зв’язків. Оскільки заклад має статус юридичної особи, то його працівники допомагають своїм клієнтам відновити документи, тимчасово реєструють за адресою розміщення. А також займаються пошуком родичів, працевлаштуванням через центри зайнятості. Вчать навіть розпоряджатися грошима і робити покупки у магазині. Когось прилаштовують у гуртожитки, когось – у геріатричні будинки.

У майбутньому в центрі з’являться теплиця, спортзал, бібліотека.

У Міському центрі соціальної допомоги, до складу якого входить притулок, є також і відділення соціально-трудової реабілітації для людей з інвалідністю, де відвідувачів навчають шити. Задля того, аби навчання приносило користь, учні відділення з власної ініціативи шиють для мешканців притулку простий одяг – флісові шапки, чоловічі труси, хустинки, багаторазові маски для обличчя.

Я дуже хотіла почути щасливу історію безхатька. Про те, як він полишив бездомний спосіб життя й вибився в люди. Але історія соціального центру Дніпра цього ще не зафіксувала. Була одна жінка, яка ось-ось мала отримати постійну роботу й місце в гуртожитку. Але одного вечора вона не повернулася до центру. Більшість зникають із нього значно раніше, ніж через півроку. Та потім знову повертаються…

ЛЮБИЛА ТОГО, ХТО ЇЇ БИВ

- А ви нікому не скажете, де я сховалася? – в очах перестарілої жінки страх. Вона так втискається у стілець, ніби хоче стати непомітною.

Адреси, за якою розміщується відділення для жінок, котрі постраждали від домашнього насильства чи насильства за ознакою статі «Центру соціальної підтримки дітей та сімей «Мамине щастя», ніхто не знає. І ніякої вивіски на ньому немає.

- Як ви сюди потрапили? – запитую 75-річну стареньку, яка відрекомендувалася Ганною Іванівною.

- Я виписую газету «Наше місто», і там часто бачила оголошення «Пані Патронеси» (проєкт активних жіночих організацій Дніпра щодо підтримки жінок і дітей, які потерпають від домашнього насильства. – Авт.), – відповідає тихим голосом. – Зберегла вказані телефони, а коли п’яний син укотре вигнав мене з квартири, подзвонила – і мене забрала сюди мобільна бригада. Бо то на лавочці біля під’їзду ночувала, то до сусідки просилася. А тут мені спокійно…

Нове відділення, розраховане на 10 потерпілих, відкрилося 1 квітня цього року. З того часу в ньому знайшли тимчасовий прихисток 7 жінок, які зазнавали вдома моральних і фізичних тортур. Шість за деякий час повернулися в родини. Загалом же тут можна перебувати до трьох місяців.

- А наша перша клієнтка – іноземна студентка, яку жорстоко бив співмешканець, – вийшла заміж за іншого й переїхала в Одесу, – усміхається завідувачка відділення Марина Дядечко. – Поки вона тут жила, ми супроводжували її на екзамени, а наша психолог допомагала їй розбиратися у своїх почуттях. Любила вона того, хто бив її…

У затишних кімнатах стоїть по кілька ліжок, є всі зручності, на кухні можна готувати. Тут не годують, але якщо у жертви насилля немає грошей, підключаються волонтери і благодійники. Якщо жінка залишилася без документів, банківської картки чи пенсійних виплат, то фахівці соціальної роботи допомагають їй усе це відновити.

«МАМИНЕ ЩАСТЯ»: ГОЛОВНЕ, ЩО ДІТИ НЕ ПОТРАПЛЯЮТЬ ДО ІНТЕРНАТІВ

Жінки з дітьми живуть окремо, в іншому мікрорайоні міста, в іншому, також прихованому від сторонніх очей відділенні центру «Мамине щастя», яке почало функціонувати трохи раніше, з 1 лютого цього року. Наразі тут зайнято 11 кімнат із тринадцяти. Разом із мамами перебувають 15 дітей, найменшому з яких усього кілька місяців, найстаршому – 17 років. Одна жінка змушена ховатися тут із чотирма синами, інша – ще вагітна.

Одну з кімнат займають мама з сином, які знову звикають одне до одного.

- Деякий час хлопчик перебував у прийомній родині, й тепер ні на хвилину не відходить від найріднішої у світі людини, – пояснює директорка центру «Мамине щастя» Марина Земенкова. – Разом читають художню літературу, дивляться фільми. Втративши матір і чоловіка, жінка почала заглядати в чарку. Але пройшла курс лікування, і тепер хоче повернутися до нормального життя разом із дитиною. Психолог відділення робить усе можливе, щоб налагодити між ними розірваний контакт. А соціальні працівники тим часом підшукали для жінки роботу в товаристві сліпих – вона практично не бачить одним оком.

Держава повністю забезпечує заклад усім необхідним. Тут є в достатній кількості дитячі памперси й візочки, гарно облаштована ігрова кімната з найрізноманітнішими іграшками. Раз у 10 днів загальні холодильники поповнюють харчами на різні потреби і смаки. Тим, хто потрапив у складні життєві обставини, безплатно надають соціальні та юридичні послуги, проводять заняття з психологічного розвантаження. Словом, допомагають подолати труднощі. З їхніми кривдниками психологи працюють окремо. В середньому через 3 місяці криза сімейних стосунків минає, і в родин починається новий етап розвитку стосунків. Головне, що діти не потрапляють до інтернатів.

БАТЬКИ СТАЛИ АСИСТЕНТАМИ СВОЇХ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

- Соціальна сфера в нашій державі тривалий час була найдепресивнішою, – підбиває підсумок нашої поїздки комунальними закладами, у яких дбають про найвразливіші категорії громадян, Едуард Підлубний. – Але завдяки Проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Міністерство соціальної політики за підтримки Світового банку, вдається змінювати ситуацію на краще. За останні роки у цій сфері стався потужний ривок. Після децентралізації територіальні громади отримали всі повноваження у плані розвитку соціальних послуг, і Дніпро став одним із лідерів з їхньої розробки й впровадження. Так, наша громада була включена до пілотного проєкту Міністерства соціальної політики для відпрацювання державного стандарту супроводу під час інклюзивного навчання. Проєкт закінчився, а ми ще до затвердження напрацьованого стандарту на державному рівні – уже впровадили його в практику, і ось із 1 вересня 17 дітей-дніпрян з особливими освітніми потребами (в основному, з ДЦП), які досі навчалися у спеціалізованих закладах, пішли до звичайних шкіл у супроводі асистентів. Минулого навчального року майбутні асистенти пройшли відповідне навчання в Обласному центрі соціальних служб за програмою Мінсоцполітики. Переважно це батьки, зацікавлені в адаптації своїх дітей у здорове середовище. Тепер їм не доводиться обирати – віддавати дітей до спецзакладів, щоб мати змогу працювати, чи особисто займатися їхнім вихованням й отримувати за це грошову допомогу. На оплату праці цих робітників у міському бюджеті передбачено понад 1,5 млн грн – міськрада знайшла можливість додатково ввести 25 штатних одиниць (соціальних робітників) до структури Дніпровського міського центру соціальних служб, заклавши у бюджет відповідні кошти.

Нам удалося повністю реорганізували соціальну службу міста, і тепер вона у нас працює, як єдиний механізм, усі питання почали вирішуватися набагато швидше. Тепер маємо єдину в місті систему надання соціальних послуг. Дуже важливу роль тут відіграє й те, що я, як директор департаменту соціальної політики, є заступником міського голови Бориса Філатова. Тобто, узгодження й вирішення нагальних проблем відбувається дуже оперативно. Так було і з утворенням двох відділень комунального закладу «Мамине щастя» – окремо для жінок з дітьми, окремо – без дітей. Фахівці, які займалися цим, зробили висновок, що так буде правильно, і ми це втілили у життя за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення України, який виділив кошти на облаштування приміщення.

Намагаємося працювати, насамперед, на випередження розвитку негативних наслідків. У цьому сприяє нам і «Поліна» – поліцейський спецпідрозділ проти насильства. Жертві досить зателефонувати до поліції й попросити «Поліну», щоб себе не видавати, і їй на допомогу оперативно виїде мобільна група фахівців, які, при потребі, ізолюють її від насильника.

Загалом у нас діє 4 комунальні центри соціальної підтримки дітей і сімей. У трьох із них ми обладнали кімнати для діток віком від народження до трьох років, розраховані на п’ять осіб. Тепер малеча, яка народжена в місті й не має вад здоров’я, не направляється до обласних будинків дитини, а одразу потрапляє до цих закладів, з яких шлях до усиновлення набагато коротший. Діти, які мають статус сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, зазвичай тут довго не затримуються – їх швидко забирають у родини.

ШТАТНІ РОЗПИСИ СТАРИХ УПРАВЛІНЬ СОЦЗАХИСТУ НЕ ЗМІНЮВАЛИСЯ БАГАТО РОКІВ

- Інший напрямок роботи – приведення до європейського рівня управлінь соціального захисту населення, – продовжує Едуард Підлубний. – Торік ми всі їх реставрували за рахунок коштів територіальної громади, зробивши їх роботу сучасною й прозорою. До реорганізації в Дніпрі було 8 управлінь соціального захисту, які підпорядковувалися районним радам, а на додачу – ще й обласне. Це була така громіздка структура, у якій, згідно зі штатним розписом, були посади, несумісні з сучасними стандартами обслуговування населення. Всього скоротили у них чверть посад (переважно управлінців) і замість 8 управлінь зробили три з відділами у кожному районі. Надали їм статус юридичної особи, і тепер вони підпорядковуються безпосередньо департаменту соціальної політики, а їхніх директорів призначає міський голова. Завдяки повному оновленню матеріально-технічної бази управлінь і підключенню їх відділів до Програмного комплексу Мінсоцполітики «Соціальна громада», що надається у межах реалізації проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», вдалося значно скоротити час на подання документів для призначення соцпослуг і допомог. А в нас майже третина мешканців – пенсіонери й пільговики.

До речі, каже Едуард Станіславович, люди старшого віку спочатку приходили в оновлені управління лишень для того, щоб подивитися на модернізовані приміщення ззовні та зсередини. Не вірили, що такий сервіс можна створити в Україні й він буде працювати для них.

Так от, щодо сервісу. У ЖЕК, поліклініку, санаторно-оздоровчий центр, на протезно-ортопедичний завод чи в той же центр надання адміністративних послуг – маломобільні мешканці Дніпра (таких користувачів близько 700) їздять на «власному транспорті». Парк соціального таксі міста складається з чотирьох комфортабельних мікроавтобусів (два «Рено», «Фольксваген» та «Сітроен» зі спеціальними підйомниками для візків) і двох пасажирських автобусів «Еталон». Кожен з пільговиків має право на чотири безплатні поїздки в місяць за умови попереднього замовлення послуги. А незабаром цим транспортом, щоправда, за невеликі гроші, можна буде скористатися і для організованих поїздок у театр, на природу чи на екскурсію: у департаменті соціальної політики Дніпра стараються урізноманітнити життя людей, які волею долі змушені багато часу проводити в чотирьох стінах.

Ганна Волкова, Дніпро
Фото автора