Дім, де діти починають вірити у себе. Будні інклюзивно-ресурсного центру

Мама хлопчика, який не говорив до 3-х років, просила дефектолога записати перші слова сина на диктофон

У Тростянці на Сумщині за кошти громади створено інклюзивно-ресурсний центр європейського рівня, завдяки чому діти з особливими освітніми потребами отримують якісну корекційно-розвиткову допомогу.

НАЙКРАЩІ УМОВИ

Перше враження від центру, що у Тростянці Сумської області: такого не може бути! Ну, в принципі, бути може, але десь за кордоном, тільки не в Україні. Умовам, які тут створені для дітей з особливими освітніми потребами, дивувалися навіть сусіди-поляки. «У нас є хороші приватні заклади такого типу, з подібним рівнем оснащення, однак державних немає», – говорили члени делегації з Бугухвала, міста-побратима Тростянця.

Важко повірити і в те, що ІРЦ розміщений у пристосованому приміщенні – колишньому архіві районної бібліотеки. А його внутрішнім і зовнішнім оздобленням займалися не професійні проєктанти й дизайнери, а директорка Людмила Малініна спільно з міським головою Тростянецької територіальної громади Юрієм Бовою.

- Вимога була одна: робимо все так, щоб діти з особливими освітніми потребами отримали найкращі умови для розвитку та навчання, – розповідає Людмила Василівна.

- Разом з головою громади Юрієм Анатолійовичем ми підбирали внутрішнє і зовнішнє оздоблення у спокійних тонах, – продовжує Людмила Малініна, проводячи екскурсію приміщенням. – Бачите, переважають світло жовтий і салатовий кольори. А в коридор купили диван довгий, щоб на ньому зручно було сидіти кільком людям.

Цікаво вийшло у самодіяльних проєктантів із перегородкою широкого коридору. За простінком, де вони облаштували невеликі навчальні кімнати, залишилися вікна, тому, щоб коридор був світлішим, довелося випилювати у гіпсокартонній перегородці отвори і вставляти у них скло. Тепер це скло – місце, звідки батьки передають енергетичні посили своїм дітям, які лишаються з педагогами по той бік стіни. Так випадково був винайдений додатковий і дієвий метод підтримки дітей з особливими потребами.

«Коли я поряд, синові спокійніше», – посміхнулася одна з мам, яка спостерігала крізь скло за своїм сином.

Перший інклюзивно-ресурсний центр в Україні був відкритий у Мелітополі Запорізької області 2018 року за підтримки фонду Марини Порошенко.

- Директорам інклюзивно-ресурсних центрів, які займалися супроводом дітей з особливими освітніми потребами, організували туди екскурсію, – пригадує Людмила Малініна. – Я ходила по тому центру, роздивлялася сучасне обладнання й думала: «От якби і нам таке!». Зараз мені самій іноді й досі не віриться, що за доволі короткий час ми змогли самотужки створити не тільки такий прекрасний центр, а й досягти неабияких успіхів. Наразі він визнаний одним із кращих проєктів конкурсу «Кращі інклюзивні практики України – 2021».

Причому, зауважує Людмила Василівна, на переобладнання самої будівлі було витрачено 1 мільйон гривень. Ще 300 тисяч пішло на придбання обладнання. У порівнянні з витратами інших громад на подібні об’єкти – це зовcім небагато.

До переїзду в нове приміщення діти з особливими освітніми потребами Тростянця тулилися у тісному Центрі надання соціальних послуг, де вони мали відділення реабілітації. Їм там було виділено дві кімнати. З отриманням самостійності все кардинально змінилося. ІРЦ розміщується на 300 квадратних метрах, де є чудова сенсорна кімната для зняття емоційної напруги, і не менш чудовий навчальний клас для індивідуальних занять, простора ресурсна кімната для музичної терапії, кабінет лікувальної фізкультури, окремий масажний кабінет... туалетна кімната – така, як має бути для людей з особливими потребами.

Тепер у штаті з’явилися посади дефектолога, логопеда, психолога, реабілітолога, соціального вихователя. Це ті люди, які творять дива. Бо це справді диво, коли після тривалих занять із фахівцями центру – хлопчик, який до трьох років не розмовляв, почав говорити. У це навіть його мама не одразу повірила. Попросила дефектолога записати перші слова сина на диктофон. Слухала його мову й плакала від щастя…

ТЕПЕР ТУТ ГРАЮТЬ У ГОЛЬФ

Лише тут діти з особливими освітніми потребами грають у гольф. Від гольфу для здорових людей він, звісно, дуже відрізняється. Але в ньому є полегшені ключки і м’ячики. Ось тільки потрапляти м’ячиками треба не в ямки, а в спеціальні мішені з липучками. У такий гольф грають діти в реабілітаційних центрах Великої Британії. Звідти завдяки запрошенню Всеукраїнської федерації гольфу до Тростянця спеціально приїжджали тренери, щоб провести майстер-класи. Адже тут є потенціал для розвитку дитячого інклюзивного спорту.

- Будь-який рух – це корисно, а для наших діток особливо, – показує зал лікувальної фізкультури Людмила Малініна.

У цей час реабілітолог займалася тут із хлопчиком. Корекційні вправи він виконував на шведських стінках. Дитині, щоб дістати іграшку, встановлену на найвищій точці, треба докласти немалих зусиль. І так непомітно для себе хлоп’я, у якого є проблема зі зростом, потроху витягується.

Діти з аутизмом у кабінеті дефектолога зосереджуються на відкриванні-закриванні шухлядок, на дверцята яких прикріплені різноманітні замочки і шпінгалети. Ігрова панель, що називається бізіборд, чудово розвиває дрібну моторику. Саме під час цих занять із дітьми, які мають  розлади аутичного спектру, можна налагодити контакт.

З 8-ї до 12-ї ранку в ІРЦ проводять уроки вчителі закладів освіти громади. Наразі десятеро хлопчиків і дівчаток навчаються за індивідуальними програмами.

- Діти згруповані за рівнем розвитку, – розповідає директорка. – Батьки приводять їх сюди зранку і мають вільних чотири години. Протягом цього часу з дітьми займаються не тільки вчителі, а й різні фахівці ІРЦ. Найбільше з дітьми працює соціальний вихователь – проводить з ними музичну й арт-терапію. Для дітей дуже важливе спілкування одне з одним, тактильні відчуття. У нас є хлопчик із синдромом Дауна, то він доки всіх не обійме, не сяде за парту.

Групи дітей збираються у просторій ресурсній кімнаті з чудовою бібліотекою, мультимедійною дошкою, фортепіано та столами, за якими зазвичай влаштовуються чайні церемонії. Це кімната своєрідного єднання здорових дітей і дітей з особливими потребами. Спеціалісти Центру разом із вихователями дитсадків і шкільними педагогами влаштовують для них тут спільні заходи: майстер-класи з малювання, аплікації, ліплення. Вони слухають музику, танцюють і просто спілкуються.

- Контакт між нашими вихованцями й гостями відбувся не одразу, – ділиться власними спостереженнями Людмила Малініна. – Спочатку вони з деяким острахом придивлялися одне до одного, роззнайомлювалися. Та вже під час третього спільного майстер-класу здорові дітки допомагали слабшим, разом гралися іграшками. Це так важливо – змалечку об’єднувати людей, які мають різний рівень розвитку.

На жаль, зазначають фахівці, кількість дітей із певними проблемами при народженні, особливо з аутизмом, в Україні зростає. За три роки комплексне обстеження спеціалістів Тростянецького інклюзивно-ресурсного центру пройшли 185 хлопчиків і дівчаток, які мають особливі освітні потреби. Хтось із них потребує незначної корекції, хтось – постійної. Декому було рекомендовано заняття в інклюзивних групах і класах, декому – індивідуальну форму навчання, а 35-м – корекційні заняття в ІРЦ.

ВИХОВАНКА СТАЛА УЧИТЕЛЬКОЮ МУЗИКИ

За словами Людмили Малініної, найкращий ефект корекції розвитку спостерігається тоді, коли батьки, рано помітивши певні відхилення в розвитку дитини, самі звертаються за консультацією до фахівців Центру. Однак багато хто відмовляється вірити у висновок, зроблений за результатами тестів, і тоді час втрачається.

- У порівнянні з попередніми роками, ми стали приймати значно більше дітей, бо у нас з’явилося більше можливостей їм допомоги, – говорить Людмила Малініна. – Торік одна наша вихованка з порушеннями опорно-рухового апарату пішла навчатися на інклюзивне навчання до ПТУ, буде кухарем. А в цьому році хлопчик пішов до інклюзивного класу звичайної школи. Може, й дожене інших у розвитку...

Та найбільша гордість соціального вихователя – 23-річна Олена Штанько.

- Ми два роки працювали з нею ще у відділенні соціальної реабілітації, – пригадує Людмила Малініна. – Батьки дівчинки були позбавлені прав на неї, вихованням дитини займалася бабуся. А дівчинка була дуже складна. Спочатку всіх нас боялася, ховалася у приміщенні, влаштовувала істерики… Це був прояв сильної депресії. Її ображали однокласники, через що бабуся змушена була перевести внучку на індивідуальне навчання. Але через постійне внутрішнє невдоволення вчитися їй було важко. Вчителька розповідала, що уроки перетворювалися на суцільні монологи Олени на тему, як усе погано і як їй важко. Окрім того, у неї були труднощі зі сприйманням звуків, що характерно для туговухості.

При всьому цьому бабуся віддала Олену до музичної школи, бо та мала гарний голос від природи. Ми з усіх сил підтримували цей талант, що й дозволило йому розкритися на повну силу і, зрештою, упоратися з проблемою психіки.

Це була надзвичайно наполеглива і тонка робота багатьох фахівців. Щоб Олена заспівала зі сцени, її доводилося дуже довго умовляти. Як зараз пам’ятаю, то був фестиваль дитячої творчості. Зал аплодував солістці Олені Штанько, а вона поступово «танула». Та після виступу знову заховалася у свою «мушлю». Їй говориш «Доброго ранку», а вона у відповідь: «Який він там добрий?» Просимо знову виступити на концерті, а вона категорично заперечує: «Я більше не буду виступати». Ми удавали, що обійдемося без неї, інших дітей готували до концерту. Олена злилася, бо це її чіпляло, і за тиждень «здавалася» й таки виходила співати.

А то якось учителька, яка проводила з нею індивідуальні заняття, повідомила нам, що в Олениній школі відбудеться святковий вечір. На нашу пропозицію взяти в ньому участь дівчина традиційно запротестувала. Та коли побачила бальну сукню, яку ми взяли напрокат, щоб вона одягнула її на вечір, без вагань погодилась. Вона співала – зал аплодував. Однокласники її визнали! З того часу Олена повірила в себе і стала зовсім іншою – у ній наче ввімкнулося світло.

Олена закінчила Сумський фаховий коледж мистецтв і культури імені Д.С. Бортнянського, вийшла заміж. Стала шкільним учителем музики, із задоволенням бере участь у культурно-мистецьких заходах, які проводить інклюзивно-ресурсний центр.

- Цей успіх засвідчує потенціал нашого колективу, бо ми працюємо з кожною дитиною індивідуально, – каже Людмила Малініна. – А тепер, коли маємо таку прекрасну матеріальну базу, наші можливості зросли в рази.

«Цьогоріч уряд вніс низку змін до деяких постанов Кабміну щодо організації навчання осіб з особливими освітніми потребами. Чимало з них стосуються якраз організації діяльності ІРЦ. Зокрема, тепер Центри мають право надавати послуги з проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку не тільки дітям у віці 2-18 років, що мають особливі освітні потреби, а й старшим, які навчаються у закладах професійно-технічної, фахової передвищої освіти та в інших навчальних закладах. Тобто, функції ІРЦ поступово розширюються на старші вікові категорії людей, які раніше зазвичай випадали з поля зору суспільства», – говорить міністерка соціальної політики Марина Лазебна.

Це дуже важливий крок у реалізації проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який впроваджується за участі Світового банку й націлений на підвищення якості соціальних послуг.

Наразі в Україні працює 633 інклюзивно-ресурсні центри. Національною стратегією зі створення безбар’єрного простору, яка реалізується за ініціативи першої леді Олени Зеленської, передбачено до 2030 року створити ще 67.

Ганна Волкова, Сумська область
Фото автора