Пугу, пугу! З Широкого Лугу

Поет Петро Мідянка робить глухе марамороське село центром інтелектуального туризму

Ви б сюди навряд чи якось вибралися спеціально – через Широкий Луг не проходять знамениті туристичні шляхи, тут нема унікальних культурних пам'яток, це одне із сіл, про які говорять “кінець географії”.

Предками сьогоднішніх 3,5 тисячі жителів у XVII ст. були п'ятеро галицьких опришків. Утекли подалі від влади, знайшли жінок у навколишніх селах, закріпилися, пустили корінь роду. Цей корінь, що тягнеться від одного з тих п'яти опришків, нині ростить далі його нащадок – поет Петро Мідянка. Шевченківський лауреат, співець Мараморошу, четвертий з “Бу-Ба-Бу” – по-різному його називають.

Він живе тут усе життя, викладає у школі 40 років, тримає господарку, курить піпу на ґанку старої хижі. На його очах за останні 60 років зник той Широкий Луг, з якого нащадок опришків Мідянка творить міф у своїх віршах – разом із хатами, людьми й традиціями.

МІДЯНКА ЗА “ЖЕЛІЗНИМ МОСТОМ”

...В Широкому Лузі дивуватися починаю одразу ж при в'їзді. Табличка з назвою села (на ній коротко вказано “Ш.Луг”, кому треба – здогадається, чого б ото розписувати?!) стоїть не як завжди, при дорозі, а за чиїмось парканом із сітки-рабиці при червоних воротах. “Йсе Закарпаття, небого, тут можливо усе,” – жартую подумки. Мені доводилося бачити навіть цілу церкву на приватному обійсті, щоправда в іншому кінці області, на Великоберезнянщині. А тут – всього лише дорожній знак із назвою села. Подумаєш!

“Ш.Луг” – кінцеве село на Тячівщині під хустським Менчулом (саме так, не перепитуйте), про такі ще говорять “кінець географії”, або по-закарпатськи – “там, де чорт каже “Добру нуч”, справді виглядає, як скринька із солодощами чи дитячими скарбами. Тільки аби відкрити її, потрібен ключ. У мене цей “ключ” – поет, шевченківський лауреат, Петро Мідянка. Справжній син Марамороша, який оспівує цей загадковий край у поезії та розшифровує для решти світу в публіцистиці. (Мараморош – один із чотирьох історичних регіонів Закарпаття, “таємнича, невідома земля” – приблизний переклад слова з коренем “мара”, земля в долині Тиси, Тереблі та Тересви на стику Румунії та української Верховини, вибуховий коктейль із різних етносів, мов, традицій. Власне, поезія Мідянки – теж таємнича й невідома, наче не з цього світу, і непосвяченим її треба читати з кількома словниками та ще й з Гуглом).

Із Петром Мідянкою напередодні домовилися зустрітися біля його хати, але уточнити деталі – де саме вона і куди звертати з головної дороги – не встигли, а в Лузі, як на те, не ловить наш мобільний оператор. Відтак мусимо питати дороги у зустрічних.

“Де живе Петро Мідянка?” – зупиняємо чоловіка на біціглях (велосипед – діал.).

Він відповідає символічно:

- “За желізним мостом!”

ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ АКУРАТ ВИСТАЧИЛО, ЩОБИ ЗБУДУВАТИ НОВУ ХАТУ

Петро Мідянка на своєму мосту нас уже чекає. Йдемо до хати на каву з коньяком, а далі поет обіцяє ексклюзивну екскурсію селом. Як справжній екскурсовод, одягається відповідно: в уйош (верхній одяг із овечої вовни), буро-зелений калап, схожий на мисливське кепі (не здивуюся, якщо виробництва Хустської фетро-фільцевої фабрики, бо Петро Мідянка, живучи в Широкому Лузі, одночасно є почесним громадянином Хуста) і в утеплених китайських калошах (універсальне взуття для села, і неважливо, чи воно на Мараморощині, чи в Галичині, а чи десь на Середній Наддніпрянщині).

Раніше тут була типова маленька хатка: із синіми стінами й високою стріхою, у ній поет народився, виріс, звідси провів нянька й мамку в засвіти. Зараз стару хату перебудували (пан Петро каже, що акурат вистачило на це Шевченківської премії) за проєктом його дружини Людмили Загоруйко, ужгородської письменниці, яка з квартири на Корзо (центральна вулиця в пішохідній зоні Ужгорода – авт.) переїхала в Широкий Луг.

- Но ко ще в Лузі має жону з Ужгорода?! – жартує поет.

У пані Людмили є ідея перетворити цю хату на літературну резиденцію, вона би мала дяку розвивати тут інтелектуальний туризм.

- Прочитала недавно, що на УКФ у цьому році є гранти на літературні резиденції. Я би з радістю подалася з цією ідеєю, але не вмію грант написати. А зробити тут резиденцію – це чудова ідея! Тут тихо, навколо чудова природа, чиста вода, гори, є бібліотека, зв'язок, інтернет, а головне – тут є Мідянка! З його енциклопедичними знаннями з історії, географії, місцевих традицій – це просто знахідка для людини, яка вміє оцінити. Я вважаю, що інтелектуальний туризм на Закарпатті треба розвивати! – говорить Людмила Загоруйко.

І з нею важко не погодитися.

РОПЕТ КАМІДЯН З ЛЕГЕНДАРНОГО БУ-БА-БУ

Спостерігати за цим подружжям дуже цікаво. Абсолютно різні на перший погляд люди, з різними підґрунтями і “прошивками” – під одним дахом живуть і творять: він – свої метафоричні загадкові вірші, вона – романи (Людмила Загоруйко пише російською, видала книгу про Широкий Луг “Конец географии”, наклад розійшовся одразу). Ростять сад, мають город. “То, – каже Петро Мідянка, – моє, на землі у нас я працюю”. Раніше поет тримав корову, нині на ґаздівстві – гуси-кури-кролі та дві мачки. Цікаво, що ні він, ні вона не мають тут свого кола спілкування й аудиторії. Тобто в селі не те, щоб якось особливо гордилися, що мають двох письменників, з яких один – лауреат Шевченківської премії.

- Я – сільський поет, що пише для міської аудиторії, – каже сам про себе Петро Мідянка, зазначаючи, що для нього при цьому Широкий Луг – то обов'язкова умова існування, таке собі “ergo sum”. – В Ужгороді не можу пробути і трьох днів – не бачу неба, лісу, гір... Вовка, знаєте, все в ліс тягне, – жартує.

До речі, крім офіційного звання шевченківського лауреата та співця Мараморошу Мідянка має ще одне неофіційне: четвертий з Бу-Ба-Бу (культове літературне угрупування Бурлеск-Балаган-Буфонада, утворене 1985 року в Львові Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем – авт.).

- Це про мене йдеться у вірші Ірванця: “З ним поруч іде і мигає б...ям вірменський письменник Ропет Камідян”. Ропет Камідян – це перекручене Петро Мідянка. Ми справді тісно спілкувалися в ті часи, особливо, з Вітею Небораком, я їздив до нього на День народження у Львів. Я просто в їхнє тріо не надто вписувався: вони троє були міські фатьови (легіні – діал.), а я – сільський, та й де Львів, Франківськ і Рівне, а де – Широкий Луг.

Ну, думаю, не так вже він і далеко, той Луг, якщо з вірша поета “Сервус, пане Воргол!” Тарас Чубай зробив культову пісню для “Плачу Єремії”.

В УЖГОРОДІ Я НЕ ЖИЛА ТАКИМ НАСИЧЕНИМ ЖИТТЯМ

Як тут прижилася ужгородська інтелігентка? – цікавлюся в Людмили Загоруйко.

- Я прижилася сама в собі! – відповідає вона. – Мені в Ужгороді останнім часом теж не комфортно, хоча й можу витримати в місті трохи довше, ніж три дні. Я тут не трачу часу на міську суєту, а займаюся собою: багато читаю, пишу, слухаю лекції. Он у мене зараз в навушниках Олександр Мень “Історія релігії”. Щоправда, тут є сільська суєта. Кури-гуси, хата, сад лишають мало часу на творчість, от роман написала, а зібрати докупи не можу. Будете сміятися, але місцеві спочатку думали, що я бомжиха: ну, логічно, хто б ото приїхав з міста в село, у стару хату з однією кімнатою та кухнею і туалетом надворі? Який мотив? Тільки бомжиха! – сміється. – Це вже зараз, як ми хату побудували, ставлення інше.

- Тобто Широкий Луг розставляє правильні акценти в житті?

- У своєму роді. Чи нудно тут? Часом нудно. Хоча гостей у нас вистачає, багато друзів приїжджають, знайомих, особливо молоді – чомусь ми з Мідянкою молоді більше цікаві (через цей рух мені часом наша хата видається прохідним двором). Та й ми з Петром багато їздимо. Я в Ужгороді не жила таким культурно насиченим життям, як тут! Але часом дуже важко, наприклад, узимку великі сніги: замете, поки зранку відкопався – вже обід. Влітку страшно, коли гроза: гримить, блискавиці по горах луплять, дерева хитаються!..

ЕТАЛОННИЙ ЛІС І РІЧКА БЕЗ ПЛАСТИКУ

Нарешті таки вибираємося на екскурсію. Я перепитую, куди саме йдемо і чи є в селі, де все-таки понад 3,5 тисячі жителів, якийсь музей чи інші цікаві історичні або культурні об'єкти.

- Ні, нема, та й села в класичному вигляді нема – воно змінилося, люди змінилися, хати перебудували. Очікуваної автентики тут не стрінеш зараз. Тому я вас поведу в присілки – там іще можна вловити дух справжнього Широкого Лугу, – каже Петро Мідянка.

Присілків у Широкому лузі кілька – Фонтиняси, Пригід, Посіч вони розташовані один за одним по прямій дорозі, що веде до лісу, в гори. Ми їдемо до найдальшого – Посічу, де хати підпирають гори, за якими визирає місцева Фудзіяма – хустський Менчул. Це, розказував мені колись гірський провідник, гора-барометр: за тим, як на Менчулі сходить чи випадає сніг, місцеві роблять висновки, як весну веснувати та зиму зимувати.

Буковий ліс уже стоїть голий. Він тут непростий – це частина Широколужансько-Угольського масиву пралісу, еталонного настільки, що європейські науковці дали йому “платинову медаль”. Уявіть, що це найбільший у Європі шматок пралісу, де ніколи не ґаздувала людина (детальніше читайте тут).

Роздивляючись пейзажі навколо – ліс, річка, ґрунтова дорога. Відчуваю, що чимось картинка відрізняється від такої ж в інших гірських селах на Закарпатті, але не можу зрозуміти, чим. Колега Оксана Штефаньо підказує: тут нема пластикових пляшок на берегах. Бінго! Їх справді нема. Цікаво, чи тому, що прибирають (все ж таки ці ліси – то Карпатський біосферний заповідник, хоча в лісах КБЗ на Рахівщині це не діє, там купи сміття), чи тому, що не смітять?..

А ще – на дорозі не валяються ковідні маски. Бо їх тут не носять: я не зустріла в селі жодної людини в масці! Широкий Луг – саме з тих сіл на Тячівщині, де одиниці щеплених (на початку жовтня чиновники звітували, що у всій Нересницькій громаді, куди входить Ш.Луг, було лише 3% щеплених жителів) і багато хворих (кажуть, що напередодні якраз поховали паніматку – хворіла й померла від ковіду).

ЗАПАХ СМЕРТІ З МАРАМОРОСЬКОЇ ХАТИ

Хати у присілку вражають автентикою, таких уже майже не лишилося на перебудованому заробітчанами Закарпатті. Ми зупиняємося біля однієї, колега Михайло Дорогович, що знімає Петра Мідянку для проєкту “Портрети відомих закарпатців”, розгортає зйомку. Поки поет бурчить в особливій мідянківській манері й курить піпу на камеру, роздивляюся хату. Дерев'яна, але фарбована набіло із синіми вікнами та вітражами на дверях. Таке враження, що власниця померла недавно. Чому власниця? Як детектив, бачу під стінами сухе бадилля – там іще влітку були квіти. Чому недавно? Під вікном висить гілочка русалля. Липа. У нас теж липу чіпляють до Зелених свят. Заглядаю у вікно: через дірку в фіранці, плетеній гачком, очевидно, вручну, бачу мотки білих та червоних ниток. Мабуть, їхня власниця зналася на рукоділлі. Але нитка її долі обірвалася. Стає трохи моторошно.

Утім це відчуття більшає, коли переходимо до хати напроти. Вона чорна, під високим марамороським дахом, поряд – старезний горіх, ліс і синє погоже осіннє небо. Кольори вражають!

- Там хтось живе, он дрова на зиму заготовані, – каже Петро Мідянка, тут дрова складають під стіною – щоби зручніше було носити для ватри взимку.

Садовимо поета на ковбицю під вікном, фотографуємо, і за мить бачимо обличчя старого діда у вікні. Він прискіпливо дивиться, але не виходить. Очевидно, не може, здогадуємось, і вирішуємо зайти, привітатися. Відкриваємо двері, з порогу питаємо: “Можна до вас?”

- Не мож, не мож! – старий кричить і махає руками. Він наляканий – це очевидно, а ми не можемо пояснити, що прийшли з добрими намірами. У кімнаті, де перебуває старий, нетоплено, дід у брудному одязі, має довге волосся і запухлі червоні очі. Він, видно, хворий, хоча й не лежачий.

- У хаті запах смерті, – каже Михайло.

Виходимо. Я дивлюся на всі ці поколоті дрова – вони виглядають як дражнилка: дрова є, а натопити хату ними нікому. Жахлива, жорстока старість, не дай Бог нікому.

Чому старий сам? Чому його не доглядають? Питання одне за одним вискакують у голові...

Я маю змогу запитати про це за кілька хвилин у зустрічних подорожніх.

- Це дід Вакій, – пояснює Василина Мандзюк, колишня поштарка в Пригоді. – Йому більш як 90 років, він не лежачий, але хворий, глухий. Лишився сам, за ним доглядають у селі – жінка одна йому їсти носить.

50 ГРАМІВ ЗА МІСЦЕВИХ ОПРИШКІВ

Історію з дідом Вакієм треба перетравити – зупиняємося для цього біля сільського бару. Він називається – ні багато, ні мало – “Опришок”. Виявляється, неспроста.

- Широкий Луг був заснований опришками, розповідає Петро Мідянка. – Історія каже, що в XVII столітті сюди з Галичини прийшли опришки-втікачі, які тут осіли, знайшли собі в долішніх селах жінок, побудувалися тут і стали ґаздувати. Одним із тих п'яти був мій предок.

- Мідянка? – питаю.

- Був він Мідянкою чи Мідяником – Бог го сятий знає! У документах закарпатські прізвища з'являються у XVIII столітті, тож це неможливо прослідкувати. Але знаю, що місце, де стоїть наша хата, – то земля іще того діда-опришка. Земля в роду передавалася, її ділили, давали на посаг...

- Мідянка – це змія?

- Ні, мідянка від слова “мід”, це більше про пасіку, ніж про плазунів.

- А чому Широкий Луг? Знаєте, в українській культурі є поняття про Великий Луг, пов'язане з козаччиною та вольностями. Пугу, пугу! Козак з Лугу! – таке вітання було, козаки його ще батьком називали...

- Ці землі від гір розходяться вшир, долиною, вона ширшає від гір нижче за течією річки Лужанки, тут, де зараз село, були млаки, добрі косовиці, – тому й Широкий Луг. “Сийлеш Лонко” по-мадярськи.

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТА НА ШИРОКОЛУЖАНСЬКИЙ МОТИВ

Бар “Опришок” – єдине місце для культурного відпочинку місцевих. Його яскраво описує Людмила Загоруйко в романі, тут, каже, клондайк для пошуку героїв.

- Ми самі туди не ходимо, але завжди – з гостями. Там типажі, колорит – словами не передати! Це як у театр на виставу сходити. От їду недавно в маршрутці, чую, значить, розказують люди новину: пішли в “Опришок” місцеві, чоловік і жінка, щось випили (чи щось не те, чи забагато, чи потім вдома ще щось випили) і вмерли – в один день. Ну це ж “Ромео і Джульєта”! Широколужанський варіант трагедії.

Ні Ромео, ні Джульєти в барі ми не стріли – о 12-ій годині дня для цього зарано. Але баба Ляна, яка сиділа, так би мовити, “на терасі” закладу, місцевий колорит дала нам зрозуміти перфектно!

Ми підсіли до її столика, запропонували “пійсятграмів” коньяку. Баба Ляна приймає пропозицію, чокається з поетом, по-панібратськи називає його Петро Попиканин (Поп – то дівоче мамине прізвище, у селах рідко кличуть одне одного за прізвищем, але часто – за родовим прізвиськом).

- Як коньяк, питаю, “Тиса”? (Марка одного із найкращих закарпатських коньяків).

- Та де, Тиса тут і не текла! – багатозначно відповідає Петро Мідянка.

- Файнісь-те, лиш не бричані, – тим часом ціфрує (розмовляє жартома – діал.) баба Ляна з Михайлом Дороговичем. Це комплімент, у перекладі означає, що він гарно виглядав би, якби збрив бороду. – А який смішний, ви би все село розсмішили!

- Він? Та де! Я не вірю, як звірю! – фіглює (жартує – діал.) Мідянка з бабою Ляною.

Цікаво, що поет широколужанські типажі увічнив у своєму “Сонетарії” – це збірка віршів, де всі герої – звідси, а також околиці, топоніми. “Я собі поклав за мету це все зберегти й описати”, – каже поет.

ЯБЛУЧНИЙ ХРЕСТ ПОМІЖ БАРВІНКУ

Від веселого – до сумного: наша наступна локація в Лузі – старий цвинтар. Купуємо свічки й підіймаємось на пагорб зі старими могилами. Старі дерев'яні та залізні хрести, майже нема ритуального пластику та чорних пам'ятників із фотографіями. Зате на могилах – купи яблук на барвінку! На одній хтось виклав із яблук і квітів хрест. Ми йдемо до тіток, вуйків, кузенів, батьків поета. Біля могили матері він каже:

- Ось бачите, тут, де зараз росте ця тополя, лежатиму я.

Це виглядає так по-сковородинськи (світ-ловив-та-не-піймав, і я сам вирішу, де закінчу життя), що я від подиву не можу вимовити й слова.

Ми йдемо шукати дідівські могили, там усе поросло деревами, кущами й папороттю, а нам треба знайти гранітну плиту під листям. Петро Мідянка починає нервувати, розгрібаючи листя. І от фотограф, послизнувшись, падає. Виявилося, що послизнувся акурат на ній – на гранітній плиті.

- То ваші діди й бабки мене штовхнули! Хотіли, щоб ми їх знайшли, – каже.

Ми чомусь у цьому навіть не сумніваємось. Запалюємо свічку.

- Тут дев'ять прізвищ, хоча могила лише батькових батьків, де інші поховані – не знаю. Перший із предків, кого відшукав, Мідянка Ілляш Василів 1798-1868 рр. Старших не можна було знайти, бо нема метрик. Виписав дівочі прізвища бабусь: Танчинець, Кус, – розказує поет.

Мене, натомість, цікавлять імена. Читаю: Одотя Митрова, Марія Іванова.

- У вас так кажуть: Іванова, а не Іванівна, як по-літературному?

- Тоді так писали. А вже в радянські часи стали всі Іванівни.

- А ким були діди-прадіди?

- Лісорубами. І батько теж. Це родова справа.

- То лиш ви ся не вдали у файту, виходить?

- Точно, що я – ні, – сміється поет.

ФІЛОСОФІЯ, ЯКУ МОЖЕ ЗРУЙНУВАТИ ХІБА ЩО КІТ

Свій лісорубський талант Петро Мідянка має нагоду нам показати, як уже повертаємося до його дому. Пані Людмила накриває стіл на ґанку, їмо суп з лапшею та смажену рибу. Коти, зачувши запах, займають “бойові позиції” на ґанку: ану ж і їм перепаде? Поки носимо на стіл, поет розпалює ватру. З дровітні чуємо басисте бурчання: сирі дрова погано колються, вогонь не горить... Недарма, жартуємо, Мідянка став поетом, а не лісорубом.

За якийсь час сидимо всі разом за столом, слухаємо філософські бесіди про патріархальний Луг, якого вже нема, про місцевих людей, традиції й казки.

- Для мене тут найдорожче – люди, я люблю наших людей, щоправда, зараз це важко: усі дуже закриті стали. Спілкуються тільки зі своїми в близькому колі. Я пам'ятаю село, коли ходили одне до одного просто поділитися новинами, коли ще не було весільних кортежів у машинах, а йшли пішки, а всі ходили дивитися. Пам'ятаю, як на похоронах голосили жінки за покійними – зараз цієї традиції вже нема абсолютно, поплачуть стиха та й усе... Знаєте, хіба що незмінне? Гори, оцей Тризуб (з ґанку поета видно три вершини – вони обрамляють краєвид, наче тризуб), він тут віками стоїть і контури його не змінилися. Я змінився, постарів, дерева виросли, люди повмирали, а тризуб стоїть. І далі стоятиме.

Ми затихаємо, обдумуючи фразу. І в цей момент кішка стрибає з ганку: вона, сарака, не може втриматися, риба ж пахне, то пробує здобути шматок.

- Андял би тя побив! Йой! Ідеш відціть, дияволе, Бог би тя розсипав небесний! – кричить, наче співає, Петро Мідянка місцеву колоритну лайку котові, акценти і мелодику якої не передасть жоден на світі текст!

- Щойно вам продемонстрували народну традицію Марамороша – тут усі так лають (клянуть – діал.), – коментує Людмила Загоруйко.

Гигочемо до сліз. І поет сміється також, а тоді каже:

- Зауважте, це сказала людина, яка знає напам'ять усі церковні тропарі!

Зауважую.

Таке, напевно, й можливо ще тільки тут – в інших місцях світ нині не лишає людям такої нагоди. Там треба бути цивілізованим, толерантним та успішним, хоч напозір! А тут ще можна щиро виявляти свої емоції – чи то в молитві до Бога, чи дратуючись на котів, чи в розпачі голосити за покійником, чи з любові до предків викладати яблуками хрести на їхніх могилах... Чи мати шевченківську премію і приймати вдома інтелігенцію з усієї країни та з-поза її меж, а водночас ще й викладати мову та літературу в сільській школі. А чи писати вірші про свою землю, знаючи, що ніхто з тих, хто живе навколо, ніколи їх не прочитає й не оцінить. Але при цьому написати 20 книг і не зупинятись, бо хтось мусить оспівати Широкий Луг!

Так, таке можливо тільки в Широкому Лузі – на кінці географії, в таємничому закутку Марамороша.

Тетяна Когутич, Ужгород – Широкий Луг, Тячівщина
Фото автора