Дмитро Кешеля, письменник

Дмитра Кешелю український читач знає переважно за романом “Родаки”. У 2019-му видавництво “Академія”, а далі й “Українське радіо”, де автор читав уривки з роману, зробило Кешелиних героїв із Небесі (кутка в селі під Мукачевом) відомими на всю країну.

Україна щиро сміялася зі щоденних злетів і падінь малого халамидника Митька, його баби Фіскарошки, дідів Петра та Соломона, учителів, сусідів і шкільних друзів, бачачи в героях... себе та своїх рідних – дарма, що вони говорять закарпатським діалектом.

Сам письменник Дмитро Кешеля називає цей роман частиною своєї закарпатської саги. Каже, так, як Маркес описував своє Макондо, так і він пише про своє Небесі – бо це цілий світ на перехресті світів. Адже тут під Мукачевом справді перетинаються дороги зі сходу на захід, перемішуються мови та говірки, традиції, пісні й рецепти різних народів. Усе це несуть у собі люди, які є справжніми діамантами у цьому раю на землі поміж виноградниками на Ловачці. Вони прості й глибокі, вони йдуть по життю, хай яке б воно було важке, зі сміхом. І вчать цієї філософії тих, хто намагається їх пізнати. “Я завжди в книжках читав про знедолених закарпатців, про їхнє тяжке життя і тяжку роботу, але живучи серед цих людей, я ніколи не бачив, аби вони постійно плакали чи нили, ні, вони сміялись! Саме такі й мої герої”, – каже в інтерв'ю Укрінформу письменник Дмитро Кешеля. Ми записуємо розмову з ним саме під Ловачкою, на його ґаздівстві, що письменник розбудував неподалік того самого кутка в селі, що звалося Небесі. Сидимо біля виноградника (бо Кешелю знають також і як доброго закарпатського винороба), милуємося останніми теплими днями пізньої закарпатської осені, що як відомо, триває ще й у грудні. “Колись Бог спитає нас усіх не лише про те, чи не порушили ми 10 заповідей. Він спитає також, чи милувалися ми сонцем та небом, що нам сотворив, деревами та квітами, садом”, – каже письменник. – “Тож треба цим усім милуватися на землі, аби потім мати, що відповісти Господу на небі”.

В СІМ’Ї НЕ ЗНАЛИ, КОЛИ Я НАРОДИВСЯ

- Вам цьогоріч “стукнуло” ювілейних 70. Є байка про те, що виявляється, не збереглося задокументованої точної дати вашого народження. Це правда? Як так вийшло?

- Та дуже просто: в часи, коли я народився, на те все в народі все ще не звертали уваги. Давно ж не святкували дні народження так, як Паску чи Коляди, наприклад. Коли запитували: “Коли сь ся народив?” – відповідали: “У Петрах, – або, – “коли-сьме крумплі копали”. Так було й зі мною. Моя мама померла, як мені не було й чотирьох, то виховували мене фактично діди з бабами – я жив то з батьковими батьками, то з маминими. І от коли мені треба було йти до школи, виявилося, що на мене нема документів. У сім'ї розказували історію, що батько, як я народився, пішов мене записувати в сільраду, то на радощах так погостився з головою, що й документи погубили. Ну, та й записали мене по-церковному на Митря, на 27 жовтня (свято на честь святого Дмитра Солунського за старим стилем – авт.). А далі так і лишилося.

- Ви провели дитинство тут, на схилах Ловачки поміж виноградниками, і парадокс: зараз, коли там замість виноградників хаща, маєте й доглядаєте свій власний, теж неподалік Ловачки. Це таке повернення на круги своя?

- Скажу вам так: тут – моє місце на Землі. Я тут пишу, працюю на землі, з вином та на винограднику, доглядаю сад. У місто (Ужгород) перебираюся на зиму, а як тільки дозволяє весною погода – знову їду сюди.

- Ловачка на околиці Мукачева у ваших творах – як священна гора. Це ваша літературна інтерпретація чи справді у місцевих є такий пієтет до цієї вершини?

- У часи мого дитинства Ловачка справді була священна. На ній, на Галішці поруч, на Червоній горі – там всюди росли виноградники. Наші старі виноградарі казали, що у Європі є тільки три такі місця: Чорна гора біля Виноградова, хребет від Червоної гори-Ловачки-до Середнього і Токай. Це найкращі виноградники у Східній Європі. Це гора вулканічного походження, тому тут особливий склад ґрунтів, ягоди мають велику цукристість і дуже добрий смак, бо насичені мінералами. Крім того, є таке поняття, як сума активних температур виноградного регіону. Вулканічний ґрунт віддає лозі тепло і вночі, бо за день вбирає його. Тому ця гора сама плекає виноград! І тому мати винницю (виноградник – діал.) на Ловачці в дорадянський час хотів кожен більш-менш великий чоловік, це було престижно!

Я пам'ятаю, коли тут усе було засаджено виноградниками. Це був рай на землі, мій Всесвіт!Там всюди були боргази (винні будинки з підвалами, де зберігався реманент для роботи на винограднику, жив сторож та працівники і тримали в підвалах вино – авт.). Мій дідо був виноградарем, а другий, дід по матері, шваб за етнічним походженням, був виноробом – він завідував підвалами на Червоній горі. То я жив із ними на виноградниках більшу частину року: як лише зійде сніг і до новембра (листопада – діал.). На горі не було ні метра вільної необробленої земельки. Працювали на ній дуже тяжко, усе вручну! Там були навіть тераси, викладені з каміння, аби затримувати воду на схилі. Там були такі виноградники, що ми, діти, на кущах лізали, як мавпи! Із одного куща збирали величезний кошик винограду, грезна (грона – діал.) були такі, що тримав їх у руках, як немовля!

Після першої Сятої Майрі (так на Закарпатті називають свято Першої Пречистої – авт.) робили ярмарки на кожній боргазі. На них приїжджали з Відня, Праги, Будапешта. Там був продаж ранніх сортів винограду – чободінь, шасла (біла, рожева, червона), мускати різні, столові сорти. Все це виростало і родилося тут. Ті сорти були місцеві, пристосовані, районовані – і не потребували особливої обробки, “хімії”. Але коли пішла індустріалізація, сюди поназавозили сортів із Молдови, Криму – а то зовсім інший клімат, вони були вередливі, хворіли. Ну, а у 80-ті роки це все зійшло на пси взагалі...

І там, де був рай, тепер густа хаща, я там замість винограду гриби збираю. Усі будинки-боргази на виноградниках розвалили, то ще в 60-х роках почалося, люди просто розтягли їх по цеглині. Тепер там самі ями полишалися.

КОЛИСЬ ВИЧИТАВ У ГЕРОДОТА: НА БАГАТИХ ЗЕМЛЯХ ЖИВУТЬ БІДНІ ЛЮДИ, ОТАК І МИ

- На ваших очах цей рай перетворився на хаос – справжня трагедія! Боляче було за тим спостерігати?

- Як вам сказати, є така приказка: діти схожі не на нас, а на свій час. Та й народ, загалом, також. Звичайно, боляче. Бо інде того нема – лише у нас такий занепад... Знаєте, я колись вичитав у Геродота: на дуже багатих землях живуть дуже бідні люди. Все життя над цим думаю. Мені 70 років. І якби мені казали, що будеш заново жити, але в цьому ж часі – чи хочеш? Я б не захотів! Ні! У цьому часі – ні. Якщо ви читали мої книги, я всюди пишу про людські цінності. Про мораль. Людяність. Любов. Взаємодопомогу. У нас нині всі говорять про європейські цінності. Я не вважаю, що цінності є європейські, українські, китайські чи ще якісь... Є цінності загальнолюдські. Стисло їх перелік знаходимо в 10-ти заповідях – усі ми їх знаємо, але переважно не виконуємо. Я до чого? Мене виховували не дуже грамотні, неосвічені люди, але це в той же час були люди дуже глибокі. Вони були люди від неба, духовно багаті. Мне вчили так: “Митьку, йдеш по вулиці, будеш видіти чоловіка – кождому поклонися: “Слава Ісусу Христу!” Не казали, що як побачиш циганина чи жебрака, то не кланяйся. “Будеш видіти старшу жінку – поможи їй”. Мене вчили жити так, щоб один одному не дати умерти! Ніколи не забуду, як мені дідо Йовжка казав, коли я його запитав, для чого люди народжуються на світ: “Люди – щоб один одному помогти вижити в цьому світі, а собаки плодяться, щоб одне одного зжерти.” Коли дивлюся на наше нинішнє суспільство, таке враження, що десь там переплутали людей із собаками.

- Йовжка – це котрийсь із ваших дідів?

- Ні, це не мій дідо. Це загальний, так би мовити, дідо. Він прийшов і поселився за нашим селом під Ловачкою, жив у закинутій печері на виноградниках, де колись тримали вино. Ніхто не знав, ні звідки він, ні скільки йому років. Він просто був – і все. Працював із нами, діди приходили до нього погомоніти (а то були такі люди, що весь світ пройшли – Бразилію, Америку, Європу, Росію), і я любив там бувати поміж них і слухати, про що вони говорять. Якось ми в нього сиділи, пекли каштани восени – діди і я між ними. А Йовжка узяв дзеркальце та й каже: “Люди, а знаєте, прийде час, коли отак будуть люди сидіти під деревами, мати такі дзеркальця, будуть видіти Америку і говорити з Америков.” Я тепер знаю, що він говорив про смартфони і відеозв’язок, хоча знати про це тоді він не міг, бо в селі тільки-тільки електрику провели, із ґаджетів була тільки “Галя” на стовпі. Я згадую того діда Йовжку і тепер бачу, що все, говорене ним, збулося. А він багато чого наговорив.

“ХТО ПРО НАС НАПИШЕ? – МИТЬО НАПИШЕ!”

- До речі, саме він колись мені сказав, що буду письменником.

- Справді?

- Так, то теж було в нього в печері, ми сиділи там якось, а така краса була: вечір, сонце сідало, виноград дозрів і пах неймовірно! І каже один чоловік, Штефан: “Боже, в якому ми раю живемо! І про всіх пишуть, а про цей наш рай ніхто не напише”. “Напише, напише!” – сказав тоді Йовжка. “Та хто напише?” – перепитав Штефан. А він на мене так подивився, а я на той час був як мальфа (мавпа – діал.) – по деревах лізав, у 8 років не писав і не читав, за Бога не хотів до школи ходити, я любив свободу і не хотів сидіти за партою! Мене заледве з другого до третього класу перевели, бо хотіли лишати на другий рік, але дідо домовився з учителькою за пару ящиків винограду... То Йовжка глянув і сказав: “ Ось він напише!” І наклав на мене хрест перстом. Усі розсміялися, ну, бо ж усі знали мої здібності! Але пройшли роки – і сталося так, як Йовжка казав.

- То як же отого хлопця-розбишаку, що школу прогулював, потягло писати?

- Воно якось само прийшло. Перша книжка, яку я прочитав, то була “Грицева шкільна наука”. У нас була бібліотекарка, Ержія така, старенька вже. Вона до мене так лагідно підійшла, мов, Митьку, візьми лем книжечку. Ну якось я і взяв “Грицеву науку”. Мені страшно сподобалося, бо то було про такого ж дурня, як і я. І я так захопився, що перечитав оту всю нашу бібліотеку. То було як перше кохання. То не моє було осмислене бажання, а якось воно так само пішло. Я ніколи не планував бути письменником! Мріяв стати конюхом – мій батько був конюхом, а я дуже коней любив! Як я на них носився! А потім іще мріяв бути трактористом. І на землі працювати, я це й досі дуже люблю і практикую. Але зрештою сталося так, як казав Йовжка.

ЗАКАРПАТСЬКА САГА, ДЕ ЛЮДИ НЕ НИЮТЬ І НЕ СТРАЖДАЮТЬ

- Ви таки описали цей рай на землі?

- Те, що я описую в творах, усе звідси: краєвиди, гори-доли, характери, люди, звичаї, традиції. Усе з натури, нічого не вигадане! Я задумав написати таку собі закарпатську сагу. Першу її частину читач знає як книгу “Родаки” (видана на загальноукраїнську аудиторію саме під такою назвою, а раніше роман виходив під назвою “Політ співочого каміння”). Тепер написав другий том, робоча назва поки що – “Доживемо до зеленої травички”. Задумав цю сагу ще тоді, коли прочитав Гарсія Маркеса “100 років самотності”, про всесвіт Латинської Америки в селищі Макондо. І я вирішив зробити таку ж сагу про закарпатців і придумав поселення Небесі. Це куток у моєму рідному селі Клячанові під Мукачевом, у вишньому кінці села.

- Про що ця закарпатська сага?

- Про людей, які живуть на перехресті світів і зберігають себе. А тут завжди було перехрестя світів: одна дорога веде на Мадярщину, друга на Словаччину, третя на Польщу, четверта на Румунію. Тут крутилася вся цивілізація: на Ловачці кельти мали поселення і плавили залізо (я вам зараз покажу шматок руди, маю в колекції, знайшов якось на Ловачці), тут хто лише не проходив – від римських легіонів до угрів, які потіснили місцевих слов'ян. Закарпатці щось мають у крові від кожного з них. Тому це особливі люди, зі своїм всесвітом. Я про нього все життя пишу. Без цієї землі я би не став письменником.

- Ці люди з ваших книг на перехресті світів завжди веселі. Звідки стільки гумору в закарпатцях?

- Бо наші люди ніколи не нили і не страждали, хоча дуже важко жили! Але в основному закарпатця в літературі показують як нещасного, забитого чоловіка, який лише плаче і страждає. От пішов він, бідний-нещасний, полонину косити чи вівчарити – доки косив, жінка зрадила, хижа згоріла, корова здохла. Вернувся – біда на біді. Пішов у корчму, напився і вмер з горя. Це якийсь неповноцінний, нещасний чоловік. Я це все почитав і собі подумав: а чекай! та як цей нещасний чоловік пережив тисячоліття чужого панування, але зберіг себе, свою культуру, світогляд, свій космос? (То ми тепер його вже втратили, за кілька останніх десятиліть!) Я пам'ятаю старих людей інакшими, це були життєлюби. Стільки сміхоти кругом було, хоча й біднота була, і важко! А в літературі – самі ридання. То й задумав, що я нашого чоловіка в літературі зроблю таким, яким він є.

- Епікурійця такого собі?

- Ні. Такого чоловіка, що одно думає, друге говорить, а третє робить. І в цьому трикутнику для нього вічне – Бог, він і його сім'я. А все решта – до лампочки. Причинитися дурним, де треба, де треба – вдати розумного. І вижити, продовжити свій рід, передати свої традиції дітям та онукам. Мій дідо так казав: ти, неборе, позирай по життю, бо розумієш, нас мало, а тих там – як листя трави! А ми маємо єден із другим жити і єден другому помагати.

Це не просто дідові слова, там глибока філософія.

Що вам хочу казати: ми не знаємо, для чого народжуємося на цей світ. Я фаталіст за світоглядом – те, що має бути, вірю, тебе не мине. Коли щось погане стається у житті, я роблю все можливе, щоб змінити ситуацію. Але коли бачу, що нічого не можу зробити, тоді кажу: “Діво Маріє, віддаю себе у твої руки під твій Покров”. Проходить якийсь час – усе вирішується саме так, як має бути. Знаєте, моя жінка три рази була в стадії клінічної смерті. У неї було важке онкологічне захворювання, і ніхто не вірив, що житиме. Відібрало мову, пам'ять, зір – усе. Я в тому всьому якось лише раз попросив “Діво Маріє! Якщо я заслужив своїм життям – а я жив, мені так здається, що чесно, ніколи не зробив зло людині навмисне, не крав, не брехав... Верни мені її!” І чудо сталося. Дружина живе, ходить, працює. Хоча в Інституті раку казали так: якщо станеться чудо і вона лишиться жива, то готуйтеся, що будете до кінця життя возити її у візку. А сталося все інакше по Божій волі. Тому є багато у цьому світі непізнаного, і я й не намагаюся його пізнати.

Розкажу ще одну історію. Це сталося чотири місяці тому. Он бачите цей виноградник, тут пів гектара, це все – її руками. Обрізку роблю я з другом, а в'яже, прориває жінка. Там близько тисячі кущів, і біля кожного вона крутиться. І тут на кущі напала сіра гниль. То паскудь велика! І не лише в нас, кругом! Ми просто якось ранком вийшли і побачили, що виноградник весь сірий. Вона так сумно на те подивилася – її ж робота! Я тоді сказав у небеса: “Боже, не треба мені цей виноград, але прошу тебе: каліка так старалася, так раділа тому всьому – збережи для неї!” Ви не повірите – але того дня сіра гниль пропала. Кругом всі винниці сірі стояли, а в нас чисті грона. Всі сусіди потім питали, чим я поливав. Та нічим, я й хімії не люблю, і нема сили, аби з пирскавкою ходити на гектарі виноградника. Казав їм, що то Божа росичка.

“ТОТ МИТЬО У МЕНЕ ЗАДАЧІ СПИСУВАВ, ВІН НЕ МОЖЕ КНИЖКИ ПИСАТИ”

- Місцеві читають ваші книжки – чи впізнають себе?

- Читають. Але мене тут не сприймають як відомого письменника, ні! Коли я купив у Клячанові землю тридцять років тому і почав будуватися, а мене тоді друкували дуже добре, моє ім'я було відомим, прийшов якось до мене однокласник Василь. “Митьку привіт, – зайшов, випили по погарчику вина. – Слухай, каже, тот писемник Дмитро Кешеля – то ж не ти, нє?” Кажу, та нє, мовляв, хіба один такий Дмитро Кешеля на Закарпатті є? “Но, я так і думав, так і казав-им людьом, що де тот Митьо смолавий, що у мене задачі списував, годен бути писемником?!”

Але читають! Коли йду по хліб у магазин, із багатьма людьми стрічаюся і слово поза слово розумію, що вони знайомі з моїми творами. А впізнають себе чи ні? То покоління, про яке я пишу, вже відійшло. Вже й Ловачку не впізнати – вона поросла лісом. Але з іншого боку, у тих героях упізнають себе всі, хто читає мої твори, не лише клячанівці чи закарпатці. Одна читачка розповіла, що “Родаки” – то про її родину на Львівщині. Якось із Києва дзвонив військовий, який народився в степовій Україні, десь на Миколаївщині, каже, ця ваша Ловачка, у мене таке враження, що вона коло мого будинку виросла. Знаю, що на Закарпатті зараз багато туристів ідуть подивитися, що ж то за Ловачка така! Бо книга витримала три перевидання, досить відома. Часом були випадки, що і я з читачами йду на ту Ловачку. Солонина є, вино в пивниці є – можна й екскурсію провести (сміється). Тому себе в моїх книгах упізнають дуже багато людей. І це для письменника досягнення. Якщо читач бачить себе у твоєму героєві і твого героя у собі, мабуть, це і є справжня література. Чесно кажучи, я сучасну літературу майже не читаю. Моє покоління – Томчаній, Чендей, Мейгеш, Потушняк – це люди, які писали об'ємно і глибоко. Сучасне покоління пише інакше. Я людина з іншого часу, тому мені це погано сприймається. Хоча, може, зараз якраз так і мають писати?

НЕ ЛЮБЛЮ ЛІТЕРАТУРНИХ ТУСІВОК, ЦЕ ЯК КРИЧАТИ: “Я ВІРУЮЧИЙ!”

- Кажете, що широка аудиторія сприймає за своїх ваших героїв – а вони говорять по-місцевому, по-закарпатськи. Розуміють?

- Мої читачі – так, абсолютно! Там багато діалектизмів, але це робить мову твору живою. Будь-яка мова живиться діалектами, це як ріка і притоки, цього вчать в університетах. Я вважаю, що ми маємо формувати таку свою мову, де буде місце і галицькому говору, і закарпатському, і поліському, і полтавському. Оце все вихолущування живої мови під трафарет “літературної” – це ж фарисейство! У мене видавці, навпаки, вимагають більше закарпатського колориту в мові тексту.

- Вас дуже рідко можна стріти на книжкових виставках, фестивалях, майже ніколи. Чому?

- Я людина непублічна. Не люблю книжкових виставок, зустрічей із пресою, тусівок. Це так, якби я вийшов на площу біля церкви і кричав: “Я віруючий, я віруючий!”. Але про віру не говорять. Просто вірять і моляться. І так само про любов не говорять, просто люблять. Все інше – це фарисейство. Тому я книжки пишу, видаю, а люди хай читають. Перефразувавши, скажу: я людина віруюча, але не церковна абсолютно.

- Цікаво, бо закарпатцям якраз притаманна церковність, тут такі побожні люди: перед церквою – калап долу, на роздоріжжі – перехреститися...

- І я теж знімаю калап долу (калап долу – означає “шапку зняти”, – діал.) перед церквою, і коли чую, що у дзвони дзвонять, то тричі перехрещуся. Але востаннє сповідався ще Маргітичу (греко-католицький єпископ Мукачівсько-Ужгородської єпархії на Закарпатті, помер у 2003 році – авт.). Я його дуже любив! А священникам не довіряю. От Богу довіряю. То й нащо мені посередника? Якщо Бог мене сотворив і знає, що я є, то я і йому можу сказати: прости мене, Господи, грішного.

ДІТИ СХОЖІ НЕ НА НАС, А НА СВІЙ ЧАС

- Чи знайомі ви з Євгеном Дударем – українським письменником, філософом “із Хутору Мозамбік”. Мені чомусь ваші твори і спосіб життя видаються схожими.

- О, в нас є спільна історія! Я кілька років тому читав по “Українському радіо” уривки “Родаків”. І після кожного читання мені дзвонив Євген Дудар: “Друже, я нікого не хвалю, я й себе не хвалю, але тобі дякую!” Ми особисто не знайомі. Дружимо через книжки. А щодо філософії, то у мене це не погляд із хутора, це глибокий, філософський погляд на життя нашого народу. Якось один відомий модерний письменник мені сказав, мовляв, ну, в тебе сільська література, ти все про село пишеш. Я йому кажу: ти можеш взятися писати хоч про королеву Єлизавету, але напишеш все одно тільки так, як ти вмієш.

Був в Ужгороді в ХХ столітті письменник Фелікс Кривін, він писав про такі речі, на які б ви увагу не звернули ніколи, наприклад, як м'яч полюбив шибку, але то читав увесь світ!

А я живу у цій своїй капсулі і з неї виписую світ – так, як його відчуваю. Не поспішаючи. Я завжди говорю дітям: живіть не поспішаючи, бо тепер усі спішать. У мене свій вивірений роками курс у літературі, я люблю і часто повторюю тезу: література – це найбільша брехня у світі, але саме ця брехня найбільше відповідає правді життя. У своїй роботі йду по дуже тонкій грані. Неправильний крок – впадеш: із комедії зробиш гигикання, зубоскальство (а гумор і зубоскальство – це зовсім різні речі). Трагедія теж може бути загальнолюдська, а може – з дурниці, коли плачеш із горя, бо 1000 гривень загубив.

Отака історія. Сидить дідо в саду, милується деревами і дивиться, яка кругом Божа краса. А тут баба на нього, мовляв, робота не роблена, дрова не колоті, а ти сидиш. Він і каже: “Ми коли помремо, то Бог нас питатиме не лише про те, чи не згрішили, не вкрали і не вбили, а Бог скаже: “Я вам дав чисте небо, сонечко ясне, дерева в цвіту – чи дивилися ви на то, чи милувалися, чи раділи?” Якщо ми скажемо, що не бачили, бо не мали на то часу, то буде такий же гріх, якби вбити людину”, – так каже той мій вигаданий дід. Тому я завжди онучку Настю під руку беру зранку, і йдемо собі з нею кудись під гору.

- Виховуєте її так, як вас ваші дідики з бабками виховували?

- У нас не було якогось конкретного виховання за методикою абощо. То було виховання на своєму прикладі. Дідо не вкрав – значить, і мені не можна. Дідо не матюкався – і я не можу. І так далі. Вони робили зранку до ночі, то й ми старалися. Кожен мав свою роботу. Ти людині не вб'єш у голову: не скачи дарма, не роби дурниць... Ти маєш у сім'ї дати приклад.

Я ріс у світі великої любові та поваги один до одного. У нас зараз світ байдужості. І діти ростуть інакше й інакші. Але чи треба жаліти за тим, що було? Я не знаю... Коли розгадували клинопис шумерів, то там ще кілька тисячоліть тому, було написано: “Не той тепер світ і діти не такі”. Значить, так воно й має бути, тому й кажу, що діти схожі не на нас, а на свій час.

Якщо ви мене спитаєте про сенс життя, для чого людина приходить у цей світ, відповім: щоби продовжити людський рід. Передати свої знання, досвід, передати поштовх далі. Якщо це все складеться, я вважаю, що людина свій обов'язок на світі вже виконала. А там далі – хай розумніші розбираються.

Тетяна Когутич, Ужгород – Клячаново
Фото автора