Павло Федосенко, власник піцерії у Харкові

Харків, що вже заслужив своїм опором агресору ймення «залізобетон» (за аналогією із залізобетонним символом міста – будівлею Держпрому, який 1943-го німецьким військам не вдалося підірвати), продовжує дивувати всю країну. Місто щодня обстрілюють, лише останнім часом, завдяки успіхам наших захисників, трапляється доба без жертв. Харків'яни знову і знову виходять розчищати вулиці та двори, висаджують дерева та квіти. Чистота і яскраві клумби – це не просто фішка Харкова, це нагадування про наше мирне життя та неймовірне прагнення до нього повернутися. Апокаліптична картина на Північній Салтівці, мікрорайон «Горизонт», що виживає без усіх комунальних послуг, неймовірний торт на замовлення, кав'ярні, які працюють, і навіть котокафе, імпровізований барбершоп і театральне дійство на станції метро, де вже два місяці живуть люди, - це все про Харків. Доставка піци у воєнному місті - це також реальність, незважаючи на те, що "прилетіти" може в будь-який район.

Павло Федосенко – один із тих, хто своєю щоденною працею демонструє: Харків не скорити. Свій заклад Daddy's Pizza відомий у місті журналіст запустив лише у липні минулого року. З початком повномасштабного вторгнення Павло вивіз дружину та дворічну доньку у безпечне місце, а повернувшись, зібрав заново колектив і запустив кухню. Укрінформу він розповів, як працює доставка під обстрілами та як про харківську піцу дізналися у США та Європі.

ПРОДУКТИ ЗНАЙТИ СКЛАДНІШЕ НІЖ ПОВАРІВ

- Павле, як наважилися відкритися, адже обстріли не припиняються?

- Насправді про те, щоб відкритися в тому чи іншому вигляді, я думав ще наприкінці лютого. Але виявилось, що майже всі мої співробітники евакуювалися з Харкова. Тож після того, як відправив сім'ю за кордон, зайнявся волонтерством. Спершу із друзями із Полтави вивозили людей. Це був гарячий час, початок березня. Нереальне стовпотворіння на залізничному вокзалі. За тиждень десь 250 людей нам вдалося вивезти автотранспортом. Потім із моїми іншими друзями почали займатися адресною доставкою продуктів. І ось наприкінці березня товариш, сидячи у мене вдома на кухні, каже: «Тобі час відкриватися». І я зрозумів - і справді час. Тільки де та як людей знайти? Настільки це здавалося все нереалістичним, що просто неможливо було спробувати це зробити. Точно було зрозуміло, що попит буде.

Виявилося, складніше із продуктами, аніж із людьми. Працівників знайшли швидко, незважаючи на те, що дуже важливим був територіальний чинник. Адже діставатися на роботу з іншого кінця міста, м'яко кажучи, проблематично (громадський транспорт у Харкові не ходить, лише таксі – ред.). Але вдалося зібрати класних хлопців, які розуміють, що і як треба робити – і на кухні, і з обліку, і з логістики.

- Скільки людей зараз задіяно?

- На кухні зазвичай 5 осіб, 2 кур'єри, віддалений адміністратор. У пікові дні – до 10 працівників. Кухарів знайшли одразу. Були проблеми з кур'єрами, але не із серії «я боюся працювати». Просто обставини складалися так, що люди не могли на постійній основі займатися доставкою. То ламався транспорт, то вивозить своїх із міста, то сам вирішує також виїжджати. Була плинність, тому спершу я теж займався розвезеннями, але швидко зрозумів, що не тільки не зможу повернутися до волонтерства, а й взагалі піцерією управляти, бо часу ні на що не залишається. Ти постійно за кермом. Зараз достатньо кур'єрів, запровадили зміни, бо без відпочинку, вихідних не можна.

- А чи є проблеми з продуктами?

- Було тяжко на початку, бо вже звик працювати з певними постачальниками. Але більшість із них не працювали або мали обмежену кількість позицій. Дорогі специфічні ковбаси було неможливо знайти. Від частини складових ми просто відмовилися, бо виходила космічна собівартість. З 11 видів ми залишили 7 піц. На перший день роботи замовили продукти з Полтави. Але логістично це складно, почали викручуватися, так би мовити, по-місцевому. Щось брали у найближчому супермаркеті, щось на ринку, щось точково у постачальників. Вже значно легше.

- Перші замовлення – як це було?

- За перший день використали всі продукти та коробки, які в нас були. Тож другого дня довелося взяти паузу. Без коробок піцу не доставиш! Завдяки знайомствам вирішив цю проблему, дістав запас коробок. Здебільшого люди замовляли собі. А потім інформація про доставку поширювалася, і пішли замовлення від тих, хто виїхав, для родичів, котрі залишились у місті. Зараз замовлення приблизно 50 на 50 – для себе та для когось.

РЕКЛАМА ВІД ЕКСПОСЛА УКРАЇНИ В АВСТРІЇ

- Традиція оплатити піцу для іншого, або, як кажуть, підвісити її, виникла у Філадельфії. Хто у вас запропонував опцію підвішеного замовлення?

- Та хтось у коментарях під моїми постами у Фейсбуці. Я як перфекціоніст думав, що ми зробимо на сайті лічильник, який показуватиме скільки підвішено. Спершу таких замовлень було небагато і лише від харків'ян. А потім про нас зробили сюжет «Радіо Свобода» і він розлетівся в Твіттері. Твіт зробив Олександр Щерба, експосол України в Австрії, а в нього майже 300 тисяч підписників. Вранці мені друзі скинули скрін, а я взагалі не знав тоді хто це. Незабаром ми з ним уже говорили телефоном, Антон Геращенко дав йому мій номер. Сказав, що великий ажіотаж, люди хочуть платіжні реквізити, щоб підвішувати піци. Я швиденько відновив свій PayPal – і почався просто «дурдом». Нам почали підвішувати піци з усіх куточків світу. Сотнями. Переказували гроші і в коментарях писали для кого замовлення – для дітей у метро, для комунальників, для військових, рятувальників, медиків або ж просто писали «Піца для України». Кілька днів активно донатили (робили грошові внески, пожертвування – ред.), а потім про нас зробив сюжет американський канал CBS і все повторилося. Люди переказували різні суми – від 5 до 200 доларів, один раз – 300. Пишуть: Слава українському народу, Слава Україні. Тепер ми освоюємо, виробляємо цей «фонд». Приблизно 1600-1800 піц на ці гроші ми зробимо і роздамо. І вже рахунок на сотні підвішених піц, які ми вже роздали.

- Але замовлення продовжуєте приймати?

- Так, ми вирішили, що неправильно буде відмовлятиметься від наших клієнтів, адже ми працюємо для людей. Намагаємося знаходити баланс між щоденними замовленнями та піцами, які ми роздаємо.

– Для кого вже готували підвішені піци?

– Возили медикам шпиталю, медикам «швидкої», рятувальникам, військовим, комунальникам, дітям у метро. Багато хто до донатів пише просто: «На ваш розсуд». Тобто основний критерій для нас: пригощаємо тих, хто справді потребує, або тих, кому хочеться подякувати за самовіддану роботу.

- Що за історія, коли Вас переплутали з переможцем «Майстер-шефа» Павлом Серветником із Херсона та відправляли донати на піцу йому?

- Ось коли пішов сплеск ретвітів першого сюжету, і при тому, що в титрах було вказано моє прізвище - хто ж ці титри читає? (сміється), в одній із гілок хтось скинув посилання на акаунт Павла. Херсон – Харків, мабуть, люди необізнані, теж не помітили різниці. Плюс – у нього на сторінці в Інстаграмі був вказаний PayPal. Тому людям, які заходили на його сторінку, не треба було докладати жодних зусиль, щоб задонатити. Збіг, що у мирний час він мав свою піцерію.

Помітила це все у Твіттері наша співробітниця і в коментарях пояснювала, що сталася помилка. Ми розуміли, що частина наших коштів осіла в нього. Зв'язалися із Павлом. Він каже: «А я не міг зрозуміти, що це за донати «На піцу»? Накидали з такою позначкою йому $1100. Він їх хотів повернути, але я вже знав, що він пече хліб в окупованому Херсоні і роздає безплатно. Тому радий, що в такий спосіб несподівано для себе підтримали таку важливу справу.

ПІЦА – ЯК СИМВОЛ СТАБІЛЬНОСТІ

- Ви багато їздите Харковом, сфера послуг загалом оживає?

- По доставці піци ми були другими, за кілька днів до нас стартонула інша піцерія. Вони акумулюють замовлення, а наступного дня їх виконують. Поступово заклади відкриваються. Можна випити свіжозаварену каву в кав'ярні, десь перекусити. І це так приємно. Але все одно це дуже-дуже незначна частина закладів, які працювали до війни. Динаміка позитивна, але, на жаль, немає безпечних районів у Харкові. Наприклад, моя дружина має кав'ярню практично в центрі. Ми її відчинили. Попрацювали тиждень, але потім у тому районі був приліт – і хлопці сказали: "Все, ми завтра не вийдемо".

- А клієнти у воєнному Харкові – вдячні?

- Знаєте, здається, що вже люди... розслабилися, чи що. Причому я це бачу з обох боків – і як волонтер, і як власник піцерії. Тобто спершу це було так, що ти привозиш піцу, і людина тебе зустрічає зі сльозами на очах і обіймає. І справа абсолютно не в їжі, а в певному символізмі. Піца – частинка мирного, звичного життя, це стабільність. Плюс – якщо замовляли для родичів. Це вияв турботи.

А зараз люди вимагають сервісу. «Як! Я дві години тому замовив, а ви ще не везете! І довго мені чекати?» При тому, що ми чітко проговорюємо: хлопці, війна, і для нас важливе життя і безпека кур'єрів, ми просимо виходити до під'їзду і так далі. Щоб усе було чесно і не було жодних завищених очікувань. І все ж таки, дедалі частіше клієнти висувають вимоги до нашої роботи, які цілком були б виправдані до війни, але під час неї виглядають щонайменше дивно.

Те саме з волонтерською допомогою. Кожен волонтер розповість не одну історію про вимоги, претензії, невдячність. Це, звісно, демотивує, бо запам'ятовується. Але це такий, точковий негатив. Вдячності більше. І коли ти бачиш, що привіз продукти не 30-річному мужику, якому ліньки напружуватися, а тим, хто справді потребує, розумієш, що треба продовжувати.

- А була доставка, щоб аж до сліз?

- Було кілька зворушливих доставок, коли люди з-за кордону замовляли мамам. То були сюрпризи. І, як усі мами, вони казали: «Та що це вони вигадали?» Але було видно, як їм приємна ця турбота. І ще підвішені піци для дітей у метро. Коли станцією лунає: «Піца, піца, піца!». Ці здивовані очі, сповнені захоплення! Заради таких моментів хочеться працювати.

Юлія Байрачна, Харків

Фото: Facebook. Павло Федосенко