Юрій Зиков, голова ВГО «Об’єднання переселенців «Спільна справа»

Після повномасштабного вторгнення Росії на територію України кількість переселенців збільшилась в рази. Скільки людей вже втратили свої домівки і втратять ще – достеменно невідомо. Нині можна зустріти відомості, що нове житло знадобиться чи не десяти мільйонам українців. Влада анонсувала будівництво тридцяти тисяч квартир для ВПО. А що робити решті? Тим більше, що й більшість переселенців,  які отримали цей статус починаючи з 2014 року, досі живуть у найманих помешканнях.

Власний «рецепт» вирішення цієї проблеми знайшли переселенці, які самоорганізувалися у Вінниці. Вони завершують будівництво багатоквартирного будинку самотужки, заручившись підтримкою місцевої влади. Поки що в Україні це перший і єдиний дієвий проєкт, що дає можливість внутрішнім переселенцям отримати омріяне власне житло. Але їхній досвід цілком може бути застосований на території всієї країни, запевняє керівник цього проєкту, голова ВГО «Об’єднання переселенців «Спільна справа» Юрій Зиков.

Юрій запросив нас на будівництво: коробка 105-квартирного будинку практично готова. У завершених секціях засклені вікна, встановлюють ліфти та утеплюють стіни.

- Чуєте шурхіт? То наші хлопці штукатурку на утеплювач наносять. Я люблю такі звуки, бо це - саме життя, - каже Юрій.

- Не страшно будувати? Бо ж і в відносно мирні області «прилітає».

- А що робити? Треба будувати. Будинок готовий на 75%. Зараз ми займаємося підведенням комунікацій і підключенням до мереж. Цього року завершимо проєкт у будь-якому випадку. Маю велике бажання, щоб учасники нашого кооперативу відсвяткували Новий рік у власних квартирах.

Хоча, війна і нас зачепила. Кілька майбутніх жильців зараз у зоні бойових дій, - крім переселенців, учасниками проєкту є й ветерани АТО/ООС. Воюють і кілька співробітників нашого генпідрядника.

- Вам довелося вирішувати житлове питання за власні кошти. В який момент Ви зрозуміли, що іншого шляху немає?

- Ми ще 2014 року розуміли, що ті варіанти, які пропонувала влада в питанні житла для переселенців, - тимчасові. Місця компактного перебування, проживання в боксах у модульних містечках... А людина не може постійно жити у тимчасовому помешканні, без перспективи. Для нас власний дах над головою - це точка відліку, бо є куди повертатися, у разі чого – перечекати скрутні часи. В нас така ментальність. Своє житло – це можливість далі розвивати свою сім'ю, братися за якийсь бізнес.

«Спільній справі» сім років, і всі сім років ми до цього йшли. Перший рік у Вінниці ми займалися реєстрацією своєї ГО, стабілізацією свого становища. Шукали роботу, віддавали дітей у школи і садочки, намагалися влаштуватись, щоб можна було підняти голову від побутових проблем. Ми, звісно, спочатку сподівалися на державу, а потім прийшло чітке розуміння: якщо хочеш щось зробити добре, зроби це сам.

Я згадав, що у нас в Горлівці був кооперативний будинок і там завжди було чистенько, все акуратне і пофарбоване. Бо якщо люди вкладаються у житло, вони його цінуватимуть. Фактично, це ж приватний будинок, тільки багатоквартирний. Спочатку закинули цю ідею серед своїх, запитували: цікаво, чи не цікаво? А вже 2017 року зареєстрували кооператив, думка почала матеріалізуватися. Потім почали діалог з міською владою про надання ділянки. Ми розробили програму вирішення житлових питань внутрішньо переміщених осіб і вже в рамках цієї програми нам виділили землю в оренду. Виготовлення проєктної документації на будівництво теж профінансувало місто.

Для будівництва цього будинку об'єдналися 105 родин, з них 70% - це переселенці, решта -  учасники бойових дій на Сході України. Будуємось за свої кошти, бо кредитів нам так ніхто і не дав. Для бажаючих взяти участь у нашому кооперативі початковий внесок склав 30% від загальної вартості майбутнього житла, а залишок суми було розстрочено на кілька платежів на час реалізації проєкту. Тобто, до завершення будівництва. А минулого року ми відкрили невелику будівельну компанію, в яку беремо на роботу переселенців. І зараз наш будинок штукатурять хлопці з Херсона, вікна встановлюють донеччани, які ще 2014 році звідти виїхали. Тобто, люди і заробляють на життя, і власноруч будують свій дім. Вони якісно працюють, бо знають, що будують для себе. Хоча основну роботу виконує генпідрядник.

- Міськрада одразу погодилась вам допомагати, чи питання усе ж довелося «пробивати»?

- Спочатку в нашу ідею ніхто не вірив. Ті, хто мав кошти, придбав житло на ринку нерухомості. На жаль, таким шляхом своє житлове питання змогли вирішити не більше 10 % переселенців.

Ми ж як будуємо? Прибрали комерційну складову, а це майже 25 % від вартості будівництва, що й робить цей проєкт соціальним. Я наголошую всім нашим партнерам і міжнародним організаціям: в нас тут немає заробітку, є лише витрати на будівництво.  Ми просто будуємо собі дім, вирішуємо житлове питання своїми силами за підтримки органів місцевого самоврядування.

- В українських реаліях звести будинок - це тільки половина справи. Його ще якось треба підключити до комунікацій, а потім здати в експлуатацію.

- Я хочу, щоб наш будинок здавався в експлуатацію з підведеними водо-, газо та електропостачанням. Поки йде будівництво, робимо всі узгодження з обленерго, водоканалом,  газовиками…

- Ламаєте схеми на всіх етапах?

- Саме так. Хочу підкреслити: будівництво почалося наприкінці 2020 року, а ми на сьогодні, при всій корумпованості будівельної сфери, не заплатили нікому ні копійки хабаря! І я цим пишаюся.

- У підсумку, скільки в такому форматі будівництва коштує квадратний метр житлової площі?

- Зараз важко сказати, все змінюється. Але на початок будівництва (2020 рік – ред.) вартість квадратного метра становила 9000 грн. Це тоді було на 40% менше, ніж в середньому у Вінниці на первинному ринку нерухомості. Як це вдалося? По-перше, крім відміни надлишкової вартості, врахували комерційну нерухомість на цокольному поверсі будинку, яка має продаватися за ринковою вартістю і збалансувати  вартість квадратного метра для учасників нашого проєкту. Нагадую, що всі заощаджені кошти і кошти, отримані від продажу комерційної нерухомості, вкладаються у будівництво. Адже це в наших інтересах.

- Це єдиний в країні досвід такого способу будівництва житла для переселенців?

- Були спроби розпочати таке будівництво на Київщині, але вони закінчились на етапі оформлення документів через суперечки серед учасників проєкту. Розумієте, це ж багатомільйонний проєкт,  йдеться орієнтовно про 2,5 млн доларів США. Люди, які за це беруться, повинні чітко розуміти, що вони роблять і яку відповідальність на себе беруть.

- Наскільки я знаю, Ви намагаєтесь просувати такий механізм будівництва житла на території всієї країни?

- Так, бо переселенці є скрізь. Зараз ВГО «Об’єднання переселенців «Спільна справа» представлена у 18 областях. Її осередки створюються там, де переселенцям вдається зорганізуватись для будівництва житла.  Буквально перед новим роком ми тісно комунікували із заступником мера Миколаєва, мали попередні домовленості щодо  будівництва житла у Мачухівській громаді в передмісті Полтави та декількох містах Київської області. А саме, в Ірпені, Бучі та  Гостомелі. До реалізації проєктів планували залучити німецьку компанією з виробництва будматеріалів КНАУФ – Україна. Починали діалог з міськрадами в Івано-Франківську та Дніпрі.

- Наскільки готові були самоврядці відгукнутися на Ваші пропозиції?

- Принаймні, їм було цікаво. В одному з міст цікавилися: скільки вам треба грошей? Я відповідав, що гроші від них не потрібні, бо в нас зовсім інший концепт. Вони дивувалися. Ми казали: ми самі збудуємо, а ви нам посприяйте з підключенням до мереж, щоб прибрати адміністративні перепони. Більш того, можемо робити це разом із вами. Генпідрядник може бути й місцевий, якщо він відповідає нашим тендерним вимогам.  Коли ж говоримо про землю, я наполягаю, що вона повинна залишатися у власності міста, а під будівництво передаватись в оренду. Щоб у людей не виникало думок про її перепродаж чи нецільове використання.

- Юрію, з 2014 по 2017 рік, коли фактично розпочався проєкт, переселенці першої хвилі мали можливість назбирати грошей на початковий внесок в будівництво. Наскільки ваша схема будівництва реальна для «новоспечених» ВПО?

- В принципі, все це реально. Зараз треба підтримати переселенців. Для людей, які вимушено залишили свої домівки, потрібен період адаптації. Потім вони мають чітко зрозуміти, а де вони зимуватимуть? І вже виходячи з цього, починати підтримувати людей. І ще треба, щоб реально запрацювала анонсована владою програма з підтримки малого і середнього бізнесу. Бо, наприклад, ті, хто мав бізнес удома, мають величезний потенціал. Треба, щоб вони не  «просіли», допомогти їм стати на ноги, щоб вони могли самі себе забезпечити.

Я вважаю, що місця компактного проживання і соціальна підтримка держави – це обов'язкові умови для людей маломобільних, пенсійного віку, які не можуть себе забезпечити. Але тим, хто може  працювати, треба надати таку можливість, якщо треба – перенавчити. Люди самостійно повинні себе забезпечувати, щоб вони не втрачали свого життєвого тонусу. А держава отримає час, необхідний для будівництва житла. Бо коли мені починають розказувати, мовляв, ми зараз здамо 30 тисяч квартир за три місяці… Послухайте, побудувати дім – це 21 місяць!

До того ж, війна з росією триває з 2014 року, і тодішні переселенці нікуди не поділися, весь цей час проблема існувала. Якби ми за ці 8 років всерйоз взялися за її вирішення, все було б інакше. Але ніяких дій насправді не було, тільки слова і декларації влади.

Єдина програма, якою могли скористатися переселенці, це програма Держмолодьжитла. Внутрішньо переміщених осіб включили до переліку тих, хто має право на участь у ній. За вісім років по цій програмі отримали квартири близько 600 родин, якщо не помиляюсь. Ще була програма, яка передбачала тривідсоткове кредитування, але там був обмежений ресурс, - працювали міжнародні гроші  від KFW (Кредитна установа для відбудови, яку фінансує державний банк Уряду ФРН – ред.). Також розпочалися дві програми у Краматорську та Сєвєродонецьку, їх реалізовувала Міжнародна організація з міграції (МОМ). Вона передбачала будівництво житла, яке потім мало передаватися переселенцям у лізинг.

- А чи відомий ваш досвід будівництва житла для переселенців керівництву держави?

- За вісім років я, як керівник всеукраїнської громадської організації, не побачив якогось руху від слів до справи. Я неодноразово звертався з питаннями та пропозиціями до Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, Мінрегіонбуду. До того ж, я входжу до громадської ради при Мінсоцполітики. Але єдине, де в нас вдалася комунікація, - на рівні місцевого самоврядування. Вінницька міська рада допомогла вирішити питання із виділенням земельної ділянки під будівництво та коштами на виготовлення проєктної документації. Також тісна комунікація склалась з ОДА у питанні технічного нагляду за нашим будівництвом. Розумієте? На рівні держави, де повинні прийматися ключові рішення, цього не робиться.

А зараз треба реалізовувати концепцію постійного житла, яке швидко будується. Варіант тимчасового неприйнятний, бо в нашій країні все тимчасове перетворюється на постійне. Потрібне чітке розуміння: починаємо із найбільш безпечних регіонів і логістичних розв'язок на заході країни  і поступово рухаємось на схід. І починаємо впроваджувати кілька програм, -  постійного житла у містах, малоповерхового будівництва у сільській місцевості тощо.

Звісно, було б простіше працювати по президентській вертикалі, тому що виділення землі і вирішення решти питань при будівництві вирішувалося б значно простіше. Тому що в кожному випадку нам доводиться домовлятися з органами місцевого самоврядування індивідуально, враховувати їхні бачення і потреби.

- Який вид державної допомоги наразі був би найдієвішим?

- Хотілося б, щоб надали можливість кредитування переселенців за спрощеною системою, щоб розширити коло учасників таких проєктів.

Існує такий механізм, як «револьверний фонд», який був би дуже дієвим при застосуванні у наших проєктах будівництва житла для ВПО. Він наповнюється коштами і може підтримувати людей з відтермінуванням платежу. Тобто, ми кредитуємо переселенців, починаємо зводити будинок. Збудували, здали в експлуатацію, люди заселилися і з цього моменту починають сплачувати внески. Гроші повертаються у фонд і він знову кредитує переселенців. Що ж до наповнення револьверного фонду, в Україні є велика підтримка різних міжнародних організацій. Зокрема, я зустрічався з директором KFW в Україні з пропозицією залучити їхні кошти у цей фонд. Питання було взято до розгляду. Що ж стосується бюджетних коштів, то єдине, що вдалося залучити – це кошти з бюджету міста Вінниці.  Ми розробили таку програму з обласним Центром сприяння інвестиціям, навіть проговорили питання по п'яти кредитах, але почалась війна і ми не змогли запустити її. 

Коротше кажучи: ми –ті, хто на практиці застосував дієвий механізм будівництва житла для переселенців, без залучення державних коштів

Спілкувалась Антоніна Мніх

Фото Олександра Лапіна