Сергій Моргунов, міський голова Вінниці

Вінницю до початку повномасштабної російської агресії неодноразово визнавали найкомфортнішим містом країни для проживання. Зараз вона перетворилася на гуманітарний хаб, транзитний центр для вимушених переселенців і штаб-квартиру для міжнародних фундацій, які їм допомагають. За цей час у місцевої влади з'явився досвід роботи в кризових умовах і розуміння ролі місцевого самоврядування у воєнний час. Про те, як місто допомагає переселенцям, вирішує проблеми місцевого та релокованого бізнесу і готується до майбутньої складної зими, Укрінформу розповів міський голова Вінниці Сергій Моргунов.

ЗА ДОБУ ЧЕРЕЗ ВІННИЦЮ ПРОХОДИЛО ПО 20 ТИСЯЧ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

- Сергію Анатолійовичу, Вінниця вважається відносно мирною, хоча й зазнала ворожих обстрілів. Як змінилось місто за час війни?

- Вінниця змінилася, як і всі ми. Тому що до війни ніхто ж реально психологічно не був готовий. Якщо говорити про органи місцевого самоврядування, то в нас не було досвіду, як жити громаді в таких умовах. За великим рахунком, знали про це тільки міста на лінії зіткнення на сході. Тому, якщо об'єктивно, в усій країні у перші дні був хаос, а в когось і паніка. Перед нашою командою постало багато викликів і питань. Що робити? В якому напрямку рухатись? Ми зрозуміли, що насамперед треба утримувати ситуацію, яка стосується роботи критичної інфраструктури.

Друге – це підтримка людей, які приїздили з територій, куди заходили росіяни. Вінниця тоді була транзитним містом. Люди приїжджали на день-два, а потім прямували далі на захід. Потрібно було створити для них умови. Ми достатньо активно включилися, залучаючи вінничан до надання квартир, кімнат. Створили реєстр такого житла. Плюс робота з готелями. Ви не уявляєте, скільки в мене було дзвінків від міських голів з усієї України, в першу чергу – обласних центрів зі сходу і півдня. Вони казали, що необхідно прийняти і розмістити якусь кількість людей: дітей, осіб похилого віку, з тваринами... Комусь треба було бензин дати тощо. Навіть деякі посольства зверталися до нас, тому що реально була така напруга.

І третє – це питання, пов'язані з демонстрацією консолідації всіх органів влади, регіональної і місцевої. Адже усім було страшно, ніхто не знав, чим усе це закінчиться. Особливо, коли загарбники наблизились до Житомира, і мер казав мені, що місто окопується. А це від Вінниці 120 кілометрів, і максимум за два дні вони могли бути тут. Я вдячний вінничанам, бізнесу, комунальним підприємствам, що тоді всі включилися в допомогу теробороні, і ми з перших днів за вказівками військових почали відбудовувати оборонну інженерію міста й області.

- Мабуть, велика кількість переселенців – одна з найпомітніших ознак війни у Вінниці. Адже населення у місті побільшало на 10%?

- У перші тижні виїхала певна кількість вінничан, тому прибулі збалансували кількість населення. Утім, ця міграція триває й досі. Найбільша кількість переселенців, як зупинились на тривале проживання, у нас була на рівні 38,8 тис., найменша – 36,6 тис. Фактично Вінниця була перевалочним пунктом. Люди в'їжджали в умовно мирне життя, трошки заспокоювались і остаточно вирішували, залишатися тут, чи їхати далі.

За нашими підрахунками, на піку через місто за добу проходило не менше 20 тис. людей. Тільки в місцях централізованого розміщення зупинялося до 4 тисяч. Їм треба було надати можливість відпочити, помитися, поїсти. Когось ми розміщували у гуртожитках, а когось – у школах. У спортивних залах люди спали. Не всі могли винайняти номер в готелі, до того ж номерний фонд у місті – дві тисячі місць. А це тільки 10% від кількості тих, хто приїжджав. Ми зверталися до людей: надавайте квартири. Дуже багато вінничан продемонстрували згуртованість, і переважна більшість віддавала квартири на день-два безкоштовно.

- За вашими оцінками, скільки найближчим часом у Вінниці вимушених переселенців залишатиметься? До чого місто у цьому сенсі готується?

- Ось дивіться, статистика така: з Донецької області в нас 9505 людей (на середину червня – ред.), Харківської – 8274, Києва – 5480. Все залежатиме від ситуації на фронті. Але я точно можу сказати, що у вщент розбиті міста ці люди, скоріш за все, не повернуться, поки там не відбудують житло і не створять робочі місця.

- Що буде із цими «неповерненцями»? Нині вони живуть за рахунок гуманітарної допомоги. А чи є якась перспектива їхнього працевлаштування?

- Працевлаштування є, ми в цьому напрямку працюємо. Ми активно включилися у підтримку підприємств, які вимушено виїжджали із зони активних бойових дій за програмою релокації. Наразі в нас 27 підприємств, ще п'ять заявок ми приймаємо. Саме завдяки тому, що ми включилися у процес умовної «інвестиційної няні» і надавали кращі пропозиції для бізнесу, вони зупинилися у нас. Хоча переважно хотіли переміститись подалі від війни. І вже працює 24 підприємства, створено 260 робочих місць.

- З огляду на те, чого вартує бізнесу релокація, вони, швидше за все, залишаться у регіоні. Ви розраховуєте, що саме вони забезпечать роботою переселенців?

- І не тільки. Адже вже другого тижня війни я, чи не першим в країні серед міст, де не було бойових дій, закликав бізнес відновлювати роботу. Багато підприємств поновили виробництво. І нам вдалося припинити паніку і ажіотажний попит на продукти харчування. Вже тоді ми забезпечили торгові мережі 90% товарного асортименту. Візьмімо мережу «АТБ». У них були всі поставки з Дніпра. Їхні склади десь захопили, десь – розбомбили. Треба було перелаштовувати логістику, і ми допомагали їм. І нашому бізнесу теж. Особливо коли виникла загроза Києву - там у передмісті більшість оптових баз. Ми допомагали налагодити західні напрямки по логістиці. Тому у Вінниці люди не відчули якогось дефіциту, навіть якщо говорити про ту ж сіль. І мова не лише про магазини: треба було пекти хліб, виготовляти консерви чи інші продукти...

Другого тижня війни ми знайшли контакт з керівником підприємства «Артемсіль» і за допомогою ДСНС та «Укрзалізниці» завезли 22 вагони. Запропонували всім громадам області і бізнесу взяти участь у закупці такої великої партії солі. Звісно, закупили й за бюджетні кошти в наш матеріальний резерв.

Або, наприклад, підприємству «Авіс» ми допомогли знайти заготовки для пластикових пляшок, щоб вони розпочали розливати олію. Це взаємодія між бізнесом і владою.

- Керівник одного із західних регіонів висловився, що внаслідок релокації бізнесу, попри війну, на область чекає економічне диво. До Вінниці теж переїхали великі підприємства, зокрема, світові лідери у своїх галузях «Сталекс» та UBC GROUP. Місто теж розраховує на економічний бум?

- Я б не був настільки оптимістичним, бо це визначається економічною ситуацією у країні в цілому. І це не стільки питання місцевої влади, як уряду. Я маю на увазі заохочення цього бізнесу, надання певних можливостей. Адже при обліковій ставці НБУ на рівні 20% бізнес працювати не буде.

Утім, завдання влади будь-якого рівня - максимально знаходити різні механізми підтримки всього вітчизняного бізнесу, не тільки релокованого. Мають працювати конкретні програми, в тому числі грантові, повинен бути якийсь пільговий період для податків. Ми, наприклад, включили релоковані підприємства в усі програми з підтримки бізнесу, які діють у нас. Зокрема, з відшкодування відсотків за кредитами - компенсуємо 50% упродовж трьох років. Крім того, допомогли знайти приміщення для розташування виробництва, з розміщенням кваліфікованого персоналу, який компанії перевезли.

ЗАМІСТЬ СТВОРЕННЯ "ГЕТТО" ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ВАРТО ПІДТРИМАТИ І ЛЮДЕЙ, І БІЗНЕС

- З першого вересня навчальні заклади, де зараз розміщені переселенці, мають запрацювати в режимі офлайн. І людям, які там живуть, знадобиться житло. Місто долучиться до його будівництва?

- Одразу скажу, що органам місцевої влади будувати житло для переселенців – це нереально, бо йдеться про колосальні гроші. Наприклад, один будинок на 80-100 сімей – це близько 100 млн грн. Тобто вкладеш достатньо серйозний ресурс, а питання не вирішиш. Є різні бачення цього питання на державному рівні. Але на будівництво житла для переселенців потрібен щонайменше рік, а його обсяги забезпечать далеко не усіх.

До того ж я вважаю, що не треба створювати якісь «анклави» переселенців чи, вибачте, «гетто», як це робилося в Європі, коли був наплив сирійців.

Я переконаний, що переселенцю потрібно дати гроші, щоб він мав можливість використати їх для купівлі квартири там, де вважає за потрібне. Таким чином ми дамо право вибору людям і підтримаємо місцевий бізнес. Скажімо, наразі тільки у Вінниці близько 770 квартир «зависли» на етапі недобудови. Це при тому, що до війни в гарні місяці у Вінниці продавалося від 80 до 120 квартир. Тобто, ми даємо можливість завершити будівництво і втримати робочі місця у галузі. Крім того, це ще й вирішення питань соціального характеру. Бо, наприклад, у Вінниці паралельно з будівництвом житла зводиться й інфраструктура - школи, садочки, облаштовуються амбулаторії сімейного лікаря тощо.

- У Вінниці розмістили свої представництва чимало міжнародних фундацій, які, зокрема, займаються проблемами внутрішньо переміщених осіб. Чому вони вибрали Вінницю і що це дало місту?

- У перші дні війни у місті з'явилися автомобілі з символікою ООН, ОБСЄ, Міжнародного Червоного Хреста, ЮНІСЕФ та інших фундацій. Наприклад, чотири місії ООН – з безпеки, Міжнародної організації з міграції (МОМ), Продовольчої програми і Управління Верховного комісара у справах біженців. Усі вони, на відміну від нас, мають досвід роботи в умовах війни. Ми запропонували їм «звірити годинники»: що ви можете порекомендувати і яка допомога потрібна від нас? Хтось залишився, хтось поїхав.

Я дуже вдячний швейцарському посольству, яке направило нам серйозну допомогу у вигляді продуктів харчування - понад 1100 тонн! Ми усе це спрямували для переселенців і вінничан, які найбільше потребують допомоги. Окрім міста, направили її в територіальні громади області - у шістдесят із шістдесяти двох. Частина цієї допомоги пішла в інші міста - Харків, Миколаїв.

Ну, і фінансова підтримка. Ми, мабуть, єдине місто (і область), які за Продовольчою програмою ООН забезпечили надання по 2200 грн максимальній кількості переселенців. Люди отримували таку допомогу протягом трьох місяців. Це крім тих програм з підтримки, які запровадив Уряд. Для цього ми оперативно узяли всіх переселенців на облік як ВПО, щоб люди могли отримати допомогу.

- Сергію Анатолійовичу, а як загалом ви б оцінили роль місцевого самоврядування у цій війні, особливо на початку?

- Тоді кожен з очільників громад робив те, що міг, залежно від свого авторитету і консолідованості команди. Не секрет, що у деяких містах представники місцевого самоврядування просто повтікали за кордон. У нас теж такі були, але всього 0,8%. Значною мірою місцеве самоврядування «витягло» економічну і соціальну ситуацію, а в багатьох питаннях – і військову. Я вважаю, що для Президента та Кабміну це була серйозна підтримка, адже держава і нація проявили себе як єдиний фронт.

Наприклад, якщо говорити про тероборону, то тільки ми вивезли 2700 бетонних блоків для будівництва інженерних споруд. А ще - дрова, шанцевий інструмент, генератори, не кажучи вже про харчування бійців. І кожна громада щось робила.

Окрім того, підтримували одні одних. Скажімо, телефонує мер Харкова, просить чимось допомогти – ми відправили допомогу, треба прийняти дітей з дитбудинку – ми розмістили. На Харків відправили дуже багато продуктів, з якими і бізнес допомагав. До Миколаєва, де була проблема з водою, відправили 22 фури бутильованої води з власного міського резерву.

До того ж децентралізація дозволила нам стати більш мобільними в ухваленні рішень - ми можемо прийняти їх за години і щонайбільше за добу впровадити.

ТРЕБА КАРДИНАЛЬНО ЗМЕНШУВАТИ ВИКОРИСТАННЯ ВУГЛЕВОДНІВ

- Є ще один виклик, з яким зіткнуться всі міста, – як пережити наступну зиму. До чого ви готуєтесь?

- Насамперед до того, щоб усе працювало. Це ремонт і техобслуговування котелень, теплових пунктів і тепломереж. Плюс електроенергія, забезпечення роботи транспорту. А це непросто. Візьмімо хоча б сіль для посипання доріг: вона подорожчала в п'ять разів, і купувати її треба за кордоном. Є цілий комплекс питань, який стосується зимового періоду, і ми цим займаємось, виділили відповідні ресурси.

Але в нас ще є другий виклик – вартість енергоносіїв. Нафтогаз повідомив кожній громаді, що з 1 червня ціна тисячі кубів газу буде не 7400, як ми підписували у меморандумі з Кабміном і Нафтогазом, а 29 тис. грн. У нас була загроза, що міськ- і облтеплокомуненерго припинять подачу гарячої води в літній період. Але завдяки роботі Асоціації міст України і активному включенню Офісу Президента ціна збереглася на попередньому рівні до 1 серпня. Було дано доручення за цей період опрацювати механізм компенсації різниці в тарифах.

Щоб ви розуміли, за опалювальний період різниця в тарифах для КП «Вінницяміськтеплокомуненерго» – це десь 560-600 млн грн! Це непідйомна сума для міського бюджету. А в нас ще ж є потреба компенсувати 150 млн грн за пільговий проїзд в міському транспорті. Разом виходить фактично весь наш бюджет розвитку – тільки на два комунальні підприємства. Хоча за законом визначити механізм компенсації різниці в тарифах має той, хто ініціює їх підвищення, або підняти тариф для споживачів. Тимчасом держава за попередній період, на який ми підписували меморандум, із 460 млн грн різниці в тарифах відшкодувала підприємству тільки 70 млн.

Окрім того, є ще ситуація із заборгованістю населення за тепло. Для міського теплокомуненерго – це 200 млн грн. Якщо підніметься тариф на тепло – зросте і ця сума.

Якщо ціна газу буде по 29 тисяч, то тариф на тепло зростає у 2,7 рази. Тому треба вести чесну розмову про те, що в держави немає можливості надавати газ по старій ціні. І сказати, яку суму держава може компенсувати людям за тепло. Поки що цього розуміння немає, адже мають бути ухвалені відповідні рішення на законодавчому рівні. Наскільки я знаю, Кабміну доручено закласти в бюджеті 38 млрд гривень саме на компенсацію різниці в тарифах.

- Виходячи з воєнного досвіду, як має змінитися критична інфраструктура міста, щоб працювати в таких складних умовах?

- По-перше, в умовах війни ми повинні готувати населення до критичних ситуацій, навчати в рамках цивільної оборони, причому зі шкільних років. Треба розповідати людям, що вони зобов'язані робити укриття в своїх будинках. Ми розпочали цю роботу ще до повномасштабної війни – були розроблені рекомендації для ОСББ, керуючих компаній, старших по будинках тощо. Коли почалося російське вторгнення, ми провели перевірку і виявилося, що 50% відповідальних узагалі не відреагували на наші звернення. Ми запропонували інший механізм: давайте на умовах 50:50 наведемо лад у ваших підвальних приміщеннях - санвузол, водопостачання, пункт обігріву на випадок відсутності теплопостачання.

Що ж до міської інфраструктури, треба кардинально зменшувати використання вуглеводнів. Продовжувати перехід муніципального транспорту на електроенергію. Бо сьогодні, наприклад, у Вінниці реальна вартість проїзду в автобусі на дизельному пальному – 22 гривні, а в електротранспорті – 12 грн. В опаленні – це мінімізація використання газу, модернізація котелень і утеплення житлового фонду. А також перехід на альтернативні види палива, в тому числі – на електроенергію, якої в нас достатньо. Нам разом з Урядом необхідно приймати швидкі і конкретні рішення для вирішення цих завдань і викликів.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото Олександра Лапіна