Двічі біженці: історія багатодітної родини Шатохіних

У 2014 році дитбудинок сімейного типу Шатохіних, втікаючи від обстрілів, перемістився з Єнакієвого під Слов’янськ, а у квітні 2022-го мусив переїхати на Полтавщину       

— А в нас усі черешні з черв’яками, — ділиться останніми сімейними новинами п’ятирічний Марк, залізши з ногами на кухонний стілець. 

Хлопчикові п’ять років. У цьому віці діти безпосередні й смішні. І його «важливе повідомлення» викликає щирі усмішки у дорослих. 

У їхній сім’ї на одного дорослого приходиться по троє дітей. Марк найменший, а найстарший його брат — 16-річний Данило. У хлопців ще є сестричка, 14-річна Єва. Підлітки Альона і Коля також рідні між собою. Подружжя Світлани й Олега Шатохіних має лише одну спільну біологічну дитину — 11-річну Аню. А загалом у Світлани три рідні доньки, а на двох з чоловіком у них аж десятеро дітей. 

Ця складна, на перший погляд, арифметика виливається у просте рівняння — ДБСТ, тобто дитячий будинок сімейного типу.

МИ СІМ РОКІВ ПРОЖИЛИ З РОДИЧАМИ В ТІСНОМУ СІЛЬСЬКОМУ БУДИНКУ. РАЗОМ НАС БУЛО 16 

Дитячий будинок сімейного типу прокидається пізно. О десятій ранку дітвора по черзі спускається з другого поверху великого особняка в простору прихожу, з’єднану з кухнею. Кожен першим ділом запускає руку в ящик з печивом чи з великою черешнею, які їм учора привезли благодійники, а далі йде смажити яєчню, робити бутерброди чи заварювати чай — хто що хоче. Тут їдять не за графіком, як у інтернаті, а за бажанням. Кожен може сам собі приготувати сніданок. А на обід можуть гуртом наробити 12-літрову каструлю холоднику (окрошки), якої вистачить днів на два. 

Беззаперечний майстер-шеф у родині - 16-річний Данило, майбутній повар. Кухонний ніж у його руках швидко перетворює на кубики добрячий кавалок вареної ковбаси, а дівчата в нього у помічниках: хтось ріже варену картоплю, хтось огірки… Лише Марк, як найменший, ніяк у цьому процесі не задіяний. Тому він відправляється на подвір’я грати з Джесікою — великою собакою породи московська сторожова. 

— У Слов’янську вона в нас жила на дивані, а тут — у будці, — хлопчина обіймає за шию пса, удвічі більшого за себе. 

Шатохіни двічі біженці. Перший раз вони тікали з Єнакієвого у 2014 році, коли снаряди лягали вже поряд з будинком. Марка тоді ще на світі не було, тож для нього евакуація в село Гожули під Полтавою, де вони знайшли тимчасовий прихисток, це перша зміна домашньої обстановки. На щастя, й він, і всі інші діти швидко адаптувалися. Тринадцятирічний Миколка, звісно, жалкує, що не може тренуватися у футбольному клубі, як у Слов’янську. 

— Ми там практично щодня з Анею займалися футболом, — зітхає хлопчик. — Але після переїзду в Гожули футбол не залишили. Коли у дворі тренуємося, коли на футбольне поле ходимо.

Неподалік будинку, де оселилася багатодітна родина внутрішньо переміщених, є ставки. Діти, що називається, не вилазять з води. І Джесіка завжди з ними. 

— Тут такий тихий райський куточок, що іноді здається, немає війни, — присідає на диван Світлана. — Хоча досі сильно реагуємо на кожен різкий, незрозумілий звук. Нерви постійно в напрузі. Це ще з двадцять четвертого лютого, коли рашисти скинули перші бомби на краматорський аеропорт. Ми одразу зрозуміли, що почалася велика війна. З того часу щодня просимо Бога, щоб уцілів наш будинок у Слов’янську… Щодня згадуємо Сидорове (це під Слов’янськом), біля якого зараз точаться бої. Ми ж там сім років прожили…  

У Сидоровому батьки чоловіка Анастасії — рідної Світланиної доньки — мали дачний будинок без газу. «Невеличка» сімейка, до якої входили Олегові батьки й шестеро дітей, втікали туди з Єнакієвого уже під розриви бомб, через блокпости. Потіснили господарів. Усіх разом їх стало… шістнадцятеро на 60 квадратних метрів. 

Як і всі, кому тоді довелося покидати домівки, Шатохіни сподівалися, що втікають від війни на тиждень. Ну, може, на місяць. Максимум на півроку. Поки було тепло, чоловіки на вулиці ночували. А коли стало зрозуміло, що й зимувати доведеться на дачі, взялися за ремонт.

— Це був найважчий період нашого життя, — зізнається мама-вихователька. —Будинок опалювали дровами й вугіллям. Важко було готувати їжу на таку кількість людей. Ми отримували державну допомогу, але, окрім того, саджали городи, тримали корів. Увечері ж сідали з Олегом ще й за уроки — з кожним із дітей заново «опановували» програму початкових класів. 

Буквально за рік з лишком до широкомасштабної війни Слов’янська служба у справах дітей нарешті змогла орендувати в місті для ДБСТ Шатохіних просторий будинок терміном на десять років. Жити б і радіти. Але прийшли «асвабадітєлі». Майже до середини квітня батьки-вихователі сподівалися, що війна якось їх обійде, тому до останнього тягнули з евакуацією, хоча влада і вмовляла їх якомога швидше вибиратися із небезпечної зони.

— Нам важко було прийняти рішення вдруге стати біженцями. Але дванадцятого квітня я внутрішньо відчула, що пора. Уже не витримували нерви від постійних розривів. Ми зібралися за чотири години. На цей раз точно вже знали, що варто брати з собою, що залишати. Справді, вдруге переїзд дався легше, хоча ми і їхали в абсолютну невідомість. Забили власний бус речами, всілися ледь не одне в одного на голові й Олег натиснув на газ.      

НА НОЧІВЛЮ У ДНІПРІ СІМ’Ї ВИДІЛИЛИ ОКРЕМИЙ ШКІЛЬНИЙ КЛАС 

Шлях у невідомість великої родини Шатохіних пролягав «зеленим коридором» до Дніпра. Дорогою підібрали ще папугу, щура, хом’яка — люди, які не могли самі виїхати із зони бойових дій, віддавали подорожнім домашніх улюбленців, щоб зберегти їхні життя.

— По Дніпру встановлені біг-борди з телефонним номерами «гарячих ліній» для переселенців, — приєднується до розмови неговіркий Олег. — Подзвонив на перший-ліпший. «Де можна зупинитися?» — запитав. Нас направили в школу. Нагодували і виділили під спальню цілий клас. А вранці волонтери повідомили, що під Полтавою звільнився дім, що належить релігійній громаді, в якому кілька років проживала така ж сім’я, як і наша. Напередодні вона виїхала за кордон. Ми навіть не очікували, що потрапимо в такі хороми. Таких типових будинків для ДБСТ в Україні чимало — їх будує німецький благодійний фонд «Міст у життя» у співпраці з місцевими церквами. Та одна справа знати про це, а інша — жити в ньому. В помешканні надзвичайно зручно й затишно. Кімната батьків знаходиться на першому поверсі. На другому — кілька дитячих спалень, ігрова, окремі туалетні кімнати для хлопців, окремі — для дівчат… 

…Світлана з Олегом родом з Горлівки Донецької області. Обоє мешкали неподалік від церкви, були її прихожанами. Там і познайомились. Вона була розлученою вчителькою російської мови і літератури з двома неповнолітніми доньками, він — одинокий інженер за фахом.

Одружившись, пара придбала просторий будинок на 5 кімнат і з 25 сотками городу у сусідньому Єнакієвому. 

— Мої доньки ось-ось мали вийти в самостійне життя. І ми з Олегом часто запитували одне одного: «Що ми будемо тут робити?» А в нас іще були сили й ми відчували, що можемо бути корисними комусь, — пригадує Світлана. А Олег продовжує:  

— Незабаром у нас визріло рішення усиновити дитину з притулку, оскільки ми мріяли про велику сім’ю, по-перше, а, по-друге, хотіли дати дітям з інтернату свої любов і тепло. 

Хотіли одну дитину, а взяли одразу п’ятеро: трьох хлопчиків і двох дівчаток. 

— У соціальній службі нам порекомендували чотирирічного Льоню, котрий, так сталося, перебував у стаціонарному відділенні лікарні, — пригадує Світлана події п’ятнадцятирічної давності. — Ми з Олегом поїхали знайомитися з ним. Але малюк на нас не зреагував. Згодом ми провідували його ще кілька разів, проте контакту з ним так і не виникло. Між тим хлопчик одужав і його відправили до притулку. І тут якось нам телефонують звідти: «Ви будете забирати дитину?» Виявилося, Льоня всім почав розказувати, що у нього є тато з мамою. А потім ми дізналися, що в нього є старший на два роки братик, Стівен. У ході збору документів ми з Олегом почали думати про створення дитячого будинку сімейного типу. І так протягом кількох місяців взяли п’ятьох дітлахів.

Настя стала для них «вожатою». Мабуть, це і вплинуло на її життєвий вибір — вона закінчила педучилище.  

КОЖНОГО НОВЕНЬКОГО ПРИВЧАЛИ РЕГУЛЯРНО КУПАТИСЯ, ЧИСТИТИ ЗУБИ, ВІТАТИСЯ, ОБНІМАТИСЯ

Їхні перші троє вихованців уже виросли. Найстаршій, Валерії, 22. Стівен, трохи молодший за неї, встиг одружитися. За всю історію ДБСТ Шатохіних лише один вихованець був круглим сиротою, а решта мала батьків, позбавлених на них прав. У них було важке життя. І це позначалося на їхньому характері, на їхній поведінці. 

— Чим старша дитина, яку береш у сім’ю, тим з нею важче, — зауважує Олег. — Бо вона вже має певні усталені (далеко не кращі) погляди на життя і намагається нав’язувати їх меншим за себе. А якщо вона пройшла ще й через інтернат, то це взагалі тяжкий випадок. Діти намагаються вирватися з ізоляції, це зрозуміло, але, відчувши свободу, втрачають, що називається, береги. Будь-які зауваження, заборони сприймають як утиски. Ображаються, висувають ультиматуми. Окрім того, у них розвивається ревність. Це теж проблема.           

— Дитина, яка росте в сім’ї, і та, яку в неї привели, це абсолютно різні діти, — продовжує Світлана Шатохіна. — Без спеціального навчання для батьків-вихователів, яке кожні два роки проводять для них центри соціальних служб, було б важко впоратися з викликами. Кожного новенького ми привчали регулярно купатися, чистити зуби, вітатися, обніматися. А Льоню зі Стівеном доводилося відучувати «перевіряти» сумки у чужих людей. Хлоп’ята виходили на вулицю й приставали до перехожих із запитанням: «А що ви купили?» «Ви його не боїтеся?» — питала вчителька маму-виховательку, маючи на увазі першокласника Стівена. Вдома він поводився чемно, а ось у школі бився й кидався речами чи не на кожному уроку й перерві. Світлану регулярно викликали на засідання педрад… Це доводило жінку іноді до істерик, в неї опускалися руки і вона жалкувала, що взяла на себе таку ношу. Але емоції влягалися, і крок за кроком усі разом ішли вперед, долаючи щодня якісь труднощі. Як і будь-яка родина.     

Якби Стівен з Льонею не потрапили до сім’ї Шатохіних, то важко сказати, де вони були б зараз. Однозначно, поява в їхньому житті Світлани з Олегом стала визначальною. Старший із братів після закінчення одинадцятого класу вступив до Одеської морехідки. Але сувору дисципліну витримав лише рік. Забравши документи, подався вчитися на електрогазозварювальника, і вже давно перейшов на свій хліб.  

Льоня закінчив третій курс Харківського університету внутрішніх справ. Навчання поєднує з роботою.  

«Дякую, мамо» — ці слова від одного й іншого Світлані особливо приємні.

Двадцятирічні Леонід і Раїса, яка вчиться на модельєра одягу, доки здобувають спеціальність, залишатимуться членами їхньої великої родини. 17-річна Альона, яка цьогоріч закінчила школу, також продовжить навчання у виші, тому теж житиме у сім’ї.

— Ви народили спільну доньку через п’ять років після створення ДБСТ і після цього взяли ще двох дітей на виховання. Чи важко це — не ділити дітей на чужих і своїх? 

— Так, мені було вже 41, коли Аня з’явилася на світ, — відповідає Світлана. — Для старших вона була «лялькою», з нею носилися, нею опікувалися. Поява дитини одразу зробила всіх відповідальнішими і дорослішими. У нас уже немає тих проблем, що були раніше. Все іде більш-менш само собою: я не готую так багато, як раніше, бо ці обов’язки покладені на дітей, вони по черзі миють посуд, прибирають. Менші дивляться на старших і роблять так, як вони. Я лише допомагаю їм, керую процесами. До речі, в нашій родині батько — це «добрий поліцейський». Я набагато строгіша з дітьми. Але наше ставлення до всіх рівне. Наша донька — одна з них... Для нас головне, щоб усі виросли гарними людьми.

Про плани на майбутнє родина подумає після війни. Сьогодні вона живе вірою у Перемогу.   

Ганна Волкова, Полтава 

Фото автора

Публікація підготовлена у межах проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.