На «Комарських островах» ЗСУ і тероборону годують безплатно

Фермери з Донеччини віддають українським військовим молочну продукцію власного виробництва

Село Комар Донецької області. Сюди із Запоріжжя ми приїхали аби познайомитися з родиною фермерів-переселенців. Через війну подружжя вимушено покинуло рідне селище Велика Новосілка (Донецька область). Спочатку родина оселилась у сусідньому Богатирі, а потім вже перебралася в Комар.

Їхнього дому вже немає, так само як і господарства, про яке родина мріяла не один десяток років.

Нова халупа замість будинку на 130 квадратів

Про фермерів ми випадково дізнались від військових. Вони розповіли про подружжя, яке безкоштовно віддає бійцям ЗСУ різну молочну продукцію власного виробництва.

Їхати в гості ми мали разом із військовослужбовцями, вони якраз підготували подарунок переселенцям. Але у війну плани дуже швидко змінюються, тож шукати родину довелося самим.

Телефонуємо Миколі Івановичу, власне, тому самому фермерові. Питаємо, як же його знайти у селі. Він називає орієнтир та запевняє, що його будинок ми точно не пропустимо.

Знаходимо потрібну вулицю, їдемо і бачимо: біля одного з подвір'їв майорить синьо-жовтий прапор, а з іншого боку дороги — табличка: "Військовим ЗСУ і тероборони безкоштовно". Тож ми на місці.

Нас зустрічає худорлявий чоловік з білим волоссям, схожий на актора. Першим ділом вивчає наші документи і тільки після того каже:

"Микола Іванович. Ну, проходьте у хату".

Старенький будинок, дерев'яна підлога, старенькі меблі, маленькі вікна і не дуже багато світла. Це “нова” оселя Миколи Івановича і його дружини Ірини.

"Ой, я зараз буду плакати. У нас такий гарний був будинок на 130 "квадратів", гойдалка, сад… думали, що на старості хоч поживемо. А замість того опинились у чужій халупі. Нашого будинку вже немає. Знищили росіяни. Але мені чоловік фото того, що сталося з домом, не показує, нерви мої береже. Каже тільки, що все згоріло", - такою промовою знайомиться з нами Ірина.

Жінка починає поратись на кухні, одразу показує піч, яку купили вже на новому місці, каструлі, відра, закваску та дістає з холодильника бринзу, яку вже за кілька годин віддасть військовим.

"Робимо не дуже солону, аби військові до смаку могли додати сіль, кому треба. Бо в них же тушонка чи консерва і може та сіль і не треба", - пояснює Ірина і при цьому витягує сир з однієї посудини та ставить в іншу, щоб стікав.

Окрім бринзи, вони роблять плавлений і звичайний сир, масло, молоко. Кажуть, якби був сепаратор (спеціальне обладнання), то робили б і сметану. Але ж в селі такий товар не знайти.

От якраз на цих словах до кімнати увійшов військовий, із яким ми трохи розминулись. Він приїхав, щоб передати фермерам подарунок від побратимів - сепаратор.

"Вже не перший місяць ми з вами знайомі. Нас пригощали домашньою продукцією, домашнім молоком, а сир - це взагалі щось неймовірне. Під час спілкування було сказано, що треба сепаратор. Так? Ми його знайшли і вирішили підтримати наших фермерів", - каже військовий, на ім'я Ілля.

Фермери подарункові дуже раді, бо з ним сметана буде готова вже за два дні.

Окупанти змінюють ландшафт у селах кожні 30 секунд

Поки подружжя розглядає новеньке обладнання, питаємо у військового про ситуацію в населених пунктах Донеччини. Ілля говорить, що окупанти навмисно знищують українські села. Сусідню Времівку, наприклад, "рівняють" 24/7, гатять 120-мм та 150-мм калібрами. Боєць каже, що в селі ландшафт змінюється кожні 30 секунд. 

"Тут до позицій ворога 25 - 30 км, але сюди теж долітає - касетники ("Смерч", "Ураган"), авіація. Ми ж не перший день знайомі з фермерами і те, що орки роблять з нашими селами та людьми, ні з чим не порівняти, то, мабуть, гірше чуми. Там, де вони не можуть прорватися, вони "в нуль" зрівнюють, палять поля, господарства, худобу. А наші “артисти” (артилерія - ред.) роблять 5 - 6 пострілів виключно по складах з ворожим боєкомплектом", - розповідає військовий.

Покинути все, аби вижити

Ірина колись працювала швачкою, Микола Іванович - музикант і колишній художній керівник у будинку культури. Заяву на отримання землі родина написала першою, одразу після того, як в 1991 році було прийнято відповідне законодавство. Для пана Миколи земельна тема - болюче питання. Він навіть пише книжку про земельну реформу, пам’ятає прізвище кожного, хто ставив йому палиці в колеса і відтягував питання видачі омріяних гектарів. Микола Іванович отримав перші земельні ділянки через 5 років після того, як написав заяву, в 97-му році купив перший трактор. Родина пройшла важкий шлях, але все ж змогла організувати власне фермерське підприємство, що має назву “Янісоль”.

“Фермером я так і не став, бо сіялок своїх не маю, комбайн не купив”, - говорить він.

Коли почалась повномасштабна війна, син Ірини та Миколи пішов добровольцем у тероборону. 10 квітня в Ірини здали нерви, вона зібрала речі і виїхала в Київ до рідні.

26 квітня окупанти обстріляли з “Градів” комору, в селі зникла електрика, люди почали кидати господарства, худобу й тікати.

Микола Іванович ховався у підвалі доти, поки українські військові не сказали йому, щоби виїздив, бо залишатись більше не можна. Ворожі військові почали обстрілювати будинки фосфорними снарядами, почались пожежі.

“29 квітня хату нашу спалили. Наша вулиця першою постраждала, коли обстріли почались. Я чоловіку сказала, аби йшов у сусіднє село Богатир. Кажу йому: “Корів відпускай, там річка є, виживуть, а сам трактори забирай - і все”, - згадує Ірина.

Чоловік додає, що будинок, в якому вони жили, будував ще його батько, який працював теслею.

“Вікна, двері - все було з дерева, все сам робив. Я музикував, весілля грав і вдома обстановка була імпортна - чеська та німецька. Все було…“, - дуже тихим голосом каже пан Микола.

Операція “евакуація”

Від їхнього села до Комара - близько 20 кілометрів. Сюди чоловік прийшов пішки. Знайшов, як він сам каже, садибу, і почав переганяти те, що залишилось від господарства. Спочатку перевіз трактори. Потім пішов за коровами.

“Коли я йшов із села, то військовим нашим сказав, якщо зі мною щось станеться, то можете користуватись усім моїм майном, замків немає. Попросив, аби відпустили худобу, де яку будуть бачити”, - сказав співрозмовник.

3 травня він прийшов додому близько 17:00. Вирішив, що день відпочине, забере корів та й піде. Він згадує, як рятував худобу з палаючого сараю.

“Коли спалахнув сарай, корови почали ланцюги рвати і обпечені вискакувати, я телят відв'язував. Вони злякалися, я сам обгорів, але залишати живе помирати неможливо. Коли виходив з коровами з села, то хотів на них перевезти, як на верблюдах, деякі речі, але корови не привчені до цього. Довелося все там залишити”, - згадує Микола Іванович.

Він розповів, як відбивався від зграї голодних собак, що кидались на нього та його корів. Потім ночував у посадці. Йшов до нового дому майже дві доби. Вивів дві корови - Лялю та Марту і телят.

Вже в кінці розмови Микола Іванович розповів, як у 2014 році віддав військовим свою голландську білу корову Маню. Вона важила майже тонну. Чоловік говорить про неї, ледь стримуючи сльози. Зізнається, віддав, бо військові їли “пластиліновий хліб та зіпсовану тушонку”. Коли він привів Маню військовим, то ті запитали, чи не передумав він. Чоловік відповів: “Якби не війна, то не віддав би її ні за що”.

Тепер фермери жартома кажуть, що після перемоги будуть розповідати, як вони жили на “Комарських островах”. Безплатно віддавати молочну продукцію військовим готові стільки, скільки в цьому буде потреба. Головне - Перемога.

Ольга Кудря, Донецька область

Фото Дмитро Смольєнко