Північ Житомирщини через вісім місяців після деокупації
Жителі звільнених сіл, які потерпали від обстрілів, бачили російську техніку і озброєних солдатів, розповідають про пережите
У населених пунктах Народицької громади, які на початку повномасштабної війни захопила російська армія, нині відновлено близько 60% пошкоджених будинків. У села повернулися майже всі жителі, яким довелося виїхати, але люди живуть у постійній напрузі, адже поруч проходить українсько-білоруський кордон.
Про те, як пережили окупацію жителі Народицької громади і яка нині ситуація у звільнених селах, читайте на Укрінформі.
ОБСТРІЛИ З «ГРАДІВ»: “ВСЕ БУЛО ЧЕРВОНИМ ВІД ВОГНЮ”
Народицька територіальна громада (колишній Народицький район. – ред.) найбільше на Житомирщині постраждала від наслідків Чорнобильської катастрофи. Багато людей тоді вимушено залишили свої домівки, і нині в громаді є покинуті села, де ніхто не проживає. Здавалося б, що може бути гіршим, та через 36 років на ці землі з боку білорусі прийшла війна.
Поліські ліси, в яких люди збирають гриби і ягоди, під час війни стали прихистком. Селяни ховалися там, коли бачили російські танки, і втікали знайомими стежками з окупації. Після звільнення ходити до лісів – зась, адже ворожа армія, відходячи, замінувала їх.
Вранці 24 лютого росіяни почали обстрілювати прилеглі до українсько-білоруського кордону села Народиччини так, що довкола все палало, а нажахані люди не могли зрозуміти, що відбувається.
«Це був один із найстрашніших днів у житті. 24 лютого о 4.20 ранку почалися обстріли «Градами» нашого села Радча. Було дуже страшно. Ми прокинулися від жахливих обстрілів, все довкола було червоним від вогню. Я в перший день виїхала із села у Народичі, де працюю. У село ми потрапили аж 4 квітня, коли принесли людям їжу», - пригадує заступник начальника Народицької селищної військової адміністрації Наталія Бортник.
В обідню пору 24 лютого російські війська були вже в Радчі. За словами начальника Народицької селищної військової адміністрації Олега Ярмолюка, в громаді захопили населені пункти Радча, Стара і Нова Радча, Грезля і Давидки. Вони були під окупацією з перших днів до 4 квітня. Також росіяни перебували в Ровбі, Тичкові, Вільховій, де люди на той час не проживали. Ще один населений пункт - Рубежівка - був під окупацією 2-3 дні.
Наталія Бортник говорить, що нині відремонтували майже 60% пошкоджених обстрілами будинків у звільнених селах. Деяким людям, які втратили житло, надали помешкання в Народичах. У всіх населених пунктах відновлено електро-, водо-, газопостачання і мобільний зв’язок. У Радчі, що є найбільшим серед звільнених населених пунктів селом, вже працює знищений загарбниками магазин. Окрім того, двічі на день звідти в Народичі їздить маршрутка.
«КОЛИ ВИХОДИЛИ З ОКУПАЦІЇ, УСЕ ЩАСТЯ ВЗЯЛИ В ДВА РЮКЗАКИ...»
З Наталією Бортник ми їдемо в Радчу, де до війни проживало 300 людей, зараз їх - понад 200. Багатьох селян вдалося евакуювати, але були й ті, хто пережили окупацію. З Народичів до цього села було подати рукою, але росіяни зруйнували міст, тож доводиться об’їжджати довше.
У селі нас зустрічає діловод Заліського старостинського округу Ірина Невмержицька. Поки колеги з телебачення налаштовують техніку, ми з нею йдемо центральною вулицею 40-річчя Перемоги, яка постраждала через війну найбільше. Разом зі своїм чоловіком Ірина пробула в окупації майже два тижні.
«Коли в нас нещодавно зникло світло, а за кілька годин і зв’язок - знаєте, яка на душі через це тривога? Бо раптом нам скажуть терміново збирати речі і евакуювати людей? У нас на цей випадок є план дій - а зв’язку ж немає! У день ніби нормально, працюємо, бігаємо. Але зараз рано темніє, я живу в сусідньому селі, туди мені треба повертатися велосипедом через ліс, і то дуже-дуже страшно. Щоб ви знали, яка тут природа, ягоди, гриби, у нас все є! Ми були дуже щасливими! А коли з чоловіком виходили з окупації, взяли все своє щастя у два рюкзаки... Йшли пішки 30 км через ліс в напрямку Овруча. Коли виходили, нас не обстрілювали, а після того групи людей потрапляли під обстріл. Коли вже вийшли, я почула, що тут, у Радчі, обстріл, і я думаю: «Боженько, невже я вийшла з цього пекла? А як же там мої люди?» - пригадує пані Ірина.
До нас підходять селяни і розповідають, що ховатися їм практично не було де. Радча стоїть на пісках, тому погреби тут мало в кого є. Здебільшого люди для господарських потреб використовують “степки” (невелика будівля в сінях або під хатою для зберігання овочів узимку. – ред.).
«Війна почалася в четвер, у понеділок я хотіла прийти в сільську раду по документи. На жаль, я туди не потрапила. Зайшла до подружки, і в той момент асфальтом їхало 6 танків. Ми бігом у погріб. Вони кругом об’їхали, виїхали над її будинком і поїхали далі. А нам із чоловіком додому через ліс треба йти 500-700 метрів. Коли йшли, над нами із села в село літали вертольоти. Може, годину кружляли, і мені здавалося, що наче вони літали наді мною. Я від дерева до дерева перелазила, ховалася. Слава Богу, нас не розстріляли. З того моменту я перестала спати і їсти, у мене був нервовий зрив», - ділиться Ірина Невмержицька.
Жінка говорить, що жодного разу не зустрічалася з російськими солдатами і боялася потрапити їм на очі, адже працює в сільській раді. Коли бачили на вулиці танки і військових, втікали із чоловіком у ліс. Подружжя вийшло з Нової Радчі 7 березня.
ЛЮДИ СИДІЛИ ПО ХАТАХ, БО ДУЖЕ БОЯЛИСЯ
Будинок 86-річної радчанки Марії Якименко дивом уцілів. Зараз під його блакитними дерев’яними вікнами квітнуть хризантеми. Праворуч і ліворуч від нього - вщент зруйновані хати. Бабуся не евакуювалася із села й разом із 37 іншими односельчанами пробула тут всю окупацію. Вона розповідає свою історію (передаємо місцевою говіркою. – ред.):
- Я спала, було 4.30, щось шкребнуло коло хати, а я думаю, хто це там може заблудиться, я в окно, але нема нікого. Я знов лягла. Еге, коли чую вже тиє ракети чи гради летять через асфальт. А як вибух був, то коліна трусились і серце те ніяке, і куди його бігти, і шо його робити. Я вже сіла на дівані і думаю: «Господи мой, що вже буде, то буде». Ондо пошла до сусідки, а потом мене завели до одного сусіда, да це я там прижилас да жила, бо вісім окон побітих було (в її хаті. – ред.). В мене тут родні немає. У мене ж собака і кот, то я ходила посадкою, їсти їм носила, а зараз тудою не йду, я боюсь. Ми сиділи по хатах, всі боялися.
Марія Якименко каже, що бачила, як вулицею їхали танки, але особисто з російським військовими не перетиналася. Через пережите жінка нині перебуває в постійному страху. Окрім вибитих шиб, в її оселі були пошкоджені дах та підмурівок. Ремонт вона провела за власний кошт, написала заяву на компенсацію і тепер чекає на відшкодування.
Ірина Невмержицька показує на повністю зруйноване обійстя поруч із хатою бабусі Марії. Його господар із першого дня повномасштабної війни пішов до лав ЗСУ, а дружина з дітьми під час обстрілу були в Чернігові. Загалом у Новій Радчі, Радчі та Тичкові відновленню не підлягають 12 хат, загалом 100 зазнали пошкоджень через обстріли.
Про мародерство так званої «другої армії світу» у звільнених селах Народиччини розповідають усі. Крім того, унаслідок обстрілів від крововтрати загинув житель Нової Радчі. Росіяни розстріляли двох людей із Старої Радчі. А сім’я з Грезлі підірвалася в лісі на розтяжці - на щастя, травми не були летальними.
«НАЙСТРАШНІШЕ БУЛО, КОЛИ ПІДРИВАЛИ МІСТ»
Із Радчі ми повертаємося в Народичі через Грезлю. Це село теж було під окупацією. На подвір’ї однієї з хат бігають двоє поросят, а до воріт підходить господиня Галина Дворяковська.
«Я не виїхала, ну бо як було виїжджати, у мене корова, поросята, трактор. Я сказала, що нікуди не поїду, що вже буде. А в мого діда нога ще дуже боліла, то він би не зайшов. Нас тут 13 чоловік залишилося. Зараз теж боюся, але виїжджати не буду. Будемо сидіти, вб’ють, то вб’ють», - каже жінка.
Пані Галина теж бачила ворожу техніку на вулиці. До неї навіть приходили двоє росіян з автоматами, просили картоплі. Жінка боялася, тож показала їм льох, а потім вони вже ходили за картоплею, навіть не питаючи дозволу.
«Ми ховалися в погребі. У нас вікна, дах, комин зачепило (під час обстрілів. – ред.). Найстрашніше було, коли зривали міст, і коли вони відходили, теж було дуже страшно, в останній день вони сильно стріляли», - пригадує господиня.
Жінка ділиться, що поросят маленькими купили ще перед повномасштабною війною, до осені вони вже виросли. Під час окупації в її корови народилося теля, а ще в господарстві з’явилося 12 котів, які збігалися звідусіль на запах молока.
«Я кажу (українським військовим. – ред.), мені ж треба по сіно йти, а це далеко. То хлопці мені кажуть: бабушка, ви не переживайте, як ми не стріляємо, то ви носіть і носіть. Правда, вони взяли вила і помогли мені ще й принести. Кажуть: о, то у вас навіть телятко є…» - з усмішкою пригадує Галина Дворяковська.
...Ми їдемо сільськими дорогами, довкола яких густий ліс і дерев’яні, як із казки, хатини. Ніби все так, як завжди на Поліссі, але на душі біль, а в повітрі - невидима тривога. На телефоні з’являється мережа, відкриваю новини, і перший заголовок, який бачу: «Херсон під контролем ЗСУ – Головне управління розвідки». Стає радісно, але згодом приходить усвідомлення, що на нас чекає звідти багато трагічних історій про російську окупацію...
У маленькій кав’ярні в центрі Народичів, де ми зупинилися на кілька хвилин, грає джаз, люди смакують кавою, а я вдивляюся в їхні обличчя, і на кожному читається особиста історія війни.
Ірина Чириця, Житомир
Фото і відео автора